Городнє, Болградський район, Одеська область
Городнє, ще Градіна (до 1946 р.— Чийшія) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване за 35 км від районного центру і за 3 км від шосе Болград — Одеса. До найближчої залізничної станції Чадир-Лунга (Молдавська PGP) 25 км, до Болграда — 27 км. З райцентром зв’язане автобусним сполученням. Населення 6330 чоловік.
Археологічні знахідки, виявлені на території села, відносяться до епохи пізньої бронзи. Поблизу нього знайдено також керамічні вироби римського, скіфського, сарматського і слов’янського часів.
Заснування Чийшії пов’язане з переселенням болгар в Росію після російсько-турецької війни 1806—1812 рр. Рятуючись від переслідування турків, перейшли Дунай і оселились тут у 1813 році сім’ї Богоєвих, Іванових, Мильковських, Генових. Назва села Чийшія — татарського походження, в перекладі— «волога долина».
Оселившись у місцевості з родючими грунтами і багатими пасовиськами, жителі Чийшії займались хліборобством та скотарством. Визначне місце в господарстві посідало й городництво, у зв’язку з чим, починаючи з 1827 року, село часто стали називати Градіна, по-болгарськи — город. Дослідник цього краю А. Скальковський також підкреслював, що жителі Чийшії (або Градіни) — добрі хлібороби і винороби.
В умовах мирного життя населення Чийшії швидко зростало. Якщо в 1827 році в селі налічувалось 92 двори, то в 1845 році їх було 1644. Селяни сіяли яру і озиму пшеницю, жито, ячмінь, овес, коноплі, просо, займалися садівництвом і городництвом. В 50-х роках XIX століття почали садити картоплю, в 60-х — кукурудзу. Розводили велику рогату худобу, овець, а своїми кіньми Чийшія славилася навіть на всю округу.
На цей час у селі панувала соціальна нерівність. Збільшувалась кількість бідняцьких господарств і натомість підіймалися куркульські. Так, у 1851 році на 163 хліборобські господарства припадало лише 80 плугів і 65 борін. Переважна більшість з них належала багатіям.
Чимало селян займалися дрібним ремеслом. На ручних ткацьких верстатах жінки виробляли різноманітні шерстяні і конопляні тканини для верхнього і спіднього одягу. З виготовлених волових та свинячих шкір шили взуття. Одяг жителів відзначався самобутнім болгарським національним колоритом. Поверх сорочки чоловіки носили «елек» з щільної тканини, схожий на жилет, а також «антерію» (свого роду куртку). Жінки одягали довгі і широкі спідниці. Кожна з них носила «нанизи» (намисто).
На землях Росії болгарські переселенці знайшли для себе другу батьківщину. Вони разом з російськими солдатами не раз брали активну участь у війнах проти турецьких загарбників, давали військовим загонам транспортні засоби, фураж, будували шляхи, мости, підвозили боєприпаси. Жителі села С. І. Іванов, Д. Бондар, П. Генов, І. Каїш, С. Алачев під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. були в рядах російської армії. За героїзм, виявлений у боях за визволення Болгарії, чийшійський селянин С. І. Іванов був нагороджений георгіївським хрестом.
У другій половині XIX століття посилюється класове розшарування серед селян. Розорення бідняцьких господарств прискорювалося частими неврожаями, нальотами сарани, що спустошувала виноградники та інші культури, від падіжу худоби під час епізоотій тощо. Щоб не вмерти з голоду, потерпілі змушені були брати в лихварів під великі проценти позички. Не звівши кінці з кінцями, вони потім віддавали свої наділи в оренду куркулям. Так поступово бідні селяни назавжди втрачали свою землю і перетворювалися в батраків. Наприкінці XIX століття в Чийшії залишилися без землі П. К. Іовчев, І. Г. Стойнов, С. С. Буюклі, Ф. Плукчі та багато інших. 30 селянських господарств були без тягла, майже 15 проц. господарств не мали коней. В той же час розбагатіли куркулі Недельчев, Бондар та інші.
Переважна більшість населення залишалася неписьменною. Відкрите в 1861 році однокласне училище, реорганізоване в 1876 році у двокласне, охоплювало незначну кількість дітей шкільного віку. Спочатку його відвідувало 30 учнів, у 1881 році — 70 і в 1891 році — 122. Через матеріальні нестатки мало хто з них закінчував повний курс навчання. Так у 1881 році скінчив училище лише один учень, у 1885 році — 6, а в 1890 — знову один.
На вкрай низькому рівні перебувала охорона здоров’я селян. В самому селі лікарні не було. Доводилось звертатись за допомогою в село Кубей, де працювала невеличка (на 4 ліжка) лікарня. По ліки в аптеку їздили за 60 км до Тарутиного. Висока смертність, масові епідемічні захворювання на віспу, тиф, туберкульоз, скарлатину були характерним явищем.
Жителі Чийшії не мирилися з таким становищем і разом з російськими, українськими та молдавськими селянами брали участь у боротьбі проти царизму і буржуазно-поміщицького гніту. З їх середовища вийшов відомий революціонер І. С. Хінев. Народився він 1879 року в сім’ї селянина-бідняка. Закінчивши сільську школу, Хінев поступив до Миколаївсько-Новоросійської (Байрамчинської) учительської семінарії. Тут, серед семінаристів, на той час набули великого поширення революційні ідеї. В 1903 році виник комітет РСДРП. У семінарії Хінев разом з односельчанами П. І. Іовчевим та С. Миновим знайомився з російською революційною літературою, читав більшовицькі видання і вступив долав РСДРП. В 1905 році І. С. Хінев організував соціал-демократичну групу в Чийшії. До неї входили П. І. Іовчев, С. Минов, К. Бородовська, А. Камбур та інші.
Група І. С. Хінева була тісно зв’язана з марксистськими організаціями Болграда і Кубею, одержувала від них літературу тощо. Революціонери розповсюджували прокламації, організовували збори селян, знайомили їх з подіями в Росії. Сам І. С. Хінев виїжджав у болгарські села, закликав селян до боротьби проти царського самодержавства. В грудні 1905 року він разом з членами кубейської соціал-демократичної групи організував виступ селянської бідноти проти місцевої влади і політики царату на Далекому Сході. Охоронці самодержавства схопили І. С. Хінева, засудили на 12 років каторги і вислали в далеку Єнісейську губернію. Через кілька років він утік із заслання. В 1910 році за допомогою товаришів І. С. Хінев емігрував до Болгарії, де майже рік викладав російську мову в одній з софійських гімназій. В 1912 році він повернувся до Бессарабії і намагався відновити роботу революційної групи в Чийшії. Однак в Ізмаїлі його схопили і знову заслали до Сибіру.
В результаті столипінської земельної реформи становище трудящого селянства погіршало. Бідняки розорювались, а їхні землі потрапляли до рук куркулів — Терщі, Генова, братів Костянтинових та інщих. Кожен з них мав по 150—200 десятин землі. Загострювалась класова боротьба. Так, на початку 1908 року, озброївшись кілками, повсталі оточили сільську управу і вимагали відставки старости Штирбулова, який діяв спільно з куркулями. В село прибули жандарми. За розпорядженням губернатора 20 чоловік — організаторів виступу — заарештували і відправили в Акерман.
Новий етап боротьби селян за землю розпочався після Лютневої буржуазно -демократичної революції. В квітні 1917 року повернувся з Сибіру І. С. Хінев і одразу включився у революційну боротьбу. Селяни обрали його до створеного в Чийшії земельного комітету. Одночасно Хінев був обраний членом акерманського комітету РСДРП і виконкому Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів Акерманського повіту. Як член земельного комітету він вимагав наділення бідняків землею. Розпочався розподіл куркульських і церковних земель.
Ще з більшою силою розпочалася боротьба селянства проти експлуататорів після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. 10 січня 1918 року в Чийшії проголошено Радянську владу. До складу Ради селянських депутатів увійшли І. С. Хінев, П. А. Газіюар, І. Г. Хінев, Г. І. Чепразов. Проте розгорнути свою діяльність Рада не встигла, оскільки на початку січня вторглися в Бессарабію румуно-боярські війська. З сусіднього села Кубею до Чийшії незабаром було переправлено гвинтівки і патрони. I. С. Хінев і частина його товаришів приєдналися до кубейців. Спільними силами вони знищили ворожий кавалерійський загін поблизу Кубею. Однак окупанти підтягли полк з артилерією і, скориставшись чисельною перевагою, в другій половині січня захопили Кубей, а потім і Чийшію.
Почалися важкі дні окупації. Завоювання трудящих були ліквідовані. Куркулі знову захопили майже третину всіх земель, стали єдиними власниками реманенту. Вони прибрали до своїх рук 6 олійниць, 26 вітряків і млин, 5 невеликих черепичних заводів, 7 крамниць, споживчий кооператив. Більшість селян взагалі залишилася без землі. Як згадував бідняк А. С. Алавецький, його сім’я з восьми чоловік мала лише 3 га землі і тому всі вони змушені були за копійки працювати на куркулів. 200 сімей бідняків залишили село, подавшись у Латинську Америку в пошуках кращої долі, але й там їх підстерігало таке ж саме горе.
При підтримці куркулів жандарми розправлялися з активістами. Утиски окупантів ставали дедалі нестерпнішими. Селян примушували сплачувати різні податки: державні, повітові, шляхові, збори за забій худоби, за продаж вина, молока, овочів. Податкова політика спрямовувалась так, що основний її тягар лягав на плечі бідняцько-середняцьких мас. Куркулі, які володіли десятками гектарів землі, платили прямого податку 120 лей з одного гектара, а бідняки з кожного гектара змушені були платити по 200—230 лей. Більшість господарств сплачувати такі податки не мали змоги.
Землю обробляли примітивними знаряддями. Нестача робочої худоби і сільськогосподарського реманенту (одна третина селянських дворів не мала навіть власного плуга) зумовлювала низьку врожайність. Встановлена окупантами система кредиту з лихварським процентом, низькі ціни на сільськогосподарські продукти і високі ціни на промислові товари вкрай розорювали селянські господарства. У відповідь на жорстоку експлуатацію селяни відмовлялись платити податки, не виконували розпоряджень місцевих властей. Майно багатьох селян за несплату податків продавалося з молотка.
Введений з перших днів режим терору і соціальне поневолення панували протягом усього періоду окупації. За відмову присягати королю, учителів Л. І. Іовчева, С. А. Мінова, С. І. Стойнова звільнили з роботи, а школу закрили. До того ж населення зазнавало нечуваного національного гноблення. Загарбники проводили політику насильницької румунізації. Скрізь висіли оголошення: «Розмовляти тільки по-румунськи!».
Незважаючи на терор і знущання, опір ворогові наростав. Організаторами і керівниками селян стали більшовики. В умовах підпілля вони готували селян до боротьби з окупантами. Перед черговими виборами до парламенту поширювали листівки, закликаючи голосувати проти ставлеників румунських бояр. Комуністи викривали різні махінації куркулів, які з відома жандармів по кілька разів голосували за одного кандидата.
В 1923 році жандарми розкрили революційну організацію в Кубеї і заарештували 37 чоловік, у т. ч. І. С. Хінева та П. К. Іовчева з Чийшії. Під час обшуку в І. С. Хінева знайшли заборонену літературу. Його жахливо катували, били, палили обличчя, а потім переламали хребет. Нічого не добившись, жандарми розстріляли І. С. Хінева. Так загинув комуніст-революціонер, який понад 20 років свого життя віддав боротьбі за свободу й щастя народу.
В наступні роки боротьба проти поневолювачів не припинялася. Розповсюджувались нелегальні книжки і брошури, в яких розповідалось про Радянський Союз. У травні—червні 1931 року в жителя Чийшії С. Мінова вилучено листівки революційного змісту. Розповсюджувану літературу про соціалістичне будівництво в СРСР трудящі села читали з великим захопленням. Вони боролися проти окупантів і вірили в неминучість своєї перемоги.
Сподівання трудящих Чийшії здійснилися 28 червня 1940 року — в село вступили частини Червоної Армії. Відновилася Радянська влада. Було обрано сільську Раду, головою якої став бідняк С. Мінов. Сільрада наділила безземельних і малоземельних селян землею, подала бідноті допомогу грішми, насінням, виділила тягло та інвентар. Поряд з цим здійснювалися і культурно-освітні заходи. Відкрилися початкова школа, бібліотека. Провадилася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Цьому значною мірою сприяла діяльність комсомольської організації, створеної наприкінці 1940 року. Керував нею місцевий учитель С. М. Вівич.
На початку 1941 року активісти П. В. Алачев, І. Й. Каїш, Г. Т. Мінов розпочали роз’яснювальну роботу серед населення про переваги колективного обробітку землі. Уже до кінця лютого 170 бідняцьких і середняцьких господарств звернулися до сільради з заявами про вступ до колгоспу. 6 березня рішенням бюро Болградського райкому партії прохання селян було задоволено і в селі організувалася сільськогосподарська артіль «8 Березня». Головою правління обрали бідняка Д. Д. Топалова. Спочатку колгосп мав 3 лобогрійки, 54 плуги, 114 коней і волів, 44 борони тощо. За допомогою Радянської держави, яка 1941 року виділила артілі насіння і інвентар, селяни стали готуватися до весняно-польових робіт. Вони впевнено дивилися в завтрашній день, готувалися до збирання колгоспного врожаю.
На перешкоді став напад фашистської Німеччини на СРСР. Жителі Чийшії чим могли допомагали Батьківщині. В перші ж дні війни чоловіки призовного віку вступили до лав Червоної Армії. Інші евакуювали на схід громадську худобу. Підлітки і жінки будували оборонні укріплення.
Захопивши Чийшію 22 липня 1941 року, румуно-боярські окупанти знищили всі завоювання Радянської влади. Сільська Рада була ліквідована, замість неї селом став управляти сільський примар, що призначався з числа куркулів. Колгоспне майно пограбовано, а всі землі, які одержали бідняки і середняки від Радянської влади, знову загарбали місцеві глитаї.
Окупанти стягували з селян понад 30 різних податків, за несплату їх відбирали майно, худобу, а коли не було чого брати — садовили в тюрми. В одному з наказів окупантів говорилось: «Хліб, велика рогата худоба, домашня птиця — все це повинно бути вилучене у населення. За найменший опір — розстрілювати на місці, а будинки — спалювати». Селян виганяли на будівництво і ремонт шляхів воєнного значення, примушували вивозити награбований хліб та інші продукти на залізничну станцію. Інших насильно відправляли на важкі роботи в Румунію.
Фашистські поневолювачі завдали величезної шкоди селу. В ті роки школа, клуб, бібліотека були закриті. Поліцаї і жандарми знищували всю радянську літературу, навіть ту, що була в особистому користуванні. Знову з’явились таблички: «Розмовляти тільки румунською мовою!». Винних у порушенні цього наказу били, штрафували. Наказом міністра внутрішніх справ від 19 серпня 1941 року «на всі громадські посади призначались тільки румуни». Вони також одержали право займатись торгівлею і підприємницькою діяльністю. Необмеженою владою в селі користувались жандарми і нотар (сільський писар), присланий з Румунії.
Селяни не мирились з окупаційним режимом. Вони читали радянську літературу, дехто слухав передачі Радянського інформбюро. Патріоти переховували в себе радянських військовополонених. Комсомольці в потайних місцях зберігали свої комсомольські квитки.
Наближався день визволення. Частини 37-го стрілецького корпусу, що входив до складу 48-ї армії під командуванням генерал-майора Кольчука, 22 серпня 1944 року вигнали фашистів з села.
Багато жителів Чийшії самовіддано захищали Вітчизну в рядах Червоної Армії. Г. В. Алачев, К. А. Дєрюгін, М. П. Зайков, Є. П. Іовчев, Л. П. Іовчев, І. Й. Каїш, І. І. Фролов нагороджені орденами і медалями. Особливу мужність проявили Євген і Леонід Іовчеви — сини колишнього члена соціал-демократичної групи П. І. Іовчева. Вони захищали Ленінград під час облоги і загинули смертю хоробрих.
Після визволення відновила роботу сільська Рада, яку очолив І. Д. Водинчар. Вона поновила порядок землекористування, що існував до тимчасової окупації. Малоземельним і безземельним селянам було повернуто землю. У відповідь на турботу Радянської влади селяни Чийшії одними з перших у районі перевиконали плани заготівель хліба та інших продуктів за 1944 рік.
Вдячні своїм визволителям, селяни уже в серпні—вересні почали збирати кошти на будівництво авіаескадрильї «Ізмаїлець» і бронекатерів для Дунайської військової флотилії, допомагали сім’ям бійців Червоної Армії та інвалідам Великої Вітчизняної війни.
На початку 1945 року відновлено колгосп «8 Березня». Головою обрали комуніста І. Й. Каїша. 25 березня 1945 року артілі в урочистій обстановці вручили акт на вічне користування землею. Повоєнний колгосп спочатку був економічно слабким господарством. Невистачало робочих рук, насіння, сільськогосподарської техніки. Артіль об’єднувала 170 родин, мала 5 плугів, 7 коней і 4 вози. Великої шкоди завдала і засуха 1946 року.
На допомогу прийшла Радянська влада. Вона надала довгострокові кредити, виділила насіння, мінеральні добрива, худобу. Велику роль у відновленні колгоспного господарства відіграла сільська партійна організація, створена в 1945 році. Секретарем обрали директора школи Д. А. Парамонова. Комуністи І. Д. Водинчар, Д. А. Парамонов, С. М. Вівич, Д. Г. Новицький стали ініціаторами масового колгоспного руху. В 1947 році колективізацію завершили. В селі утворилися ще 3 артілі — «9 Травня», «Шлях Ілліча» і «П’ятирічка».
Колгоспники, вдячні державі за піклування, відповіли чесною і сумлінною працею. На перше місце вийшла артіль «8 Березня». Вирішальну роль у цьому відіграла
партійна організація колгоспу, створена в 1947 році. Комуністи спрямовували трудові зусилля хліборобів на одержання високих урожаїв, розвиток громадського тваринництва, виконання зобов’язань перед державою. Якщо, в 1947—1949 рр. пересічно урожай зернових становив 9 цнт з га, то в 1950 році, завдяки якісному проведенню сільськогосподарських робіт, було зібрано по 12 цнт. Зростало громадське тваринництво. Артіль мала 450 голів великої рогатої худоби, 520 свиней, 800 овець, 186 коней. На полях працювало 5 тракторів, 2 комбайни, 9 культиваторів. Було побудовано 7 типових приміщень для тваринницьких ферм, ремонтну майстерню. Став до ладу колгоспний цегельний завод, який випускав 300 тис. штук цегли на рік, 50 тис. штук черепиці, випалював 150 тонн вапна. Від усіх галузей господарства артіль мала у 1950 році 1,4 млн. крб. прибутку. Колгоспники одержали на кожний трудодень по 2 кг зерна, а також виноград і овочі.
Значні зміни в розвиток артільного господарства вніс вересневий (1953 р.) Пленум ЦК КПРС. Оскільки в селі налічувалось 4 колгоспи, важко було подолати відставання окремих галузей. До того ж доводилося утримувати чималий адміністративно-управлінський апарат. Зважаючи на це, в 1954 році колгоспи об’єдналися в одну артіль «8 березня», за якою держава закріпила 8563 га землі.
Переглянувши структуру посівних площ, колгоспники зайняли під зернові, технічні, кормові та овочеві культури 6053 га сільськогосподарських угідь, тому що рослинництво давало 70 проц. усіх доходів. Найбільших успіхів добилася артіль у вирощуванні кукурудзи і винограду. Саме тоді пішла слава про ланкових Т. В. Коєву та В. С. Буюклі, які вирощували по 50—55 цнт кукурудзи в зерні з кожного гектара посіву. Великі доходи давали господарству виноградники, особливо після того, як гібридні плантації замінили на нові високоврожайні сорти. Це було зроблено з ініціативи головного агронома комуніста В. А. Шестакова. Врожайність зросла з 9 цнт (1948 р.) до 36 цнт з га (1954 р.). Передова ланка М. Н. Кирмикчи домоглася найвищого в районі урожаю — 61,3 цнт з кожного га. Завдяки добре розвинутому виноградарству колгосп одержав додатково 300 тис. карбованців.
Відрадні зміни сталися і в розвитку громадського тваринництва. З 1947 по 1953 рік втроє—вчетверо зросло поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець. Колгосп спорудив 11 корівників, 9 свинарників, вівчарник. Усі трудомісткі процеси в них були механізовані. Подбав колгосп і про поліпшення умов праці тваринників. Для них на кожній фермі були обладнані кімнати для відпочинку, де можна було послухати радіо, почитати газети, книги.
Завдяки широкому використанню сортового насіння, внесенню добрив, своєчасному обробіткові грунту підвищилась урожайність сільськогосподарських культур. Зросли площі під виноградниками, які займали 10 проц. усієї орної землі і стали давати 35—40 проц. загальноколгоспного доходу. З кожного гектара виноградних плантацій артіль одержувала по 1,3— 1,5 тис. крб. прибутку. Зі зміною структури посівних площ громадське тваринництво було забезпечене на цілий рік кормами. Копітка і наполеглива праця колгоспників принесла артілі заслужену славу. Протягом 1954— 1958 рр. вона була представлена на Виставці досягнень народного господарства СРСР у Москві, а 10 передовиків виробництва — нагороджені медалями виставки. За видатні заслуги в піднесенні господарства голову правління І. Й. Каїша у 1957 році нагороджено орденом Леніна. Орденами і медалями були нагороджені тракторист М. С. Курдогло, ланкові В. С. Буюклі, О. С. Райчева та інші.
3 метою дальшого піднесення урожайності сільськогосподарських культур у колгоспі в 1962 році стала працювати школа передового досвіду. Тут проводяться теоретичні і практичні заняття, якими керують досвідчені спеціалісти і практики сільськогосподарського виробництва — агрономи С. Г. Недельчев і Д. А. Мільчева. До читання лекцій і подання практичної допомоги колгоспникам залучалися працівники одеських вищих учбових закладів і науково-технічного товариства сільського господарства. Заняття провадилися з урахуванням місцевих умов і можливостей, спрямовувалися на підвищення культури землеробства, зростання громадського тваринництва.
Високі і сталі врожаї сільськогосподарських культур, все зростаючий рівень виробництва м’ясо-молочної продукції зумовили великі доходи. В 1966 році прибутки досягли 2 млн. крб., такої ж суми досяг і неподільний фонд. На людинодень видали по 2 крб. 20 копійок.
Нинішній колгосп «8 березня» — це велике багатогалузеве господарство, оснащене потужною технікою. Воно має 54 трактори, 20 комбайнів, 26 вантажних автомашин. Цю техніку обслуговують понад 100 механізаторів. З 1962 року село одержує струм від Дубоссарської енергосистеми. Електрика приводить в рух механізми на всіх місцевих підприємствах і в колгоспі.
В усіх здобутках господарства яскраво відображена роль партійної організації, яка налічує понад 120 комуністів. Дві третини з них працюють безпосередньо на виробництві. Самовідданою працею здобули собі славу комуністи І. Д. Мільчев, М. С. Курдогло, І. Г. Міхнев, П. Н. Алавацький. їм наслідують 3. І. Іванова, З. І. Бурукова, Д. І. Терзі, Д. Д. Попазов, Є. І. Донева та багато інших колгоспників.
Значну допомогу у вирішенні господарських справ, житлового будівництва тощо подає Городненська сільська Рада. Очолює її досвідчений працівник І. Г. Коєв. У складі восьми постійно діючих комісій працює 62 депутати, в т. ч. член виконкому і голова товариського суду М. С. Курдогло. Це кращий механізатор артілі, бригада якого в ювілейному 1967 році удостоєна перехідного Червоного прапора правління і партійного комітету артілі. Великою повагою користується голова комісії по благоустрою депутат бригадир шляховиків-будівельників М. П. Демиров. Завдяки його ініціативі і наполегливості всі вулиці в селі заасфальтовані і забруковані.
Невпізнанним стало сучасне Городнє. Лише за останні 15 років тут споруджено 260 і капітально переобладнано 950 будинків. Власне поновлено весь житловий фонд. З’явилися нові вулиці, серед яких вирізняється Шкільна. Впадають в око специфічні риси, що відрізняють Городнє від сусідніх сіл. Це і своєрідне оздоблення цеглою саманних стін будинків, і прикраси фронтонів різного роду розписами, ліпним орнаментом, різьбленням по дереву. Змінюється вигляд села і залежно від пори року. Весною воно потопає в білому кипені фруктових садів. Улітку, в розпалі жнив, життя переноситься на колгоспні ниви. А восени село одягається в нове вбрання. Стіни, фронтони будинків пообвішувані довгими в’язками цибулі, часнику, перцю. Тоді ж починаються масові весілля, інші справляють новосілля. Часто осінніми вечорами збираються сільські дівчата на «седянки», тут вони займаються рукоділлям, співають пісні.
Городнє справжнє село-сад. За роки Радянської влади тут висаджено 0,5 млн. кущів винограду, близько 80 тис. фруктових і декоративних дерев. У центрі, де розкинувся парк, з нагоди 150-річчя заснування села за проектом місцевого самодіяльного художника і скульптора О. Є. Шапошникова встановлено мармуровий обеліск. На ньому викарбувано «1813—1963», а на барельєфі — золотом відтиснуті постаті російського і болгарського воїнів у дружніх обіймах. Тут же, на майдані, щонеділі збираються хлопці й дівчата на традиційний народнцй танець—«хоро». Дівчата святково, одягнені в сукні яскравих кольорів, на голові — косинка (берез), збоку обов’язково квітка олеандри, за народним повір’ям вона приносить щастя. Одяг у юнаків сучасного крою. Це — влітку. Взимку, в дні свят, чоловіки одягають шапки з смушків. З овечих шкір шиють кюрки, облямовані чорною шкірою. Часто можна зустріти чоловіків у штанях з овечих шкір (мешини). Довгі кожушки (типу свитки), обшиті хутром, носять жінки переважно похилого віку.
Змінюється побут людей. Колись переважна більшість жителів Городнього носила одяг, зшитий з домотканого конопляного полотна, сукна і овчини. Взували постоли, виготовлені з сирої свинячої шкіри. Нині вони мають добротний сучасний одяг. В будинках — сучасні меблі, телевізори. Стіни кімнат прикрашають, як і колись, вишиваними рушниками, килимами, виготовленими руками господині. В селі є десятки умільців, які довгими зимовими вечорами виготовляють на ткацьких верстатах чудові речі. Та й кожна дівчина до свого весілля повинна вишити рушники, хустки тощо. Ця давня традиція залишилася й досі.
До послуг жителів села універсальний, 4 продовольчих і промтоварний магазини. Нічим не відрізняється від міської і кафе-їдальня. Тут можна покоштувати багато страв, якими славиться Городнє. Це — «каварма» (баранина з перцем і жиром, варена в баранячому бурдюку), холодна «яхнія» (соус з домашньої птиці). Чудовою приправою до «яхнії» є «туршія» — солоні огірки, перець, капуста, помідори. Неповторна за своїми смаковими якостями «баниця», або «міліна» — плачинда з бринзою та сметаною. Здобрені часником, цибулею, кропом та чебрецем, городненські страви мають особливий смак.
З року в рік зростає обсяг побутового обслуговування трудящих. У центрі села споруджено будинок побуту з трьома швейними, взуттєвою та годинниковою майстернями, пункт по ремонту електроприладів, радіо і телевізійної апаратури. В селі працює відділення зв’язку. Городнє радіофіковане, електрифіковане і телефонізоване. В особистому користуванні колгоспників 8 легкових автомашин, 200 мотоциклів, 600 велосипедів, понад тисяча радіоприймачів і телевізорів.
Партійна організація, сільська Рада невтомно дбають про здоров’я трудящих. З 1959 року в селі працює лікарня на 25 ліжок. При ній є медичні кабінети, а також пологове відділення. Щороку 50—60 колгоспників одержують за рахунок колгоспу безплатні путівки в санаторії і будинки відпочинку. Малята виховуються в п’яти дитячих яслах.
В 1944—1950 рр. в Городньому була семирічна школа, в якій навчалось 550— 800 учнів. В 1951 році вона реорганізована в середню школу з виробничим навчанням за профілями тракториста, швеї, тесляра, шофера тощо. Відкрито також школу сільської молоді. Нині в середній школі навчається 1,3 тис. учнів. Учительський колектив налічує 65 чоловік, з них 24 виходці з рідного села.
Міцно увійшла в побут людей книга. В Городньому перша бібліотека була відкрита в 1877 році при церкві. Тоді в ній налічувалось десь з 200 книг і то релігійного змісту. Румуно-боярські окупанти бібліотеку знищили. Вперше масову бібліотеку відкрито в 1946 році. Нині в селі 3 бібліотеки — сільська, дитяча і шкільна, книжковий фонд яких перевищує 30 тис. томів різної літератури. Крім того, тут працює 10 бібліотек на громадських засадах. Понад 500 любителів книги мають власні бібліотечки.
Одним з найулюбленіших культурних вогнищ у Городньому є клуб. Самодіяльні актори користуються великою популярністю на Одещині. В 1962 році колективові художньої самодіяльності присвоєно звання ансамблю народної філармонії. Своє мистецтво ансамбль демонстрував у Києві під час відзначення 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка і був нагороджений Шевченківською медаллю. В успіхах сільських аматорів — велика заслуга незмінного художнього керівника ансамблю О. Є. Шапошникова.
Самодіяльний поет і композитор, художник і скульптор, різьбяр по дереву, він невтомно віддає свої знання і вміння справі культурного розвитку села. При клубі створена студія образотворчого мистецтва, якою також керує О. Є. Шапошников.
В Городньому дуже люблять музику, самих тільки акордеоністів та баяністів тут 200 чол. На національному ж болгарському інструменті кавалі грають майже всі жителі села. Є багато виконавців і на таких народних інструментах, як гайда, кімінча, свірка. Серед музикантів особливо відзначається сім’я Стоянових — Петро, Степан і Надія. Радянська влада відкрила дітям колишніх бідняків шлях до професійного мистецтва. Обидва брати вчаться в Кишинівській консерваторії.
В листопаді 1965 року в Городнє приїздив викладач Софійської консерваторії Стоян Петров. Він виявив жвавий інтерес до народних пісень. Гість записав музику і тексти до багатьох болгарських пісень, які виконували учасники художньої самодіяльності О. Буюклі, М. Грекова, Н. Констянтинова, Д. Алевацький, Д. Стоянов.
Великою популярністю користується серед населення створений у листопаді 1965 року краєзнавчий музей. Найбільш повною і цікавою є експозиція, яка присвячена радянському періодові історії села, його соціалістичним перетворенням, а також планам на майбутнє. Тут також зберігаються колекції монет, зібрані учнями під керівництвом директора школи С. С. Галуцького, археологічні знахідки стародавніх епох.
Широкого розвитку в Городньому набули фізична культура і спорт. У 1958 році група спортсменів, яка завоювала перші місця на обласних і республіканських змаганнях з боротьби і легкої атлетики, була премійована путівками на Виставку досягнень народного господарства в Москві. За високі спортивні досягнення колектив фізкультурників у 1962 році нагороджений Почесною грамотою Центральної Ради спортивних товариств і організацій СРСР.
Змінить свій вигляд, ще красивішим стане і саме село. В ньому виростуть адміністративні будівлі колгоспу і сільської Ради. Окрасою Городнього стане Палац культури з великим концертним залом, кімнатами для занять гуртків художньої самодіяльності, спортивним комплексом тощо. Намічено побудувати хлібозавод, дитячий комбінат на 200 місць з молочною кухнею, гастрономічний магазин.
Так звичайне село, в якому пліч-о-пліч трудяться болгари і українці, росіяни і молдавани, за роки Радянської влади досягло визначних успіхів у розвитку економіки і культури, в піднесенні добробуту творців матеріальних благ — колгоспників.
К. О. ПОГЛУВКО, Л. А. РУВИНСЬКИЙ