Боротьба за встановлення радянської влади в Одесі
Але встановити Радянську владу у жовтні 1917 року в Одесі не вдалося. Перешкодою до цього був опір російської і української буржуазії та угодовських партій. Фактично в місті знову встановилося двовладдя. Шлях до встановлення Радянської влади в місті лежав через продовження боротьби за маси і організаційно-технічну підготовку повстання. На допомогу одеським більшовикам Центральний Комітет партії за вказівкою В. І. Леніна на початку грудня 1917 року направив групу досвідчених партійних працівників на чолі з членом Президії ВЦВК В. Володарським. В цей час в Одесі вже працювали більшовики В. Юдовський, П. Старостін, О. Хмельницький, Г. Ачканов, А. Трофимов, П. Мізікевич, Б. Гумнерт, П. Кондренко, П. Забудкін та інші.
Поворотним етапом у боротьбі одеських більшовиків за маси став II з’їзд Рад Румчероду, який проходив з 10 по 22 грудня 1917 року. З 1114 зареєстрованих делегатів 396 було більшовиків та 257 лівих есерів і меншовиків-інтернаціоналістів, які підтримували більшовиків. На з’їзді розгорнулася гостра боротьба між більшовиками, з одного боку, і угодовцями та буржуазними націоналістами всіх мастей, з другого, які зазнали політичної поразки. Делегати схвалили діяльність Ради Народних Комісарів і створення Радянського уряду на Україні, прийняли резолюцію про перехід всієї влади до Рад на півдні. Делегати обрали новий ЦВК Румчероду на чолі з В. Юдовським.
Назрівав час збройного виступу трудящих міста за встановлення влади Рад. З ініціативи більшовиків 4 січня 1918 року на заводі РОПИТ відбулася конференція фабричних комітетів 49 найбільших підприємств, Румчероду, військових частин тощо. Вирішено було вжити всіх заходів, щоб Рада взяла владу в свої руки. Для керівництва підготовчою роботою було створено військово-революційний комітет у складі Г. Ачканова, М. Чижикова, А. Кривошеева, С. Калініна, П. Кондренка, О. Холопова, П. Мізікевича та інших. Головою комітету став голова ЦВК Румчероду В. Юдовський. Завоювання влади в місті ревком призначив в ніч на 14 січня 1918 року. Збройні загони Червоної гвардії, що налічували понад 3 тис. бійців, також підрозділи солдатів і матросів зайняли найважливіші стратегічні пункти: телеграф, телефонну станцію, штаб військового округу, вокзал, державний банк, арсенал, заарештували ряд контрреволюційних діячів. 14 січня відбулось об’єднане засідання Рад робітничих, солдатських і матроських депутатів, яке оголосило Радянську владу в Одесі.
Але контрреволюційні сили вирішили будь-що не допустити переходу влади до Рад. На світанку 15 січня гайдамацькі частини та офіцерські загони, озброєні артилерією і броневиками, розпочали бойові дії проти революційних сил. 15—17 січня тривали кровопролитні вуличні бої. Разом з робітниками, червоногвардійцями і революційними солдатами одеського гарнізону на барикадах проти гайдамаків та юнкерів боролись моряки Чорноморського флоту, в авангарді яких був екіпаж крейсера «Алмаз» на чолі з матросом-більшовиком П. І. Кондренком. Ранком 17 січня представники розгромлених гайдамацьких куренів з’явилися до ревкому і заявили про повну капітуляцію. Так збройна боротьба трудящих закінчилася перемогою.
В Одесі було встановлено Радянську владу. Про це Румчерод телеграфно повідомив В. І. Леніна. 18 січня було створено крайовий Одеський Раднарком, головою якого став В. Г. Юдовський, а згодом — П. І. Старостін. Було утворено 14 народних комісаріатів: праці, промисловості і торгівлі, пошти і телеграфу, продовольства, морських сил, освіти, фінансів, юстиції, охорони тощо. Комісаріат праці, очолений спочатку П. Старостіним, накреслив заходи для переведення промисловості з воєнного на мирне виробництво, ліквідації безробіття тощо. Був запроваджений
8-годинний робочий день, заборонено дитячу працю. Вводились робочий контроль над виробництвом, соціальне страхування робітників. Багато робітничих родин переселилося з вогких і темних підвалів у будинки буржуазії. Водночас радянські органи повели боротьбу з саботажниками, були надруковані постанови про націоналізацію великих підприємств, про боротьбу з спекуляцією, закриття реакційних газет. Серед перших націоналізованих підприємств були заводи РОПИТа і Гена. В повіти виїхали представники Одеського міського партійного комітету для роз’яснення селянству значення перемоги Радянської влади та розв’язання продовольчого питання.
Велику допомогу Одесі у відбудові зруйнованого війною господарства подав уряд Російської Федерації, виділивши для потреб міста 60 млн. крб. ЦК партії зміцнив партійну організацію досвідченими кадрами.
Діяльність Одеського Раднаркому проходила в складних умовах. Боярській Румунії вдалось захопити Бессарабію, включаючи Ізмаїльщину. Тому першорядного значення надавалось будівництву Червоної гвардії. 23 січня ЦБК Румчероду оголосив запис добровольців до Червоної гвардії. Одеська партійна організація провела партійну мобілізацію в армію.
В. І. Ленін уважно слідкував за подіями на півдні країни. В телеграмі 17 лютого, адресованій голові Румчероду В. Г. Юдовському, Народному Секретаріату Української республіки В. О. Антонову-Овсієнку, він повідомляв, що на російсько-румунський фронт кинуто Північну армію, що б’ється під Києвом. «Ми ні на хвилину не маємо сумніву,— вказував В. І. Ленін,— що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов’язок».
Наприкінці лютого мирному будівництву нового життя почали загрожувати німецькі імперіалісти. У відповідь на відозву В. І. Леніна «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!» трудящі Одеси стали на захист міста, яке 24-го лютого було оголошено на воєнному стані. Було створено третю Українську радянську армію під командуванням члена виконкому Румчероду П. С. Лазарева. Захищала місто і дружина одеської Спілки соціалістичної робітничої молоді. Жорстокі бої з німецькими окупантами точилися в районі Бірзули і Балти. Проте під натиском переважаючих сил ворога радянські частини змушені були відступити. В ніч з 13 на 14 березня австро-німецькі війська захопили Одесу.
Почався період масових пограбувань, насильства, жорстокого терору. Всі робітничі організації, профспілки були закриті, заборонялись будь-які збори, страйки. Більшовики пішли в підпілля. З травня 1918 року почала нелегально виходити газета «Голос пролетария», а з липня—«Коммунист» тиражем 6 тис. примірників. Друкувалися й поширювалися серед військ окупантів листівки німецькою та чеською мовами. Особливо посилилась робота одеської підпільної організації після І з’їзду Комуністичної партії більшовиків України, коли сюди прибули направлені ЦК КП(б)У партійні працівники Я. Б. Гамарник, І. М. Крейсберг, М. В. Голубенко, П. І. Онищенко та інші. Розгорнув діяльність обласний комітет партії, очолений Я. Б. Гамарником, та Військово-революційний комітет. Понад 2 місяці страйкували робітники канатного заводу і шкіряники. Страйкували пекарі, деревообробники, друкарі, кравці, вантажники. На авіаційному заводі робітники знищили 20 військових літаків, які мали одержати окупанти. Боротьба проти окупантів набула характеру всенародної визвольної війни. Під час Всеукраїнського залізничного страйку в Одесі страйкували 13 тис. залізничників. Під впливом революційних подій у Німеччині і широкого повстанського руху австро-німецькі окупанти в листопаді—грудні залишили Україну.
Та на зміну одним окупантам прийшли інші — англо-французькі інтервенти, які в цей час тут, на Чорноморському узбережжі, мали намір створити один з основних плацдармів для наступу на Радянську Росію. 26 листопада 1918 року військове судно кинуло якір в Одеському порту. Це був англійський міноносець. За ним прибули французькі, італійські, англійські воєнні кораблі. В останні дні листопада та протягом грудня до міста прибуло близько 30 тис. антантівських військ. З Єкатеринодара прибуло близько 10 тис. білогвардійців-денікінців під командою генерала Гришина-Алмазова, які вибили з міста петлюрівців. Почався новий розгул кривавого терору. В місті лютували численні контррозвідки. Вони хапали, катували і вбивали всіх, на кого падала тінь підозри в прихильності до Радянської влади. Запідозрених у більшовизмі за наказом командування окупаційних військ розстрілювали без суду і слідства. Панували холод і голод, безробіття набуло нечуваних розмірів. Збори, мітинги, діяльність громадських організацій були заборонені.
В цих жахливих умовах більшовики-підпільники розгорнули героїчну боротьбу проти інтервентів. Партія зміцнила одеську підпільну організацію надійними кадрами. Сюди були направлені досвідчені революціонери-професіонали І. Ф. Смирнов (підпільна кличка Микола Ласточкін), С. І. Соколовська, І. Є. Клименко, Л. Й. Картвелішвілі, Я. Л. Єлін, організатор і секретар французької комуністичної групи в Москві Жанна Лябурб, сербський комуніст Стойко Ратков та інші. На нелегальній конференції в грудні 1918 року головою обласного комітету партії обрали І. Ф. Смирнова, секретарем — С. І. Соколовську. Обласний комітет відновив діяльність міських і багатьох сільських підпільних партійних організацій. Завдяки великій агітаційній роботі серед трудящих мас, кількість членів партії безперервно зростала. Так, на час скликання підпільної обласної партійної конференції в лютому 1919 року в області налічувалось близько 2 тис. комуністів — у п’ять разів більше, ніж за 4 місяці до цього.
Одеський обком КП(б)У поширював свій вплив на всі міста півдня України, Криму і Бессарабії. Туди надсилались партійні працівники, нелегальна література, гроші.
Ще за кілька тижнів до висадки англо-французького десанту в катакомбах під Одесою почала працювати більшовицька друкарня, де під час окупації випускалась підпільна газета «Коммунист» тиражем 10 тис. примірників.
Підпільний обласний комітет партії більшовиків провадив велику роботу по об’єднанню всіх сил на боротьбу з інтервентами. Організовувались страйки робітників, створювались бойові робітничі загони й дружини. Для керівництва партизансько-повстанським рухом при обкомі був утворений ревком.
В грудні 1918 року за вказівкою ЦК РКП(б) при Одеському обласному комітеті партії для роботи в військах інтервентів була утворена підпільна агітаційно-пропагандистська організація — «Іноземна колегія»3, до складу якої входили С. І. Соколовська, Я. Л. Єлін, В. О. Дьоготь, М. Штилівкер, француженка Жанна Лябурб, румун Альтер Залік, полька Гелена Гжелякова, серб Стойко Ратков та інші. Очолювала «Іноземну колегію» президія в складі трьох осіб: С. Соколовської, Ж. Лябурб і А. Заліка. Низовими осередками (групами) колегії були національні об’єднання: французька (найбільш масова), польська, румунська, сербська, грецька та англійська. Агітатори «Іноземної колегії» проводили бесіди з солдатами і матросами, запрошували їх в сім’ї робітників. Під виглядом перекладачів, годинникарів, правильників бритв, електромонтерів, водопровідників вони пробиралися у військові частини, казарми та на кораблі інтервентів. Іноземна колегія видавала газету «Комуніст» французькою мовою. Під впливом більшовицької агітації і пропаганди у військах інтервентів зростало незадоволення проти інтервенції, яке переростало в масове обурення. Солдати і матроси відмовлялися виконувати накази генералів та офіцерів Через два місяці після початку окупації Одеси 500 французьких солдатів були заарештовані за те, що не тільки не хотіли більше воювати проти Радянської республіки, але й переконували своїх товаришів не воювати проти Рад. 1 лютого 1919 року французькі солдати 58-го піхотного полку відмовилися виступити проти партизанів, які за завданням Одеського обласного комітету партії захопили ім. Тирасполь. Революційні настрої серед солдатів і матросів Антанти дедалі посилювались. У березні 1919 року на багатьох кораблях французької ескадри утворилися групи революційної дії.
Це ще більше розлютило окупантів. 1 березня 1919 року французька і білогвардійська контррозвідки схопили Жанну Лябурб, Стойко Раткова, Якова Єліна, Михайла Штилівкера, Олександра Вінницького та інших. В ніч на 2 березня 1919 року їх розстріляли. Тільки Стойко Раткову пощастило втекти.
Через два тижні було заарештовано керівника комуністичного підпілля І. Ф. Смирнова-Ласточкіна. Після жорстоких катувань його живим кинули в море, прив’язавши до ніг камінь.
Та ніякі звірства не допомогли ворогу. Відбувався розклад військ інтервентів: солдати відмовлялись воювати проти радянських військ. А тимчасом до Одеси наближалась Червона Армія. Все це примусило командування інтервентів віддати наказ почати 3 квітня евакуацію військ.
6 квітня 1919 року в Одесу вступили радянські війська. Становище в місті було винятково складним. Тут налічувалось близько 40 тис. безробітних, не було продуктів харчування, палива. Окупанти вивезли багато цінностей, в т. ч. 112 торговельних суден. Зупинились трамваї, не працювала електростанція, завмер порт. Партійні та господарські органи насамперед приступили до відбудови підприємств, що випускали продукцію для потреб фронту. За короткий час відкрилося 13 взуттєвих майстерень і 14 швейних фабрик. Почали працювати консервні і шкіряні заводи, суконна і тютюнова фабрики. Для армії виготовлялись похідні кухні, ліжка.
Міський партійний комітет організував навчання комуністів військовій справі. Робітники одеських заводів і фабрик у будь-яку годину на заклик партії шикувались у бойові ряди і зі зброєю в руках рушали на боротьбу проти ворогів Радянської влади. На кінець літа становище на фронті погіршало. Вороже кільце навколо Одеси стискувалось. Партія кинула клич: «Всі на боротьбу з Денікіним!». Наприкінці липня робітникам міста довелось витримати натиск 12-тисячної банди куркулів німецьких колоній, які під командою білогвардійських офіцерів наступали на місто, щоб розчистити дорогу денікінцям. 23 серпня 1919 року денікінці висадили десант біля самого міста. На допомогу їм прийшов військовий флот Антанти. Проти білогвардійського десанту були кинуті сформовані з робітників Перша революційна дружина, бойовий загін комуністів тютюнової фабрики, комуністична дружина Молдаванського району, 1-й і 2-й комуністичні батальйони та курсанти командних курсів. Майже добу боролися захисники Одеси проти денікінського десанту. Але озброєним до зубів білогвардійським частинам при підтримці суднової артилерії англійських кораблів 24 серпня 1919 року вдалось захопити місто.
Денікінці встановили режим терору і насильства. Були узаконені масові розстріли без суду, грабунки. З особливою люттю вони розправлялися з більшовиками. Були заборонені будь-які збори, закрито профспілки. Повернулись поміщики та фабриканти.
Однак боротьба точилась і в цих умовах. У глибокому підпіллі більшовики збирали і згуртовували революційні сили. Вони налагодили випуск нелегальної газети «Одесский коммунист», редактором якої був Т. Костров (О. Мартиновський), провели наради підпільників та партійні конференції. Працювали губернський, міський і районні комітети КП(б)У та обласний військово-революційний повстанський штаб, очолений колишнім командуючим третьою Українською радянською армією П. С. Лазарєвим.
Підпільною роботою керували секретар губкому С. І. Соколовська, В. Ф. Логінов, А. Г. Гордон, В. М. Лапіна, Р. М. Лучанська, Г. М. Панкратова та інші. У повстанському штабі, крім Лазарева, працювали С. Б. Інгулов і О. В. Хворостін. На великих фабриках і заводах було створено близько 50 підпільних комуністичних осередків і комсомольських груп. Озброювались робітничі дружини. У січні 1920 року денікінська контррозвідка арештувала групу активних підпільників. Багатьох з них було страчено, в т. ч. П. С. Лазарева і О. В. Хворостіна. Зазнала великих втрат міська комсомольська організація. За «процесом 17-ти» були розстріляні комуністи і комсомольці С. Дуніковський, І. Краснощокіна, В. Петренко, Я. Ройфман, Л. Співак, Д. Барська, М. Пельцман, П. Барг, Б. Михайлович. У передсмертному листі, переданому на волю товаришам, вони писали: «Бажаємо Вам успішно продовжувати нашу загальну справу. Вмираємо, але торжествуємо і вітаємо переможний наступ Червоної Армії. Сподіваємось і віримо в остаточне торжество ідеалів комунізму».
Наприкінці 1919 і на початку 1920 року розпочався розгром армії Денікіна. На початку лютого 1920 року бої вже точилися на підступах до Одеси. Щоб полегшити наступ радянським військам, комуністи вирішили підняти в місті збройне повстання. Були приведені в бойову готовність всі підпільні робітничі дружини, їм доручили охорону фабрик, заводів, залізниць. 7-го лютого 1920 року в Одесу вступили частини 41-ї та 45-ї дивізій. На вулицях Одеси зав’язались уперті вуличні бої. Англійські військові кораблі, що стояли на рейді, обстрілювали місто з суднової артилерії. Червона Армія перемогла. Вона захопила понад 100 гармат, 4 бронепоїзди, бронеавтомобілі та багато іншого військового спорядження. Було взято в полон 3 генерали, 200 офіцерів й близько трьох тисяч солдатів.