Болград, Болградський район, Одеська область
Болград— місто, центр Болградського району. Розташований на східному березі озера Ялпуг, за 7 км від однойменної залізничної станції. Місто І зв’язане автобусним і повітряним сполученням з Одесою та Ізмаїлом. Населення (переважно болгари) — 16,1 тис. чоловік.
На території сучасного міста виявлено залишки стародавніх поселень. У IV— III тисячоліттях до н. е. тут жили хлібороби гумельницької культури. Було невелике поселення в добу бронзи (II — початок І тисячоліття до н. е.). Знайдені також рештки жител III—IV століть та слов’янського городища X—XI століть.
Заснування Болграда пов’язано з переселенням болгар в 1809—1812 рр. на щойно визволену російськими солдатами Ізмаїльщину. Сюди прийшло близько 25 тис. болгар, які шукали порятунку від турецького гніту. В 1818 році створено опікунський комітет у справах іноземних поселенців півдня Росії на чолі з генералом І. М. Інзовим, який у 1821 році запропонував розпочати будівництво міста за 3 км від села Табаків, на березі озера Ялпуга. Відтоді і починається історія Болграда.
Наприкінці того ж року до міста прибув О. С. Пушкін, засланий у Кишинів під нагляд генерала І. М. Інзова. В пам’ять про перебування поета його іменем названий міський парк.
Вигідне географічне розташування і привілеї, які одержали болгари в Росії, сприяли зростанню населення міста. В 1827 році тут уже проживало 2279 чоловік.
Російсько-турецька війна 1828—1829 рр. супроводилась новим масовим переселенням болгар. Крім селян, сюди прибуло багато сукновиробників, зокрема із Сливена, а також купців і торговців. Поступово Болград перетворився у велике місто. Одна його частина називалася Сливенською, друга Ямбольською — за назвою міст, звідки прибули переселенці.
Порівняно швидке економічне піднесення та розвиток деяких ремесел і торгівлі обумовили потребу в письменних людях. У 1839 році головне управління колоніями, що перейшло в підпорядкування міністерства державного майна, запропонувало відкрити в усіх болгарських колоніях початкові школи, а в Болграді, крім початкової, землемірне училище. Проте училище проіснувало до 1848 року і було закрите через вкрай незадовільну організацію навчання. В Белградській початковій школі в 1853 році навчалось близько 200 дітей. Учитель і його помічник були німці. Тому в 1854 році болградці запросили стати вчителями тих болгар, що були добровольцями в російській армії,— І. С. Іванова і С. Радулова. У 1858 році тут відкрилось училище, яке згодом реорганізовано у гімназію.
В 1853 році, під час війни між Росією і Туреччиною, в Болграді сформувався добровольчий полк під командуванням П. Громадова. Добровольці героїчно бились з турецькими завойовниками. Однак виступ Франції і Англії на боці турків призвів до поразки царської армії.
За Паризьким мирним договором весь південний Буджак, у т. ч. 40 болгарських і гагаузьких сіл (з 83), разом з Болградом відійшов до Молдавії. Обіцянка зберегти привілеї і права, які болгари одержали від Росії, віроломно була порушена. В 1860 році молдавський уряд став вимагати від них рекрутів. Незадоволені болгари обрали депутацію від усіх сіл і направили її в Болград для переговорів з управителем колоніями Тимком. Тоді війська оточили приміщення гімназії, в якій близько 500 депутатів обговорювали питання про рекрутчину. Раптом пролунали постріли. Багатьох було поранено і вбито. Протягом цілої доби тривала розправа над жителями, яка супроводилась грабежем і насильством.
Кривава розправа викликала масову втечу болгар до Росії. В 1861 році втікачі з Болграда заснували за 6 км від міста на території, що залишилась за Росією, село Болгарійку, а більшість поселилась у Приазов’ї.
Відторгнення частини Бессарабії від Росії завдало великої шкоди, згубно позначилось на економіці краю. Багаті землі були запущені. Придунайські порти Ізмаїл і Рені, які посідали важливе місце в торгівлі Бессарабії, в т. ч. й Болграда, занепали.
60—70-і роки XIX століття характерні новим піднесенням народного руху за визволення Болгарії з-під влади турків. Одним з центрів Бессарабії в боротьбі з турецьким засиллям став Болград. Сюди приїздили відомі болгарські політичні діячі Г. Раковський, Л. Каравелов. У 1871 році тут жив великий болгарський поет-революціонер Христо Ботев.
Він звернувся до місцевих болгар з відозвою допомогти своїй батьківщині в її справедливій боротьбі з Туреччиною. Водночас у своїх творах Христо Ботев засуджував багатіїв, які стояли осторонь визвольного руху. В газетах «Знаме», «Независимост», «Дунавска зора» друкувались його статті про важкий матеріальний стан болгар у Болграді. Під впливом Христо Ботева в 1872 році в гімназії утворився революційно-демократичний гурток. Його члени провадили агітацію серед селян.
У квітні 1876 року в місті почала виходити політична газета ліберально-буржуазного напряму «Български глас», редактором якої був І. Іванов. «Отже,— говорилось в програмній статті,— ми вирішили здійснити видання політичного листка, через який… зможемо висловлювати наше народне прагнення до політичного життя наших братів за Дунаєм. Метою нашої газети буде захист інтересів болгарського народу і тому вона носить назву „Български глас»».
У 1877 році розпочалась нова війна з турецькими загарбниками. Багато жителів Болграда добровільно вступили в народне ополчення і брали участь у бойових діях. Понад 150 болградців загинули на полі бою за визволення своєї батьківщини.
Внаслідок перемоги над Туреччиною Буджак у 1878 році було повернуто до Росії. З того часу Болград починає швидко розвиватися як торговельне місто. Цьому сприяло прокладення залізниці між Бендерами і Галацом, а також зручне розташування Болграда на перетині шляхів між Ізмаїлом, Кагулом і Кілією. Сюди приїздили на ярмарки з Кишинева, Ізмаїла, Акермана, а також з болгарських міст — Тирнова, Ямбола, Варни. В місті було багато ремісників — ювелірів, кожухарів, шевців, ковалів. Проте головним заняттям населення, як і раніше, залишалось хліборобство, виноградарство, садівництво і вівчарство.
Белградська гімназія — перший болгарський середній загальноосвітній заклад — відігравала в 70—90 роках XIX століття важливу роль у житті болгарського народу, ставши духовно-поєднуючою ланкою між російським і болгарським народами. Її учні виховувалися в патріотичному дусі, багато з них брали участь у збройній боротьбі болгарського народу за свободу і незалежність. Власне, гімназія перетворилася на культурно-освітній центр болгарського відродження. В її друкарні видавалися підручники, болгарські журнали, газети та інша література. Одними з перших державних і громадських діячів вільної Болгарії були вихованці белградської гімназії. Серед них — академік Теодоров-Балан, професор Георгі Дерманчев (історик), полковник Георгі Янков (фольклорист), перший хоровий диригент Ніколай Николаев, засновники болгарської опери Драгомир Казаков і Іван Вулпе та інші.
Добру пам’ять залишив після себе в Болграді лікар Д. М. Начев.
В кінці XIX століття в Болграді працювало ряд невеликих підприємств — 2 салотопні, 4 свічкові, 3 миловарні, 4 шкіряні, 4 фарбувальні, 5 гончарних і 2 цегельні заводи. Проте значну питому вагу в економіці, як і раніше, посідало сільське господарство. За містом числилось 11 488 десятин землі, включаючи 243 десятини городів і 960 десятин садів. В місті проживало 7610 чол., будинків налічувалось 1109.
Становище переважної більшості жителів Болграда, яку становили селяни, було вкрай тяжким. 75 проц. усіх земель належало шістьом поміщикам і тільки четверта частина — селянам. Через відсутність технічних засобів, низький рівень агротехніки врожайність була низькою. Селяни харчувались здебільшого кукурудзою. Це та погані житлові умови викликали масові захворювання і високу смертність. У той же час багатії — Абаджієв, брати Анастасієви, Родіонови та інші мали більш ніж по тисячі десятин землі кожний.
З розвитком капіталізму, що посилив класове розшарування, боротьба за землю весь час загострювалася. В 1899 році біля приміщення «неодмінного земського комітету» відбувся виступ селян, які вимагали позички, бо їхнім сім’ям загрожувала голодна смерть.
Поліція і солдати жорстоко розправилися з ними, заарештували 47 селян, 36 з них були засуджені до тюремного ув’язнення.
В липні 1905 року в Болграді виникла перша марксистська група на чолі з уродженцем Софії А. В. Христевим, що був висланий сюди з Одеси під нагляд поліції за участь у революційному русі студентів Новоросійського університету. До групи входили старший брат A. В. Христева — Іван, Микола Шишман з Кубею, Г. Садаклій, І. Куклін та інші. В грудні 1905 року революціонери розповсюджували листівку «Болгарин, пробуждайся!», яка закликала допомагати російським робітникам і селянам у боротьбі проти самодержавства.
Після поразки першої російської революції реакція перейшла в наступ. За участь у революційному русі багатьох болгар кинули до в’язниці або вислали в Сибір.
У роки революційного піднесення знову поновила свою діяльність соціал-демократична група. Вона поповнилась революційно настроєними селянами і ремісниками.
До соціал-демократичної групи входили М. С. Бонн (він же Буянов), Ф. Д. Іванов, К. Д. Іванов, Ф. Д. Яримов, М. А. Узунов, М. С. Димов та інші. Керував організацією Асен Христев. Болградські соціал-демократи підтримували постійний зв’язок з Центральним органом партії — газетою «Правда», збирали гроші у фонд допомоги більшовицької преси.
М. С. Боян і Ф. Д. Іванов розповсюджували серед робітників і селян газети «Правда», «За правду», «Путь правды». А. В. Христев був безпосередньо зв’язаний з редакцією, одержував звідти різну літературу. В донесенні начальнику бессарабського губернського жандармського управління з Петербурга вказувалось, що в 1914 році при огляді рукописних документів «Правды» встановлено факти надсилання партією соціал-демократів літератури в Болград А. В. Христеву.
Соціал-демократична група енергійно підтримувала більшовицьку фракцію в четвертій Державній думі. Так, у листі, надісланому А. В. Христевим і його товаришами 12 лютого 1914 року до редакції «Правды», зазначалося: «Ми, група читачів робітничої газети «Правда», майже всі робітники і ремісники міста Болграда Ізмаїльського повіту, познайомившись з становищем у думській соціал-демократичній фракції і обговоривши становище, що створилось, прийшли до висновку — все зло, яке спіткало робітничий клас і його авангард — соціал-демократію…, лежить на совісті депутатів-меншовиків».
4 липня 1914 року на околиці міста відбулась підпільна нарада соціал-демократів за участю революційних селян сусідніх сіл, а наступного дня А. В. Христев, М. Боян, B. Делі-Недельчев, Ф. Яримов, Ф. Іванов, М. Узунов, М. Димов були заарештовані. Під час обшуку на квартирі А. В. Христева жандарми знайшли понад 200 книг і брошур, виданих РСДРП, а також рукописи конспектів з історії революційного руху. Охранка вилучила в А. В. Христева та інших заарештованих газети «Пролетарская правда», «Путь правды», «За правду», газету болгарських соціал-демократів «Работнически вестник», твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, Г. В. Плеханова.
Перша світова імперіалістична війна призвела до дальшого загострення класової боротьби, до погіршання матеріального становища трудящих Болграда. Більшість чоловіків була відправлена на фронт або на будівництво військових укріплень. Через нестачу сировини закривались підприємства, зростало безробіття. На діючих підприємствах тривалість робочого дня збільшилась до 13—14 годин. В аналогічне становище потрапила і та частина населення, що займалася сільським господарством. У звіті завідуючого державним земельним майном за 1916 рік зазначалося, що в Болграді налічується 880 бідних селянських господарств, які орендують казенну землю. В 1916 році вони мали внести плату і недоїмки за орендовану землю в сумі 347 871 крб. 15 коп. Сплачено всього 121 812 крб. 45 коп., а решта — 226 058 крб. 70 коп.— залишилась у недоїмках 2. Причиною заборгованості було те, що орендна плата за землю зросла в 1917 році порівняно з 1910 роком більше ніж у два рази. За велику орендну плату віддавали землю селянам і болградські поміщики.
Не розв’язала гострих соціальних проблем Лютнева буржуазно-демократична революція. Головне питання — про землю — не було вирішено.
Поштовхом до розгортання всенародної боротьби за землю, за мир, національне і соціальне визволення були революційні події в Петрограді, внаслідок яких перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція. В Болграді 20 листопада відкрилася конференція РСДРП(б) 6-ї армії. Були заслухані повідомлення з місць, доповіді про поточний момент, проект статуту військової організації РСДРП(б). Конференція розглянула також організаційні питання, пов’язані з підготовкою до наступного армійського з’їзду та фронтової конференції РСДРП(б). Схваливши перші декрети Радянської влади, учасники конференції послали вітальну телеграму Раді Народних Комісарів.
Від Болграда в роботі II з’їзду Румчероду, який відбувся в грудні 1917 року в Одесі, взяли участь А. В. Христев, М. Агура, Д. Куртев, М. Тодоров, І. Добров, Г. Недялков, Г. Дуглеров та інші. З’їзд висловився за передачу всієї влади Радам. А. В. Христев був призначений заступником голови ЦВК Румчероду і керуючим справами, його також обрали одним з керівників фронтового відділу Румчероду. Після з’їзду в Болграді почалась підготовка до збройного повстання. На зборах більшовиків, що відбулися 6 січня 1918 року за участю представника Одеської більшовицької організації Б. Зелінського, створюється військово-революційний штаб. В ніч з 8 на 9 січня 1918 року більшовицький військово-революційний штаб, революційні солдати і робітники зайняли телеграф та інші командні пункти. 9 січня в Болграді була проголошена Радянська влада.
На початку січня 1918 року в Бессарабію вторглися війська боярської Румунії. Трудящі і революційні солдати під керівництвом більшовиків рішуче виступили проти окупантів. За рішенням Белградської, Ізмаїльської і Акерманської Рад повсюдно почали формуватись озброєні загони. В Бендерах і Болграді організувались болгарські полки, в Акермані — український. Болгарський полку Бендерах очолив болградський більшовик В. Райнов. Проте сили були надто нерівні, румуно-боярські війська чисельно переважали революційні загони. Тому було вирішено відступити на лівий берег Дністра та на південь. Понад 550 озброєних болградців разом з бійцями Белградського революційного полку відійшли до Ізмаїлу, а згодом, 17 січня 1918 року, взяли участь у боях з гайдамаками в Одесі в районі залізничного вокзалу.
12 січня 1918 року в Болград вдерлися румуно-боярські окупанти. На третій день, зігнавши всіх жителів на майдан, солдати відкрили безладну стрілянину.
Потім почалися пограбування, масові реквізиції. З місцевих складів було вивезено 2,5 млн. пудів зерна.
З перших же днів окупації почалась насильницька румунізація краю: в Болграді закрили болгарські учбові заклади, а вчителів А. Константинова, К. Агура, І. Мальчева, В. Пугачева та інших арештували за те, що вони відстоювали право викладати рідною мовою.
Незважаючи на терор, комуністи продовжували боротьбу за визволення краю. Наприкінці 1918 року відновила роботу комуністична організація в Болграді. Під керівництвом М. ПІишмана, І. Христева, І. Хінева та інших більшовиків розгорнулась підпільна робота. В березні 1919 року окупанти заарештували комуністів Віктора і Тодора Дукових, П. Кирилова, І. Димова, М. Брюсова, В. Стойкова та інших. Але й після цього більшовицька агітація і пропаганда серед трудящих не припинялась.
Організаційно бессарабські підпільні комуністичні осередки входили до складу Одеської партійної організації і керувались рішеннями Комуністичної партії України. При Одеському обласкомі було створено Бессарабське бюро на чолі з І. Криворуковим і В. Райновим. Воно підтримувало тісний зв’язок з національними групами Іноземної колегії, одержувало нелегальну літературу для поширення на території Бессарабії, підтримувало контакт з Кишинівською, Акерманською, Бендерською та Белградською комуністичними організаціями. Створені Бюро революційні загони взяли участь у визволенні Одеси від англо-французьких інтервентів у квітні 1919 року.
Великий бойовий шлях пройшли сотні болградців у громадянську війну. В складі 1-го Бессарабського радянського полку, перейменованого в липні 1919 року в 402-й стрілецький полк бригади Г. І. Котовського, вони билися з інтервентами, денікінцями. З числа болградців чимало стали командирами — це М. Куртев, Б. Бузилов, 3. Буюклі, Н. Томов, Т. Танасов, В. Куртев, а Г. Садаклій з 1919 по 1924 рік був начальником штабу бригади Котовського. Бійці Г. Білокчі, О. Ксенофонтов, К. Македонський, І. Азманов, В. Стоянов за мужність і героїзм були нагороджені орденом Червоного Прапора.
У зв’язку з тим, що Бессарабія залишилась в руках румуно-боярських окупантів, тисячі болградців були позбавлені можливості повернутися в рідні місця. Всі вони брали активну участь у соціалістичному будівництві в різних районах Радянського Союзу. Відомим партійним і державним діячем став А. В. Христев, якого в 1920 році призначили заступником народного комісара Робітничо-селянської інспекції України, а з 1922 по 1924 рік він працював директором оборонного підприємства, одночасно був обраний головою новоствореного в СРСР Товариства бессарабців. Його донька, Лідія, стала вченим, доктором сільськогосподарських наук, професором. Болградець Т. І. Райнов став радянським істориком, автором цінного наукового дослідження «История русской науки XI—XVII вв.».
Після закінчення громадянської війни для трудящих Болграда настав період довготривалої боротьби проти жорстокого окупаційного гноблення. В авангарді завжди були комуністи: І. Христев, М. Шишман, М. Дечев, Є. Гроздев, 3. Дуков, І. Велчев та інші. У важких умовах підпілля вони організовували трудове населення на боротьбу за соціальне і національне визволення. Протягом 1920—1923 рр. І. Христев, М. Шишман створюють підпільні комуністичні організації в ряді сіл півдня Бессарабії.
Комуністична організація зазнала чимало втрат. 25 грудня 1920 року сигуранца заарештувала 30 підпільників.
Попри самі жорстокі репресії, до яких вдавалися окупанти, зламати волелюбний народ було неможливо. У вересні 1924 року в Татарбунарах вибухнуло збройне повстання. Болградський підрайон півдня Бессарабії на чолі з видатним селянським ватажком комуністом М. Шишманом також готувався до нього. Оскільки повстання розпочалося раніше встановленого строку, більшість сіл і міст Південної Бессарабії не встигла вступити в збройну боротьбу з румунськими окупантами. За участь у повстанні М. Шишмана заочно було засуджено до довічної каторги. Проте в 1924 році він встиг перейти на радянську територію. Згодом він був членом Комісії радянського контролю при Раднаркомі Союзу РСР.
Незважаючи на жорстоку розправу з учасниками Татарбунарського повстання, всенародний рух за приєднання придунайських земель до Радянського Союзу, за встановлення влади Рад з кожним днем посилювався. Особливо активізувалася боротьба проти румуно-боярських окупантів в умовах економічної кризи, що тривала в 1929—1933 роках. В цей час В. Такоогло, В. Стоянов, М. Марущенко, І. Каляев, П. Тодоров поширювали серед населення газети «Правда», «Известия», листівки, провадили усну агітацію проти окупантів. За спогадами В. Такоогло, в 1929 році він разом з іншими белградськими робітниками організував революційну групу, члени якої роздобули шапірограф і в погребі друкували листівки.
Белградська підпільна організація знову сформувалась влітку 1930 року. Очолив її Я. Беньямович. В донесенні субінспектора підкреслювалось, що одним з головних фундаторів організації був також студент літературного факультету Бухарестського університету, родом із Болграда, Б. Мельников. Як зв’язківець між центральною і місцевою комуністичними організаціями, він привозив нелегальну літературу в Болград — бюлетень «Рабочее движение» і журнал «Тэнэрул ленинист», а також інструкції для районної організації.
17 жовтня 1931 року знову почалися арешти членів комуністичної організації Болграда. Домашні обшуки робили в Я. Беньямовича, вже засудженого раніше на 5 років тюремного ув’язнення за комуністичну діяльність в повіті Четатя-Албе (Акермані), В. Стоянова, М. Марущенка, М. Маслинкова. Всього заарештували 21 учасника підпільної організації. Під час обшуку в хаті М. Марущенка було знайдено 2 примірники комуністичного журналу «Трибуна студенцяска», а також вилучено бойову гвинтівку.
В 30-і роки королівська Румунія підпала під повний контроль фашистської Німеччини. Остання розглядала. Бессарабію як плацдарм для нападу на Радянський Союз. У зв’язку з небезпечною обстановкою на західних кордонах Радянський уряд 26 червня 1940 року вручив королівському уряду Румунії ноту з вимогою повернути Бессарабію.
Настало 28 червня 1940 року. В цей день десятки тисяч українців, росіян, молдаван, болгар, гагаузів багатьох міст і сіл хлібом-сіллю вітали свою визволительку — Червону Армію.
Болградські комуністи, спираючись на місцевий актив, розгорнули широку політичну і господарську діяльність. За короткий строк у місті почали працювати 9 промислових підприємств — авторемонтна майстерня, маслозавод, швейна майстерня, винпункт тощо. Було трудовлаштовано 2500 безробітних, відкрито хірургічну лікарню, школу, клуб.
Протягом 1940—1941 рр. у Болграді було налагоджено господарське і культурне життя. Поряд з існуючими стали працювати нові підприємства — цегельне, вапняне і гончарне виробництво; майстерні по фарбуванню вовни, сукна; шкіряний завод, слюсарні, столярні майстерні, горілчаний завод. Відкрилась автобусна станція.
На перешкоді дальшого розвитку міста, зростання добробуту трудящих стала війна. 26 липня 1941 року в Болград вторглися гітлерівські загарбники. Вони принесли терор і знущання, масові вбивства. 28 липня всіх чоловіків єврейської національності зігнали в синагогу і після катувань вивели за місто і розстріляли. Почались масові реквізиції майна, пограбування.
З перших же днів окупації болградці почали організовуватись для відсічі ворогові. Уже в серпні 1941 року виникає підпільна група опору на чолі з комуністом С. Д. Трековим. До неї входили комуніст Б. 3. Караджов, його брат В. 3. Караджов, В. І. Георгієв, І. О. Решетилов та інші. Б. 3. Караджов і І. О. Решетилов, яких румуни мобілізували до армії, ризикуючи життям, провадили роботу по розкладу військ ворога, псували військове майно, влаштовували втечу радянських військовополонених. У червні 1944 року при спробі перейти лінію фронту для передачі радянському командуванню даних про дислокацію фашистських військ І. О. Решетилова схопила польова поліція. Він був засуджений трибуналом до розстрілу. Але під час бомбардування Галаца радянськими літаками втік з тюрми і повернувся до визволеного міста.
Під час війни патріоти-підпільники регулярно слухали радіопередачі з Москви, поширювали серед населення правду про становище на фронтах, закликали до боротьби. В перукарні, що розміщалася в будинку Г. Г. Кара, існувала явочна квартира. Тут вони домовлялись про диверсії, саботаж заходам окупаційних властей, збирали продукти і одяг для радянських військовополонених. За доносом провокаторів у серпні 1943 року членів групи заарештували і згодом в Кишиневі їх засудили до смертної кари. Тільки стрімкий наступ радянських військ врятував патріотів від загибелі.
Як тільки почали наближатися радянські війська, окупанти стали поспішно вивозити з міста награбоване майно, устаткування підприємств, культурні цінності. Спеціальна команда підпалювала будинки і склади. Три дні палав вогонь по всьому місту. Проте перебуванню окупантів прийшов кінець. 24 серпня 1944 року до Болграда вступили радянські воїни-визволителі частин 31-го гвардійського стрілецького корпусу 46-ї армії 3-го Українського фронту. Жителі допомогли побудувати міст через яр, що забезпечувало швидше пересування Червоної Армії, яка гнала загарбників на Захід.
В боях за визволення міста і району загинули смертю хоробрих і поховані у братській могилі Герой Радянського Союзу гвардії капітан М. В. Терещенко, гвардії підполковник I. А. Александров, старший сержант Д. К. Кутов, рядовий I. К. Недосугов та інші воїни-герої.
Багато болградців з самого початку війни пішли в Червону Армію. Мужньо захищали свою Батьківщину Ф. Русев і В. Скульський, брати Корецькі, М. Недов та інші. Славний бойовий шлях пройшла белградська вчителька Н. І. Параскевова. Вона брала участь у бойових операціях на Пруті і Дунаї, під Одесою, Севастополем і на Кавказі. Володіючи іноземними мовами, Н. І. Параскевова в складі загонів спеціального призначення провадила антифашистську пропаганду серед солдатів противника, брала участь у рейдах по тилах ворога. За бойові заслуги Н. Параскевова нагороджена орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, «Знак Пошани» і медалями.
Мужньо билися болградці і в складі антифашистських загонів у самій Болгарії. П. Труфкін (згодом болгарський письменник), 3. Алачев, П. Недов стали партизанами. В 1943 році болградець Л. І. Желязков став комісаром партизанського загону «Антон Іванов». У нерівному бою з гітлерівцями він загинув 11 березня 1944 року. Л. І. Желязков — національний герой Болгарії.
У день визволення в Болграді відбувся мітинг, на якому трудящі міста висловлювали слова щирої вдячності радянським воїнам-визволителям. Широку масово-політичну роботу серед населення розгорнув міський комітет партії. В серпні— вересні 1944 року багато жителів міста влилося в ряди Червоної Армії.
Величезних руйнувань заподіяли загарбники місту. Вони знищили 553 житлові будинки, спалили клуб, бібліотеку, пограбували багато майна. Загальна сума збитків становила близько 4 млн. крб. Колишній голова Белградської міськради депутатів трудящих Н. Давидовський згадує: «Понівечені будинки, пограбовані установи, купи сміття — такий вигляд мало місто на час приходу наших військ. Відбудова почалась з перших же днів визволення. Кожний громадянин вважав своїм обов’язком працювати на відбудові рідного міста. Почали з лікарні, шкіл, ветлікарні, млинів. Школи розпочали навчальний рік, але не було книжок, меблів. Вчителі, батьки, учні розшукали підручники, які чудом збереглися в декого».
Всю роботу по відбудові зруйнованого господарства, культосвітніх установ очолила партійна організація міста, яка до 20 вересня 1944 року налічувала в своєму складі 19 членів і 5 кандидатів у члени партії.
З радістю болградці зустріли День Перемоги. 9 травня 1945 року в місті відбувся парад військ місцевого гарнізону. В демонстрації взяло участь 7 тис. городян. В цей день вийшов спеціальний святковий номер районної газети «Ленинский путь».
У перші повоєнні роки відбудовано ряд промислових артілей, харчокомбінат, олійню, механічну майстерню, шкіряний і вапняний заводи. Відкрито готель, лазню, перукарню. Почали працювати лікарня, дитсад, ясла. Розгорнула роботу торговельна мережа. Налагоджувалось громадське харчування. На місці зруйнованого кінотеатру побудували новий, відкрили Будинок культури, міський сад, стадіон. З ініціативи райкому комсомолу було організовано 39 молодіжних бригад, які відбудували електростанцію, водокачку, лікарню, мости і шляхи. Жителі міста в короткий строк зібрали у фонд допомоги Червоній Армії 1520 тис. крб. На їх прохання побудовано для Дунайської флотилії військове судно «Красный дунаец».
За повоєнний час трудящі Болграда під керівництвом комуністів повністю змінили обличчя свого міста.
На його східній околиці виріс цілий промисловий район. Тут розташовані винозаводоуправління, маслосироробний завод, хлібозавод, завод безалкогольних напоїв, авторемонтний завод. В центрі міста — швейна фабрика та інші підприємства. Нині це цілком сучасні механізовані і значною мірою автоматизовані підприємства.
З кустарної артілі, заснованої 1946 року, виросла нинішня болградська швейна фабрика. В 1953 році сюди надійшло нове швейне обладнання, а з 1964 року підприємство перетворилось на типову фабрику масового пошиття одягу, яке випускає марокенові і нейлонові плащі високої якості. На фабриці встановлені універсальні машини для шиття, машини для розкрою 80 полотен одноразово, конвейєрні лінії. Поряд з ветеранами на підприємстві працюють сотні молодих робітниць. Одною з кращих майстрів швейного виробництва є орденоносець депутат міської Ради К. Ф. Бас.
Свій багаторічний досвід вона вміло передає молоді.
З 1949 року в місті почали працювати майстерні капітального ремонту тракторних двигунів. Через 10 років підприємство виросло в авторемонтний завод і стало ремонтувати двигуни для автомашин ГАЗ-51. Нині це велике підприємство, яке випускає за рік продукції на 0,5 млн. крб. Порівняно з 1959 роком завод в 1967 році у 8 разів збільшив випуск відремонтованих машин і в 16 разів — двигунів. Передбачена реконструкція підприємства дасть можливість до 1980 року розширити виробництво в 5 разів.
Найстарішим підприємством міста є винний завод. Колись він належав казні, де виготовлялася горілка. Тепер винозаводоуправління приймає на переробку виноград від усіх колгоспів і радгоспів району. Тут споруджені 50 бетонних амфор для зберігання вина місткістю по 500 тонн кожна, побудовані великі дубові сховища, підвали, склади. Протягом доби підприємство переробляє 20 тонн винограду. Завод спеціалізується на випуску виноматеріалів для виробництва шампанських, марочних, сортових і ординарних вин. У ювілейному 1967 році освоєно виробництво марочного вина «Белградське». Неодноразово вина заводу відзначались на міжнародних ярмарках.
Важливе місце в розвитку економіки міста посідає маслосирзавод. Це — механізоване підприємство. В маслоцеху встановлена потокова лінія продуктивністю 500 кг на годину. Нині завод щоденно виробляє 3,5 тонни масла, 700 кг жирного сиру і 12 тонн незбираної продукції. Завод є учасником ВДНГ, його продукція широко відома за рубежем — у Німецькій Демократичній Республіці, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині. З дня заснування заводу (1944 р.) тут працює механіком М. І. Градинар. Це раціоналізатор виробництва. Зроблені під його керівництвом різні підйомники, морозильний пристрій та інші технічні нововведення набагато полегшили працю робітників і сприяли підвищенню якості продукції. М. І. Градинара занесено на заводську Дошку пошани.
З 1956 року в Болграді працює «Міжколгоспбуд». Він має три цегельні заводи, механізовані столярні майстерні, залізобетонний завод продуктивністю 5 тис. куб. метрів залізобетону на рік. Цегельні заводи випускають кращу -ла якістю в області будівельну продукцію.
В 1958 році організовано районне об’єднання «Сільгосптехніка». Маючи необхідну технічну базу, добре обладнані ремонтні майстерні, «Сільгосптехніка» постачає колгоспам запчастини для тракторів, ремонтує колгоспні машини, виконує роботи по механізації трудомістких процесів у тваринництві. В 1967 році план всіх видів виробництва підприємство виконало на 117,6 проц., продуктивність праці зросла на 9,1 проц., а заробітна плата — на 4,3 проц. За досягнуті успіхи підприємство занесено на районну Дошку пошани і на честь 50-річчя Радянської влади нагороджене пам’ятним прапором райкому КП України та виконкому райради депутатів трудящих.
Є на території Болграда і сільськогосподарське підприємство — плодорозсадницький радгосп, організований 1946 року. Господарство вирощує саджанці для колгоспів і радгоспів Одещини. Тут працює відомий на Україні садівник Г. Ф. Литкевич.
У місті збудовано комбінат побутового обслуговування, на якому працює понад 500 чол. Підприємство має швейні і шевські майстерні індивідуального пошиву, трикотажний цех по переробці шерсті та інші. В центрі міста споруджено двоповерховий павільйон побутового обслуговування.
З 1962 року місто постачається електроенергією від південної енергетичної системи країни. Завершено будівництво водоочисних споруд, розширено водогінну мережу. В 1944 році в місті не було жодної водорозбірної колонки, нині їх — 47. Для санітарного очищення використовувалось дві підводи, а тепер цю роботу виконують 6 автомашин. Про «голубе паливо» жителі й не мріяли, а в 1967 році балонним газом користувалось понад 2 тис. сімей. В місті є оранжерея, всі вулиці озеленені, висаджено близько 40 тис. фруктових і декоративних дерев. Створено 4 нових парки. Разом з старовинним міським садом їх площа становить 25 гектарів.
Інтенсивно провадиться житлове будівництво. Поряд з добротними цегляними будинками-особняками (їх в Болграді в повоєнний період зведено близько 1000) за останні 5 років збудовано десятки дво- і триповерхових житлових будинків з усіма вигодами. Тільки по лінії обласного відділу капітального будівництва в 1965— 1967 рр. зведено багатоквартирні будинки загальною площею 1,6 тис. кв. метрів.
Швидко зростає автомобільне господарство. В автопарку є 43 автобуси, 15 легкових таксі, 6 автомашин побутового обслуговування, 10 спецмашин, багато вантажних автомобілів.
Шосейні шляхи зв’язують Болград з Одесою, Ізмаїлом, Кагулом, Кишиневом. Збудована зручна автостанція, яка обслуговує пасажирів 40 міжміських, 24 транзитних і 318 приміських рейсів. Ця автостанція обслуговує найбільшу кількість рейсів в області. Частину пасажирів обслуговує белградський аеропорт.
Значних успіхів досягнуто і в галузі охорони здоров’я. До 1940 року в усьому районі було 2 маленькі лікарні на 15 ліжок, а в Болграді — лікарня на 25 ліжок і амбулаторія. За лікування треба було платити. На державні кошти утримувалось лише 2 лікарі. Для трудящих медична допомога ставала майже недоступною, бо викликати лікаря додому коштувало дорого. Смертність була велика, особливо серед дітей віком до одного року: на тисячу помирало понад двісті. Тепер дитяча смертність зменшилась у 10 разів, а загальна — в 3 рази. Це стало можливим не тільки завдяки поліпшенню матеріального становища, але й тому, що населення обслуговують 54 лікарі і 187 медсестер та фельдшерів. Стаціонарні лікувальні багатопрофільні установи розраховані на 50 чол., працюють дитяча і жіноча консультації, диспансер шкіряних хвороб, санепідстанція, 6 клінічних і серологічна лабораторії, 5 рентген-кабінетів, 6 фізіотерапевтичних кабінетів, станція швидкої допомоги. При районній лікарні, яку очолює досвідчений лікар-хірург комуніст Д. М. Гіндентулер, створено методичний кабінет на громадських засадах. Тут організовано консультації спеціалістів для дільничних лікарів. Кабінет проводить взаємоперевірку і громадські огляди лікувальних установ1.
За роки Радянської влади в Болграді повністю ліквідовано неписьменність. До 1940 року в усьому районі ледве налічувалось 100 учителів. У 1968 році тільки в райцентрі працювало понад 200 вчителів. Раніше в місті функціонували дві платні гімназії, в яких навчалось близько 800 учнів. Ремісниче училище на 150 чол. було також платним. Тепер у двох середніх і восьмирічній школах, спецшколі-інтернаті, заочній і вечірній школах робітничої молоді, що діють у Болграді, здобувають освіту понад 4 тис. учнів. Багато вихованців здобули вищу освіту і повертаються до рідного міста учителями, лікарями, інженерами, деякі з них стали вченими. В Кишиневі працює кандидат медичних наук І. Тетрадов. Кандидатом фізико-математичних наук став В. Арнаутов, а три брати Буюклі — кандидатами сільськогосподарських наук.
Популярністю у болградців користується музична школа з відділеннями фортепіано, баяна, скрипки і духових інструментів. Тут здобувають музичну освіту 180 дітей робітників і службовців. Є й міська юнацька спортивна школа, яку відвідує 150 молодих спортсменів.
У Болграді чимало заслужених і шанованих учителів. Серед них учителька О. М. Репало. За її плечима 25 років педагогічної праці. 18-річною дівчиною стала вчителювати вона у Західній Україні. Під час Великої Вітчизняної війни перемінила, вчительський портфель на автомат, пройшла бойовий шлях від Сталінграда до Бухареста, має бойові нагороди. Після війни О. М. Репало повернулась до своєї улюбленої професії.
До визволення у підпорядкуванні примарії був лише один дитячий садок, розрахований на 50 малят. В 1968 році в місті діяли 4 садки, в яких виховувалося 500 дітей, а також троє ясел на 195 малят.
Жителі міста цікавляться питаннями внутрішньої і зовнішньої політики, сучасними досягненнями науки і техніки. В 1967 році вони передплатили 17 тис. примірників газет і журналів. Понад 1,3 тис. сімей мають телевізори і 2 тис. — радіоприймачі. До послуг жителів є міська публічна бібліотека, що має 30 тис. книг, і дитяча бібліотека.
В місті діє широка мережа культурно-освітніх установ: Будинок культури з хоровим, драматичним, танцювальним та іншими гуртками, народний університет культури, університет правових знань. До 50-річчя Радянської влади збудовано широкоекранний кінотеатр на 600 місць. Значну роль у поліпшенні організації культурно-масової роботи відіграла створена міжвідомча рада у справах культури. На колгоспні кошти утримується методист із різних жанрів самодіяльного мистецтва. У Болграді створена прокатна база костюмів, взуття, театрального реквізиту для сільських самодіяльних колективів. Цей почин болградців схвалений газетою «Правда».
Улюбленим місцем відпочинку болградців є розташований вздовж мальовничого озера Ялпуг центральний міський парк ім. О. G. Пушкіна. В ньому є літній кінотеатр, читальний, шахово-шашковий павільйони, дитячий, спортивний і танцювальний майданчики, ряд атракціонів. В парку проводяться масові гуляння і народні свята, усні журнали і тематичні вечори, лекції і концерти, зустрічі молоді з учасниками Жовтневої революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, з ветеранами праці. Багато цікавих заходів проведено на честь 50-річчя Великого Жовтня.
В 1968 році працівники культурно-освітніх установ Белградського району виступили з цінним починанням— розгорнути соціалістичне змагання на честь 100-річ-чя від дня народження В. І. Леніна. Вирішено посилити допомогу селам району в проведенні культурної роботи, провести огляд народних талантів, забезпечити всі клуби необхідними музичними інструментами, костюмами, реквізитом, поповнити книжкові фонди бібліотек тощо. Передбачено також відкрити спортивну школу і стадіон у Болграді. Ініціатива працівників культури Белградського району схвалена ЦККП України.
Славиться місто своїми трудовими традиціями. 137 жителів удостоєні високих урядових нагород за доблесну працю. Завдяки сумлінній праці трудящих випуск валової продукції підприємств безперервно зростає. Щорічно перевиконуються планові завдання.
Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС, первинні партійні організації підприємств провели велику роботу по мобілізації трудящих на перетворення в життя завдань п’ятирічного плану. В 1967 році план випуску валової продукції підприємствами виконано на 102,7 проц. Вироблено надпланової продукції на 561,5 тис. карбованців.
В авангарді боротьби за дальший розвиток економіки, культури і підвищення добробуту людей йдуть міська партійна організація, яка налічує близько 700 комуністів, комсомольські організації. Комуністи і комсомольці разом з безпартійними допомагають міській Раді депутатів трудящих. При ній створені постійні комісії, що займаються питаннями будівництва і благоустрою, додержання соціалістичної законності, питаннями торгівлі, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення.
Своїми досягненнями в господарському і культурному житті болградці охоче діляться з братніми народами. Місто часто відвідують делегації з союзних республік, гості з Народної Республіки Болгарії. В 1965 році на запрошення Варненської окружної Ради до Болгарії на святкування 21-х роковин від дня проголошення її Народною Республікою виїжджала делегація з Болграду. В 1966 році група болградців гостювала у Болгарії в зв’язку з 90-річчям від дня смерті видатного болгарського поета і революціонера-демократа Христо Ботева.
Болградці свято шанують пам’ять тих, хто віддав життя за свободу і щастя Батьківщини. їх іменами названі вулиці, встановлені меморіальні дошки. Йдучи назустріч побажанням трудящих, виконком міської Ради в січні 1968 року ухвалив перейменувати вулицю Новобазарну на вулицю ім. А. В. Христева — болгарського революціонера і встановити на ній меморіальну дошку, провулок Степовий — на провулок ім. В. Райнова, встановити меморіальну дошку на будинку, де жив соратник Г. І. Котовського — Г. І. Садаклій, на будинку школи «№ 1 — меморіальну дошку революціонерам братам Асену й Івану Христевим, на будинку школи № 3 — меморіальну дошку народному герою Болгарії, уродженцю міста Болграда Л. І. Желязкову.
При школі № 2 з 1962 року існує експедиційний загін червоних слідопитів, яким керує вчителька С. А. Мавродіна. Учні зібрали багато відомостей і документів про воїнів Радянської Армії, які загинули в боях за визволення Болграда, створили музей бойової слави. Слідопити розшукали і запросили до себе в гості родичів Героя Радянського Союзу М. В. Терещенка і підполковника І. А. Александрова.
7 листопада 1967 року в урочистій обстановці на братській могилі воїнів, які загинули в боях, за визволення Болграда і району, відкрито монументальний обеліск Слави висотою 17 метрів. В центрі Болграда височить пам’ятник В. І. Леніну.
У Болграді живуть земляки-комуністи: полковники у відставці Д. М. Александров і К. Т. Єременко, учасники громадянської і Великої Вітчизняної воєн, Б. І. Антонов і П. М. Недялков, колишній червоноармієць 25-ї Чапаєвської дивізії І. П. Динник, П. К. Левчук, колишній боєць інтернаціональної бригади в Іспанії І. Г. Себов та інші ветерани революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Всі вони беруть діяльну участь у громадсько-політичному житті міста.
В 1962 році з ініціативи белградських вчителів П. Ф. Єшмекова і Л. В. Субботіна створено на громадських засадах районний історико-краєзнавчий музей, якому присвоєно звання народного музею. В експозиціях, присвячених далекому минулому,-вміщені експонати, знайдені під час археологічних розкопок і розвідок. Тут експонуються також старовинна зброя, прикраси, посуд та інші предмети побуту, письмові документи і фотографії. Серед експонатів — книжки і документи, надіслані з Болгарії. Від Товариства болгаро-радянської дружби музей одержав матеріал до виставки «Репродукція картин російських і болгарських художників, присвячених визвольній війні 1877—1878 рр.», фотовиставку, присвячену Христо Ботеву. Музей революційного руху Болгарії надіслав фотокопії документів про народного героя Болгарії Л. І. Желязкова. Широко представлені експонати про героїчне минуле, а також сучасне життя в Болграді: постанови селянських сходок у період революції 1905 року, документи учасників Татарбунарського повстання 1924 року, про боротьбу проти фашистських загарбників, про радянське будівництво.
В 1961 році у Болграді побувала експедиція Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії наук УРСР, що збирала музичний фольклор болгарського населення на Україні. Учасники експедиції записали багато народних пісень — мелодій і текстів та виконань їх на гайді, ковалі, скрипці, тамбурині і сопілці. Болградці гордяться тим, що в їх місті народилися прославлені співачки Болгарії Олена Янкова і її дочка Ніна Янкова-Янева. На будинку, де жили видатні народні співачки, в 1968 році встановлено меморіальну дошку.
Колись провінціальне заштатне містечко Болград за роки Радянської влади перетворилось на районний центр з багатьма промисловими підприємствами і культурно-освітніми закладами.
Генеральним планом розвитку Болграда до 1980 року передбачено спорудження Будинку Рад, Палацу культури, житлових будинків, хлібозаводу, кокономотальної фабрики, комбінату по виробництву натурального шовку, комбінату дитячих установ, дальшу реконструкцію і розширення швейної фабрики та авторемонтного заводу. Передбачено побудувати 5 шкіл, 11 медичних установ, Будинок піонерів, два універмаги, ресторан, водну станцію, будинок зв’язку, телевізійний ретранслятор, два готелі та інші об’єкти.
Болградці люблять своє місто, його героїчну історію і ті здобутки, які вони одержали за роки Радянської влади. В місті живуть і міцно дружать люди різних національностей — болгари, українці, росіяни, молдавани, гагаузи та інші. Натхнені почуттям радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, вони своєю працею вносять гідний вклад у справу побудови комунізму.
М . Д. ДИХАН, Г. Т. ФАЙН, М. Т. ЧИЖЕВСЬКИЙ