Білгород-Дністровський, Білгород-Дністровський район, Одеська область (продовження)
В 1919 році проти примусової румунізації виступили службовці поштового відділення, відмовляючись від роботи. Вчителі міста не присягли королівському урядові.
Виявляючи класову солідарність, Акерманський повітовий комітет більшовиків закликав робітників спільно з селянами боротися проти окупантів Під впливом комуністів трудящі згуртовано виступали проти грабування населення, перешкоджали вивезенню награбованого зерна в Румунію. Ще в середині липня 1918 року приїхав з Одеси М. Михайлов для організації підтримки страйку залізничників. Утворилася ініціативна більшовицька група в складі Михайлова, Магдича, Андрієвської (Сасової), яка і організувала страйковий рух місцевих залізничників. Створено підпільний військово-революційний комітет, до якого ввійшли Сасов (голова), Філіпенко, Чорнобров, Задорожний, Андріевська. Було визначено головні завдання підпільних груп по роботі серед залізничників, селян, обрано партком у складі Магдича, Бублія, Андрієвської, Левиної, Мейдмана.
Окупанти розкрили організацію і розгромили її. Ряд комуністів і співчуваючих заарештували. Загарбники розпочали судовий процес проти 108 бессарабських більшовиків. Багато з них було засуджено до страти або до різних строків ув’язнення.
Революційний рух налякав окупантів. В повіті і місті оголосили стан облоги. Проте підпільна боротьба за возз’єднання з молодою Радянською республікою t за відновлення Радянської влади не припинялася. Навесні 1921 року тут знову була створена комуністична організація в складі 17 чол., яка готувала повстання проти окупантів. У серпні всю групу заарештували. Тільки її керівникові А. Талмазану (Віхрєву) пощастило уникнути арешту і перебратися до Радянського Союзу.
У 1921 році для продовження революційної боротьби була створена «Південна бойова організація Бессарабії», яка налічувала кілька бойових груп. Очолював її І. Платов. Акерманська група під керівництвом Соктиса підірвала міст, нападала на жандармські пости, на сигуранцу. 5 вересня 1921 року 23 учасники групи були заарештовані. Серед них М. Котляренко, М. Максименко, керівник організації А. Талмазан. Соктису та іншим товаришам вдалося перебратися через лиман на радянську землю.
Під керівництвом Акерманського підпільного повітового комітету та його секретаря П. Алісова (Городецького) революціонери розповсюджували більшовицькі листівки, газети, що друкувалися підпільними друкарнями. В них розповідалася правда про В. І. Леніна, про Червону Армію, про перші успіхи молодої Радянської держави. Найбільш відомими борцями проти окупантів були М. В. Стадзилов, Г. Мейдман, Н. Брофман, В. Білий, Л. Куликовський, М. Карлин, В. Абрамович, О. Хінкул, П. Кочерга, Л. Чорнобров, Л. Фрізман, В. Філоненко, В. Магдич, Л. Ліфшиць, А. Сасов та інші. Допомагали їм М. Михайлов — механік залізничного депо в Акермані, О. Доценко та інші робітники.
Підпільна організація друкувала та розповсюджувала листівки про тяжке матеріальне становище трудящих, закликала до боротьби з румунськими окупантами, розповсюджувала відозву Спілки революційних селян Бессарабії з закликом до єдності та боротьби проти поневолювачів. Внаслідок цього посилювалися авторитет і вплив революціонерів на трудове населення.
24 січня 1930 року як протест проти 12-річної окупації Бессарабії боярською Румунією було розповсюджено листівки Бессарабського обласного комітету Комуністичної партії та комітету комсомолу, в яких говорилося, що за цей час у Бессарабії було розстріляно 30 тис. чоловік, сотні людей пропали «безвісти», тисячі було відправлено на каторгу, 350 тис. втекло за кордон.
Не припинялася боротьба і в наступні роки. Для того, щоб розправитися з революціонерами, сигуранца вдалася до провокацій, вона підкидала більшовицьку літературу селянам. Потім це було використано для арештів 48 революціонерів. Сигуранца жорстоко розправлялася над арештованими, після чого багато з них назавжди залишилися скаліченими. Коли почався т. зв. «процес 48» (тривав 20 днів), акерманці послали на суд понад 200 свідків — робітників та селян. Незважаючи на це, суд засудив 40 чол. (разом до 210 років каторги, до 20 млн. лей штрафу і позбавлення прав на десятки років). На знак протесту присутні на суді зустріли цей вирок співом «Інтернаціоналу». Політичні в’язні звернулися з відозвою до робітників та селян, в якій закликали до революційної боротьби проти окупантів. Вони писали: «Ми заявляємо перед трудящими усього світу, що ніякі тортури, ніякий терор, ніякі суди нас не залякають і не відвернуть нас від класової боротьби… Жодного робітника, жодного селянина, жодної робітниці, жодної селянки, жодного солдата і матроса не мусить бути поза лавами революційної армії! Ми всі як один вступимо до революційних організацій! Ми глибоко віримо, що наш заклик дістане широкий відгук у ваших серцях, підбадьорить і загартує до подальшої боротьби».
В липні 1934 року в Акермані знову відновила роботу комуністична організація, яка в березні 1935 року уже налічувала 67 чоловік і 300 співчуваючих. Комуністи закликали до об’єднання трудящих Бессарабії та Румунії в боротьбі проти класових ворогів, до конфіскації поміщицьких земель. В наступні роки Акерманський партійний комітет розповсюджував листівки, що закликали до возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом. Він виступав у цих листівках проти імперіалістичної війни, до якої готувалася Румунія як сателіт фашистської Німеччини.
В роки окупації промисловість міста занепала. За цей час припинили своє існування 30 підприємств. Внаслідок цього тут щороку були тисячі безробітних. Тяжке матеріальне становище викликало протести робітників. В 1935 році відбулося кілька виступів залізничників.
28 червня 1940 року стало поворотним пунктом в історії Акермана, місто було визволене Червоною Армією. Акерман став важливим господарським та культурним центром новоутвореної Ізмаїльської області, яка увійшла до складу Української РСР. У місті на той час налічувалося 55 тис. жителів. З відновленням Рад вперше за багато років тут було ліквідовано безробіття, дитячу безпритульність. Уже через місяць після визволення роботу одержали близько 4 тис. чоловік.
Стали до ладу 19 держпідприємств, 17 підприємств промислової кооперації, в яких об’єдналися близько 1000 ремісників. Почав роботу маслозавод. З 1 січня 1941 року була введена відрядна оплата, що стало серйозним стимулом для підвищення продуктивності праці. Широко розгорнулося соціалістичне змагання. Кращий стахановець артілі «Червоний меблевик» І. Соколов щомісяця виконував норму на 310 проц., робітник артілі «Червоний металіст» Б. І. Бродський — на 170 проц. У місті діяло 60 державних і кооперативних підприємств, на яких працювало близько 10 тис. чол., валовий випуск продукції становив 15 млн. 699 тис. крб. Працювали електростанція, порт і залізничний вузол.
За часів окупації у місті було 2 лікарні, де працювало 26 лікарів. У 1940 році тут уже діяло 5 лікарень, які обслуговували 72 лікарі.
За 22 роки окупації не було збудовано жодної школи. 20 тис. дітей робітників та бідноти не могли навчатися. З відновленням Радянської влади тут відкрито багато шкіл, учительський інститут з російською та українською мовами навчання, який після відкриття в Ізмаїлі учительського інституту був реорганізований у педагогічне училище.
Влітку 1941 року мирну працю радянських людей перервав віроломний напад фашистської Німеччини. Акерман одним з перших зазнав бомбардувань ворожої авіації. Гітлерівці бомбардували житла, порт, промислові підприємства. Розпочалася евакуація в тил країни заводського обладнання, машин, суден, худоби. Евакуювалися й жителі.
25 липня 1941 року Акерман окупували німецько-фашистські війська. Вони розстрілювали мирних жителів, багатьох вивозили в концтабори. Лише 28 липня 1941 року біля стін педучилища було розстріляно 50 чол. Багатьох жителів фашистські варвари розстрілювали в кам’яному кар’єрі, на території акерманської фортеці. Від їхніх рук загинули робітниця рибозаводу М. Донченко, столяр П. Сумневич, фельдшер Н. Пономарьов та багато інших. За роки окупації фашисти закатували або розстріляли близько 3 тис. чол. Понад 10 тис. було насильно вивезено до Німеччини.
Незважаючи на жорстокий терор, радянські люди не корились окупантам. У місті була організована підпільна молодіжна група, яка потай слухала радіопередачі з Москви, розповідала народу правду про події на фронтах, про бойові успіхи партизанів. Фашисти натрапили на слід і 23 молодив патріотів заарештували. Найбільш активних членів групи — М. Жеку, Ф. Чаїрського, В. Богуцького засудили до розстрілу. Проте завдяки швидкому наступу Червоної Армії в’язні були звільнені і влилися до її лав.
У серпні 1944 року війська генерал-лейтенанта Шлєміна, полковника Нікітіна, полковника Власова, підполковника Смирнова, артилеристи генерал-майора артилерії Єрмаченкова, моряки контр-адмірала Горшкова та інші частини почали наступ за визволення Акермана. Для форсування лиману була створена оперативна група під командуванням генерал-майора Бахтіна. 22 серпня радянські війська штурмом оволоділи містом. З великою радістю трудящі зустрічами своїх визволителів.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1945 року місту повернуто його історичну назву — Білгород, і його стали називати Білгород-Дністровський на відміну від однойменного міста в Курській області.
Після визволення міста трудящим довелося докласти багато зусиль для відродження його економічного і культурного життя. Окупанти спалили 17 підприємств, а решту зруйнували. Вони знищили 170 км залізничної колії, мости, вагони й паровози, вивезли обладнання порту. Тільки комунальному господарству нанесено збитків на суму понад 100 млн. крб. Було зруйновано 1230 будинків, знищено 60 магазинів, 7 оптових баз, спалено 6 шкіл, кілька медичних установ і т. ін. Втрати, заподіяні фашистами господарству міста, становили 185,7 млн. карбованців.
23 серпня 1944 року виконком міської Ради депутатів трудящих, головою якого обрали М. Сергеева, прийняв рішення про впровадження в життя радянських законів. Одночасно вживалися необхідні заходи для подання допомоги Червоній Армії з тим, щоб вона якомога швидше розгромила фашистських загарбників. Трудящі Білгорода-Дністровського, Старокозацького і Саратського районів за короткий час зібрали 8,8 млн. крб. на будівництво танкової колони «Ізмаїлець». Успішно проходило збирання коштів на побудову танкової колони ім. Білгорода-Дністровського. Колективи рибоконсервного та лікеро-горілчаного заводів внесли відразу свій місячний заробіток — 30 тис. крб. До 26 грудня 1944 року трудящі міста зібрали у фонд оборони 750 тис. карбованців.
Завдяки самовідданій праці жителів міста, підприємства, що були менш зруйнованими, вступали в дію через кілька днів. На 5-й день почав працювати рибозавод, відновили роботу міський зв’язок, електростанція. У вересні 1944 року по залізниці пройшов перший поїзд, а на кінець року паровозне депо випустило з ремонту 68 паровозів. На осінь було відремонтовано 325 будинків, працювало 35 державних і кооперативних підприємств, установлено 3 міські і одну залізничну водокачки. За 1944 рік відбудовано 7 магазинів, 4 їдальні, почали працювати культурно-освітні заклади. Силами учителів, учнів і їх батьків було відремонтовано 11 шкіл, що дало змогу сісти за парти першого вересня 1180 учням.
Авангардну роль у відбудові народного господарства відігравали партійні організації, яким допомагали комсомольці. На 1 березня 1946 року в місті налічувалось 314 комуністів і 738 комсомольців. Вони були в перших лавах на відбудові зруйнованих та на будівництві нових підприємств. Комуністи очолювали змагання за перевиконання виробничих завдань. Уже в першому півріччі 1946 року консервний завод дав продукції в 7 разів більше, ніж за весь 1945 рік, а маслозавод — в 3 рази. На кінець четвертої п’ятирічки промисловість міста була повністю відбудована і продовжувала успішно розвиватись.
Розширювалася мережа культурно-освітніх і медичних установ. У 1951 — 1952 рр. тут діяли спеціальні середні учбові заклади. В місті працювало 6 стаціонарних медичних установ на 260 ліжок, 5 фельдшерських пунктів, станції — протиепідемічна, швидкої допомоги та інші.
Внаслідок дальшої реконструкції і значного розширення підприємства міста добились у 1953 році зниження собівартості продукції, підвищення продуктивності праці на 11,4 проц., збільшили випуск валової продукції порівняно з 1952 роком на 21,1 проц. Із 3120 чоловік, які працювали в 1953 році на підприємствах міста, третину становили передовики виробництва. За досягнуті успіхи у виконанні виробничого плану 1953 року колективам міськхарчокомбінату, зеленгоспу, друкарні, контори зв’язку були вручені перехідні Червоні прапори облвиконкому та облпрофради. Капіталовкладення за роки п’ятирічки збільшились у півтора раза. За цей час у місті введено в дію комбінат будівельних матеріалів, електростанцію, будівельне управління № 6, м’ясокомбінат, млинозавод № 12, хлібозавод, рибоконсервний завод та інші промислові підприємства. Відбудовано приміщення сільськогосподарського та рибопромислового технікумів, проведено великі роботи по ремонту житлового фонду, благоустрою і озелененню міста. Загальний обсяг всієї промислової продукції в 1955 році, порівняно з 1950 роком, збільшився в 2,2 раза. Продуктивність праці зросла за п’ятиріччя на 83 проценти.
На 1963 рік в місті налічувалося вже 42 державних промислових підприємств, у т. ч. новозбудовані маслозавод, дріжджевий цех, завод залізобетонних конструкцій та інші.
Одним з найбільших підприємств є рибоконсервний комбінат. До визволення на його місці був невеликий приватний рибоконсервний завод,’ на якому налічувалося 200 робітників. Працював він сезонно, мав лише один цех. За післявоєнний період тут стали до ладу 9 цехів, в т. ч. консервний, рибний тощо. В 1960 році на комбінаті встановлено два холодильники місткістю 240 тонн, обладнано 6 морських і 3 лиманські_рибоприймальні пункти та 4 кефальні дільниці, стала працювати дослідна лабораторія. Сировина надходить з рибоколгоспів Азовсько-Чорноморського басейну. На комбінатів 1968 році працювало 600 робітників (у 1940 році —100 робітників), а випуск продукції зріс з 500 тис. банок (1940 рік) до 7 млн. банок на рік. Продукція рибокомбінату — риба холодного і гарячого коптіння, охолоджена і морожена має великий попит у багатьох містах України, Російської Федерації, а також в братніх країнах соціалізму — Монгольській Народній Республіці, Чехословаччині, Німецькій Демократичній Республіці. Це підприємство одним з перших перейшло на нові умови планування та економічного стимулювання виробництва. Внаслідок цього значно зросла продуктивність праці, підвищувалася оплата праці робітників. Так, у 1967 році робітникам виплачено преміальних на суму 74 тис. крб. або вдвоє більше, ніж в 1966 році. За сумлінну працю директора комбінату Ф. Ф. Зирянова, механіка Г. С. Жеромського, майстра Г. І. Андрейчука занесено в Книгу трудової слави.
Після визволення міста в 1944 році тут працювала невелика бойня, яку обслуговували 18 робітників. За повоєнний час на її місці виріс потужний м’ясокомбінат, обладнаний сучасними механізмами. На ньому зайнято 240 робітників. Асортимент продукції становить 50 видів. Тут щодня випускається близко 7 тонн ковбасних виробів, а за 20 днів підприємство дає стільки продукції, скільки її випускалося за весь 1946 рік. За досягнуті виробничі успіхи в ювілейному переджовтневому змаганні колектив м’ясокомбінату нагороджений Почесною грамотою міськкому партії і виконкому міської Ради депутатів трудящих і занесений в міську Книгу трудової слави.
З 1945 року в Білгороді-Дністровському працює винно-соковий завод (спочатку він називався лікеро-горілчаним). Його потужність швидко зростала. Завдяки механізації і автоматизації виробничих процесів на підприємстві усунено важку ручну працю. У 1950 році тут випущено 23 тис. декалітрів продукції, в 1960 році — 154 тис., а в 1967 році — близько мільйона декалітрів вин і соків.
У 1961 році внаслідок злиття підприємств по прийому, переробці і реалізації зернових та кормових продуктів — заготпункту, млинозаводу, комбікормового та кукурудзокалібрувального заводів — створено комбінат хлібопродуктів. Це —передове підприємство. Тут діє перша в області потокова лінія по переробці товарної кукурудзи. За двадцять повоєнних років продуктивність праці на підприємстві зросла втроє, а кількість продукції збільшилась у 29 разів. Комбінат є учасником ВДНГ, удостоєний кількох дипломів. Медалями виставки нагороджені новатори виробництва П. Ф. Тищенко, Ф. І. Карнелюк і Я. С. Бахітов.
Славиться своєю продукцією Білгород-Дністровська швейна фабрика. На час її відкриття (в 1946 році) було 2 цехи, де працювало 26 швачок, тепер тут працюють понад 470 чоловік. Підприємство обладнане напівавтоматами. Річна вартість його продукції перевищує 600 тис. крб. За успіхи в переджовтневому ювілейному змаганні колектив фабрики занесено в обласну Книгу трудової слави і нагороджено Почесною грамотою міськкому партії і виконкому міської Ради депутатів трудящих. 278 робітниць удостоєні звання ударника комуністичної праці, бригадам майстрів (X. П. Голуб’євої, О. І. Лугової присвоєно звання бригади ім. 50-річчя Великого Жовтня. В Книгу трудової слави підприємства занесені ветеран В. М. Шевченко, делегат XXIII з’їзду КПРС М. М. Дубина, швачка В. О. Слепцова, що нагороджена медаллю «За трудову доблесть». Майстер фабрики О. В. Антонова занесена в Книгу трудової слави Одеського обкому КП України, облвиконкому та облпрофради.
Первістком семирічки стала картонна фабрика. Вона випускала коробковий картон, а з 1968 року освоїла виробництво високоякісного чемоданного картону продуктивністю 2,3 тис. тонн на рік. У 1964 році тут став до ладу перший на Україні гідролізний цех по виробництву кормових дріжджів. Фабрика щороку виробляє понад 700 тонн цінних білкових кормів для тварин.
У Білгороді-Дністровському з 1951 року почав працювати комбінат будівельних матеріалів, який повністю забезпечує потреби міста і прилеглих районів черепицею, пиломатеріалами, товарним розчином тощо. В 1967 році на комбінаті став до ладу цех залізобетонних виробів.
Наймолодшим підприємством у місті є меблева фабрика «Червона зоря». Вона виготовляє столи, шафи та інші меблі.
Крім того, в місті є цехи по виробництву пластмасових і залізних виробів, по пошиттю одягу, випуску хімічних продуктів тощо. Нині підприємства Білгорода-Дністровського випускають загалом 110 видів продукції, а місто стало одним з найбільших промислових центрів Одещини.
Широкого розмаху набуло житлове будівництво. 5 спеціальних будівельних організацій, в яких зайнято 2 тис. робітників, за період з 1963 по 1965 рік спорудили 200 квартир площею 5,5 тис. кв. метрів, забрукували і заасфальтували 63 тис. кв. метрів вулиць і тротуарів. Починаючи з 1957 року, було збудовано Палац культури ім. Шевченка, 2 літні кінотеатри, учбові корпуси професійно-технічного училища, корпус рибопромислового технікуму, міський спортивний зал, також Будинок побуту «Райдуга», фабрику хімчистки, лазню тощо. В ювілейному 1967 році став до ладу широкоекранний кінотеатр «Жовтень». Одночасно здійснювалися заходи по благоустрою і озелененню міста. Його прикрашають багато скверів та парки ім. Комсомолу, Миру і Перемоги. Замість криниць побудовано водопровід. У 1960 році місто одержало струм від Дубоссарської ГЕС. За успіхи, досягнуті в справі благоустрою, місто четвертий рік підряд нагороджується перехідним Червоним прапором Одеського обкому КП України і Одеського облвиконкому. За підсумками соціалістичного змагання 1967 року Білгород-Дністровський завоював перехідний Червоний прапор Одеського обкому КП України, Одеського облвиконкому і Одеської облпрофради.
За самовіддану працю багато робітничих колективів одержали звання комуністичних, а сотні передовиків виробництва — звання ударник комуністичної праці. Серед них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу Є. Г. Краснобаєва, Л. В. Абросимова, П. В. Власенко, О. І. Бонасевич, П. М. Васильєва та інші.
Механік рибокомбінату Г. С. Жеромський за 20 років роботи одержав 70 авторських посвідчень. Його пропозиції дали змогу підприємству заощадити 19 тис. крб.
Патріотичний рух за гідну зустріч 50-річчя Жовтня приніс нові трудові перемоги. Напередодні свята трудівники промисловості рапортували про те, що випущено продукції на 655 тис. крб. понад план.
З новим розмахом розгорнулося в місті змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. За прикладом передових колективів трудящі Білгорода-Дністровського вирішили завершити п’ятирічку з основних техніко-економічних показників до 7 листопада 1970 року. Виконуючи ці підвищені соціалістичні зобов’язання, трудящі склали перспективний план розвитку Білгорода-Дністровського на п’ятиріччя. Передбачено збудувати заводи по виробництву поліетиленових труб і силікатних блоків, комбікормовий завод, новий корпус швейної фабрики, хлібозавод, павільйон побутового обслуговування, магістральний водопровід Овідіополь—Білгород-Дністровський, ввести в дію першу чергу міської каналізації протяжністю 12 км, холодильник. Крім того, передбачено збудувати універсальний магазин, магазин «Гастроном», приміщення міської друкарні, готель «Інтурист», середню школу, гуртожиток сільськогосподарського технікуму, учбовий корпус рибопромислового технікуму, школу-інтернат, лікувальний корпус міської лікарні, міський автовокзал.
Велика увага приділяється охороні здоров’я трудящих. До визволення в Білгороді-Дністровському працювало лише кілька лікарів і дві невеликі лікарні. У 1967 році обслуговували населення міста 10 лікувальних закладів, 11 пунктів охорони здоров’я, 3 аптеки, спеціалізований магазин оптики. В цих закладах працює понад 170 лікарів і 350 чол. середнього медичного персоналу. Протитуберкульозний, психоневрологічний диспансери, дитяча лікарня та лікарня очних хвороб обслуговують трудящих всього району.
Місто і його околиці — курортний центр Радянської України. Тут діють курорт «Приморський», пансіонат «Золоті піски», курорт «Сергіївка», що становлять Білгород-Дністровську курортну зону. На березі Чорного моря, де розташоване селище Затока (підпорядковане міськраді), розміщено однойменний республіканський санаторій. В ньому провадяться хірургічні операції в комплексі з санаторним лікуванням.
Білгород-Дністровський — місто учнівської молоді. Тут працює 5 середніх і 2 восьмирічні школи, де навчаються 4,6 тис. учнів. У 8 середніх спеціальних учбових закладах навчається близько З тис. юнаків і дівчат. У всіх цих закладах працює понад 840 викладачів.
Педагогічний, медичний, сільськогосподарський і рибопромисловий технікум, професійно-технічне училище, кооперативну школу та школу центрального статистичного управління за роки Радянської влади закінчили понад 15 тис. чоловік.
В багатьох місцях країни працюють випускники рибопромислового технікуму, відкритого в 1946 році. За 20 з лишком років він підготував понад 1,2 тис. спеціалістів для рибної промисловості. Багато з них здобули вищу освіту, стали командирами промислових кораблів, керівниками підприємств, науковцями. Серед них — директор Запорізького рибокомбінату І. К. Малицький, директор Вилківського рибозаводу Ю. Л. Січкар, головний інженер Ждановського рибокомбінату Н. Чудновський, працівник Московського науково-дослідного інституту рибного господарства кандидат технічних наук А. А. Парадискін.
Великого розмаху набула в місті культурно-освітня робота. При Палаці культури ім. Т. Г. Шевченка організовано 10 гуртків.
Велику аудиторію збирає також Білгород-Дністровський театр юного глядача. Популярністю користуються виступи і вокального ансамблю педагогічного училища «Берізка».
Важливим культурним закладом є краєзнавчий музей, що міститься в одному з кращих будинків по вулиці Пушкінській. У 9 залах зібрано сотні експонатів.
В Білгороді-Дністровському є заповідник всесоюзного значення — це фортеця, закладена в XV столітті. Це одна з унікальних давніх споруд на території нашої Батьківщини. Фортеця схожа на фігуру зімкнутого багатокутника з 26 баштами, з яких 12 були бойовими. Під час румуно-боярської окупації фортеця стала руйнуватися. Рішенням Радянського уряду тут провадяться великі реставраційно-відбудовні роботи, зокрема передбачено реставрувати башти і стіни цитаделі, а також башти Пушкіна і Дівочу (Овідієву).
В парках і скверах міста є багато пам’ятників — О. G. Пушкіну, учасникам російсько-японської війни 1904—1905 рр., громадянської війни 1918—1920 рр., героям Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., велична Статуя Миру та інші.
Величезних звершень у промисловому виробництві і культурно-освітньому житті міста трудящі домоглися під керівництвом партійної організації, міської Ради депутатів трудящих. У 10 постійно діючих комісіях — промисловій, по торгівлі і громадському харчуванню, охороні здоров’я і соціальному забезпеченню та інших — працює 100 депутатів і численний актив. Особливо активну участь у цій роботі беруть депутати М. А. Журба, Є. С. Амелюшкін, Я. А. Фінгер, Н. Ф. Мінакова, B. С. Малевська, Ф. Г. Кратов, почесний громадянин Білгорода-Дністровського колишній голова міськради М. В. Сергеев.
Розквітає старовинне українське місто на Дністрі. Зусиллями трудівників Білгород-Дністровський перетворився на значний, промисловий і культурник центр Одещини і всієї України. В майбутньому він стане найважливішим водно-транспортним центром на Дністрі-, найбільшим індустріальним містом Придністров’я.
П. Й. КАРИШКОВСЬКИЙ, Р. М. КУДРЯВІНА