Піщана, Балтський район, Одеська область
Піщана — село, центр сільської Ради, якій підпорядкований населений пункт Гербине. Розташована на річці Савранці (притока Південного Бугу), за 25 км від районного центру і за 32 км від залізничної станції Балта. Населення — понад 5 тис. чоловік.
Заселення місцевості, де пізніше виникла Піщана, почалося ще у III—V століттях н. е. Про це свідчать залишки поселень черняхівської культури.
В другій половині XVI століття на острові, що лежав між двома рукавами річки Савранки, оселилися втікачі із захопленої Польщею Брацлавщини. З припливом нових жителів на правому березі річки було засновано населений пункт Цурканівку. Ця назва збереглась за частиною села до кінця XIX століття. У першій половині XVII століття поселення об’єдналися в одне село, яке швидко зростало. Вже в наступному столітті воно набрало вигляду містечка. Назву «Піщана» село дістало від піщаних грунтів, на яких розташована його лівобережна частина.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. жителі Піщаної в рядах Брацлавського полку брали активну участь у боротьбі проти шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією. В лютому 1654 року вони прийняли присягу на вірність Російській державі. Але в другій половині XVII століття Польща знов захопила землі між Бугом і Дністром. Піщану віддано поміщику Ржевуському, який у північно-західній частині села спорудив маєток-фортецю. Поряд з панськими хоромами особливо жалюгідний вигляд мали халупи сільської бідноти.
Населення Піщаної терпіло не лише від непомірно важкої панщини, що становила 4—5 днів на тиждень, поборів, національного гноблення, а й від турецько-татарських наскоків. Так, у 1777 році турецький загін, просуваючись на північ, спалив у селі багато хат, дерев’яну церкву, захопив у полон чимало жителів. Ці напади тривали аж до кінця XVIII століття і припинились тільки з остаточним переходом земель Правобережжя до Російської держави. Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. в східній частині села, що дістала назву Отаманівки, оселилося чимало чорноморських козаків.
За указом Павла І 1796 року козаків почали закріпачувати нарівні з селянами. В Піщаній та навколишніх селах землями володіли здебільшого польські поміщики. Селяни-кріпаки змушені були працювати на пана 220 днів на рік і відбувати т. зв. шарваркові повинності, тобто додаткові дні. Найбільш поширеними формами протесту проти феодального гноблення стали втечі селян від поміщиків, підпали маєтків тощо. Особливо активізувалися антикріпосницькі виступи в 10—30-х роках XIX століття, коли в цих місцях діяли загони Кармалюка. Ще й досі в народній пам’яті зберігається легенда про Кармалюкове джерело біля села.
Після придушення царизмом польського повстання 1830—1831 рр. панські маєтки на Правобережній Україні були конфісковані, а селяни переведені до розряду державних (казенних). Та їх становище лишилося важким. Потрапивши у феодальну залежність від держави, селяни Піщаної платили їй великі податки грішми і натурою, відбували тяжку гужову і шляхову повинності. До розорення і зубожіння селянських господарств призводили також і часті адміністративні переселення, що їх практикувала царська адміністрація. Так, у 1854 році мешканці Герби-ного були силоміць переселені в Піщану, і тільки у 1866 році їм дозволили повернутись на старе місце. Становище селянства стало ще важчим під час Кримської війни. Мобілізація людей, реквізиції тяглової сили призводили до масового зубожіння жителів Піщаної.
«Особливим указом» 1863 року селяни західних областей Росії, в т. ч. і Правобережжя України, переводились у розряд власників. За указом державним селянам мали надавати по 9 десятин на селянський двір, або по 3,6 десятини на душу. Однак фактично піщанці одержали половинні наділи, тобто близько 1,5 десятини на ревізьку душу, а часто-густо подушний наділ, так званий «пайок», становив 0,72 десятини.
У пореформені часи і особливо в період імперіалізму розшарування селян Піщаної ставало дедалі глибшим. На початку XX століття із загальної кількості 6 тис. десятин землі близько 3/4 перебувало в руках поміщика генерала Сніжка, церкви та місцевих багатіїв. Так, глитаї брати Твердохліби мали 900 десятин, Косий — 700. Розміри ж селянських подушних наділів здебільшого не перевищували 0,5—1 десятини. 80 проц. дворів не мали худоби. Відсутність достатньої кількості землі примушувала селян орендувати її у куркулів або купувати в розстрочку у піщанського відділення Селянського банку. Не маючи можливості своєчасно сплатити борги, вони розорялися, а їхні наділи переходили у власність банку.
Боротьба селян за землю набирала дедалі гостріших форм. Влітку 1905 року чутка про захоплення ракулівськими селянами поміщицького лісу сколихнула бідняцькі маси Піщанської волості. В окремих селах запалали поміщицькі маєтки. В Піщаній було спалено скирти з хлібом у куркуля Косого. Наростала загроза загального виступу селян. Волосна управа і урядники вживали всіх заходів, щоб не допустити цього. В маєток генерала Сніжка на його прохання було надіслано військовий загін. За найбільш «неблагонадійними» встановлено ретельний нагляд.
У наступні роки для посилення боротьби з селянським рухом власті збільшують у Піщаній кількість урядників, розширюють штати волосного суду. Одночасно скорочуються і без того мізерні асигнування на народну освіту і охорону здоров’я. На все містечко, в якому проживало близько 5,2 тис. чоловік, були двокласне народне училище, школа грамоти для дівчаток (відкрилася в 1897 році) та 2 єврейські релігійні школи — «хедере». В усій Піщанській волості не було жодного лікаря. Возити хворих до Савранської лікарні бідняки не мали можливості. їм доводилося звертатися по допомогу до фельдшера, який обслуговував населення всієї волості.
Особливо нестерпним стало життя піщанців під час імперіалістичної війни. Мобілізація та реквізиції розоряли і без того слабкі селянські господарства. З кожним днем зростали злидні і невдоволення. Місцеві власті використали закони воєнного часу, щоб розправитися з «неблагонадійними елементами». Серед «бунтівників», яких у першу чергу відправили на фронт, був і селянин-бідняк П. X. Демченко, що провадив революційну роботу в Піщаній за завданням Балтської організації РСДРП.
Лютнева революція викликала політичне піднесення серед селян Піщаної. В містечко повертались фронтовики, які розгорнули революційну роботу. Матрос-чорноморець С. С. Рубаха привіз з собою більшовицьку листівку, в якій давалася оцінка поточного моменту і висувались конкретні завдання по дальшому розгортанню революції. Листівку із захопленням читали не тільки піщанці, а й жителі навколишніх сіл.
У березні 1917 року перед населенням Піщаної виступили агітатори, надіслані сюди селянською секцією Одеської Ради робітничих та солдатських депутатів. 26 квітня 1917 року в Балтський повіт прибула комісія Одеської Ради. Її члени їздили по селах, знайомилися в них з станом справ. У Піщаній вони з’ясували, що тут по-старому заправляють старшина та писар, а новообране волосне управління фактично справ не приймало. 30 квітня було скликано волосний сход, на якому представник Одеської Ради розповів селянам про Лютневу революцію та завдання місцевого самоврядування.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді дійшла до Піщаної на початку листопада. Та певний час тут ще утримувалася стара влада, яка спиралася на загін буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Повернення в Піщану солдатів-фронтовиків, зокрема П. X. Демченка і С. С. Рубахи, активізувало революційну боротьбу селянства. Спільними зусиллями бідняків-піщанців та Балтського повітового загону Червоної гвардії, що прибув їм на допомогу, контрреволюційні сили були розгромлені. У січні 1918 року в Піщаній встановилася Радянська влада. Головою волосного революційного комітету став П. X. Демченко. Створюється піщанська народна міліція, начальником якої Балтський повітовий ревком призначив С. С. Рубаху.
Тільки-но радянські органи розгорнули роботу, як у березні в село вдерлися австро-німецькі інтервенти. Ревком змушений був перейти в підпілля. Куркулі і буржуазно-націоналістичне охвістя на чолі з Маковецьким вживали всіх заходів, щоб знищити радянських активістів. 1 серпня 1918 року ворогам вдалося схопити голову підпільного волосного ревкому П. Демченка і через кілька днів його було страчено. Але боротьбу продовжували М. Т. Скрипник, С. С. Рябчинський, Л. Г. Москалюк, Г. Бублешник та інші. Частина з них вступила до партизанського загону І. К. Дячишина, що діяв у повіті. Піщанці підтримували зв’язок з Балтським повітовим ревкомом через його представника Рудокваса (загинув у 1918 році від рук бандитів). В листопаді село було визволено від німецьких загарбників, а на початку наступного, 1919 року бідняки Піщаної, спираючись на допомогу червоноармійського загону, вигнали звідти і буржуазних націоналістів. Відновив роботу ревком. Проте контрреволюційні сили не давали можливості спокійно зайнятися мирним будівництвом.
Влітку 1919 року, ще до денікінської навали, піщанцям довелося вести запеклу боротьбу з бандитами отамана Волинця, які не раз вдиралися в село. Грабували та вбивали населення також банди Григор’єва, Зеленого та ін. У серпні Піщану захопили білогвардійці. Разом з ними до свого маєтку повернувся і генерал Сніжко. Він відібрав у селян землю, худобу, реманент, обклав їх великими поборами. Тільки на початку 1920 року Червона Армія визволила село від денікінців. Проте піщанцям ще не раз доводилося братися за зброю, щоб боронитися від куркульських і націоналістичних банд. Боротьбу трудівників села проти розгулу бандитизму очолив Піщанський волосний ревком, створений у лютому 1920 року. В квітні його замінив вол-виконком Ради селянських депутатів. У жовтні піщанці з допомогою червоноармійського загону дали відсіч зграї Заболотного, захопили полонених і зброю. В березні 1921 року на село напала велика банда, яка завдала значної шкоди Піщаній: спалила 15 будинків, пограбувала зсипний пункт тощо. Від рук бандитів загинуло 3 і поранено 17 жителів.
Незважаючи на напружене становище у волості, піщанці й далі активно допомагали Червоній Армії людьми і продовольством. В період боротьби з навалою панської Польщі і Врангелем вол виконком провів 1 липня 1920 року загальні збори селян Піщаної, на яких було зачитано Маніфест IV Всеукраїнського з’їзду Рад. Збори схвалили і прийняли рішення всіляко зміцнювати союз українського народу з російським і підтримувати Червону Армію. За «Тиждень зміцнення фронту», що відбувався з 1 по 7 листопада, жителі зібрали значну кількість хлібопродуктів, фуражу, одягу, білизни і відправили в діючі частини. Чималу роль в організованому проведенні «Тижня» відіграв комітет незаможних селян, створений у Піщаній в липні 1920 року. До його керівництва увійшли К. Гром, А. Безуглий, М. Богачук. Комнезам, що об’єднував понад 100 сімей, розгорнув велику роботу по забезпеченню бідноти реманентом, допомагав у проведенні сівби, збиранні врожаю тощо. Селяни-незаможники створили касу взаємодопомоги, до якої спочатку увійшло близько 20 селянських господарств.
Радянські органи, спираючись на бідноту та середняцький актив, почали розподіл землі між селянами. Колишні поміщицькі лани, а також надлишки землі та реманенту, конфісковані у куркулів, передавалися трудівникам. Селяни Піщаної самовіддано трудилися, відроджуючи розорене господарство, будуючи нове життя, нову культуру. Починаючи з 1920 року, в селі проводилась велика робота по реорганізації старої школи. Було створено 4-річну початкову та 7-річну трудову школи з навчанням рідною українською мовою. Відкрилася також школа з єврейською мовою навчання. У 1921 році кількість учнів досягла вже 350, педагогічний колектив складався з 9 чоловік. Учителі-ентузіасти не тільки навчали дітей і дорослих грамоти, але й брали участь у створенні нової культури села. Вони організували кілька гуртків художньої самодіяльності, які влаштовували вистави та інсценізації п’єс на революційну тематику. Було відкрито бібліотеку.
Керівництво політичним і господарським життям у Пі іранській волості здійснювала Балтська повітова партійна організація. Її представники часто приїздили в село. 19 січня 1924 року з ініціативи окружкому КП(б)У в Піщаній було проведено організаційні збори і створено партосередок, до якого увійшло 5 членів і 4 кандидати партії. Секретарем партосередку обрано І. В. Поноченюка. Тоді ж, на початку 1924 року, в Піщаній виникає комсомольський осередок (секретар — П. Снісаренко). Він об’єднав 14 юнаків і дівчат. Ряди партійної і комсомольської організацій поповнювалися за рахунок найбільш свідомих селян-бідняків. Особливо багато заяв про прийом надійшло під час ленінського призову в партію. За 1924 рік партійний осередок Піщаної поповнився 9 комуністами. В березні 1924 року 30 чоловік з батрацької молоді були прийняті до лав КСМУ.
Комуністи і комсомольці розгорнули велику роботу по залученню селянства до соціалістичного будівництва, по політичному вихованню мас. Систематично, щотижня, провадились збори партійного осередку з участю широкого сільського активу. При сільбуді організовано гуртки політичної освіти.
Партійні і радянські органи проводили землевпорядкування, спираючись на КНС, залучали бідняків до різних форм кооперації. За ініціативою партосередку було проведено чистку споживчого товариства від куркульської агентури, переобрано керівництво. В правління та ревізійну комісію товариства, що налічувало на той час 129 членів, обрали селян-бідняків П. Матушевського, І. Кравченка, О. Остроуха та інших. У 1924 році в Піщаній було створено сільськогосподарське товариство «Біднота», що об’єднувало кілька десятків найбідніших селянських сімей. У вересні балтські районні партійні збори зобов’язали уповноваженого рай-земвідділом виділити для цього товариства землю та подати допомогу насінням.
Рік у рік сільськогосподарське товариство міцніло. Вже в 1929 році воно подавало бідноті значну допомогу в молотьбі. Того року бідняцькі господарства зібрали 22,5 тис. пудів зерна, а продали державі тільки 5 тис. пудів. Подібна картина спостерігалася і в інших селах. Через низьку товарність селянських господарств держава щороку недоодержувала велику кількість хліба. Все гостріше поставало питання про необхідність соціалістичної перебудови сільського господарства.
Виконуючи рішення XV з’їзду ВКП(б), Піщанський партійний осередок, сіль-виконком у серпні 1929 року розгорнули велику роботу по залученню бідняцько-середняцьких мас до сільськогосподарських виробничих товариств. У січні 1930 року в Піщаній було організаційно оформлено перший колгосп. На зборах члени артілі одностайно вирішили назвати її ім’ям В. І. Леніна. Головою правління було обрано селянина-бідняка П. Т. Колісника. Вже на початку року про вступ до колгоспу подано близько 900 заяв.
Зі створенням колективного господарства роль Піщанського кущового партосередку, що поповнився ще 13 комуністами, значно посилилась. Навколо нього згуртувалося понад 100 чоловік колгоспного активу. Завдяки їх наполегливій роботі у 1931 році 72 проц. селянських господарств вступило до сільгоспартілі. Їй належало 3975 га землі з загальної кількості 6457 га. Навесні 1932 року в Піщаній організовано ще 2, а на кінець 1932 і на початку 1933 року — ще 4 колгоспи. Колективізацію селянських господарств Піщаної було завершено.
Для допомоги сільгоспартілям у 1931 році було створено машинно-кінну станцію, на базі якої наступного року організовано Піщанську MTС. У 1937—1940 рр. МТС виконувала близько двох третин усіх робіт на колективних ланах.
Колгоспи рік у рік зміцнювали своє господарство. Між ними розгорнулося соціалістичне змагання. В боротьбу за високий урожай 1936 року включилась більшість бригад і ланок. Того року вони зібрали зернових по 19 цнт з га. Підвищувалася продуктивність худоби.
Успішно розвивалася місцева промисловість. За роки передвоєнних п’ятирічок в Піщаній стали до ладу спиртозавод, олійня, паровий млин та інші підприємства по переробці сільськогосподарської сировини. Добре працювали промислові артілі.
Партійні, комсомольські організації і радянські органи проводять велику роботу по упорядкуванню села, яке у 1935 році стало центром новоутвореного Піщанського району Молдавської АРСР. У передвоєнні роки в Піщаній споруджено Будинок культури, насаджено парк, упорядковано вулиці. Побудовано приміщення середньої школи, що відкрилася в 1936 році. Кількість учнів зросла до 700.
20 вересня 1940 року в Піщаній поставлено пам’ятник засновнику Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніну.
Значними виробничими успіхами почали трудівники Піщаної 1941 рік. Щедрий урожай дозрівав на артільних ланах. Але збирати його колгоспникам довелося вже у воєнний час. 3 початком Вітчизняної війни жителі села підпорядкували свою діяльність інтересам фронту. Вдень і вночі працювали люди, щоб якомога швидше закінчити сільськогосподарські роботи, здати державі хліб нового врожаю. Для Червоної Армії було відправлено багато машин, коней і продовольства. В її лави влилося близько 500 піщанців призовного віку. Але зі зброєю в руках захищати Вітчизну прагнули всі жителі села. Біля райвійськкомату стояли в черзі комуністи, комсомольці, безпартійні, чоловіки і жінки, люди різного віку і різних професій, які вимагали відправити їх на фронт добровольцями.
З наближенням загарбників почалася організована евакуація районних установ, населення. У східні райони вивозилися сільськогосподарські машини, громадська худоба тощо. 22 липня ворог бомбардував Піщану. Серед мирного населення з’явились перші поранені і вбиті. Але евакуаційні роботи продовжувалися аж до 27 липня, коли в село вдерлися війська гітлерівських і румуно-боярських загарбників.
Майже 32 місяці тривала окупація села. Вороги грабували колгоспне добро, палили селянські хати та громадські приміщення, розстрілювали мирних жителів. Від їх рук загинули У. Д. Косий, 3. Дероплот, його дружина і дочка та багато інших. Але фашистський терор не зламав радянських людей. З перших днів окупації в селі почали формуватися партизанські і підпільні групи. Їх організаторами були місцеві жителі М Л. Безносюк та П. К. Байдан. Члени підпільних груп, в яких спочатку налічувалося 22 чоловіка, проводили роботу по розповсюдженню зведень Радянського інформбюро про становище на фронтах, готували людей до збройної боротьби з ворогом.
Після встановлення зв’язку з іншими селами до партизанських груп, які незабаром виросли в невеличкі загони, вливалися жителі навколишніх населених пунктів. Восени 1942 року до загону П. К. Байдана (кличка Чорний) входило вже 20 бійців, з них — 9 піщанців. В листопаді 1943 року партизанські групи, що діяли в прибузькій зоні, в т. ч. і загін Байдана, об’єдналися у великий партизанський загін «Буревісник», який став грозою для окупантів та їх прихвоснів. Населення Піщаної активно підтримувало партизанів, допомагало їм в заготівлі продуктів харчування, медикаментів, переховувало і лікувало поранених.
В жорстокому бою, що вели з ворогами народні месники на території Ольгопільського району, в лютому 1944 року поліг смертю хоробрих житель Піщаної комсомолець А. К. Молокопой. Через кілька днів від руки зрадника загинув і командир Піщанського партизанського загону П. К. Байдан. Але інші патріоти боролись аж до підходу радянських військ.
10 березня 1944 року частини 2-го Українського фронту наблизилися до Піщаної. Ворог закріпився на західному березі річки Савранки. Протягом 8 днів, поки йшли запеклі бої за село, близько 150 мирних жителів загинуло від рук озвірілих окупантів. 18 березня 1944 року Піщана була остаточно визволена від ворога.
В боях за Піщану загинуло чимало бійців і офіцерів Червоної Армії. В центрі населеного пункту, серед парку, встановлено пам’ятник героям. На ньому викарбувані імена загиблих: гвардії майора 1-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії Ф. Г. Цибіна, ст. лейтенанта медслужби 8-ї гвардійської танкової бригади В. В. Приходька, ст. сержанта Ібрагіма Кантемирова та інших бійців і командирів. В дні революційних свят школярі проводять біля братської могили урочисті лінійки, прийом у піонери. Учні Піщанської восьмирічної школи № 3 листуються з рідними тих, хто віддав своє життя за визволення села.
Під час Великої Вітчизняної війни в лавах Червоної Армії мужньо захищали рідну землю від фашистських загарбників чимало жителів Піщаної. Серед них —. член КПРС з 1918 року учасник громадянської війни комісар Петрозаводського комуністичного полку М. П. Стафєєв. Всю війну пройшов з боями відважний танкіст старший сержант О. О. Фурман. За проявлену мужність і відвагу він нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня. Червоної Зірки і кількома медалями. Тепер колишній воїн працює механізатором у Піщанському колгоспі ім. Леніна. Уродженець Піщаної командир відділення кулеметників гвардії старший сержант К. П. Отаманюк в одному з боїв знищив близько трьох десятків фашистів. Славний воїн, удостоєний кількох урядових нагород, загинув смертю хоробрих.
Нині в селі трудиться багато учасників Великої Вітчизняної війни. Один з них—підполковник запасу Л. Г. Соколін — працює в Піщанській ветлікарні.
У 1956 році йому присвоєно звання заслуженого ветеринарного лікаря Української РСР.
Про «Малу землю» під Новоросійськом, про те, як омивали її кров’ю, вкривали своїми тілами десантники, про героїв-воїнів розповідає тепер дітям учителька піщанської школи М. Л. Висоцька, яка брала участь у цих боях як медична сестра. Розповідає вона й про те, скільки горя і страждань завдали окупанти жителям Піщаної, в які руїни перетворили село. Було спалено понад 100 житлових будинків, зруйновано 14 колгоспних та багато громадських приміщень, зокрема восьмирічну школу, основний корпус середньої школи. Окупанти висадили в повітря міст через річку Савранку, водяний і паровий млини, вивезли устаткування спиртозаводу та олійні, пограбували магазини і склади райспоживспілки, Піщанську MTС, тваринницькі ферми тощо. Колгоспам Піщаної було завдано збитків на мільйони карбованців.
З перших днів визволення жителі села взялися за відбудову зруйнованого господарства. Колгоспники відкопали сховані патріотами П. М. Злагодою і М. Г. Стеркулом частини трактора та іншого реманенту, і вже незабаром складені по гвинтику машини вийшли в поле. Але їх було мало. Сільськогосподарські роботи проводилися переважно вручну. Урожаї були невисокі. Великої шкоди господарству завдала посуха 1946 року. Переборюючи труднощі, колгоспники вже у 1947 році повністю освоїли всі оброблювані до 1941 року землі — близько 6 тис. гектарів.
Але гальмом на шляху успішного розвитку господарств була їх роздробленість. В 1950 році за бажанням колгоспників всі 7 артілей об’єдналися в одне велике багатогалузеве господарство. Укрупнену сільгоспартіль назвали ім’ям засновника Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніна. В колгоспі ім. Леніна тоді налічувалося понад 8,5 тис. га земельних угідь, в т. ч. орної землі — близько 6 тис. га сіножатей, пасовищ, вигонів — 200 га, садів — 350, ягідників та виноградників — 284 га. Однак члени артілі не відразу зуміли продуктивно використати ці земельні багатства.
Важливе значення для піднесення економіки артілі мали рішення вересневого (1953) і наступних Пленумів ЦК КПРС з питань розвитку^сільського господарства. Колгосп взяв курс на дальшу механізацію виробничих процесів, впровадження передового досвіду. З метою зміцнення виробничих ділянок партійна організація артілі направила туди комуністів. Т. Сивцук очолив рільничу бригаду, П. Скрипник став помічником бригадира, П. Атаманюк взяла шефство над молодими доярками. Авангардна роль комуністів, їх наполеглива праця разом з усіма трудівниками села сприяла піднесенню господарства.
Вже у наступні 2 роки колгоспники добилися значних успіхів у розвитку громадського виробництва. Озимої пшениці зібрано по 18—22 цнт з га, виконано план збільшення поголів’я худоби. За успіхи у розвитку рільництва і тваринництва колгосп здобув право участі у Всесоюзній сільськогосподарські виставці 1956 року і був відзначений Головвиставкомом. Передовики артілі — голова правління І. О. Лисик, агроном Г. М. Джуринський, ланкова Н. П. Атаманюк та інші — одержали медалі виставки.
Рік у рік зростали прибутки колгоспу ім. Леніна. Так, в 1956 році вони досягли 4 млн. крб., а в наступному році вже перевищили 4,5 млн. крб. Проте в розвитку виробництва в 1958—1964 рр. спостерігались значні труднощі, викликані скороченням посівів провідних зернових культур, а також порушенням принципу матеріальної заінтересованості трудівників села у зміцненні громадського господарства. З особливим піднесенням приступили члени артілі до здійснення рішень березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, спрямованих на дальше піднесення сільськогосподарського виробництва. У 1965 році валовий збір зерна в колгоспі ім. Леніна перевищив 60 тис. цнт, що становило по 22,6 цнт з га. Вироблено молока по 216 цнт на 100 га сільгоспугідь. Артіль перевиконала план продажу державі зерна (24,5 тис. цнт. замість 19,7 тис.), цукрових буряків (понад 11 тис. замість 10,8 тис.) та інших культур. За останні З роки семирічки майже вдвоє зріс прибуток колгоспу: з 784,2 тис. крб. у 1963 році до 1232,6 тис. крб. у 1965 році. Неподільні фонди збільшилися з 1527 тис. крб. до 1759 тис. крб. У ювілейному році вони перевищили 2 млн. карбованців.
Підвищення доходності господарства дає змогу невпинно зміцнювати матеріально-технічну базу артілі. У 1965 році загальна потужність машинного парку досягла 1500 кінських сил. У другому році нової п’ятирічки на колгоспних ланах працювало 43 трактори, 29 різних комбайнів та багато інших машин і механізмів. Зростання технічної оснащеності допомагає колгоспу успішно боротися з посухами, які є досить частим явищем на Одещині. Навіть за несприятливих погодних умов 1967 року артіль зібрала близько 50 тис. цнт зернових, з яких продала державі 26,4 тис. цнт. Молока було одержано 12,4 тис. цнт, м’яса — понад 1,9 тис. цнт.
У колгоспі проводиться широке капітальне будівництво. З 1950 по 1966 рік тут зведено понад два десятки великих приміщень різного призначення, в їх числі 17 типових ферм, 2 олійні, хлібопекарню тощо. У 1967 році артіль ім. В. І. Леніна почала спорудження консервного заводу потужністю 3 млн. умовних банок овочевих консервів та соків. На базі птахоферми створено птахофабрику. В найближчі роки буде збудовано цегельний завод, який вироблятиме 3—4 млн. штук цегли на рік.
Велику роль у розвитку господарства відіграє партійна організація села, яка налічує понад 60 комуністів. Виконуючи рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, вона направила дві третини свого складу на роботу в сферу матеріального виробництва (в рільництво — 20 комуністів, в тваринництво — 10, в механізовані ланки — 15). Із 100 комсомольців Піщаної майже всі працюють на ланах і фермах колгоспу. Члени КПРС і ВЛКСМ показують приклад сумлінної праці, запалюють на трудові подвиги інших. Щороку зростають лави передовиків. За досягнуті успіхи в розвитку господарства близько 50 колгоспників удостоєні урядових нагород. Серед кращих людей артілі, що завоювали честь і шану у своїх односельчан, ланкова О. О. Чечельницька, доярка В. Ф. Халус, бригадир тракторної бригади Г. 3. Бадика та багато інших. Піднесенню колгоспного виробництва, запровадженню досягнень передової агротехніки велику увагу приділяли правління та голова колгоспу І. С. Пчелинський, нагороджений у 1965 році орденом Леніна. Великою повагою користуються колгоспний конюх В. Ф. Колісник, що майже 40 років віддав улюбленій праці, перший голова Піщанського колгоспу П. Т. Колісник, нині активний учасник громадської роботи на селі, та багато інших.
Сумлінна праця людей в колгоспі з кожним роком винагороджується все краще. Якщо грошова оплата трудодня в 1963 році становила 75 коп., то в 1967 році — понад 3 крб., отже, зросла в 4 рази, а порівняно з 1956 роком — в 10 разів. Це сприяло підвищенню матеріального добробуту і купівельної спроможності населення. За даними Піщанського сільського споживчого товариства, товарооборот з 1956 по 1964 рік зріс у 18 разів (з 78,8 тис. крб. до 1424,8 тис. крб.), а в 1966 році досяг майже 1,8 млн. крб. За останні 10—12 років трудящі Піщаної придбали 11 автомашин, 92 мотоцикли і мотопеди, 1200 велосипедів, близько 400 радіоприймачів та понад 200 телевізорів.
Підвищення добробуту колгоспників сприяло розгортанню індивідуального житлового будівництва. Тільки за 1963—1965 рр. споруджено 78 добротних будинків. Зусиллями місцевої Ради і правління колгоспу село повністю електрифіковане і радіофіковане.
Рік у рік поліпшується побутове і медичне обслуговування населення. Тут споруджено пекарню, чайну тощо. В селі працюють відділення Балтського побутового комбінату, лікарня на 50 ліжок. Дошкільні заклади обслуговують 230—250 малят.
Близько 1200 дітей мешканців Піщаної вчаться у 2 середніх і 2 восьмирічних школах. Крім того, в селі є школа-інтернат, де учні набувають спеціальностей столяра, шевця, штукатура тощо. Педагогічний колектив складається з 117 учителів. За післявоєнний час середню освіту здобули 750 піщанців, восьмирічну — 450.
Трудівники Піщаної завжди відчувають батьківське піклування Радянської влади і Комуністичної партії про кожну людину. Колгоспниця Ряба після загибелі на фронті чоловіка залишилась з трьома дітьми. Держава, колгосп подали допомогу чесній трудівниці. Всі діти здобули освіту. Тепер її син І. Д. Рябий — колгоспний зоотехнік, дочки — вчительки. Важка доля спіткала під час війни родину Скрипників. Батько загинув на фронті, мати померла від тяжкої хвороби. Лишилося четверо сиріт. Колгосп став їм замість батьків, оточив піклуванням і турботою, допоміг набути спеціальність. Павло, що працював на різних роботах в колгоспі і очолював комсомольську організацію, закінчив технікум сільського господарства, став агрономом. Його прийнято до лав КПРС. А коли партія покликала молодь на освоєння нових земель, П. Скрипник з сім’єю виїхав у Кустанайську область. Нині він працює агрономом в колгоспі ім. Чапаева.
Партійна організація, сільрада дбають про якомога повніше задоволення зрослих культурних запитів та потреб населення. В селі працюють Будинок культури, літній кінотеатр, 3 колгоспні бригадні клуби, спортивний зал, 7 бібліотек. Місцеві книголюби зібрали власні бібліотечки, що налічують 600—800 примірників художньої та спеціальної літератури. В селі немає жодного двору, до якого листоноша щодня не приносив би газету, журнал.
Піщанці розвивають свої здібності і таланти в гуртках художньої самодіяльності. Вони не раз брали участь у районних та обласних оглядах самодіяльних колективів. Із змістовною програмою виступили самодіяльні митці села на районному конкур-сі-огляді, присвяченому 50-річчю Великого Жовтня.
Партійна організація є керівною і спрямовуючою силою в Піщаній. Під її керівництвом розв’язуються завдання розвитку господарства, піднесення культури, впорядкування і благоустрою села. Під її проводом трудящі Піщаної успішно здійснюють величні накреслення XXIII з’їзду КПРС, завдання п’ятирічного плану.
М. К. ГУЛЕВИЧ