Шабо, Білгород-Дністровський район, Одеська область
Шабо — село, центр однойменної сільської Ради, залізнична станція. Сільраді підпорядковані села Біленьке (колишній Акембет) і Сергіївна. Розташоване за 8 км від районного центру. Населення— 6413, лоловік.
Історія Шабо тісно пов’язана з історією міста Білгорода-Дністровського. Десь у другій половині XVI століття тут кочували ногайські (буджацькі) татари. Вони займалися кочовим скотарством і мисливством, а також чинили грабіжницькі напади на сусідні народи. Урочище поблизу Дністровського лиману, де часто зупинялися ногайці, вони називали, як і сам лиман, Шаболат.
Вперше татарське урочище Шаболат, яке згодом дістало скорочену назву Шаба, позначено на російській географічній карті 1788 року.
Інтенсивне заселення цієї місцевості, яка довгий час зазнавала спустошень від турецько-татарських орд, почалося після переможного закінчення війни 1806— 1812 рр., та її остаточного визволення російськими військами. З Акермана та найближчих сіл сюди переселялися українські родини, до яких приєднувалися і втікачі-кріпаки з різних губерній Росії. За свідченням генерала І. М. Інзова, ці селяни заснували тут 1817 року поселення Шаба. Не встигли вони влаштуватися, як царський уряд, зважаючи на досить сприятливі кліматичні умови, вирішив поселити тут іноземних колоністів із Швейцарії. Селяни змушені були залишати свої оселі, сади і переселятись до інших місць. Навіть бессарабський віце-губернатор Ф. Ф. Вігель, який приїздив сюди у 1825 році, у своїх записках не приховував того фактур що урядовці «вигнали попередніх жителів», а їх «нерухоме майно передали пришельцям».
Всіляко пригноблюючи місцеве населення, царський уряд надавав багато пільг іноземним колоністам: безплатно наділяв землею, звільняв від рекрутчини та інших повинностей. У зв’язку з цим один із перших колоністів Шаба—Луї-Венсен Тардан писав, що з огляду на досить вигідні умови колонізації в Росії іноземні колоністи не шукали «щастя в невідомих пустелях і лісах Північної Америки», а поспішали на родючі землі Нової Росії, де виноградні лози, персики, шовковиці поспівають і рано, і з великим успіхом».
Л. Тардан був мешканцем міста Веве швейцарського кантона Во, звідки згодом прибула більшість колоністів, французів за національністю. Вперше він прибув сюди в 1820 році, щоб оглянути місцевість, яку виділив царський уряд для швейцарських переселенців задля зразкового розвитку виноградарства і виноробства. Слідом за Л. Тарданом у 1822 році приїхало ще 15 його родичів та земляків. Згодом вони прибували в 1823, 1824, 1826, 1830 і останні приїхали в 1846 році. Переважна більшість колоністів походила з кантону Во і лише деякі були родом з Берна, Ельзас-Лотарінгії та інших місць. 1824 року тут мешкало 5 великих родин, яким, за свідченням сучасника, було «відведено родючу землю в Буджаку, на самому Дністровському лимані, за 5 верст від Акермана, на урочищі Шаба (Шабалат)».
У 1827 році тут вже було 25 родин (42 особи чоловічої і 31 — жіночої статі)3. Так на північній околиці Шабя утворилося поселення, яке колоністи назвали Шабо.
Поряд з колонією Шабо тут жили, родини українців і росіян, що поселилися ще 1817 року. Оскільки колоністи користувалися багатьма привілеями, вони мали більші можливості не тільки для успішного господарювання, але й для розвитку культурного життя.
У 1846 році їхній пастор М. Бюньон видрукував у Лозанні французькою мовою книгу «Давня і нова Бессарабія», в якій описав також історію колонії Шабо. Він, звичайно, залишив поза увагою той факт, що село було засноване ще 1817 року, а вказав на 1822 рік, тобто на той час, коли сюди прибула найбільша група колоністів. За Бюньоном пішли й інші, зокрема Анре Ансельм, який з нагоди століття колонії, що відзначалось у 1922 році, опублікував історичний опис Шабо в книзі, що вийшла 1925 року в Акермані.
Оскільки поряд існувало двоє поселень, які пізніше територіально з’єдналися, в історичній літературі, в т. ч. й в архівних документах, довгий час зустрічалася і подвійна назва села: «Шабо» або «Шаба». Лише в середині першої чверті XX століття за селом остаточно закріпилася перша назва.
У червні 1841 року село, де проживало вже 2623 мешканці, в т. ч. 1475 чоловіків і 1148 жінок, віднесено до розряду посадських міст. Для поліцейського нагляду вводилася посада пристава з трьома поліцейськими, а для управління громадськими справами жителям надавалося право обирати щороку 2 ратманів. Від міста Акермана посаду Шабо було відмежовано 4074 десятини землі. Найкращі та найбільші ділянки дісталися, звичайно, швейцарським колоністам, які на той час мали великі господарства і використовували найману працю місцевого населення: українців, росіян, молдаван.
Більшість колоністів мала добротні будинки, споруджені з каменю. Для їх дітей ще в 1843 році відкрито сільське училище, згодом реорганізоване у двокласне. До 1861 року навчання провадилося французькою мовою, а з 1861 року — російською. Місцеве діловодство також велося французькою мовою, рідною мовою колоністів. Поступово вони засвоїли російську мову, сприйняли російську культуру. Цьому сприяли і змішані шлюби, завдяки чому в родинах почали говорити російською мовою.
В умовах експлуататорського суспільства відбувалася класова диференціація і серед самих колоністів. Так, за даними десятої ревізії, проведеної в 1856 році, 65 дворів в середньому мали по 25 десятин землі, а 12 дворів були зовсім безземельними. Загальна кількість колоністів, що проживала в 50-х роках XIX століття в Шабо, перевищувала 300 чоловік.
Ще більш контрастною була різниця між колоністами Шабо і жителями Шаба, де в 1859 році в 306 дворах мешкало 2680 жителів. Серед них переважало чоловіче населення, якого налічувалося 1468 осіб. Пояснювалося це тим, що на південь прибувало немало кріпаків-утікачів з різних губерній України і Росії. Здебільшого вони наймалися на роботу до колоністів або шукали поденного заробітку в Акермані.
У 60—70 роках XIX століття в Шабо почали поселятися колоністи з німецьких кантонів Швейцарії. Згодом німці становили половину населення колонії. Основним їх заняттям, як і французів, були виноградарство, виноробство і садівництво. Сади та виноградники простягалися вздовж правого берега Дністровського лиману. Сюди завозилися цінні європейські сорти винограду: Каберне, Совіньйон, Ріслінг, Мускат, Піно, Шасла, Мадлен Анжевін та інші. Виводилися й нові сорти, що найбільш відповідали місцевим грунтовим та кліматичним умовам. Розвиткові виноградарства в колоністів сприяли близькість ринку збуту і постійний зв’язок з таким промисловим і торговельним центром, як Одеса.
Виноградники селян Шаба були значно біднішими, тому що їхнє тяжке соціальне становище і неписьменність гальмували впровадження набутого досвіду у виноградарство.
Серед колоністів впливовими і найосвіченішими були родини Тардана і Доні. Не випадково садибу Тардана 16 грудня 1821 року відвідав великий російський поет О. С. Пушкін під час подорожі по Бессарабії. Дружні взаємини з Тарданом Пушкін підтримував і в наступні роки, зустрічаючись з ним у кишинівській масонській ложі «Овідій».
З родин Тардана й Доні вийшли досвідчені майстри в галузі виноградарства і виноробства. Так, Давид Доні був відомим майстром виготовлення шампанських вин. Шарль-Тардан, одержавши в 1841 році від казни у власність 27 десятин землі, через кілька років створив зразкове виноградарське господарство. Сюди приїздили навчатися виноградарської справи з різних місць Росії. Виготовлені Шарлем Тарданом вина були визнані найкращими на виставці 1847 року в Кишиневі. Про свої спостереження й досвід Шарль (Карл Іванович) Тардан у 1853—1862 рр. писав на сторінках «Записок общества сельского хозяйства Южной России», а складений ним практичний посібник «Виноградарство і виноробство» витримав кілька видань.
21 вересня 1867 року в Шабо народився відомий російський професіональний революціонер В. Л. Шанцер, прозваний Маратом. Він брав активну участь у революційному русі на Україні і в Росії. В 1905 році В. Л. Шанцер керував московською організацією РСДРП. Його батьками були внучка засновника колонії Шабо Вірджінія Тардан, яку звали по-російськи Віргінією Самійлівною, та приїжджий з Австрії інженер-технолог Л. М. Шанцер.
У другій половині XIX століття посад Шабо почав набувати значення курортного містечка. Сюди приїздили хворі для лікування виноградом і купання у Дністровському лимані. Тут було побудовано невеличку пристань, де зупинялися пасажирські парові катери, що курсували між Акерманом і Овідіополем.
Нащадки засновника колонії Тардана побудували спеціальні дачі для тих, хто бажав зупинятися тут з метою лікування або для відпочинку. В будинку Є. І. Тардан з початку серпня по 8 вересня 1891 року відпочивала українська поетеса Леся Українка. З листа видатної письменниці до її матері — Олени Пчілки від 19 серпня 1891 року відомо, що до неї приїздили сюди видатний український композитор М. В. Лисенко і родина одеського бібліографа М. Ф.Комарова, з дочками якого Леся Українка подружила в Одесі. Того ж літа на збиранні винограду під Акерманом працював російський письменник Максим Горький.
Становище переважної більшості населення Шабо, особливо сільськогосподарських робітників на виноградних плантаціях, на початку XX століття значно погіршало. Через те робітники не раз виступали проти багатіїв-власників. Революція 1905—1907 рр. для трудового населення- Шабо була серйозним поштовхом до організованої боротьби за соціальне визволення. 5 травня 1905 року застрайкували сільськогосподарські робітники в Акермані та в посаді Шабо Ч Страйкарі вимагали зменшення робочого дня, підвищення заробітної плати, видачі її наприкінці кожного тижня. Вимоги страйкарів були задоволені лише частково. Боротьба трудящих не припинялася навіть у період розгулу столипінської реакції. Так, у серпні 1909 року селяни Шабо знову виступали проти місцевого поміщика.
Минали роки й десятиліття, а різниця між господарствами колоністів і корінного населення була досить помітною. Селянство, що мало невеликі ділянки землі і обкладалось великими податками, не мало можливості застосовувати набутий колоністами передовий досвід у своїх господарствах. Переважну більшість господарств становили бідняцькі родини, які ледве зводили кінці з кінцями. Цієї істотної різниці не могли приховати навіть буржуазні історики. Так, в «Историческом вестнике» за серпень 1910 року зазначалося: «У колоністів чудові будинки, комфортабельна обстановка, зразкові екіпажі та коні і т. д., у селян же хати-мазанки, бруд і нерідко злидні. В одній частині Шабо ви бачите добре впорядковане містечко, в другій — звичайне малоросійське село».
Ще більше загострилася класова боротьба під час імперіалістичної війни і, зокрема, після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року. 25 березня 1917 року розпочала свою роботу Акерманська Рада робітничих і солдатських депутатів. Спочатку в ній переважали представники дрібнобуржуазних партій — есери, меншовики тощо. Незабаром посилився вплив більшовиків. Уже в квітні 1917 року Рада запропонувала сільським і волосним комітетам повіту реквізувати незасіяні поміщицькі землі і поділити їх між селянами. Цей важливий захід підтримав В. І. Ленін.
Вільнонаймані сільськогосподарські робітники Шабо створили робітничий союз, який обрав своїх уповноважених. 23 квітня 1917 року уповноважені запровадили восьмигодинний робочий день на виноградних плантаціях. Шабський союз робітників здобув перемогу на виборах до посадської управи в серпні 1917 року.
Великий вплив на розгортання класової боротьби в селі мала звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. Трудящі висловлювали недовір’я представникам різних угодовських, дрібнобуржуазних партій і йшли за більшовиками.
В грудні 1917 року при Акерманській Раді утворився військово-революційний комітет, який впроваджував у життя рішення III з’їзду Рад, організовував загони Червоної гвардії. 10 січня 1918 року на засіданні з’їзду селянських і робітничих депутатів міських самоуправлінь Буджака, що відбувався в Акермані, вирішено не визнавати влади молдавської буржуазно-націоналістичної крайової Ради «Сфатул-Церій» і боротися проти румуно-боярських окупантів, які на початку січня вдерлися на територію Бессарабії. Того ж дня вся влада в Акермані й повіті перейшла до рук Ради, яка оголосила революційну мобілізацію трудящих. Було організовано робітничо-селянські дружини, які взяли активну участь в обороні Акермана.
Та сили виявились нерівними. Слабо озброєні робітники і селяни не змогли стримати натиск регулярних військ інтервентів і білогвардійців, які 9 березня 1918 року зайняли Акерман, а також і Шабо. Окупанти та місцева націоналістична контрреволюція встановили в повіті режим кривавого терору і сваволі. У серпні жандарми жорстоко побили жінок посаду М. Короленко і О. Вовченко тільки за те, що їх синів запідозрили в організації боротьби проти окупаційних ставлеників. Того ж місяця вони тяжко побили й селянина П. Суковатого за відмову дати їм своїх коней і воза.
Про численні факти знущань жандармерії боярської Румунії над населенням Шабо говорилося навіть на земських зібраннях. Так, у повідомленні акерманського повітового земського зібрання, яке відбулось 12 січня 1919 року, зазначалося: «До Шабо щодня приходять робітники-садівники на біржу для найму на поденну роботу. В жовтні 1918 року з’явився на біржу жандарм, забрав під погрозою всіх робітників на плавні Окуліча і босими загнав у воду, щоб косили очерет жандармам».
Але залякати трудящих не вдалося. В жовтні 1918 року тут почалося повстання, яке проходило під лозунгом боротьби з іноземними поневолювачами. В газеті «Одесские новости» від 25 жовтня 1918 року повідомлялося: «20 жовтня в посаді Шабо Акерманського повіту спалахнуло повстання селян проти грабіжництва румунських жандармів. Для придушення повстання румуни стягнули дві роти солдат з кулеметами». Незважаючи на кривавий терор румунських окупантів, Шабська посадська дума за ініціативою її голови Й. Г. Руснака 25 листопада 1918 року, засуджуючи насильство окупантів, постановила: «Апелювати до своєї рідної батьківщини — демократичної Росії і демократії всього світу — вирвати нас з кігтів насильників-румун і приєднати до своєї матері-Росії».
В грудні 1918 року утворилася підпільна комуністична організація Акерманського повіту, яка до літа 1919 року організувала 25 комуністичних груп. За короткий час тільки в Шабо включилося в революційну боротьбу 250 чоловік.
Розгортався партизанський рух. У лютому 1921 року партизани висадили в повітря залізничний міст поблизу станції Шабо.
Напередодні Татарбунарського повстання 1924 року в Шабо організувався підпільний революційний комітет, до якого входили Р. Ткаченко, М. Будиленко, С. В. Тихоплав, Л. Комісаренко (Столяренко), Т. Савченко й інші. Очолював його М. Беляев. Комітет провадив серед жителів села революційну агітацію, закликав до повстання. Про існування комітету випадково дізнався колишній білогвардійський капітан Шмаглій, який і видав його румунській сигуранці. В серпні 1924 року до її рук потрапили М. Будиленко та М. В. Тихоплав. Решта членів комітету уникла арешту і пішла в глибоке підпілля.
Після придушення Татарбунарського повстання королівський уряд продовжував далі жорстокі репресії. Багатьох його учасників ув’язнили, а М. В. Тихоплава, П. Ф. Білоуса, Ф. Я. Соколовського, В. Ніколаєва і М. В. Глухова розстріляли. Становище, що склалося на півдні Бессарабії, нагадувало справжню облогу, яка тривала аж до 1940 року.
В умовах загальної економічної кризи 1929—1933 рр., що охопила весь капіталістичний світ, і водночас активізації імперіалістичних сил, які готували напад на СРСР, комуністи Бессарабії стали організаторами антивоєнної боротьби трудящих мас. У 1929 році створено нелегальну революційну організацію «Товариство червоних рекрутів», яка мала великий вплив молодь допризовного віку в містах і селах Бессарабії, в т. ч. в Акермані й Шабо.
Політичний терор, запроваджений окупантами, доповнювався соціальним гнобленням. Навіть урядові чиновники змушені були визнати, що тут була велика кількість безземельних селян-наймитів.
Так, у 1937 році в Шабо налічувалось 197 безземельних селянських родин.
Розорені селяни часто виступали з вимогою наділити їх землею. З приводу цього газета «Красное знамя» писала, що виступ шабських селян є початком боротьби за розподіл державної і куркульської землі.
У червні 1940 року бессарабські землі возз’єднались з Країною Рад.
Шабо стало центром Лиманського району Акерманської (згодом Ізмаїльської) області. Більшість колоністів восени 1940 року виїхала в різні країни, переважно до Швейцарії. Лише кілька родин, що залишилися — Бесон, Нівель, Мишу, Тардан, Доні — поступово асимілювалися з місцевим населенням.
Розпочалися соціалістичні перетворення. На землях колоністів організовано колгосп «Червоний лиман» і виноградарський радгосп «Шабо». Рибалки об’єдналися в колгосп «Зоря». Дністровський лиман, на березі якого утворилися ці господарства, перестав бути штучним рубежем, який понад 20 років розділяв єдинокровних братів-українців. Сюди стали переселятися селяни з Одеської, Вінницької, Львівської та Волинської областей. Всі вони жили дружною сім’єю.
Було відкрито школу з рідною мовою навчання, налагоджено охорону здоров’я.
Мирну працю шабських трудівників, як і всього радянського народу, порушив напад фашистських загарбників та їх сателітів румунських бояр. В село, як і 23 роки тому, вдерлися поплічники німецьких фашистів — війська боярської Румунії. Кілька років тривав тяжкий період окупації (з 23 липня 1941 року до 22 серпня 1944 року). За цей час загарбники зруйнували районний Будинок культури, електростанцію, виноробний завод, пошту, ряд кварталів житлових будинків та залізничну колію від Шабо до Бугазу. Великої шкоди завдали окупанти й сільському господарству: загинуло дуже багато виноградних насаджень, спустіли лани, на яких вирощувались зернові культури.
Удосвіта 22 серпня 1944 року війська 3-го Українського фронту при підтримці кораблів Дунайської військової флотилії почали форсувати Дністровський лиман. В районі Шабо висадився десант штурмової роти 369 окремого батальйону морської піхоти. Одним з перших зійшов на правий берег лиману матрос-розвідник Лебедев. Опинившись у кількох метрах від ворожої батареї, хоробрий десантник знищив автоматною чергою офіцера і частину гарматної обслуги. Решта солдатів припинила опір і здалася в полон. В пам’ять про героїчний подвиг матроса Лебедева приморський курорт дістав назву Лебедівки. Внаслідок успішного наступу того ж дня радянські війська визволили Шабо і залізничну станцію. Відважним радянським воїнам, що полягли в боях за Шабо, в центрі села споруджено пам’ятник.
У 1946 році в Шабо організовано колгосп ім. С. М. Кірова, який 1957 року об’єднався з артіллю ім. В. І. Леніна, розташованою в селі Біленькому. Артіль ім. В. І. Леніна (в Біленькому — тепер одна з бригад колгоспу) — багатогалузеве господарство з розвинутим рільництвом, тваринництвом і виноградарством. Загальна земельна площа 6292 га, у т. ч. під зерновими 4606 га та виноградом 507 га. Внаслідок наполегливої праці членів артілі урожай зернових культур, зокрема пшениці, доведено до 30 цнт, а врожайність винограду перевищує 55 цнт з кожного гектара. Під фруктовими садами, де ростуть груші, яблуні, сливи, зайнято 117 гектарів.
Чималі прибутки дає господарству тваринництво. Тут понад 2 тис. голів великої рогатої худоби, в т. ч. 750 корів, близько 2 тис. свиней. Для утримання громадського поголів’я худоби побудовано 7 тваринницьких ферм, устаткованих електродоїльними апаратами, автопоїлками.
Більшість робіт в артілі механізовано. Вона має понад 40 тракторів, 20 тракторних причепів, 19 комбайнів, 20 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки, в т. ч. тракторів і машин для обробітку виноградників і садів; є 140 електродвигунів тощо. Господарство також має кілька допоміжних підприємств — млин, виноробню, лісопильню, дві столярно-теслярні та деревообробні майстерні, майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, холодильник.
З року в рік зростають доходи артілі. Внаслідок цього оплата праці колгоспників з 1960 по 1967 рік збільшилася в 2,5 раза. Помітну роль у підвищенні доходів господарства відіграє дворічна школа майстрів колгоспного виробництва. Її відвідують механізатори, трактористи, тваринники, хлібороби, виноградарі. Керує нею головний агроном В. Г. Скалозуб.
Серед членів артілі багато передовиків колгоспного виробництва. Високими урядовими нагородами відзначені ланковий Т. Е. Нечипуренко, бригадир І. І. Посміченок, голова артілі М. А. Сауляк та інші. Головному агрономові В. Г. Скалозубу присвоєно почесне звання заслуженого агронома Української РСР.
За добру організацію робіт по захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів колгосп ім. Леніна в 1967 році був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Крім того, 10 спеціалістів господарства в ювілейному році стали персональними її учасниками. Це — голова артілі М. А. Сауляк, головний агроном В. Г. Скалозуб, агроном-виноградар В. С. Нільський, бригадир тракторної бригади А. А. Максименко та інші.
На честь 50-річчя Радянської влади колгосп ім. Леніна за досягнуті успіхи занесено до Книги трудової слави Одеського обкому КП України, виконкому Одеської обласної Ради депутатів трудящих та Одеської обласної Ради профспілок.
На території села розташований винорадгосп «Шабо», організований у 1940 році. Під час окупації його було повністю зруйновано загарбниками. Після визволення робітники і службовці дружно взялися за відбудову свого господарства. Тепер вино радгосп «Шабо» став одним з передових на Україні. Його землі розкинулись на площі 1812 га, а сонячні грона вирощуються на 856 га, сади займають 150 га. Тут культивується 70 сортів винограду: Грецький рожевий, Кабасія, Алімшах, Аліготе, Ркацетелі, Серексія, Рислінг, Тельтикурук та інші. Окремі сорти мають лікувальні властивості. Це, насамперед, Перлина Саба, Шасла, Ізабелла, Альварма, Чауш, Каберне та багато інших.
За роки Радянської влади значно зросла врожайність виноградних плантацій.
Цього досягнуто завдяки введенню нових сортів та ретельному догляду за рослинами. Тут запроваджуються найефективніші засоби їх вирощування. За високі врожаї винограду в 1950 році чотирьом ланковим радгоспу — П. В. Бойченку, М. Є. Бугайову, О. С. Остапенку і 3. Т. Чернецькому — присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Багато праці і знань віддає вирощуванню винограду Т. П. Дубовий. Народився він у Шабо в родині селянина-бідняка 1912 року. Трудове життя почав з 14 років наймитом у колоніста. За роки Радянської влади Т. П. Дубовий з рядового робітника виріс до бригадира виноградарів, працюючи на цій посаді з 1956 року. 12 березня 1967 року його вдруге обрали депутатом Верховної Ради УРСР, він є членом постійної комісії по харчовій промисловості Верховної Ради УРСР1. У 1965 році бригада Т. П. Дубового, яка ще 1962 року стала бригадою комуністичної праці, зібрала по 126 цнт винограду з кожного га на площі 49 гектарів. Він був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР, нагороджений золотою медаллю та грошовою премією. 30 квітня 1966 року Т. П. Дубовий одержав орден Трудового Червоного Прапора.
Переробка вирощеного винограду, а також того, що надходить по контрактації від колгоспів, ведеться на радгоспному винозаводі. Високоякісні вина готують з сортів Тельтикуруку, Швабського білого, Аліготе, Рислінгу, Мускату білого, Мерло та інших. Цехи підприємства обладнані найновішим устаткуванням. Внаслідок цього щороку переробляється 6—7 тис. тонн сонячних грон, у т. ч. 1,2 тис. тонн на марочні вина Ювілейне, Шабське біле, а також на виноматеріали для шампанських вин, що надсилаються до Одеського заводу шампанських вин.
У зв’язку з успішним розвитком виноградарства в радгоспі й сусідніх колгоспах винозавод переобладнується, розширюється. Закінчується спорудження нових виробничих приміщень, завозяться і встановлюються сучасні механізми. Головний винороб заводу комуніст Н. М. Лисенко доклала багато зусиль і вміння до того, щоб переобладнане підприємство було якнайефективнішим під час його експлуатації. У цій повсякденній праці Надії Миколаївні допомагає начальник цеху марочних вин М. М. Жердій, яка працює тут понад 10 років. На кінець п’ятирічки винозавод щодоби перероблятиме близько 500 тонн винограду.
За успіхи, досягнуті у збільшенні виробництва і заготівель овочів, фруктів та винограду, 25 працівників радгоспу «Шабо» нагороджено орденами і медалями СРСР, у т. ч. директора радгоспу С. Г. Буняка, керуючого відділенням А. А. Сивоконя, агронома-виноградаря Є. І. Суворову — всього 9 чоловік — орденом Леніна.
За успішне виконання соціалістичних зобов’язань, взятих на честь 50-річчя Радянської влади, виноробний радгосп «Шабо» нагороджено ювілейним Пам’ятним прапором обкому КП України, виконкому обласної Ради депутатів трудящих і обласної Ради профспілок.
На території Шабо розташований також рибоколгосп «Зоря», який виловлює рибу в Чорному морі, Дністровському лимані та в придунайських озерах. Колгосп має міцну виробничу базу: 4 рибальських стани на 165 чоловік, мотофелюгу, катер-напівглісер, човни, каюки, могуни.
Ремонт рибальської флотилії провадиться силами колгоспу. В 1968 році рибалки виловили понад 17 тис. цнт. риби. Перше місце зайняла бригада ставних неводів (бригадир Т. К. Лука). Вона виконала план на 117,3 процента.
За роки Радянської влади в Шабо побудовано цілий ряд нових підприємств, зокрема, заводи виноробний і фруктових вод та завод СМА-3 (засобів механізації та автоматизації виноробства). Тут також працює станція науково-дослідного інституту ім. Таїрова, яка провадить дослідження на шабському піщаному масиві, де здавна склалися сприятливі умови для розвитку виноградарства.
Дедалі багатшим і красивішим стає село. Зростає добробут його населення. Мав повну рацію колишній колоніст Франц Доні, що емігрував до Швейцарії у Лозанну, запитувати в листі своїх односельчан: «Як там Шабо, що з ним сталось? Напевно, все забудовано і впізнати не можна?». Село тепер повністю електрифіковано і радіофіковано. Тут є пошта, телеграф, телефонна станція, ощадна каса. За роки Радянської влади більша половина трудящих переселилася в новозбудовані квартири. Багато жителів мають холодильники, понад 500 сімей села користуються газом. 6 два універмаги, 7 змішаних магазинів, 2 комісійні, галантерейні, 2 буфети, 5 кіосків, господарчий і книжковий магазини, працюють їдальні. Чимало в селі і побутових закладів: 4 швейні, 2 взуттєві майстерні, майстерня по ремонту радіо і електроприладів, 4 перукарні.
Радянська держава постійно дбає про здоров’я трудящих. Тут є дільнична лікарня на 50 ліжок, де працює 10 лікарів та 45 осіб середнього медичного персоналу. При лікарні є фізіотерапевтичний та рентген-кабінети, лабораторія, молочна кухня, дитяча консультація, аптека.
Діти дошкільного віку виховуються в 4 дитячих садках і яслах.
В селі ліквідовано неписьменність. Якщо за часів панування румунських бояр передплачувалось лише 147 примірників газет і журналів, то тепер — 5925 примірників. Діти навчаються в середній та восьмирічній школах, де працює 74 учителі. Тепер тут живуть і працюють десятки спеціалістів з вищою та середньою освітою. Це — вчителі, лікарі, агрономи, ветлікарі, техніки, механізатори.
Понад 1,3 тис. читачів користуються сільською бібліотекою для дорослих, книжковий фонд якої налічує 26,5 тис. томів. Дитяча бібліотека на 15 тис. томів обслуговує 1020 читачів. Крім того, учні користуються послугами двох шкільних бібліотек. Є бібліотеки при радгоспі «Шабо», на околиці села — Слобідці. Багато мешканців комплектують власні бібліотеки.
Партійні й радянські органи села потурбувалися і про відпочинок трудящих. У 1959 році на кошти артілі ім. Леніна збудовано Палац культури на 600 місць. При ньому є кінозал з широкоекранною кіноустановкою, працює університет культури з 4 факультетами, колектив художньої самодіяльності, в якому беруть участь понад 150 любителів мистецтва. Особливо популярні виступи відомого в області та республіці академічного хору, який за успішну участь в огляді, присвяченому 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, в 1964 році удостоєний грамоти Президії Верховної Ради УРСР, а в 1967 році йому присвоєно звання народної хорової капели. В репертуарі капели класична музика, українські, російські та молдавські народні пісні. При Палаці культури створено балетну школу, любительську кіностудію та ряд гуртків дитячого самодіяльного мистецтва.
Частими гостями трудящих Шабо є відомі професійні колективи Києва, Одеси, Кишинева та інших міст країни.
В ювілейному 1967 році при Палаці культури організовано клуб «Жовтня», в якому часто проводяться зустрічі з відомими людьми, учасниками революційних подій, громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Тепер тут створено клуб вихідного дня, який користується великим успіхом серед колгоспників, робітників радгоспу, заводу засобів механізації і автоматизації, виноробної промисловості, залізничної станції. Тут часто влаштовуються тематичні концерти, усні журнали, вікторини.
Великі перспективи відкриваються перед жителями Шабо. Архітектурно-планувальна майстерня Одеського філіалу «Діпроміст» розробила експериментальний проект забудови села. Тут буде споруджено школу на 964 місця, дитячий садок на 140 місць, Будинок культури на 700 місць, кінотеатр на 300 місць, готель, їдальню-ресторан, адміністративний будинок, в якому розміститься сільська Рада депутатів трудящих, контора винорадгоспу «Шабо», правління колгоспів «Зоря» та ім. Леніна. В центрі села передбачено спорудити будинок торгівлі, різні ательє та майстерні побутового обслуговування. Найближчим часом у Шабо на центральній вулиці виростуть багатоповерхові будинки з усіма комунальними вигодами. В усіх напрямках будуть прокладені інженерні магістралі, каналізація, лінії електропередач. Квартири одержать природний газ і артезіанську воду. На березі Дністровського лиману споруджуватиметься спортивний комплекс.
Село яке здавна славиться своїми садами і виноградниками, матиме просторі бульвари і парки, зокрема головний бульвар ім. Леніна, шкільний бульвар, центральний парк культури і відпочинку. Згідно постанови ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР Шабо увійшло в число 16 сіл республіки, де буде здійснено зразкову експериментальну забудову. На реконструкцію Шабо асигновано 17 млн. крб. Ряд об’єктів уже будується, зокрема перша експериментальна підстанція, яка забезпечить електроенергією потреби села. Нові житлові будинки, що постануть на березі Дністровського лиману будуть газифіковані, матимуть центральне опалення. Село Шабо стане типовим радянським селом, яке в недалекому майбутньому не відрізнятиметься від квітучих міст.
Д. П. ВОЙКО, В. Т. ГАЛЯС