Червоноармійське, Болградський район, Одеська область
Червоноармійське (до 1940 року — Кубей) — село, центр сільської Ради. Розташоване на правому березі річки Карасулаку, за 18 км від райцентру і 12 км від залізничної станції Болград. Через Червоноармійське проходить автомобільна дорога Одеса — Ізмаїл. Рельєф злегка хвилястий, порізаний глибокими балками. З корисних копалин є граніт. Населення — 7704 чоловіка.
На території села знайдено кілька поселень доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.), уламки грецького посуду (VI століття до н. е.— III століття н. е.), три поселення черняхівської культури (II—V століття н. е.), римські амфори (II— IV століття н. е.), залишки салтово-маяцької культури (VIII століття) і слов’янські поселення (IX—XI століття).
У XII—XVIII століттях тут було напівкочове поселення ногайських татар, відоме під назвою Кубей (у перекладі з тюркської — зосередження).
В результаті переможного закінчення російсько-турецької війни 1806—1812 рр. територія південної Бессарабії була визволена від турецько-татарського поневолення. Розпочалося інтенсивне заселення цього краю українцями і росіянами. Крім того, сюди переселилося немало болгар з Добруджі, що лишалась під турецьким гнітом. Частина з них у 1809—1812 рр. зупинилася в Кубеї.
На землях братньої Росії болгарські переселенці мали змогу спокійно і мирно жити і працювати. їх наділили землею, дали позику на обзаведення хазяйством, звільнили на 10 років від державних податків. За цих умов кількість жителів швидко зростала. Якщо в 1827 році в селі жило 179 родин (961 чоловік)3, то в 1848 році — уже 1516 чоловік. У 1842 році тут було засновано школу для хлопчиків.
В господарстві переважало хліборобство і вівчарство. Сіяли озиму пшеницю, жито, кукурудзу, а також займалися виноградарством, городництвом і шовківництвом. Значна частина сільськогосподарської сировини використовувалася для місцевих потреб. У другій половині XIX століття в селі відбувалися щотижневі торги.
Після Паризького договору 1856 року, за яким південна частина Буджаку була відторгнута від Росії, Кубей став російським прикордонним пунктом. Від переслідувань іноземними поневолювачами сюди тікало багато болгар. Рятуючись від турецької і австрійської поліції, в 1858 році в Кубеї жив зачинатель болгарської революційної поезії Г. С. Раковський. Саме в цей час він написав кілька віршів, зокрема «Затримка в Кубейському карантині» та «Спогади про минуле Болгарії». Видатний поет-революціонер в своїх віршах висловлював переконання, що його героїчний народ скине тяжкі кайдани турецької неволі і здобуде свободу і незалежність.
З 1871 року село стало центром Акерманського повіту Бессарабської губернії. З 1879 року тут перебували митна і карантинна прикордонні застави, що контролювали тракт з Кишинева на Ізмаїл і Галац. У цей час в селі було 690 дворів, у яких налічувалося 2527 жителів. Вони мали 1000 коней, 1110 голів великої рогатої худоби, понад 10 тис. овець.
Напередодні російсько-турецької війни 1877-1878 рр. в Кубеї та його околицях стояли 4 донські козачі полки. З початком воєнних дій вони перейшли кордон і брали активну участь у визволенні Болгарії. Багато кубейських селян вступило до дружин, болгарських ополченців і підвозили продовольство частинам діючої російської армії.
З розвитком капіталістичних відносин майнова нерівність серед кубейських селян на кінець XIX — початок XX століть стала досить значною. В 1909 році тут налічувалося 950 господарств (4768 жителів)1, серед яких було багато безземельних і малоземельних.
Хоч у селі з населенням понад 4 тис. чоловік було дві ніколи — двокласна чоловіча і однокласна жіноча (з 1869 року),— більшість дітей шкільного віку, переважно бідняків, не мали змоги вчитися. Так, на початку 90-х рр. XIX століття в школах налічувалося лише 200 учнів.
Невелика земська лікарня, що була в Кубеї, обслуговувала й навколишні села. Напівголодне існування і відсутність належного медичного обслуговування призводили до поширення різних захворювань, у т. ч. епідемічних.
Один з місцевих кореспондентів газети «Бессарабская жизнь» писав: «Згляньтеся на бідних змучених селян, які внаслідок голоду і важких умов життя часто хворіють і, не маючи коштів звернутись до лікаря, доходять до вкрай жалюгідного стану».
На початку XX століття жителі Кубею разом з російськими, українськими і молдавськими селянами під керівництвом робітничого класу стають на шлях революційної боротьби. Бідняк М. Шишман у 1904 році пішов на заробітки в Севастополь. Працюючи там, він брав участь у страйках. Повернувшись до рідного села в 1905 році переконаним революціонером, М. Шишман організував соціал-демократичну групу, до якої входили В. Делі-Недельчев, М. Карачабан та інші. В липні селяни під керівництвом соціал-демократів виступили проти царизму і місцевих властей. Вони вийшли на вулицю з гаслами «Геть війну!», «Поверніть наших батьків і братів!». Повсталі заарештували земського начальника, урядника, волосного старшину і сільського старосту. Поліція, що прибула для придушення виступу, найактивніших його учасників схопила. І. Хінева було відправлено на каторжні роботи на 12 років.
Незважаючи на репресії, соціал-демократична група не припиняла своєї діяльності. Її члени й далі провадили революційну пропаганду серед селян, поширювали нелегальну літературу. В період нового революційного піднесення діяльність групи активізувалася.
1912 року соціал-демократи організували новий виступ селян, внаслідок якого вдалося усунути деяких місцевих урядників. Разом з белградською соціал-демократичною організацією представники кубейської групи підтримували більшовицьку фракцію в Державній думі. В грудні 1912 року белградські і кубейські соціал-демократи спільно надіслали на адресу більшовицької фракції в думі листа, в якому запевняли її в своїй підтримці і гостро засуджували дії меншовиків. Від кубейських соціал-демократів його підписали М. Шишман і В. Делі-Недельчев.
Група революційно настроєних селян Кубею 4 липня 1914 року прибула в Болград і взяла участь у нараді, яку проводив А. В. Христев. Наступного дня поліція заарештувала А. В. Христева і членів кубейської соціал-демократичної групи В. Делі-Недельчева, Ф. Яримова та інших. У них вилучили понад 200 революційних книг і брошур, комплекти газет «Пролетарская правда», «За правду», «Путь правды» за 1912—1914 роки.
Коли почалась перша імперіалістична війна і М. Шишман та інші члени соціал-демократичної партії були мобілізовані в армію, революційну роботу в селі продовжували К. Іорданов та L Хаджіоглу.
Після перемоги Лютневої революції до села почали повертатись з заслання, тюрем і фронту члени соціал-демократичної групи, яку знову очолив М. G. Шишман.
Було встановлено зв’язки з більшовицьким комітетом 6-ї армії, що стояла в Болграді, та більшовиками Акермана, провадилася підготовка до боротьби за встановлення, влади Рад.
З радістю зустріли селяни звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. Під керівництвом більшовиків вони почали розподіляти поміщицькі землі. Бідняки одержали 600 десятин поміщика Куртева, 120 десятин церковної землі та незайняті землі. 10 січня 1918 року в селі була проголошена Радянська влада.
У зв’язку із збройною інтервенцією боярської Румунії більшовики готували населення до оборони. Багато болгар і гагаузів — мешканців Кубею — разом з росіянами, українцями і молдаванами вступили до загонів революційної армії, чинили, героїчний опір військам інтервентів. До революційного полку, сформованого в Бендерах більшовиком В. Райновим, добровільно вступило близько 20 селян з Кубею. В самому селі, під керівництвом М. Шишмана, сформувався червоногвардійський загін в складі 300 чоловік. Командиром обрали Г. Кальчева. Кавалерійський ескадрон загону очолив Г. Кара. Через кілька днів до них приєдналися селяни навколишніх сіл.
16 січня 1918 року кубейський червоногвардійський загін зайняв оборону на західній околиці села. Незабаром у засідку, яку влаштував Г. Кара, потрапив кінний роз’їзд інтервентів. Після короткої сутички офіцер був убитий, а солдати здалися в полон. Коли тієї ж ночі до Кубею підійшли регулярні румуно-боярські війська, червоногвардійці зустріли їх вогнем. На деякий час наступ припинився. Лише після тривалого гарматного обстрілу окупанти вдерлися в село. Вони одразу ж заарештували близько 300 чоловік. Після жорстоких знущань частину з них відправили до. Болграда, де в травні 1918 року над борцями за Радянську владу вчинили судову розправу. Г. Кара засудили до страти, Г. Кальчева, X. Бошкова та інших заслали на каторжні роботи строком на 5 років. Загарбники пограбували село, вивезли хліб і худобу.
Почалася румунізація населення. Кубейських учителів М. Гагауза та М. Тау-шана, які на знак протесту румунізації школи відмовилися присягати королю, негайно заарештували і ув’язнили.
Користуючись великою підтримкою окупаційної адміністрації, місцеві куркулі забирали у селян землю, яку ті одержали після Великого Жовтня. Щоб створити собі соціальну опору в особі куркулів, уряд боярської Румунії оголосив 1918 року т. зв. «аграрну реформу». В результаті землю одержали куркулі. В 1924 році, коли було завершено проведення реформи, з 1262 господарств Кубею безземельних і мало-, земельних було 40,2 процента.
Щоб не вмерти з голоду, сільська біднота мусила йти в найми до куркулів Бочевара, Бошкова та Гагауза або за низьку плату працювати в млинах і олійнях братів Балжиків, Морозова. Частина збіднілих господарств потрапила в кабалу до крамарів і корчмарів.
Крім соціального гніту, населення терпіло від політичного безправ’я. Під час виборів 1921 і 1922 рр. до боярського парламенту жандармерія оголосила Кубей і деякі навколишні села на карантинному становищі, бо селяни виступали проти офіційних урядових кандидатів. Замість виборців голосували поліцаї, а осіб, які здавалися окупантам ненадійними, ще за 20—30 днів до початку виборів ув’язнювали.
Незважаючи на жорстокі переслідування, більшовики не припиняли боротьби проти окупантів. Восени 1918 року відновила роботу кубейська революційна організація, яка входила до складу Белградського ревкому. Її знову очолив комуніст М. Шишман. У 1919 році жандарми натрапили на слід підпільників. М. Шишмана і сімох його товаришів схопили. Потім на площі, куди зігнали селян, жандарми жорстоко побили всіх заарештованих. їх закували в кайдани і етапом відправили за 150 верст до Акермана. Через півтора місяця покалічений, з перебитими руками і ногами М. Шишман повернувся з акерманського тюремного замку в рідне село.
В жовтні 1919 року він знову включився в революційну боротьбу і почав створювати підпільні комуністичні організації в багатьох болгарських селах.
В результаті діяльності Південнобессарабського революційного комітету, який у 1923 році перемістився з Ізмаїла до Татарбунарів, виникла широка сітка підпільних гуртків і груп, які готували збройне повстання. Дізнавшись про це, окупанти вдались до жорстоких репресій.
2-го травня 1923 року сигуранца заарештувала 37 членів революційної організації Кубею—Савелія і Кіндрата Шишманів, Г. Кальчева, Д. Болгара, О. Бааджі, І. Христева, І. Хаджіогло, К. Іорданова, Б. Райнова та інших.
Керівника підпільної організації М. Шишмана схопити не вдалося. Як доповідали жандарми, «він зник». Щоб залякати трудящих, 15 травня 1923 року сигуранца після жорстоких катувань розстріляла в Кубеї вірного борця за народну справу члена соціал-демократичної партії з 1903 року І. Хінева. Наприкінці травня жандарми без суду розстріляли на околиці села Броски, під Ізмаїлом, комуністів І. Хрис-тева, І. Хаджіогло та К. Іорданова. Перед розстрілом І. Христев вигукнув товаришам: «Прощавайте! Прийшов наш смертний час. Ми помремо, але наша справа переможе. Бессарабія буде радянською!». Інших заарештованих відправили до Ізмаїла і після допитів ув’язнили в кишинівську тюрму.
Незважаючи на переслідування й репресії, комуністи продовжували боротися проти окупантів. Коли 15 вересня 1924 року в Татарбунарах почалося збройне повстання, пліч-о-пліч з росіянами, українцями і молдаванами героїчно билися болгари і гагаузи з Кубею. Одним з керівників повстання став відомий революційний діяч комуніст М. Шишман.
Після поразки повстання румунський військовий трибунал засудив М. Шишмана на довічне тюремне ув’язнення. Проте заарештувати його жандармам не вдалося. З кількома товаришами він емігрував у Радянський Союз, де брав активну участь у будівництві соціалізму. В одній із листівок Бессарабського обласного комітету партії за 1926 рік зазначалося, що кубейці здобули славу героїв у боротьбі за визволення народу і назавжди ввійдуть в історію революційного руху.
Налякані Татарбунарським повстанням, румунсько-боярські власті посилили терор на окупованій території. Вони заборонили населенню збиратися групами, пізніше дев’ятої години вечора виходити на вулицю, розмовляти російською або болгарською мовами. При найменшій підозрі людей заарештовували і катували. З мешканців села здирали великі податки. Коли бідні господарства не мали змоги їх сплатити, в них відбирали худобу, зерно, хатнє майно тощо. Це було на руку місцевим куркулям — Бочеварам, Балжикам, Шопам, Морозову та іншим, які за безцінь скуповували у збіднілих селян землі. У 30-х рр. кількість безземельних родин значно збільшилась, а куркульські господарства розширили свої володіння.
Все ж поставити народ на коліна окупанти не змогли. Селяни відмовлялися виконувати накази румунських властей. С. Шишман, К. Шишман, Д. Болгар, Г. Кальчев, Б. Райнов та інші члени підпільної комуністичної організації, що повернулися з тюрми в 1929 році, знову очолили боротьбу селян проти поневолювачів, яка не припинялася протягом десяти років.
28 червня 1940 року трудове селянство Кубею гаряче вітало радянських воїнів-визволителів. На честь Червоної Армії село за бажанням його жителів було перейменоване в Червоноармійське.
Почалось нове, вільне життя. Трудящі обрали сільську Раду. Безземельні і малоземельні селяни одержали конфісковані у великих землевласників і куркулів землі.
Бідняки і середняки Червоноармійського першими у новоствореному Белградському районі об’єдналися в жовтні 1940 року в сільськогосподарську артіль. Головою артілі обрали колишнього члена підпільної революційної організації Б. П. Райнова. Коли постало питання про найменування колгоспу, селяни звернулися з листом до Радянського уряду і просили дозволу назвати його іменем всесоюзного старости М. І. Калініна. Незабаром з Москви надійшла відповідь-згода. Пізніше члени артілі одержали від держави допомогу — 6 комбайнів, 5 тракторів. Тоді ж кількох молодих селян відрядили до МТС на курси механізаторів. Через деякий час в селі утворилися ще три невеликі колгоспи. їх організаторами були І. Ф. Чеглатонев, М. Д. Мошул та інші.
Поряд з господарськими перетвореннями вживалися заходи для налагодження охорони здоров’я трудящих і культурно-освітньої роботи на селі. У вересні 1940 року діти шкільного віку були охоплені навчанням.
Мирну і творчу працю трудящих Червоноармійського перервав напад фашистської Німеччини та її сателіта — королівської Румунії. З першого ж дня Великої Вітчизняної війни жителі Червоноармійського брали активну участь у підготовці до відсічі ворожої навали. Було створено винищувальний загін, будувалися оборонні споруди. На початку липня І. Ф. Чеглатонев і М. Д. Мошул з групою колгоспників вивезли майже всю громадську худобу в далекий тил, а самі пішли на фронт. Під час боїв на Кавказі обидва вони загинули.
22 липня 1941 року в село вдерлися німецькі окупанти. Настали дні чорної неволі. Поліцаї заарештовували і вбивали радянських активістів. Землю, яку дала біднякам Радянська влада, знов захопили куркулі. Фашисти забирали в селян худобу, хліб, майно. Взимку 1941 року окупанти зігнали в старі комори 800 радянських військовополонених. Голодних, змучених, їх примушували виконувати найтяжчу роботу. Лише за два місяці тут померло 120 чоловік. Незважаючи на терор і переслідування, селяни всіляко намагалися їм допомогти. Ризикуючи життям, вони передавали полоненим харчі, одяг, а взимку 1942 року організували втечу 70 чоловік. П’ятьох із них протягом тривалого часу переховував М. Д. Кожухар.
13 липня 1942 року юні патріоти пошкодили військову лінію зв’язку в напрямі Кагулу, Рені, Болграда. Деякі місцеві жителі втекли до Болгарії, де вступили в партизанські загони. Так, колишній селянин Червоноармійського П. П. Труфкін (нині відомий болгарський письменник) став комісаром одного з великих партизанських з’єднань у Болгарії.
24 серпня 1944 року частини 3-го Українського фронту визволили Червоноармійське.
Відступаючи під натиском радянських військ, окупанти грабували і вивозили зерно, борошно, картоплю, овочі, худобу, птицю, сільськогосподарський реманент. Всього вони завдали збитків селу на суму понад 4 млн. крб. Кількість населення в Червоноарміському зменшилася з 8 до 5 тис. чоловік. 684 господарства були безкінні, а 517 мали по одному коню.
Після визволення жителі чим могли допомагали Червоній Армії, яка продовжувала гнати ворога на Захід. До трудової армії влилося 1154 чоловіка. У фонд армії-визволительки населення здавало зерно, м’ясо та інше продовольство. Значну роботу проводила сільська Рада. Створена земельна комісія відбирала землі та вилучала лишки зерна в куркулів, розподіляючи все це серед бідноти. За її рекомендацією сільська Рада наділила землею безземельних, допомогла жінкам-вдовам та безкінним селянам. Всього в ті дні землю одержали більше 150 господарств.
Через кілька місяців після вигнання окупантів було відновлено колгосп ім. Калініна. Головою обрали колишнього бідняка І. Г. Чеглатонева. За рішенням сільської Ради створеному господарству передали куркульський млин. Незважаючи на нестачу тяглової сили і робочих рук, члени артілі зібрали в 1945 році по 12 цнт озимої пшениці та по 20 цнт кукурудзи з гектара.
З числа одноосібників у травні 1945 року в селі заснували земельні товариства «Нове життя», «Світлий шлях», «Першотравневе». В 1946-1947 рр. на їх базі утворились артілі «Перемога», ім. 9 травня та ім. Кірова. Всі вони в 1953 році об’єдналися з артіллю ім. Калініна.
До Червоноармійського прибули з східних областей України спеціалісти сільського господарства, лікарі, педагоги. Вже 1 жовтня 1944 року в селі почала працювати середня школа. Для ліквідації неписьменності серед дорослих була створена бригада культармійців з числа вчителів, активістів-комсомольців і молоді.
Поряд з наданням матеріально-технічної допомоги колгоспам, Радянська держава відпускала позички та кредити селянським господарствам для відбудови хат, купівлі худоби і реманенту, підтримувала багатодітних матерів. З 1949 року в селі почала працювати електростанція, проводилася електрифікація будинків колгоспників.
Організатором трудящих у процесі здійснення соціалістичних перетворень були комуністи, які в 1949 році створили в селі партійну організацію. Спочатку вона налічувала 5 комуністів і 2 кандидатів у члени КПРС.
Після вересневого (1953 року) Пленуму ЦК КПРС сталися істотні зрушення в артільному господарстві. Колгосп ім. Калініна щороку став вирощувати високі врожаї зернових і технічних культур, зросла продуктивність громадського тваринництва. Посилилися шефські зв’язки. Безкорисливу допомогу подали членам артілі робітники «Чорномортехфлоту» і заводу «Холодмаш» Одеси. Вони направили в село спеціалістів, допомогли змонтувати установки та обладнання технічних майстерень. Завдяки спорудженню шефами зрошувальної системи колгоспники змогли освоїти 360 га земельних угідь.
Радянський уряд гідно відзначив ентузіастів колгоспної праці. В 1958 році орденом Леніна було нагороджено голову правління А. І. Сатарова і доярку В. Д. Кожухар, орденом Трудового Червоного Прапора — свинарку Д. Г. Георгіоглу, бригадирів М. П. Кара, Б. П. Райнова, а орденом «Знак Пошани» — доярку О. К. Заїм.
У 1959 році, в результаті зміцнення економіки, колгосп ім. Калініна першим у районі перейшов на гарантовану грошову оплату праці, яка за станом на 1966 рік зросла майже вчетверо. Це стало досить важливим стимулом підвищення продуктивності праці й зниження собівартості продукції, сприяло піднесенню матеріального добробуту колгоспників. Якщо грошові прибутки артілі в 1958 році становили 1920 тис. крб., то в 1966 році вони перевищили 4 млн. крб. Майже вдвоє зросли за цей час відрахування до неподільного фонду.
Поступово колгосп міцнів і став одним із кращих в області. У 1962 році з ініціативи партійної організації і правління колгоспники підтримали почин березівських колгоспів, керованих М. О. Посмітним і П. П. Ведутою, про подання комуністичної взаємодопомоги відстаючим колгоспам. Члени артілі ім. Калініна першими взяли шефство над сусіднім колгоспом ім. Димитрова в селі Калчевій. Спеціально створена комісія в складі передових трудівників — Г. К. Фучеджі, Д. М. Арабаджі, М. П. Бааджі, О. Д. Дерменджі — не раз виїжджала до Калчевої, радила сусідам, як провести польові роботи, як доглядати громадську худобу. Крім того, допомогли їм насінням еспарцету і добірної картоплі.
В свою чергу з Калчевої часто приїздили до колгоспу ім. Калініна знайомитися в господарським і культурно-побутовим будівництвом тощо. Внаслідок таких зв’язків та всебічної взаємодопомоги артіль ім. Димитрова подолала відставання і вийшла на одне з перших місць у районі.
Трудівники колгоспу ім. Калініна підтримують дружні зв’язки з розквітнянською артіллю ім. XXI з’їзду КПРС Березівського району. Її голова М. О. Посмітний у вересні 1964 року відвідав Червоноармійське і звернув увагу на прекрасні плантації виноградних насаджень. Згодом у Березівському районі відбулась виставка, присвячена досягненням колгоспу ім. Калініна. Міцна дружба єднає колгоспників артілі ім. Калініна з колгоспниками артілей «Гігант» Вулканештського та ім. Кірова Чадир-Лунгського районів братньої Молдавії. Майже два роки передавав свій досвід друзям відомий овочівник Чадир-Лунгського району К. К. Шишман. До сусідів з Червоноармійського також були делеговані колгоспники артілі ім. Леніна.
Колгосп має 10 951 га угідь, у т. ч. 8059 га орної землі. Основними галузями виробництва є вирощування пшениці, під яку щороку відводиться до 3100 га. Завдяки застосуванню сільськогосподарської техніки і внесенню добрив урожайність цієї культури піднято до 28,5 центнера.
Однією з традиційних культур є кукурудза. Завдяки впровадженню агротехнічних заходів, що стало можливим при Радянській владі, колгоспники тепер збирають високі врожаї цієї культури за будь-яких кліматичних умов. Так, протягом 1963—1966 рр. її врожай у качанах становив 45 цнт з га, а ланка Ф. Г. Шопи вирощувала по 48,4 цнт з кожного гектара посіву при собівартості одного центнера — 98 копійок.
Значних успіхів досягла артіль і в розвитку садівництва та виноградарства. Під сади тут відведено 222 га. Фрукти з Червоноармійського мають попит і за межами Одеської області. До села приїздять за фруктами представники торговельних організацій з Брянська, підмосковних міст. Сама артіль вивозить фрукти не лише в центральні області країни, а й у Красноярський край. Площа під виноградниками становить близько 1090 га. Найбільших успіхів досягла бригада Ф. Р. Русева. Протягом 1964—1966 рр. вона одержувала в середньому по 103—105 цнт винограду з кожного гектара. В 1966 році виноградарі тільки за здану понад план продукцію одержали 324 тис. крб. За видатні досягнення в розвитку артільного виробництва Ф. Р. Русеву в 1966 році присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці.
На все село славиться ланковий овочівників X. В. Влах. Колишній наймит, він за часів Радянської влади став досвідченим овочівником і вже 20 років як керує ланкою і щороку одержує високі врожаї. Так, у 1966 році з кожного гектара було зібрано великий врожай: по 450 цнт помідорів, 400 цнт капусти, 130 цнт огірків. Знатний овочівник у 1966 році удостоєний ордена Леніна.
Колгоспне господарство добре забезпечене сучасною сільськогосподарською технікою. Тут є 73 трактори, 29 комбайнів, 34 автомашини. Тваринницькі ферми повністю механізовані, обладнано доїльний зал для механічного доїння корів. Механізатори Д. Арабаджі, В. Кара, Г. Іванов, П. Чекал та інші вміло використовують закріплену за ними техніку. Д. Арабаджі очолює механізовану ланку по вирощуванню просапних культур без затрат ручної праці. В 1966 році ланка зібрала на площі 80 га по 55 цнт кукурудзи в зерні, причому її собівартість була найнижчою в артілі.
Значні прибутки одержує артіль і від багатьох допоміжних підприємств. Тут є виноробний і цегельний заводи, вальцьовий млин, олійня, механічні майстерні, споруджується консервний завод, який щороку випускатиме по 3 млн. банок консервів.
З кожним роком впорядковується, прикрашається село, поліпшуються умови життя колгоспників. За повоєнний час у Червоноармійському споруджено 600 нових будинків на 3—4 кімнати, у 200 з них проведено газ. Решту будинків капітально відремонтовано. В особистому користуванні колгоспників 20 легкових автомашин, понад 200 мотоциклів, 1000 велосипедів, 800 радіоприймачів, 70 телевізорів.
В селі є стаціонарна лікарня на 35 ліжок, поліклініка, клінічна лабораторія. Крім того, жителів села обслуговує медико-санітарне відділення; колгоспу. Головний лікар є одночасно заступником голови колгоспу по медичному догляду. За рецептами лікарів безкоштовно відпускаються медикаменти для амбулаторного лікування хворих. У медико-санітарному відділенні колгоспу працюють 3 лікарі, 38 медпрацівників середньої кваліфікації і 19 чол. обслуговуючого персоналу. В селі — четверо ясел, у яких виховується 1,5 тис. дітей. На повному утриманні артілі дитячі молочні кухні, які забезпечують продуктами 512 малят. На Виставці досягнень народного господарства в Москві в 1959 році лікарню Червоноармійського було відзначено дипломом 3-го ступеня, а 10 медпрацівників і голову колгоспу нагородили медалями.
У червні 1965 року в Червоноармійському гостювали працівники медичних установ Волгоградської області. Вони ознайомилися з роботою лікарні, дитячих закладів, оглянули польові стани і тваринницькі ферми з упорядкованими приміщеннями для відпочинку та санітарними пунктами.
За роки Радянської влади культурний рівень жителів села виріс. В 1950 році тут ліквідували неписьменність. Щодня за парти сідають понад 2,2 тис. учнів восьмирічної і середньої шкіл. їх навчає 67 учителів, 40 з них мають вищу освіту. Для школи споруджено добротні будинки з навчально-виробничими майстернями, фізичними, хімічними кабінетами тощо. В Червоноармійському працює філія Одеської музичної школи ім. Столярського, де здобувають музичну освіту близько 40 дітей колгоспників та інтелігенції села.
Завдяки піклуванню партійної організації, що налічує в своїх рядах 150 комуністів, багато зроблено для підготовки висококваліфікованих кадрів артільного виробництва. 20 молодих колгоспників навчаються в інститутах без відриву від виробництва. Крім того, на артільні кошти здобувають вищу освіту ще 19 юнаків і дівчат. Серед колишніх вихованців школи — два кандидати сільськогосподарських наук М. М. Буюклі і П. Г. Буюклі.
Багато зроблено #ля відпочинку трудящих. До їх послуг — клуб, якому присвоєно звання культурно-освітнього закладу відмінної роботи. У день 97-х роковин від дня народження В. І. Леніна відкрито Палац культури. На торжества завітали й гості з сусідніх районів Одещини та Молдавської РСР. Це сучасна споруда з бетону і скла. Перед Палацом височить монументальний пам’ятник засновникові Комуністичної партії і творцеві Радянської держави В. І. Леніну. У Палаці може розміститись одночасно 1,1 тис. чол. Є лекційний зал, бібліотека, кабінет політичної освіти, кімнати для гурткової роботи, зал одруження. Тут працюють 10 гуртків художньої самодіяльності, які об’єднують до 300 аматорів народного мистецтва.
В Червоноармійському працюють прекрасні майстри народної творчості — килимниця М. М. Кіор і вишивальниця 3. М. Сатарова. їх роботи з національним орнаментом не раз експонувались на обласних і республіканських виставках, де здобули високу оцінку.
Однією з кращих у районі по праву вважається сільська бібліотека. Її книжковий фонд, створений значною мірою на кошти колгоспу, налічує понад 20 тис. томів. У квітні 1965 року відкрилась нова бібліотека для дітей.
Багато уваги приділяють партійна організація, сільська Рада і правління колгоспу фізичному вихованню молоді. З 1958 року в селі працює громадська спортивна школа. При ній організовано 15 спортивних секцій, які охоплюють 1480 чоловік. Колгоспна команда кіннотників завоювала в 1965 році друге місце в області, а на матчовій зустрічі кіннотників УРСР і РРФСР — третє місце. Молодий кіннотник В. Кісса — чемпіон України.
Трудівники Червоноармійського день у день зміцнюють традиційні інтернаціональні зв’язки з братніми народами Радянського Союзу і зарубіжних країн. Вони горді з того, що з їх села вийшов видатний болгарський вчений, перший ректор Софійського університету 1888 року, академік О. Т. Балан (1859—1959 рр.), лауреат Димитровської премії, який у 1954 році був нагороджений орденом Георгія Димитрова. В селі працює секція Одеського обласного відділення Товариства радянсько-болгарської дружби. З її ініціативи регулярно організовуються вечори, читаються популярні лекції про соціальні та економічні здобутки братнього слов’янського народу. На справжнє свято двох культур — радянської і болгарської — перетворився приїзд у 1966 році до села славного земляка відомого болгарського письменника П. Труфкіна. В Червоноармійському побували також визначний болгарський історик професор Йоно Мітев, науковий працівник Інституту музики Болгарської Академії наук Райна Кацарова.
Канули у вічність бідність і безправ’я. За роки Радянської влади трудящі села досягли величезних успіхів і впевнено крокують до комунізму.
А. Д. ВАЧИНСЬКИЙ, М. Д. ДИХАВ