Нова Іванівка, Арцизький район, Одеська область
Нова Іванівка (до 1940 року — Іванове, або Іванівка Болгарська) — село, центр сільської Ради. Розташована в глибокій долині вздовж лівого берега річки Киргиж-Китаю, за 54 км від районного центру і за 160 км від Одеси. Сполучена із залізничною станцією Аліяга двадцятикілометровою асфальтованою дорогою та авіалінією з Одесою. Населення — 3235 чоловік.
Виникнення Нової Іванівки пов’язане з переселенням на початку XIX століття задунайських болгар на територію Росії. Зупинившись у 1821—1822 рр. у долині річки Киргиж-Китаю, вони заснували село, назвавши його на честь головного попечителя задунайських поселенців Івана Микитовича Інзова — Іванове. Одночасно село називали Іванівкою Болгарською. Переселенці одержали землю, на кілька років звільнялись від податків та військової служби. Спочатку вони займались скотарством, головним чином вівчарством, а потім і хліборобством. У 1827 році в селі
налічувалось 56 родин. Було 2 вітряки і водяний млин. У 1832 році тут проживало вже 135 родин. На кожну з них припадало 40,7 десятини землі. Всього орної землі село мало 5940 десятин.
Поступово кількість населення збільшувалась. В 1845 році тут проживало 554 чол., в 1875 році — 1190 чол., що мешкали в 167 будинках. У селі було уже чимало кам’яних і саманних будівель, які витісняли дерев’яні хати і хворостяні селянські мазанки, вкриті здебільшого очеретом і соломою.
Селяни вирощували яру й озиму пшеницю, жито, овес, ячмінь, коноплі, льон, просо, а в 50—60 роках XIX століття почали розводити картоплю і кукурудзу. Площі під зерновими культурами постійно збільшувалися. Так, з 1869 по 1877 рік посіви ярої пшениці і кукурудзи зросли більш як у 2 рази. Землю обробляли примітивним знаряддям: дерев’яними боронами, сохами із залізним наконечником, мотиками. Проте й такого реманенту більшість господарств не мала, через що урожаї були низькими і біднота змушена йти в кабалу до багатіїв.
Досить розвиненим на той час було городництво і садівництво. В 1871 році під городами налічувалось 25, а під садами 50 десятин землі. Через 7 років площі городів збільшились в 4 рази, а садів — у півтора раза. Лише одного вина тут вироблялось в ті роки понад 2 тис. відер. Селяни самі виготовляли одяг, взуття, чинили шкури. На ручних ткацьких верстатах виробляли з овечої вовни сукно для верхнього одягу, з конопель та льону — білу тканину. Були в селі також ковалі, теслярі, бондарі, каменярі, кравці, шевці.
В Росії болгарські переселенці знайшли другу батьківщину. Коли країні загрожувала небезпека, вони, незважаючи на їх звільнення від військової служби, зі зброєю в руках ставали на її захист. В пам’яті жителів села збереглись імена односельчан — Р. Димитрова, Д. Васильєва, які брали участь у Кримській війні в складі болгарського загону, сформованого в м. Болграді. У воєнні роки населення Іванового виділяло для потреб армії велику кількість худоби, продуктів харчування і фуражу. Багато жителів перебувало в допоміжних загонах, які прокладали шляхи, будували мости, переправи та укріплення для російської армії. Немало односельчан брали участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. У боях за Шинку загинув смертю хоробрих селянин 3. Кискін. Георгіївським хрестом був нагороджений І. Куцарев.
Взимку 1877 року в селі квартирував Волинський піхотний полк і артилерійська батарея. Місцеве населення радо вітало російських солдатів, які йшли за Дунай, щоб визволити Болгарію від турецького ярма. Воно допомагало військовим частинам перевозити вантажі тощо.
У другій половині XIX століття, особливо в останній чверті, поглиблюється класове розшарування. Виділяється заможна верхівка і значно збільшується кількість малоземельних господарств. Бідняцькі і середняцькі господарства, що становили переважну більшість, через відсутність реманенту і тягла для обробітку землі часто збирали низькі врожаї. Так, середній урожай озимої пшениці в межах Акерманського повіту за 1881—1895 рр. становив 34,3 пуда, ярої пшениці 27,4, ячменю 49,1, вівса 34,8 і жита 32,2 пуда з десятини. Оскільки сільська біднота не мала реманешу і тягла для обробітку землі, сільські багатії Тодорові, Станкові, Сербінові та інші за безцінь орендували їх наділи. Під час неврожаїв, які часто бували в Південній Бессарабії, основна маса голодувала. Користуючись цим, куркулі позичали біднякам зерно за відробіток в їх господарствах.
Більшість селян була неписьменною. В однокласній школі, яка відкрилася в 1870 році, здебільшого навчались діти заможних селян. У 1877 році її відвідувало 60 учнів, які становили лише третину дітей шкільного віку. На народну освіту царизм виділяв мізерні кошти і школа утримувалась за рахунок селян. Так, у 1877 році сільська громада виділила на школу 450 крб., а держава — жодної копійки.
Медичне обслуговування було вкрай незадовільним. У 1870 році на весь Акерманський повіт, куди входило й Іванове, діяла лише одна лікарня на п’ять ліжок. Біднота лікувалася у знахарів. Тяжке матеріальне становище і відсутність медичного обслуговування спричинювали часті епідемії тифу, дифтериту, віспи. Смертність серед населення була високою.
В побуті жителі Іванового зберігали звичаї своїх болгарських предків. Кожний сільський двір — це була велика сім’я, члени якої залежали від найстарішого. Всі чоловіки з ранку до ночі працювали в полі, доглядали худобу. Жінки допомагали їм, а також вели хатнє господарство. Майже кожен змалку привчався до сільськогосподарської роботи і лише діти заможних батьків відвідували школу. Одяг жителів зберігав риси болгарського народного вбрання. В харчуванні переважали страви болгарської кухні. У святкові та недільні дні молодь збиралася в центрі села, на так званому мигдані, де танцювали, грали. Найулюбленішим танцем було болгарське «хоро», в якому брали участь хлопці, дівчата, а також літні люди. Часто на тому ж «мигдані» відбувались змагання з боротьби тощо. Іноді дівчата співали хороводних пісень. Осінніми та зимовими вечорами молодь збиралася на «седянках», займалася рукоділлям, співала пісень, розповідала казки.
Внаслідок класової диференціації, що особливо посилилася в кінці XIX — на початку XX століть, значна частина селянських господарств була розорена або потрапила в куркульську кабалу. До того ж становище безземельних або малоземельних родин погіршало у зв’язку з російсько-японською війною. Чимало чоловіків було відправлено на фронт. Г. X. Ніколов, С. 3. Недельчев, В. Н. Стоянов і багато інших загинули на полях Манчжурії, а їх сім’ї залишились без годувальників. В одній із кореспонденцій писалося, що «після довготривалого голоду взимку, наближалася весна, але нічого доброго вона не обіцяє. Скрізь чути нарікання, що землі немає, що худоба продана і нічим сіяти».
Повертаючись з фронту, солдати розповідали односельчанам про великі втрати російських військ через нестачу зброї, бездарність командування, зраду іноземців-офіцерів. Від своїх земляків жителі дізнавались про численні виступи робітничого класу та селянства Росії зі зброєю в руках проти влади царя і поміщиків.
Під час першої російської революції пробудженню свідомості селян Іванового сприяла агітаційна робота, яка провадилась членами соціал-демократичних гуртків Болграда, Акермана, Кубею, Чийшії, що розповсюджували тут нелегальну літературу» листівки, організовували збори і мітинги протесту. Сюди не раз приїздив у 1905—1906 рр. член соціал-демократичного гуртка І. С. Хінев. Із закликами до боротьби за свої права виступав учитель з сусіднього села Нові Трояни Г. І. Матковський. Він брав участь у сходці селян Іванового і закликав їх бойкотувати царський маніфест від 17 жовтня 1905 року. Під впливом соціал-демократів селяни вимагали землі, усунення з посади ненависного волосного старшини Бошкова, надання більших прав та повноважень сільським сходкам, права навчання дітей рідною мовою тощо. Коли поставлені вимоги було відхилено, селяни бойкотували сходку, не корились урядникові й волосному начальству. Останні розцінювали це як бунт і погрожували драгунами. Однак селяни стояли на своєму. В лютому 1906 року на сільській сходці вони ухвалили постанову, в якій вимагали скликання Державної думи на основі загальних, прямих і таємних виборів, забезпечення народові справжньої свободи слова, зборів, спілок і недоторканність особи, звільнення всіх політичних в’язнів, встановлення виборності урядових чиновників, суддів, чинів у армії, повернення солдат з Манчжурії, скорочення строків військової служби та поліпшення становища солдат. Одночасно селяни вимагали, щоб Дума прийняла закон про передачу їм у безплатне зрівняльне користування землю, встановила прогресивно-прибутковий податок і окремий податок на предмети розкоші, скасувавши непрямі податки, викупні платежі і недоїмки. До постанови було включено пункт про право кожної нації мати школи з рідною мовою викладання, суд і місцеве самоврядування, а також порушено питання про введення загального обов’язкового безплатного навчання в нижчих навчальних закладах та інше. Під цією постановою підписалося 125 членів сільського сходу. Особи, що брали участь у сходці, пізніше не раз переслідувались поліцією та владою.
Столипінська аграрна реформа, зруйнувавши общинне землеволодіння, створила сприятливі умови для збагачення сільської буржуазії. З общини вийшло понад 60 проц. господарств. Більшість з них одержала землю, але не маючи ніяких засобів для її обробітку, змушена була продавати куркулям свої наділи. Процес обезземелення викликав нову хвилю незадоволення. Селяни перешкоджали здійсненню реформи, виступали проти насадження куркульства. Класові суперечки на селі весь час загострювалися.
Ще більше погіршало становище в селі під час першої світової війни. Чоловіків було відправлено на фронт, з яких 44 загинули на війні. Скоротилися посіви пшениці, виноградники пошкодила філоксера, а такі галузі сільського господарства як бджільництво і шовківництво зовсім занепали. В той же час значно зросли податки і реквізиції.
Після перемоги Лютневої революції боротьба за соціальне визволення посилилася. Особливо гострого характеру набула боротьба навколо земельного питання. На одних із зборів виступив член соціал-демократичної партії учитель з Чийшії І. С. Хінев. Звертаючись до бідноти, він говорив, що революція ще не закінчилась, що потрібно добитись землі, миру, справжньої волі. І. С. Хінев попередив селян, що всі партії, крім більшовицької, захищають інтереси не трудящих, а пануючих класів. Велику агітаційну роботу серед селян провадив житель сусіднього села Іссерлії С. Іджилов.
З радістю зустріли селяни-бідняки звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді та ленінські декрети про землю і мир. Селяни, що поверталися з фронту, також розповідали своїм односельчанам про боротьбу трудящих центральної Росії за владу Рад.
У січні 1918 року в селі встановлено Радянську владу. Трудящі Іванового обрали Раду селянських депутатів на чолі з ковалем А. Порфіровим, яка приступила до розподілу куркульських та церковних земель.
Наступ румуно-боярських військ на Бессарабію не дав змоги здійснити революційні перетворення в селі. Щоб дати відсіч інтервентам і захистити завоювання революції, жителі Іванового спільно з червоногвардійськими загонами сусідніх сіл Кубею, Кальчевого, Тараклії і Чийшії вступили в боротьбу з регулярною армією загарбників. Сили були нерівні, і наприкінці січня 1918 року Іванове окупували румуно-боярські війська.
Окупанти встановили жорстокий терор. Вони заборонили населенню збиратися групами, пізніше 9 години вечора виходити на вулицю, розмовляти в громадських місцях російською чи болгарською мовами. За найменшу підозру людей заарештовували, били. У селян забирали зерно, худобу для армії. Внаслідок цього багато селянських господарств залишилися без насіння і робочої худоби. На товари першої необхідності було встановлено високі ціни.
Не змінилося становище і в наступні роки. В той час, коли більшість жителів перебувала в нестерпно важких умовах, багатіла сільська верхівка. Розширили свої земельні володіння куркулі X. Джиганський, І. Попович, Ф. Сербинов, Н. Недов та інші. В руках сільської буржуазії було зосереджено близько 35 проц. землі. Куркулі в усьому підтримували існуючий окупаційний режим, допомагаючи загарбникам розправлятися з селянами. Часто без будь-яких причин загони карателів заарештовували жителів, били, відбирали майно.
Але поставити народ на коліна окупантам не вдалося. Селяни Іванового відмовлялися виконувати накази адміністрації. їх не лякали ні штрафи, ні тортури. А. Чичан, П. Петков, X. Кискін, В. Димитров зуміли приховати зброю: 80 гвинтівок і патрони з тим, щоб пізніше їх можна було використати проти окупантів. Михайло і Микола Нєдови та інші відмовлялися здавати коней для королівського війська. В. Іванов, С. Карапертов та інші врятували частину книг сільської бібліотеки — твори Пушкіна, Гоголя, Некрасова, Толстого — перед тим, як окупанти збирались їх знищити. Молодь села не хотіла служити королівській Румунії і втікала з армії. Напередодні виборів до румунського парламенту, що проходили в 1920 році, Н. Градинар, В. Недов та інші розклеїли в селі листівки, які закликали населення голосувати проти ставлеників буржуазної влади. Таємно доставляли в село листівки члени революційної організації Чийшії і Кубею І. Хінев та К. Іорданов.
На початку 1921 року в селі виник підпільний революційний комітет. Під його керівництвом створено, переважно з молоді, бойовий загін. Поширювалися листівки підпільного Бессарабського обласного комітету Комуністичної партії, які закликали бойкотувати розпорядження окупаційної влади. Ризикуючи бути заарештованими, селяни читали підпільні видання Комуністичної партії та іншу літературу, що видавало міжнародне товариство допомоги робітникам (МТДР), а також радянські книги, журнали, газети.
Активний учасник Татарбунарського повстання А. В. Аргіров передав велику кількість пропагандистської літератури учителю І. А. Бахчевану, який розповсюджував її в Івановому, Главанях та інших селах.
Крім політичного безправ’я, переважна частина селян зазнавала економічного гніту. Лише зовсім безземельних родин тут налічувалося понад 30, які змушені були йти в найми до місцевих куркулів. Ті, що мали невеликі земельні наділи, ледве зводили кінці з кінцями. Для того, щоб сплатити податки, селяни часто брали позику у куркулів з розрахунку 36 проц. річних, потрапляючи до них у кабалу.
Незважаючи на окупаційний режим, селяни не втрачали надії на те, що час визволення неминучий. Це сталося 28 червня 1940 року. З вітальними гаслами і портретами В. І. Леніна зустрічали вони Червону Армію, свою визволительку. Радості не було меж.
В Іванове прийшло нове життя. Було обрано сільську Раду. Активну участь у відновленні Радянської влади в селі брали А. Черкес, І. Стоїлов, X. П. Кискін, Г. Поглубко. Сільрада на чолі з головою А. Черкесом розподілила серед бідняків землю, конфісковану в куркулів. Біднота одержала кредити, позику на придбання насіння. Восени 1940 року в селі створено комсомольську організацію.
На початку 1941 року бідняки і середняки Нової Іванівки виявили бажання об’єднатися в колгосп. Було організовано ініціативну групу на чолі з X. П. Кискіним. 26 лютого 1941 року 84 господарства заснували колгосп «Червоний прапор».
Матеріально-технічна і виробнича база господарства спочатку була слабкою. Артіль мала лише 762 га землі, в т. ч. орної — 546 га; 87 коней, 45 возів, 48 плугів, 42 борони, 22 віялки, 6 лобогрійок та інший інвентар. Держава допомогла артілі посівним матеріалом, виділила трактор, завдяки чому сівбу проведено своєчасно.
Багато селян-одноосібників, побачивши переваги колгоспного життя, почали подавати заяви про вступ до артілі. На весну 1941 року артіль об’єднувала 150 господарств.
З встановленням Радянської влади відкрито школу, бібліотеку, дитячий садок, ясла. Почалась ліквідація неписьменності.
З перших днів Великої Вітчизняної війни селяни самовіддано працювали для потреб фронту — на будівництві оборонних споруд. Із західного боку села був насипаний земляний вал у 2,5 м заввишки і 1 км завдовжки. Колгоспники евакуювали в тил майно артілі, транспортні засоби передали в розпорядження військових частин.
22 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Нову Іванівку. Почались переслідування селян, особливо членів колгоспу. Багатьох з них — X. П. Кискіна, В. Саріїва, Н. Градинара, І. Стоїлова та інших — окупанти заарештували. Понад 300 жителів вислали на роботи в Румунію.
Землю, яку бідняки одержали за Радянської влади, відібрали. Але репресії загарбників не залякали селян. Вони відмовлялись виконувати накази окупаційних властей, читали радянські листівки. Молодь зберігала радянську літературу, комсомольські квитки. Селяни вірили в те, що Червона Армія повернеться і визволить їх.
25 серпня 1944 року частини 3-го Українського фронту визволили село від німецько-румунських загарбників.
Відступаючи, окупанти знищили телефонно-телеграфну лінію, забрали майже всю худобу, що належала селянам. Вони також хотіли підірвати млин, але механік Нягулов перешкодив їм це зробити.
Після визволення бідняцькі родини одержали від держави кредити, на які закупили коней, корів, реманент.
Щоб допомогти Червоній Армії швидше розгромити ворога, жителі збирали гроші на ескадрилью «Ізмаїлець», на бронекатери для Дунайської військової флотилії, а також у фонд допомоги родинам фронтовиків, сиротам, пораненим бійцям.
У 1944 році в селі створено територіальну парторганізацію, що налічувала 4 комуністи. Відновила свою діяльність комсомольська організація. Комуністи і комсомольці виступили ініціаторами відбудови артілі. В серпні 1946 року відновлено колгосп «Червоний прапор». Головою колгоспу обрали X. П. Кискіна. На кінець 1946 року в Новій Іванівці вже було три колгоспи» Активну участь у їх організації брали Д. Куцарев, П. Петков, І. Станчев та інші.
Спочатку на шляху до зміцнення артілей було чимало труднощів: не вистачало тяглової сили, машин, реманенту. Завдала шкоди господарству й посуха 1946—1947 рр. Подолати їх можна було тільки за допомогою держави. За рахунок кредитів колгоспники придбали худобу, будівельні матеріали для спорудження тваринницьких ферм. У 1949 році артіль закупила ще 26 корів, 60 свиней, 40 овець. Збудували корівник і відгодівельний майданчик для свиней. Допоміжними галузями стали городництво та виноградарство. Хоча більшість робіт виконувалася вручну, все ж завдяки самовідданій праці колгоспників у 1948—1949 рр. на площі 60 га було вирощено по 20—25 цнт винограду з га. Збільшувалися доходи від овочівництва. В 1956 році три колгоспи об’єднались в одну артіль. Це дало можливість краще використовувати земельні угіддя.
Поступово збільшувалася кількість потужної сільськогосподарської техніки. У 1956 році на ланах артілі працювали 6 тракторів, 2 комбайни, 4 автомашини. Одночасно правління приділяло немало уваги підготовці механізаторів.
Наявність сільськогосподарської техніки і підготовлених кадрів дали можливість створити хорошу кормову базу, а тому збільшувалася продуктивність тваринництва. В 1956 році надої молока, в порівнянні з 1955 роком, зросли на 1043 літри від кожної фуражної корови.
Провідна роль у зміцненні економіки колгоспу належить партійній організації. Якщо в 1948 році вона налічувала 8 комуністів, то в 1967 році в її рядах було 89 комуністів, з яких 60 чоловік безпосередньо працювали у виробничій сфері колгоспу. Допомагають комуністам у вирішенні господарських питань комсомольці.
Зростала культура землеробства. В 1965 році вперше введено восьмипільну сівозміну в овочівництві. Це поліпшило родючість грунту. Для підвищення матеріальної зацікавленості овочівників з 1965 року почали застосовувати акордно-преміальну оплату.
За колгоспом «Червоний прапор» закріплено 6510 га землі, в т. ч. 5719 га угідь. Під зернові і технічні культури щорічно виділяється 4719 га. Під виноградниками — 287, садами — 54 га; сінокоси і пасовиська займають 1030 га, ліси і лісосмуги — 273 гектари.
З 1963 року село одержує електроенергію з Дубоссарської ГЕС, якою користуються колгоспники, а також приводяться в рух механізми колгоспного господарства: цех харчокомбінату, комбінат комунальних підприємств та два винзаводи — державний і колгоспний.
Господарство добре забезпечено сучасною технікою. На полях працюють 30 тракторів, 16 комбайнів, 13 автомашин. Виросли досвідчені кадри механізаторів. В артілі — 60 трактористів, 25 шоферів, технік-механік. Комбайнер М. Фумжі нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, його товариші В. Арнаут, К. Дуков, Н. Іванов, С. Іванов, X. Куцарев та інші перевиконують виробничі плани і не раз їх портрети вміщували на районній Дошці пошани.
Зміцнення економіки колгоспу дало змогу поліпшити обробіток і удобрення грунтів. Внаслідок цього підвищилися врожаї. Хлібороби артілі в 1966—1967 рр. одержали в середньому кукурудзи в зерні по 32 цнт з га, зернових по 24,2 цнт, винограду майже по 36 цнт з га. В півтора раза підвищилась продуктивність праці. Помітних успіхів колгосп домігся в тваринництві. В 1966 році господарство мало 2075 голів великої рогатої худоби, 1969 свиней, 6256 овець. В порівнянні до 1954 року кількість корів збільшилась майже в 7 разів, свиней — в 2 рази, овець — в 4 рази. Збудовано 7 корівників з водопостачанням та підвісними дорогами, 3 телятники, 7 свинарників, кошару, пташник, кормоцех. У 1966—1967 рр. в середньому на 100 га угідь одержано по 175 цнт молока і по 52 цнт м’яса. Прибуток артілі в 1966 році становив 1 221 420 карбованців.
Великою повагою серед членів артілі користується свинар Г. Янев, який за самовіддану працю нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Сумлінна праця колгоспників добре оплачується і в 1966 році, в порівнянні з 1953 роком, значно збільшилась. Одночасно зросли більш як у 3 рази відрахування на культурно-побутові потреби.
В дитячих яслах і садку виховуються 265 дітей. Щороку за рахунок артілі багато колгоспників відпочивають і лікуються в будинках відпочинку та санаторіях.
Життя стало заможним, з колишніх глиняних хаток люди переселилися в кам’яні будинки під черепицею або шифером. Тільки за 1966 рік близько 30 колгоспників справили новосілля. Більшість сімей придбала сучасні меблі, радіоприймачі, пральні машини, холодильники, газові плити тощо. Село повністю радіофіковане.
Змінився і зовнішній вигляд Нової Іванівки. Центральна вулиця і тротуари заасфальтовані, проведено водопровід. Увечері освітлюються електрикою всі вулиці. В селі багато зелених насаджень, у т. ч. й великий парк, який впорядкували школярі та комсомольці. В центрі села встановлено бюсти К. Маркса і В. І. Леніна, пам’ятник радянському солдатові, а також обеліск у пам’ять жертв війни 1914— 1918 рр. На околиці села збудовано стадіон. Є пошта, телефонна станція.
Зросла торговельна мережа. В селі 11 магазинів продовольчих та промислових товарів, 3 буфети, їдальня і комбінат побутового обслуговування. Товарообіг ССТ лише в 1966 році становив 1149 тис. карбованців.
Під час панування румунських бояр в селі був лише один фельдшер. Тепер тут побудовано лікарню на 150 ліжок, є протитуберкульозний диспансер, пологове відділення, працюють аптека і санепідстанція. Обслуговує їх достатня кількість медпрацівників.
Великі зміни за роки Радянської влади відбулися в розвитку освіти і культури. Тут працює середня школа, де навчаються 750 дітей. При школі є інтернат. 65 молодих колгоспників відвідують вечірню школу. Якщо в роки румунської окупації в селі було 5 учителів з середньою освітою, то тепер тут працюють 47 учителів, з них 13 з вищою освітою. Внаслідок цього зріс освітній рівень населення. Якщо до 1944 року серед чоловіків було 30 проц., а серед жінок — 70 проц. неписьменних, то за роки Радянської влади 260 громадян одержали середню, 43 — вищу та 400 — семирічну і восьмирічну освіту. Багато з них після закінчення вищих та спеціальних середніх навчальних закладів в Одесі, Києві, Кишиневі та в інших містах країни стали вчителями, лікарями, агрономами, науковими працівниками, офіцерами Радянської Армії. Немало вихованців школи після здобуття спеціальності працює в рідному селі. Так, К. Черкес став агрономом колгоспу, а М. Петкова — фармацевтом аптеки.
Колишній учень Новоіванівської школи В. Тарболинський став доктором хімічних наук і працює в Новосибірському філіалі Академії наук СРСР.
Кожна сім’я передплачує газети і журнали. Всього в село надходить 1750 примірників газет й 730 журналів, в той час як до 1940 року тут передплачувалося лише 10 примірників газет куркулями та румунською адміністрацією. Якщо до Радянської влади в шкільній бібліотеці була тільки 1 тис, книг та й то лише на румунській мові, то тепер є 3 бібліотеки, де налічується понад 49 тис. книг. їх відвідує понад 2700 читачів. Крім цього, у багатьох жителів є власні бібліотеки.
В селі споруджено Будинок культури на 300 місць, є стаціонарна кіноустановка. 6 раз на тиждень тут демонструються кінофільми. В Будинку культури і на польових станах перед колгоспниками часто виступають з концертами учасники художньої самодіяльності. Лише танцювальний колектив налічує 30 чол. Пісні радянських композиторів та російські й українські народні пісні становлять репертуар молодіжного хору. В село також часто приїздять артисти одеських театрів та інших міст.
Добре налагоджена спортивно-масова робота. Тут налічується 200 фізкультурників. Команда борців, яку тренує майстер спорту СРСР Г. Арабаджі, не раз згавойовувала призові місця на обласних та республіканських змаганнях. Новоіванівці гордяться й тим, що чемпіон УРСР, двічі учасник спартакіади народів СРСР І. Іванов та призер УРСР М. Недєльчев — їх земляки-односельчани. Є в Новій Іванівці і спортивні судді республіканської категорії.
Перед трудящими села великі перспективи. Понад 100 комуністів і 250 комсомольців села разом з усіма колгоспниками спрямовують свої зусилля на те, щоб перетворити в життя історичні рішення XXIII з’їзду КПРС щодо дальшого піднесення сільського господарства. Головне їх завдання — найефективніше використати кожний гектар землі. Буде збудовано зрошувальну систему для поливу великих площ під овочами і кукурудзою. В господарстві працюватиме птахофабрика. Незабаром асфальтована дорога зв’яже Нову Іванівку з шосе Болград—Кишинів.
С. У. ВЕРЬОВКІН, X. Я. КИСКІН, К. О. ПОГЛУБКО