Біляївка, Біляївський район, Одеська область
Біляївка — селище міського типу, центр району. Біляївській селищній Раді підпорядковані також населені пункти Майори, Повстанське. Розташована за 25 км від найближчої залізничної станції Вигода і за 50 км від Одеси. Населення — 12,5 тис. чоловік.
Селище простяглося вздовж берега озера Білого поблизу річок Дністра і Турунчука, в мальовничій місцевості.
На території сучасної Біляївки знайдено сліди життя давніх людей. Це кургани з похованнями доби бронзи (II—І тисячоліття до н. е.) та сарматських часів (II—І тисячоліття до н. е.). Тут виявлено також заливши 4 поселень скіфських часів та перших століть нашої ери.
Біляївка виникла наприкінці XVIII століття, після ліквідації в 1775 році Запорізької Січі. Перша згадка про село, яке в перші роки свого існування називалось Головківкою, датується 1792 роком. Тоді осавул Ніякий повідомляв до коша, що сім’ї Чорноморського війська заселили с. Головківку. Нинішня назва населеного пункту походить від прізвища першого кошового отамана, який загинув при облозі Очакова.
У 1793 році в селі був 61 двір з населенням 304 чоловіка. Кількість населення значно зросла у 1794 році, коли туди було переселено велику групу учасників Турбаївського повстання на Полтавщині, які побудували тут 88 хат. Казна виплатила за кожного переселенця по 50 крб. Таким чином, турбаївці опинились на становищі казенних селян, об’єднаних в общину.
Голод і злидні і тут чекали на переселенців. Навіть земський справник, людина далека від співчуття «порушникам порядку», писав, що вони «по нинішньому врожаю в цих місцях хліба заробити не можуть, тому терплять величезну нужду».
В першій половині XIX століття населення Біляївки зростало досить швидко головним чином за рахунок утікачів від кріпацького гніту, які прибували з Росії та північних районів України. У 1857 році в селі проживало 1067 ревізьких душ. На той час община мала 10437 десятин землі, в т. ч. придатної для використання 8651, 123 десятини кращої землі належало церкві. Придатна земля поділялась на «царину», або орну (3943 десятини), «толоку», або вигін (1543 десятини), садиби (337 десятин), ліс і плавні (2828 десятин). Садибна земля перебувала у подвірному спадковому користуванні. В селі існувало зрівняльне землекористування, тому тут періодично провадились переділи землі. При переділі 1857 року наділ на ревізьку душу становив 8,5 десятини.
Реформа 1861 року, проведена самодержавством в інтересах поміщиків, не внесла поліпшення в економічне становище селян Біляївки, навпаки, через 20 років після реформи на ревізьку душу припадало вже тільки 3,7 десятини. Община з її круговою порукою сплачувала численні податки: казенні, подушні та земські, які у 1881 році становили чималу суму — 9698 карбованців.
Кількість господарств зростала, але нові сім’ї не одержували наділів, ставали безземельними. У 1890 році в селі було 936 безземельних, які змушені були шукати заробітків на стороні. Тому, коли в 1870 році Одеська міська дума уклала договір з Лондонським акціонерним товариством на будівництво водопровідної станції «Дністер», багато біляївських селян найнялося туди землекопами.
У пореформений період тут інтенсивно зростають торгівля й ремесло. За короткий проміжок часу — з 1882 по 1905 рік — кількість ремісників збільшилась більш як у десять разів — з 22 до 250 чоловік. Більшість з них (150 чол.) займалася ткацтвом.
І все ж основна маса жителів займалася землеробством. Та було воно надзвичайно примітивним, тому селяни збирали дуже низькі врожаї. Так, у 1889 році пересічний урожай з десятини становив тільки 14 пудів. Голод був частим гостем у селі. В 1905 році після кількох неврожайних років сім’ї 370 господарств голодували, восени та навесні їм не було чим засіяти землю.
Селяни не мали доступу до освіти й культури. Тільки в 1841 році в Біляївці вперше відкрито церковнопарафіяльну школу, в якій у 1870 році навчалось 36 учнів. Навіть після того, як у селі в 1879 році збудували земську школу, тут вчилося всього 49 дітей. Діти бідняків не могли відвідувати школу через відсутність підручників, одягу, взуття. Тому земство змушене було констатувати, що в Біляївці вчиться лише близько 5 проц. дітей шкільного віку. Після відкриття в 1903 році другої земської школи кількість учнів у селі досягла 199 чоловік, хоч дітей шкільного віку в Біляївці налічувалось 627.
В селі переважали низькі мазанки, вкриті комишом, із земляною долівкою. Тільки кам’яна церква, збудована в 1805 році, та кілька добротних будинків сільських багатіїв виділялися своїм зовнішнім виглядом.
Жителів Біляївки та навколишніх сіл обслуговувала маленька лікарня, в якій працювали дільничний лікар і фельдшер.
Безземелля, голод, безправ’я, неможливість здобути освіту — все це штовхало селян на боротьбу проти гнобителів. Особливо вона загострилась на початку XX століття під впливом революційних виступів робітників. Цьому сприяла також соціал-демократична пропаганда, яку провадив П. А. Руденко (партійна кличка Бланш), місцевий житель, який був на заробітках в Одесі, працював матросом. Він брав участь у транспортуванні ленінської «Искры» з-за кордону і за розповсюдження цієї газети серед жителів Біляївки і Маяків у 1903 році був заарештований. У 1902 році до Біляївки приїжджали з Одеси агітатори. Разом з місцевими робітниками вони провели на острові Погорелому маївку. Іншим разом відбулися таємні збори революційно настроєних біляївців у плавнях, на острові Куколи. Щоб уникнути провокаторів, учасники зборів користувалися замість пароля номерами. І все ж поліції вдалося вислідити і заарештувати робітників станції «Дністер» П. І. Нода і К. Д. Олексенка. Потім їх вислано до Архангельської губернії.
У 1905 році в село повернулись К. Родідял, О. Згама та інші учасники російсько-японської війни, які розповіли односельчанам про цусімські події. Восени 1905 року Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП розіслав у села звернення, в якому порушувались питання про землю, надання демократичних свобод, доступність народної освіти для найбіднішого селянства, і радив обговорити його. Прогресивно настроєні робітники станції «Дністер» спільно з одеськими агітаторами широко роз’яснювали біляївським селянам цей документ.
У червні 1905 року селяни Біляївки на загальному сході обговорили свою резолюцію (т. зв. приговор) і ухвалили всі рекомендації Херсонського губернського комітету РСДРП. Учасники сходу вимагали збільшення селянських наділів, зміни податкової системи в такий спосіб, щоб «той, хто має більше прибутку, сплачував би і податку більше».
Селяни рішуче протестували проти опіки земських начальників, вимагали негайного скликання Установчих зборів, прямої і таємної подачі голосів тощо. Вони вимагали безплатного навчання в усіх учбових закладах, щоб «…були освічені люди не тільки з дворян, купців і багатих селян, але й з простого рядового селянства». Цей документ від імені всієї громади підписали 116 чоловік.
Під час столипінської реформи багато бідняків Біляївки, щоб сплатити багаторічні недоїмки, продавали за безцінь землі куркулям, поповнюючи число безземельних. За їх рахунок куркулі ставали великими землевласниками. Так, волосний староста Луполов збільшив свої володіння до 300 десятин, куркуль Йова не тільки розширив земельні володіння, але й відкрив бакалійну крамницю, побудував паровий млин.
Під час першої світової війни багато біляївців мобілізовано на фронт. Господарства залишились без робочих рук, третина їх у 1916 році не мала тяглової сили. Становище трудового селянства ставало дедалі важчим. Так, у 1917 році з 1343 господарств Біляївки понад 200 не мали посівів, 629 не мали робочої худоби, 753 господарства були безкорівними. В той же час куркулі мали по 3—4 коней та багато худоби. Бідняки змушені були на час сівби або збирання врожаю брати в куркулів робочу худобу, орендувати землю. І все це по високій ціні. Куркуль С. Луполов здавав землю замість 15 по 25 крб. за десятину.
На початку 1917 року в село почали повертатись фронтовики. Одним з перших прибув А. А. Кобзар. Разом з І. С. Кравченком та іншими односельчанами він розповідав селянам про становище в країні та про боротьбу більшовиків за права народу.
Трудове населення Біляївки з великими сподіваннями зустріло звістку про Лютневу революцію. На мітингу, скликаному після одержання цієї звістки, біляївці вимагали розподілу землі між безземельними і малоземельними селянами та демократичних свобод. Але у творений в березні 1917 року земельний комітет, до якого потрапили куркулі та їх прислужники, не поспішав ділити землю, обмежувався обіцянками про скликання Установчих зборів. Влітку і восени 1917 року у придністровських селах, у т. ч. і в Біляївці, розміщувались військові частини, що відходили з Румунського фронту. Серед солдатів було чимало більшовиків, вони роз’яснювали селянам більшовицькі лозунги про мир і землю.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції і проголошення влади Рад земельний комітет припинив своє існування. У січні 1918 року біляївці обрали Раду селянських депутатів, яку очолив А. А. Кобзар. Активну участь в її роботі брали бідняки I. G. Кравченко, П. А. Руденко, В. П. Волков та інші. За ворожу діяльність Рада заарештувала куркуля Луполова, його землі повернула селянам, провела облік земельних угідь, які мала передати біднякам. Але здійснити намічені заходи Рада не змогла, бо в середині березня 1918 року село захопили австро-німецькі війська. Окупанти грабували мирне населення і відновлювали старі порядки. У квітні 1918 року в Біляївці розгорнула роботу підпільна партійна організація. За її ініціативою тут утворився об’єднаний військово-революційний комітет, до складу якого ввійшли сільські активісти та представники станції «Дністер» — С. Л. Будівський, А. А. Кобзар, І. С. Кравченко, А. Д. Мойса, Ф. П. Руденко та інші.
В ніч на 18 листопада в селі Маяках партизани підняли проти гетьманців збройне повстання, яке перекинулось і на інші села Придністров’я, в т. ч. й на Біляївку. В цих селах сформувалися Ради селянських депутатів.
Та наприкінці листопада 1918 року радянському будівництву, що знову розгорнулось, стали на перешкоді імперіалісти Антанти. У грудні командування французьких військ відправило з Одеси для охорони Біляївської водопровідної станції загін у складі 120 чоловік, а в лютому 1919 року сюди прибули денікінські офіцери для реквізиції в селян зерна і фуражу. Обурені безчинствами окупантів і білогвардійців місцеві партизани, які до того часу перебували в підпіллі, 28 лютого 1919 року підняли збройне повстання. Протягом п’яти днів вся влада у Біляївці, Маяках і Яськах перебувала в руках повстанців.
Щоб придушити повстання, окупанти направили з Одеси об’єднаний загін французьких, польських і білогвардійських військ. 5 березня 1919 року карателі почали обстрілювати село з гармат. Водночас водопровідну станцію обстрілювали з румунської сторони. Незважаючи на велику небезпеку, механік станції П. П. Олійник залишився на посту і перешкодив висадженню станції в повітря. Радянський уряд високо оцінив героїчний вчинок патріота, нагородивши його з нагоди 10-річчя Жовтневої революції орденом Трудового Червоного Прапора.
6 березня 1919 року переважаючі сили ворога вдерлися в село і вчинили криваву розправу над мирними жителями. Вони вбили 8 робітників станції, зруйнували 35 будинків.
Після вигнання англо-французьких інтервентів з Одеси в квітні 1919 року в Біляївці та інших придністровських селах відновилася Радянська влада. Поновив діяльність революційний комітет. Він подавав допомогу сім’ям червоноармійців і потерпілим від окупантів, розпочав облік поміщицької і куркульської землі та складання списків малоземельних і безземельних селян. До фонду допомоги Червоній Армії селяни зібрали багато хліба та інших продуктів харчування. 19 липня 1919 року ревком скликав мітинг, учасники якого заявили: «… ми, селяни села Біляївки, всіма силами будемо підтримувати Радянську владу». Резолюція закінчувалася словами: «Хай живе Червона Армія! Хай живе Радянська влада!»
Скориставшись мирним перепочинком, жителі Біляївки приступили до відбудови зруйнованого господарства. На загальних зборах 22 липня 1919 року селяни обговорили питання про будівництво залізничної лінії Одеса—Біляївка. Вони звернулись до Комітету державних споруд з проханням телеграфувати про це В. І. Леніну, «… як єдиному борцеві всього світу за пролетаріат», і присвоїти цій лінії назву «Перша Українська пролетарська лінія Одеса—Біляївка». Рішення закінчувалось так: «Нехай це буде прикладом повного братерства, пролетарського єднання між сільським і міським пролетаріатом. Хай живе робітничо-селянська влада!».
Наприкінці серпня 1919 року Біляївку захопили денікінці, які встановили режим терору і насильства. Вони грабували населення, розправлялись з тими, хто активно боровся за утвердження Радянської влади. Біляївці вступили в активну боротьбу проти ворога. Партійний осередок створив партизанський загін, який діяв під керівництвом Маяцького військово-повстанського штабу. Це був Придністровський революційний загін, згодом перейменований у 404-й Придністровський полк, командиром якого був мешканець Маяків А. А. Гончаров. У тому полку билися за остаточну перемогу Радянської влади 260 жителів Біляївки. Чимало біляївців було у складі кавалерійської бригади Г. І. Котовського. Перепиняючи денікінцям відступ з України до Румунії, кіннота Котовського 7 лютого 1920 року завдала ворогу під Біляївкою сильного удару. Котовці здобули багаті трофеї.
У лютому 1920 року в Біляївці остаточно встановлено владу Рад. Новостворений волревком очолив Т. Ф. Підмазко. 28 березня 1920 року в селі відбулися вибори до волосної Ради селянських депутатів. Головою волвиконкому селяни обрали більшовика С. Л. Будівського.
Розорена, спустошена Біляївка почала відбудовуватися. За роки війни різко зменшилися посіви, впала врожайність зернових культур. Не вистачало тягла, реманенту, бракувало насіння. З 5188 членів волкомнезаму, створеного 12 липня 1920 року, 3936 чол. були неписьменними. Не працювали школи, пошта.
Перед органами Радянської влади і партосередком, в якому разом із співчуваючими налічувалось 48 чоловік, постали серйозні завдання по боротьбі з контрреволюційними і карними елементами. Військово-революційний комітет закликав селян спокійно працювати, всіма силами зміцнювати Радянську владу. В цей час до Червоної Армії та в загони ЧОПу було мобілізовано 450 жителів Біляївки.
Велике піклування виявили органи Радянської влади про сім’ї червоноармійців, про сиріт, інвалідів громадянської війни. їм виділялися пенсії, продовольчі пайки, для них зібрали 159 пудів зерна й інших продуктів.
Новим устаткуванням поповнилася станція «Дністер», робітники якої перебували на становищі червоноармійців прифронтової смуги.
Але головним лишалось земельне питання. В березні 1920 року Укрревком зобов’язав радянські органи на місцях створити земельні комісії для розподілу землі. Біляївський волвиконком спільно з волревкомом і волкомнезамом залучив до цієї роботи активістів-бідняків. Розподіл землі було проведено за принципом зрівняльного землекористування по 1,25 десятини на їдця. Сім’я бідняка М. Ф. Підмазка, яка мала тільки десятину землі і складалася з 13 чоловік, одержала ще 15 десятин; сім’я бідняка П. М. Геращенка одержала 8,5 десятини. 15 жовтня 1920 року розподіл землі було завершено.
Волвиконком приділяв багато уваги забезпеченню бідняків, наділених землею, насіннєвим матеріалом.
Значну частину його вилучили у куркулів. Крім того, сільськогосподарський відділ виконкому повітової Ради виділив для біляївської бідноти 1200 пудів насіння.
Виявом політичної активності трудящих Біляївки, їх відданості робітничо-селянській владі стали вибори до сільської Ради 19 січня 1921 року. У виборах взяли участь 2469 громадян села. До Ради обрали 50 депутатів, серед них багато комуністів.
Восени 1920 року в Біляївці виникло перше колективне господарство «Червоний промінь». В хаті колишнього бідняка першого голови ревкому Т. Ф. Підмазка зібралися його брати — М. Ф. і 3. Ф. Підмазки, С. Л. Будівський, С. С. Короленко та інші учасники збройної боротьби за Радянську владу. Організувалася комуна, у складі якої було п’ять членів партії і два кандидати.
Тоді ж утворився ТСОЗ «Джерело». У 1921 році комуна і ТСОЗ об’єдналися в одне господарство — артіль «Червоний промінь». За нею закріпили 248 десятин землі, з яких 110 раніше належали церкві. Артіль придбала в кредит локомобіль і сівалку, плуги орендувала на прокатній станції. Оплата праці тут була диференційованою: чоловіки одержували за робочий день 1 крб., жінки — по 75 коп., діти віком від 12 до 15 років — по 50 коп. Господарством керувала Рада у складі двох комуністів і трьох членів комнезаму. В 1923 році Раду очолив член партії з 1918 року, учасник громадянської війни G. Л. Будівський.
Протягом 1925—1927 рр. артіль (головою був комуніст П. І. Полубок) досягла певних господарських успіхів. Вона мала два трактори, постачала всьому району чистосортне насіння. В 1926—1927 рр. колективні та індивідуальні господарства району одержали звідси 6930 пудів насіння озимої селекційної пшениці «Кооператорка».
Наприкінці 1921 року в Біляївці організувалась ще одна артіль «Ранок», яка об’єднала 12 господарств. За нею закріпили 151 десятину земельних угідь. В 1923 році господарство придбало через Сільгоспбанк на виплат протягом 3 років молотильний агрегат, а комнезам передав йому два плуги і дві жатки. Доходи в артілі розподілялись за трудоднями.
За прикладом перших двох артілей в 1924—1925 рр. у Біляївці виникло ще два колективних господарства — «Червоний незаможник» та «Агрикультура». Кожне з них спочатку об’єднувало невелику кількість селянських господарств, тому в селі переважали одноосібні господарства.
У 1923 році за ухвалою Уряду утворено Червоноповстанський район з центром ус. Біляївці. Червоноповстанський райвиконком і райкомнезам подавали колгоспам значну допомогу насінням, машинами та іншим. Районний з’їзд представників сільськогосподарських артілей і ТСОЗів, що відбувся 1927 року в Біляївці, оцінюючи допомогу держави колективним господарствам, відзначив, що дві третини всіх кредитів було видано товариствам, які об’єднували бідноту.
Діяльності перших артілей велику увагу приділяв партійний осередок, який поповнював свої ряди за рахунок кращих активістів. Лише за час з 1923 по 1936 рік він зріс від 22 до 40 комуністів. Комуністи станції «Дністер» були ініціаторами створення нових механічних майстерень. Партійний осередок станції спрямовував діяльність профспілкової організації. Кращі виробничники вступали до партії. Якщо в 1923 році тут було 11 комуністів, то в 1926 році — 25 членів і 20 кандидатів у члени партії.
В своїй роботі сільські комуністи спирались на масові організації: комсомол, комнезам, який у 1926 році об’єднував 900 членів, споживчу кооперацію, що об’єднувала 400 чоловік, делегатські збори жінок тощо.
Важливу роль у зміцненні союзу робітничого класу з селянством відігравало шефство робітничих колективів над селом. До Біляївки приїжджали шефи — робітники Одеської тютюнової фабрики, працівники газети «Известия» (Одеса), залізничники, які допомагали селянам у налагодженні культурно-масової роботи. В свою чергу делегації селян часто бували в шефів у місті. Найдорожчим подарунком шефів стала «лампочка Ілліча», яку одеські тютюнники допомогли провести в село. Робітники станції «Дністер» до 10-х роковин Великого Жовтня спорудили в селі водогін.
З великим піднесенням відсвяткували біляївці 10-і роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції. У спільному засіданні сільської Ради та інших громадських організацій взяли участь сотні селян. Зі спогадами про буремні дні громадянської війни виступили місцеві партизани. В селі відбулась багатолюдна демонстрація, в якій взяли участь селяни і робітники станції «Дністер».
Успіхи соціалістичного будівництва викликали в куркулів шалену лють. Весною 1928 року вони особливо активізували свою ворожу діяльність: приховували хліб, агітували селян проти колгоспів. У відповідь на це біляївські комуністи посилили агітаційно-масову роботу серед селян, невтомно роз’яснювали політику більшовицької партії на селі, закликали їх переходити до суспільних форм обробітку землі.
Наслідком цієї роботи було створення ще двох нових артілей — «Вірна праця» та «Шлях до соціалізму». У 1928 році Біляївське сільськогосподарське товариство одержало 8 тракторів «Інтернаціонал» і «Фордзон», 70 плугів, 17 сівалок та іншу техніку. Таке поповнення машинами давало змогу поліпшити обробіток землі, розорати цілину та підвищити врожайність зернових культур. В зв’язку з тим, що робота тракторів була більш продуктивною на великих масивах, колективні господарства «Ранок», «Агрикультура» та «Червоний незаможник» приєдналися до артілі «Червоний промінь». Об’єднане сільськогосподарське товариство одержало від держави понад 10 тисяч крб. кредитів.
Під час проведення суцільної колективізації в селі не обійшлося без перегинів. Місцеві керівники проявили надмірну квапливість, внаслідок чого порушувався принцип добровільності. Тих, хто вагався вступити до колгоспу, оголошували куркулями, а це викликало невдоволення селян. У лютому 1930 року Одеський окрпартком, докладно вивчивши становище в Біляївці, допоміг виправити припущені помилки, що незабаром дало позитивні наслідки. Через рік, у лютому 1931 року, IX районний з’їзд Рад констатував, що в Біляївці колективізовано 80 проц. селянських господарств.
Внаслідок успішного завершення суцільної колективізації в селі у 1932 році було кілька великих колективних господарств. Серед них найбільш економічно міцним був колгосп «Червоний промінь», який об’єднував 295 господарств, мав 1170 га земельних угідь, у т. ч. 100 га поливних площ, що використовувалися під городи, 30 га садів та 25 га виноградників. Поступово й інші біляївські колгоспи зміцнювали свою економіку. Велику допомогу колгоспам подавала Червоноповстанська МТС, створена в 1932 році.
Для піднесення артільного виробництва велике значення мало зростання трудової активності колгоспників. У 1936 році кращу доярку села комсомолку Н. Браславську занесено до Книги пошани ім. X з’їзду комсомолу. Учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року був чабан колгоспу «Друга п’ятирічка» В. Салтановський. Зразки трудового героїзму виявляв бригадир трактористів комуніст М. Пінський, учасник обласного зльоту стахановців-трактористів. Одержав Малу срібну медаль Всесоюзної сільськогосподарської виставки механізатор І. Дігуляр.
У 1935 році Червоноповстанський район перейменували на Біляївський. У передвоєнні роки майже всі біляївські колгоспи були високорентабельними, багатогалузевими господарствами. Так, у 1939 році колгосп «Червоний промінь», який мав 240 голів великої рогатої худоби, 300 коней, здав державі 5300 цнт зерна, повністю виконав план м’ясопоставок. За понадплановий продаж молока артіль одержала дві автомашини. Через рік колгосп став мільйонером. На трудодень колгоспники одержали по 2,5 кг хліба та по 6 крб. грішми.
У лютому 1941 року загальні збори членів колгоспу «Друга п’ятирічка», який очолював комуніст В. Рогачко, з задоволенням відзначили, що доходи артілі перевищили 1 мільйон крб. За свою працю колгоспники одержали на трудодень по 3,8 кг зерна та по 3 крб. 50 коп. грішми.
Зміцнення економіки стало основою для зростання освіти і культури населення Біляївки. Вже восени 1920 року за парти сіло 560 учнів, отже у два рази більше, ніж до революції. У 1929/1930 навчальному році в Біляївці відкрилася семирічна школа, а в 1939 році — десятирічна. В середній, семирічній і двох початкових школах навчалося 1275 дітей, працювало 50 учителів. Ще у 1920 році більшість біляївської бідноти була неписьменною. Повністю неписьменність серед дорослого населення ліквідовано у 1932 році. Особливо відзначились у цій благородній праці вчителі Ф. С. Підмазко, С. Ф. Чабан та інші.
В середині 1920 року в селі відкрито бібліотеку. Для її поповнення шефи постійно надсилали книжки, журнали тощо. Тільки за період з серпня по листопад 1920 року сюди надійшло 840 газет, 430 брошур, багато листівок, плакатів. Тоді ж у селі відкрилося дві хати-читальні.
Поліпшувалась охорона здоров’я жителів. У 1938 році тут збудовано лікарню на 15 ліжок з пологовим відділенням, працювало 4 медпрацівники. На станції «Дністер» діяла амбулаторія, нею завідував В. С. Манкевич, колишній земський лікар. За заслуги в розвитку охорони здоров’я його в 1958 році нагороджено орденом Леніна.
Знаменною подією в громадському житті Біляївки було створення районної газети, перший номер якої під назвою «За більшовицький колгосп» вийшов 4 травня 1937 року.
Гнів та обурення трудящих викликав віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. На станції «Дністер», в МТС, колгоспах відбулися масові мітинги. Більшість чоловіків призовного віку в перші дні війни пішла до Діючої Армії. 30 червня колгоспники артілі «Вірна праця» обговорили лист-звернення райкому КП(б)У і райвиконкому. Колгоспниці X. Костецька, Н. Довженкова, П. Я. Родідял закликали всіх членів артілі зібрати врожай за п’ять днів.
У колгоспах, МТС і на станції «Дністер» було сформовано загони самооборони. У липні 1941 року вони об’єдналися у винищувальний загін, в якому налічувалось 1250 бійців (командир загону Д. І. Козляр). Коли фашистські війська наблизились до Біляївки, загін тримав оборону на лінії Дністровський лиман — Кагарлик — Миколаївка. Протягом 12 днів, з 7 до 19 серпня, бійці 25-ї Чапаєвської дивізії і ополченці стримували ворога і цим дали змогу нашим частинам відійти на нові оборонні рубежі. Як тільки обстановка стала загрозливою, з села почалася евакуація тракторів, комбайнів, громадської худоби, цінного майна.
Першу спробу оволодіти селом, через яке проходила лінія оборони Одеси, гітлерівці зробили 9 серпня. Прикриваючись лісосмугою, ворог вранці розпочав наступ у напрямі шосейної дороги Яськи—Біляївка. Частини Червоної Армії і бійці винищувального загону відкинули ворога. Проте під тиском його переважаючих сил захисники Біляївки змушені були відступити. 19 серпня ворог вдерся в село.
Почалися терор і насильство. Все населення було кинуто на важкі примусові роботи. Заборонявся виїзд з села. Гітлерівці заарештували багатьох жителів, серед них бійців винищувального загону. Незважаючи на жорстокі катування, ніхто не видав комуністів і комсомольців. Тоді окупанти в ніч на 3 вересня розстріляли 54 патріоти, а на початку вересня повісили 4 партизани. Перед стратою комсомолець Я. Байдан вигукнув: «Хай живе Батьківщина».
Жителі села під керівництвом комуністів стали на шлях боротьби проти окупантів. Біляївський райком партії залишив у селі для організації підпільної роботи 15 комуністів на чолі з інструктором райкому М. Д. Підмазком. Під час подачі сигналів військам Червоної Армії М. Д. Підмазка схопили фашисти і по-звірячому закатували в с. Маяках. Його посмертно нагороджено медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» 1-го ступеня. Члени групи — секретар райкому КП України Семенов, Синельников (Чистяков В. І.) у вересні — жовтні 1941 року захищали Одесу, а Ю. П. Никорчук працював у одеському підпіллі.
Восени 1941 року в Біляївці сформувалася підпільна антифашистська організація, очолена С. Г. Стесьмаком, І. Ф. Касяненком і А. С. Магільдою. Навколо них групувалися підпільники І. П. Касьяненко, Л. П. Довженко, Г. А. Підмазко, О. І. Радул та інші. Вони мали радіоприймач, слухали і записували зведення Радінформбюро, а потім розмножували їх в листівках серед населення. Багато винахідливості і сміливості виявили підпільники, щоб ознайомити жителів села з багатьма радянськими документами, відозвами.
Водночас з агітаційною роботою група розпочала підготовку до збройної боротьби, але розгорнути повністю свою діяльність підпільникам не вдалось. 12 квітня 1943 року було заарештовано комуністів Г. Полозова, С. Г. Стесьмака, О. Довженка, А. С. Магільду, а через кілька днів — більшість членів цієї організації. 7 серпня 1943 року за вироком військового трибуналу в Одесі страчено 12 підпільників, серед них 5 біляївців: С. Г. Стесьмака, В. Кобзаря, О. Довженка, О. К. Тіссу, К. П. Гончаренка.
Коли на початку квітня 1944 року радянські війська зайняли станцію Роздільна і лінія фронту наблизилася до Біляївки, окупанти вирішили висадити в повітря водопровідну станцію «Дністер». Та їм перешкодили радянські бійці, яких попередила про намір ворога робітниця станції А. В. Костецька. Радянські бійці кінно-механізованоі групи під командуванням генерала І. О. Плієва 7 квітня 1944 року визволили Біляївку. Багато біляївців пішло до Діючої Армії.
За героїчні подвиги у боротьбі проти окупантів орденами і медалями Союзу РСР нагороджено сотні жителів села. Три з них одержали високе звання Героя Радянського Союзу. Це — безстрашний розвідник старший сержант П. М. Згама (нині він працює в радгоспі «Батьківщина»)1 2, автоматник С. Т. Кравченко, який одним з перших форсував ріку Віслу, підбив самохідну гармату і знищив 13 гітлерівців (високе звання Героя присвоєно йому посмертно). В. І. Кіпенко, військовий моряк, відзначився в запеклому бою під час висадки десанту у м. Миколаєві 26 березня 1944 року.
Пишаються біляївці і колишнім акумуляторником станції «Дністер» Г. Г. Ляхівським, повним кавалером орденів Слави, який у червні 1944 року здобув цінні розвідувальні дані і витягнув радянського танкіста з охопленої вогнем машини. Славний бойовий шлях пройшов і Л. Т. Руденко, якого війна застала у Брестській фортеці, потім він був партизаном у Югославії. За мужність і відвагу Л. Т. Руденка нагороджено орденом Червоної зірки і кількома медалями.
Багато лиха завдали гітлерівці селу, його жителям. Вони знищили електростанцію, майстерні водопровідної станції, пограбували майже всю громадську худобу. Тільки трьом колгоспам — «Вірна праця», «Червоний промінь», ім. «Комсомольской правды» окупанти завдали збитків на суму 102 205 тис. карбованців.
Після визволення села його жителі, головним чином жінки і підлітки, приступили до відбудови зруйнованого господарства. Радянська держава подавала їм допомогу кредитами, машинами, насінням. Уже в 1946 році колгоспи Біляївки — «Вірна праця», «Друга п’ятирічка», «Червоний промінь» та ім. «Комсомольской правды» повністю освоїли довоєнні посівні площі. їм багато допомогли механізатори відбудованої Червоноповстанської MTG. Самовіддано працювали і робітники водопровідної станції. Вже до 1948 року її потужність досягла довоєнного рівня.
Після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС в селі відбулось об’єднання артілей «Вірна праця» і «Друга п’ятирічка» в один колгосп «Батьківщина», а в 1957 році його реорганізовано у радгосп з тією ж назвою. Того ж року артіль «Червоний промінь» теж реорганізовано в радгосп. Незабаром обидва радгоспи стали високорентабельними господарствами овочево-молочного напряму. Освоюючи поливні землі під овочеві культури, біляївці в роки семирічки одержували високі врожаї помідорів, капусти, огірків. У 1959—1965 рр. тут вирощували пересічно по 180—200 цнт овочів з гектара. В радгоспах розгорнулось велике капітальне будівництво. Так, у радгоспі «Червоний промінь» споруджено 9 тваринницьких приміщень, ремонтні майстерні, двоповерховий будинок, три гуртожитки, їдальня тощо. Новобудовами збагатився і радгосп «Батьківщина». Тут спорудили 10 тваринницьких приміщень, кормоцех, завод по переробці томатів, три багатоквартирні будинки.
В 1958 році стала до ладу перша черга Маяко-Біляївської зрошувальної системи. Завдяки цьому тільки в радгоспах Біляївки поливні площі досягли 550 гектарів. Ця інженерна споруда з потужними насосами забезпечує по складній системі каналів надходження необхідної кількості води на віддалені поля відповідно до сучасних вимог агротехніки. Система розрахована на обводнення 2,4 тис. га землі.
Біляївські радгоспи оснащені новітньою технікою. Радгосп «Батьківщина» має 4475 га землі, у т. ч. ріллі — 3042 га. На полях радгоспу працюють 83 трактори, 14 комбайнів. Господарство має 120 електродвигунів. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь радгосп має 51,3 голови великої рогатої худоби. 1966 року в радгоспі вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь по 505 цнт молока, по 42 цнт м’яса, одержано прибутку близько 200 тис. крб. проти 67 тис. крб. у 1965 році.
Великих успіхів добилися і трудівники радгоспу «Червоний промінь», який має 3156 га земельних угідь, у т. ч. орної землі 2347 га. Технічну базу становлять дві електростанції, 73 трактори, 9 комбайнів, понад 50 автомашин. Колектив радгоспу в 1966 році виробив на 100 га угідь по 555 цнт молока і по 42,6 цнт м’яса. Добрі прибутки одержує радгосп і від реалізації сільськогосподарської продукції, яка вирощується на 458 га зрошуваних земель. На поля прийшла нова техніка, в т. ч. сучасні дощувальні установки. В радгоспі працюють досвідчені овочеводи — М. М. Душко — делегат XXIII з’їзду КП України, нагороджена орденом Леніна, Г. 3. Шанівата та інші. За досягнуті успіхи колектив радгоспу «Червоний промінь» нагороджено Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК профспілки працівників сільського господарства та заготівель.
В Біляївці є чимало промислових підприємств — водопровідна станція, заводи «Буддеталь» та молочний, комбінат побутового обслуговування, районне об’єднання «Сільгосптехніка» тощо. Завдяки впровадженню нової техніки збільшується випуск продукції та поліпшується її якість, що сприяє зростанню прибутків підприємств.
Так, на молочному заводі в 1967 році стала до ладу пастеризаційно-охолоджувальна установка продуктивністю 5 тис. літрів молока за годину.
За роки Радянської влади і особливо у післявоєнний час невпізнанно змінився зовнішній вигляд села, яке з 2 січня 1957 року стало селищем міського типу. Тут з’явились нові вулиці з будинками, вкритими залізом та шифером. Тільки за п’ять років (1962—1967 рр.) в Біляївці збудовано або капітально відремонтовано 600 будинків. Дві вулиці названо іменами героїв-земляків — С. Т. Кравченка, В. І. Кіпенка.
Окрасою Біляївки є зелені насадження. В 1948 році садоводи колгоспу «Друга п’ятирічка» А. Кася-ненко та Ф. Підмазко були ініціаторами проведення «Тижня озеленення». Тепер це стало традицією. Вздовж асфальтованих тротуарів висаджено тисячі фруктових й декоративних дерев, які прикрашають селище.
Біляївка електрифікована і радіофікована. В 10-і роковини Жовтня вперше біля гучномовців біляївці слухали передачі з Москви. В 1947 році радіовузол одержав нове устаткування. В будинках робітників і службовців встановлено 800 тис. радіоточок, понад 3 тис. родин мають радіоприймачі і телевізори.
Населення обслуговує широка торговельна мережа. В центрі селища торговельний будинок «Дністер», який розташувався в новому двоповерховому приміщенні. Поруч — магазини «Сервіз», «Знання», культмаг. У селищі є вісім продовольчих магазинів, чотири книжкових кіоски, їдальня.
Селищна Рада приділяє багато уваги поліпшенню побуту населення.
В 1967 році стали до_ ладу будинок побуту, нове фотоательє, хімчистка, палітурний цех, майстерня модельного взуття тощо.
В Біляївці працює великий загін медиків: 19 лікарів та 45 фахівців середнього медперсоналу. В 1967 році споруджено новий будинок районної лікарні на 60 ліжок, відкрито протитуберкульозний диспансер. Працює пункт швидкої медичної допомоги. Для малят збудовано двоповерховий дитячий комбінат на 140 місць.
Селище має середню та дві восьмирічні школи. Понад шістдесят років (з 1889 по 1965 р.) працювала в школі уродженка Біляївки В. І. Чернявська, нагороджена в 1948 році орденом Трудового Червоного Прапора. їй присвоєно почесне звання заслуженої вчительки школи Української РСР.
Працюють дві районні бібліотеки — для дорослих (24,5 тис. книжок) та для дітей (18,5 тис. книжок). Крім того, в шкільних бібліотеках налічується 9,9 тис. книжок. Бібліотеки обслуговують понад 6 тис. читачів.
Центром культурного життя селища є Будинок культури з двома залами на 750 місць. Працює стаціонарна кіноустановка. В 20 гуртках художньої самодіяльності бере участь 262 чоловіка. Біляївські культармійці були зачинателями нових форм культурно-масової роботи. За їх почином в республіці виникли виїзні агіткультбригади, т. зв. клуби на колесах.
Талановита молодь селища не раз завойовувала призові місця на районних і обласних оглядах художньої самодіяльності. Танцювальний квартет Будинку культури успішно виступав на огляді-фестивалі Української РСР, присвяченому 50-річчю Радянської влади.
В селищі є два стадіони, на яких провадяться масові спортивні заходи. У 1967 році 280 чоловік здобули спортивні розряди. Чоловіча команда з ручного м’яча є чемпіоном області, а випускниця середньої школи Т. Підмазко стала майстром спорту Союзу РСР.
У святкові дні біляївці збираються на центральній площі, біля пам’ятників героям громадянської війни у Придністров’ї, героям червоного козацтва та героям Великої Вітчизняної війни, урочисто віддаючи шану тим, хто боровся і відстоював владу Рад.
Боротьбу біляївців за здійснення завдань, поставлених XXIII з’їздом КПРС та XXIII з’їздом КП України очолюють 25 партійних організацій, які об’єднують 446 комуністів. Під їх керівництвом жителі селища добиваються нових звершень в економіці і культурі, примножують славні традиції нашого народу.
В. М. ПІДМАЗКО, Г. Л. ФРОЛОВА