Фрунзівка, Фрунзівський район, Одеська область
Фрунзівка (до 1927 року — Захаровка) — селище міського типу, центр однойменного району і селищної Ради, якій підпорядковані населені пункти Глибокояр, Єлизаветівка, Майорське, Росіянівка, Стоянове. Сучасна Фрунзівка об’єднує колишнє містечко Захар’ївку та невеличкі села Баєрове, Єкатеринівку, Адамівку, Латівку. Розташована на річці Кучургані. Відстань до Одеси — 140 км, до найближчої залізничної станції Затишшя — 12 км. Через селище проходить шосейний шлях Одеса—Балта. Населення — 6,3 тис. чоловік.
На території Фрунзівки і поблизу неї виявлено рештки поселення епохи мезоліту (13 тис. років тому) та великий могильник черняхівської культури (III—VI століття н. е.).
До кінця XVIII століття про цей край, захоплений турками і татарами, в Росії знали дуже мало. Вважали, що він «пустинний, безводний і безлісний, непридатний для заселення». Однак у 1791 році, коли землі між Бугом і Дністром були приєднані до Російської держави, виявилося, що тут є чимало поселень. Захар’ївка була одним з них. Її заснували в другій половині XVIII століття російські і українські кріпаки-втікачі, а також молдавани, що прийшли сюди з-за Дністра.
Царський уряд інтенсивно колонізував цей край. Він щедро роздавав землі поміщикам з умовою обов’язкового їх заселення кріпаками з внутрішніх губерній. Не одну тисячу десятин одержав князь Аргутинський-Долгоруков. До його володінь входила і Захар’ївка, яка мала 78 дворів і 249 жителів.
Заселення цих земель йшло дуже повільно. Робочих рук не вистачало. Аргутинський-Долгоруков, як і інші землевласники, знайшов вихід в тому, що став «закріплювати в селянство» поселенців, що жили тут раніше. їх почали називати зобов’язаними поселянами. Вони не були кріпаками, але вже не мали права переселятися з тих земель, де їх застав перепис 1798 року. Крім того, їх примушували виплачувати поміщикові десяту частину свого врожаю, віддавати кожну десяту вівцю (звідси пішла назва «десятинники») і 12 днів на рік безплатно відробляти на землевласника, а 7 днів — з платою по 25 коп. на день.
На примусове «закріплення в селянство» і встановлення повинностей поселенці Побужжя відповідали боротьбою проти поміщиків. У заворушеннях 1803—1804 рр. активну участь брали і селяни Захар’ївки. Разом з жителями сіл Вовчого та Кошарки вони не тільки відмовились відбувати повинності, але й вчинили активний опір представникам влади, «насмілившись кинутися на них із запалом і наміром відчайдушним». У Захар’ївку було послано роту солдатів Нижегородського полку. «Бунтівників» висікли батогами, а ватажків кинули до тираспольського острогу.
Незважаючи на жорстокі розправи, селяни цього краю продовжували боротьбу проти посиленого наступу землевласників. Вона набула такого розмаху, що царський уряд у 1829 році змушений був дозволити зобов’язаним поселянам залишати своїх поміщиків і навіть купувати землю. Однак скористатися цими «пільгами» селяни практично не могли, бо були в боргах у панів, а на купівлю землі не мали грошей. Лишилась на становищі десятинників і більшість захар’ївських жителів. Меншу частину селян становили кріпаки, переселені з внутрішніх губерній.
У першій половині XIX століття населення Захар’ївки досить швидко зростало. Число її мешканців з кінця XVIII і до середини наступного століття збільшилось вдвоє. Це відбувалось значною мірою за рахунок «нових осіб різного стану», що приходили сюди з інших місцевостей і одержували землю на правах десятинників. Їх приваблювало те, що десятина виплачувалася частиною врожаю, а не грішми, і в неврожайні роки їм було легше розрахуватися з поміщиком. Особливо зросла ця категорія селян в Захар’ївці після реформи 1861 року. Не маючи змоги сплатити великий викуп за надільну землю, частина колишніх кріпаків відмовилася від неї і перейшла в десятинники. Відпускаючи на волю кріпаків, поміщик виділив їм лише трохи більше 10 проц. своєї землі. Але й та була переважно малопридатна для хліборобства, розкидана по балках і ярах. Наділи захар’ївських селян не перевищували 5—6 десятий. Багато було малоземельних і безземельних.
У 1889 році 61 господарство мало лише по одній десятині, 129 господарств були десятинниками, тобто своєї землі не мали. В той же час трьом куркульським господарствам належало понад 1000 десятин, десятьом — від 100 до 1000. Отже, класове розшарування на селі зайшло досить далеко. Біднота була позбавлена можливості і орендувати землю. Грошова плата за оренду однієї десятини в Захар’ївці в кінці XIX століття дорівнювала 5—6 крб., а середній прибуток з неї в селянському господарстві становив всього 2 крб. 96 копійок.
Землевласники нещадно грабували хліборобів. Десятина, яку селяни віддавали поміщикові, рік у рік збільшувалась і у 80-х рр. становила 1/4 і навіть 1/3 частину врожаю. Значно подорожчав випас худоби. Більшість селян не вилазила з боргів. Жили вони в убогих халупах, а дехто і їх не мав. До реформи десятинники безплатно користувалися житлом, що виділяв їм поміщик, а після неї змушені були сплачували за землянку 10 крб., за хату — 20 крб. на рік. У той же час багаті торговці та куркулі споруджували красиві кам’яні будинки. В центрі села з’явилися магазини, крамниці. Так, купцеві Веприку тут належали магазин металовиробів, бакалійні крамниці, лісний склад тощо.
В Захар’ївці, яка в 1843 році стала волосним центром Тираспольського повіту Херсонської губернії і одержала статут містечка, відбувалися ярмарки, щотижня збиралися великі базари. Вигідне географічне розташування — на шляху між Одесою і Балтою, по якому йшли хлібні вантажі з степових районів до чорноморського порту,— сприяло перетворенню Захар’ївки в один із значних центрів торгівлі хлібом.
Поряд з торгівлею в містечку розвивалося ремесло — ковальське, кравецьке, шорне, шапкове тощо. Наприкінці XIX століття тут працювали 21 кравець, 12 шевців, 12 теслярів, 8 ковалів. Переважну частину ремісників, так само як і дрібних торговців, становили євреї. Вони селилися на землях князя, виплачували йому чинш за землю під хатами — від 2 до 8 крб., за випас худоби — 4—4,5 крб. Єврейське населення Захар’ївки в кінці XIX — на початку XX століть становило половину її мешканців.
У 90-х роках Захар’ївка стала одним з місцевих ринків найму сільськогосподарських робітників. Сюди з’їжджались з сусідніх сіл прикажчики, управителі, дрібні поміщики для найму батраків на сезонні роботи. Захар’ївський ринок був джерелом найму дешевої робочої сили і для економії князів Аргутинських-Долгорукових. Це не могло не відбитися на становищі місцевих селян, бо вони втрачали одне з основних джерел додаткових заробітків, без яких не могли проіснувати. З кожним роком захар’ївським біднякам дедалі важче було вести своє господарство. Землі не вистачало, тягла, реманенту майже не було. Звичайним явищем став продаж селянських наділів за борги. Багато бідняків зовсім поривало з сільським господарством. На початку XX століття з виникненням в містечку перших приватних підприємств — парового млина, каменоломні, цегельно-черепичного заводу — тут з’являється нова категорія трудівників, що працювали по найму,— промислових робітників. їх було небагато, близько 100 чоловік, але вони являли собою досить міцне революційне ядро, навколо якого гуртувалася сільська біднота.
У перші роки XX століття в Захар’ївці поширюються соціал-демократичні ідеї. Херсонський комітет сільських організацій РСДРП, створений в 1905 році, через своїх представників проводив революційну роботу і в містечку. Вони розповсюджували листівки, зокрема «Листи до селян», в яких сільські трудівники закликалися захоплювати поміщицькі і церковно-монастирські землі, до спільної боротьби з пролетаріатом за повалення самодержавства і утвердження демократичної республіки. В 1906 році захар’ївська вчителька С. Я. Кунакова пересилала по пошті в інші села прокламацію «Чому народу потрібна республіка?». В тому ж році селянин А. І. Ганженко розповсюджував в містечку літературу, яка закликала до боротьби проти існуючого в Росії суспільного ладу.
В роки реакції і особливо першої світової війни становище захар’ївських трудівників значно погіршало. Орендна плата за десятину поміщицької землі збільшилась втроє, а заробітки робітників зменшились майже вдвоє. Чимало чоловіків із Захар’ївки було відправлено на фронт. Внаслідок цього її населення в 1916 році, порівняно з довоєнним часом, зменшилось майже на 400 чоловік. Близько 100 сімей одержало похоронні. На плечі жінок і старих лягло господарство, яке, незважаючи на всі їх зусилля, дедалі занепадало. Більшість дітей теж працювала. Дві невеличкі школи — церковнопарафіяльна і земська (відкрита в 1873 році), де до війни навчалося 65 хлопчиків і дівчаток,— пустували. Зате у православній церкві, двох синагогах, трьох молитовних будинках збиралося багато засмучених горем людей. Несли вони своє лихо і в шинок, і в казенку…
Війна тривала третій рік і, здавалося, їй не буде кінця. Не поклав край кривавій бойні і Тимчасовий уряд, який захопив владу після повалення самодержавства. Нічого не зробив він також для поліпшення становища трудящих. Серед робітників та селян зростало невдоволення. Активізувався селянський рух. У червні 1917 року в Захар’ївці було створено волосний земельний комітет, який, як свідчила скарга землевласників Тимчасовому урядові, самочинно скасував усі орендні договори, встановлював ціни на землю і забирав на користь селян урожай. На повітовому з’їзді хлібордбів у Тирасполі влітку 1917 року представники захар’ївських селян, і зокрема С. В. Акімов, пропонували «встановити ціну на власницькі землі від 1 до 4 крб. за десятину, вивести із повітової управи всіх, хто не йде назустріч інтересам трудового селянства».
Перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і в Москві захар’ївські трудівники зустріли, як довгождану подію. В містечку проходили численні мітинги, на яких селянська біднота, робітники висловлювали своє захоплення героїчним пітерським пролетаріатом, гаряче схвалювали декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир і землю, вимагали встановлення в Захар’ївці Радянської влади. Вони добилися цього в лютому 1918 року.
Однак невдовзі трудящим довелося боронити народну владу в тяжкій боротьбі з численними ворогами — австро-німецькими окупантами, петлюрівцями, денікінцями, куркульськими бандами. Для відсічі контрреволюційним силам у селах волості почали створюватись партизанські загони і групи. Озброєння вони здобували в боях з ворогом, одержували від Одеської Ради. Так, у травні 1919 року її керівники дали розпорядження про негайне виділення захар’ївському загонові 200 гвинтівок, 150 гранат і одного кулемета. В листопаді загони і групи, що діяли у волості, об’єдналися в Захар’ївський партизанський загін. До нього увійшли селяни-бідняки Захар’ївки, Йосипівки, Оленівки, Катеринівки, Василівни та ін. В загоні налічувалося кілька сот чоловік. Очолював його О. К. Дубенко. На початку лютого 1920 року партизани допомогли Червоній Армії визволити від деникінських військ всю Захар’ївську волость. Загін зайняв містечко ще до приходу регулярних частин. 13 лютого в Захар’ївці остаточно встановлюється Радянська влада. Почав діяти вол-ревком, головою якого селяни обрали О. К. Дубенка. У квітні 1920 року сталася подія, яка активізувала все політичне і господарське життя в містечку,— було організовано партосередок. Під його керівництвом в червні розгорнув роботу волосний комітет незаможних селян.
Своїм першочерговим завданням члени партосередку і радянські активісти Захар’ївки вважали допомогу Червоній Армії. Вони провадили запис добровольців на врангелівський фронт, дбали про їх обмундирування і озброєння. Добровольців очолив О. К. Дубенко, а замість нього головою волревкому став робітник з Одеси І. М. Самарій (липень 1920 року).
Вол ревком приділяв багато уваги збільшенню посівної площі, видавав біднякам насіннєві позички, допомагав тяглом і реманентом відібраними у куркулів. Для ремонту сільськогосподарських знарядь було створено ковальсько-слюсарну майстерню. Трудящі селяни зобов’язалися 1920 року достроково виконати продрозверстку і свого слова дотримали.
Партійні і радянські органи вживали заходів до поліпшення побутового і культурного обслуговування населення. Були взяті на облік усі продовольчі і промислові товари в магазинах і крамницях, медикаменти. Ревком розробив план будівництва шкіл. Перший навчальний рік у Захар’ївській трудовій школі почався в 1920 році. До неї було залучено 150 дітей.
Радянське будівництво в містечку відбувалося в умовах запеклої класової боротьби. В червні 1920 року в Захар’ївській волості підняли повстання куркулі. Вони жорстоко розправлялися з членами партії, колишніми партизанами та радянськими службовцями. Загинуло 25 чоловік, серед них брати-комуністи Максим і Василь Коханські, партизан-комуніст Д. Бондаренко, міліціонер Т. Осипенко та інші, їх поховано в братській могилі. В ліквідації повстання поряд з регулярними військовими частинами активну участь взяли захар’ївські селяни-бідняки.
Нелегким було становище в Захар’ївці в 1920—1922 рр. До господарської розрухи додалися посуха, голод, запеклий опір куркульства. Все це утруднювало відбудову сільського господарства. Посівна площа в 1921 році проти 1917 року зменшилась на 39 проц. Врожай зернових в селянських господарствах не перевищував 10 пудів з десятини.
Відродження сільського господарства, заохочення селян у розширенні посівних площ стали невідкладними завданнями волпарткому, створеного у вересні 1921 року (секретар Умаренко), і Захар’ївського партосередку, в якому на той час налічувалося 27 комуністів. Велику допомогу досвідченими партійними кадрами подав їм Одеський губком КП(б)У. Зокрема він надіслав в Захар’ївку члена партії з 1905 року робітника М. Д. Томаса. В грудні 1921 року його обрали головою виконкому волосної Ради селянських депутатів.
Партійні і радянські органи багато уваги приділяли роз’ясненню політичного і економічного значення заміни продрозверстки продподатком, проводили землевпорядкування в інтересах трудового селянства, допомагали бідноті піднімати своє господарство. Внаслідок цього, незважаючи на складні умови 1922 сільськогосподарського року, Захар’ївська волость виконала продподаток на 100 процентів. За свідоме ставлення до збирання продподатку волосним та сільським активістам і Захар’ївським селянам повітовий виконком оголосив подяку.
У 1923 році, коли Захар’ївка стала центром новоутвореного району, тут були організовані райком партії та райвиконком. Політичне, господарське і культурне життя в селі значно пожвавилося. Тут часто відбувалися партійні і безпартійні конференції, які сприяли залученню сільських трудівників до активної господарської і громадської діяльності. Так, у березні 1925 року безпартійна селянська конференція в Захар’ївці проходила під девізом: «Серед радянських хліборобів не може бути жодного селянина, який не бере участі у роботі своєї сільради». Не раз на районних активах обговорювалася діяльність кооперації, що в 20-х рр. набрала досить великого розвитку. Так, Захар’ївський споживчий кооператив у червні 1924 року налічував 140 членів. Наступного року в селі виникло сільськогосподарське кредитне товариство «Плуг і молот», яке об’єднувало 62 члени.
Райком партії, райвиконком і сільська Рада багато зробили для активізації культурно-освітньої роботи на селі. Велику допомогу їм подавали члени комсомольського осередку, організованого в лютому 1924 року, а також шефи — робітники залізничних майстерень депо Одеса-Головна. При їх сприянні в шосту річницю Жовтневої революції в Захар’ївці було створено товариство по боротьбі з неписьменністю. Його члени провели облік неписьменних, організували на базі трьох трудових шкіл школи лікнепу.
За книжки сіли не тільки чоловіки, а й жінки. 8 березня 1925 року відбувся урочистий випуск 25 батрачок, що закінчили групу лікнепу.
Вогнищами культури на селі стали сільбуд і бібліотека. В 1924 році при сільбуді почали працювати політичні і художні гуртки. Один з них — драматичний, що складався з 50 чоловік, славився на весь Одеський округ. Його учасники часі о виїздили в інші села з виставами.
Захар’ївська бібліотека в 1925 році мала понад 1,5 тис. книжок, обслуговувала 296 читачів.
Селяни жадібно тягнулися до знань, до всього нового, що входило в побут і культуру села. Цікаво проводилися в селі свята засіву, свята першого снопа та інші. В 1927 році молодь Захар’ївки взяла активну участь у районній спартакіаді. Урочисто відзначили трудівники села десяту річницю Великого Жовтня. В цей знаменний день — 7 листопада 1927 року — Захар’ївку було перейменовано на Фрунзівку, на честь видатного полководця і радянського діяча М. В. Фрунзе, батько якого народився і жив тут тривалий час.
Величезні зміни в господарське і культурне життя Фрунзівки внесла перша п’ятирічка. Після XV з’їзду ВКП(б) місцеві комуністи розгорнули широку роботу по роз’ясненню його рішень щодо масового кооперування селянських господарств. Вже у 1928 році бідняки Фрунзівки відповіли на постанову партії створенням трьох ТСОЗів — «Боротьба з посухою», «Двигун» і «Праця», які об’єднали понад 100 дворів.
Протягом 1929—1930 рр. значна частина селянських господарств об’єдналася у 8 колгоспів. В їх організації велику роль відіграли комуністи-двадцятип’ятитисячники, а також місцеві активісти — І. Самарин, М. Шарапов, Т. Непомнящий, П. Савченко та інші. Велику допомогу в зміцненні артілей подала Затишанська МТС. Об’єднання селян в колгоспи проходило в запеклій боротьбі проти куркульства. В процесі перебудови сільського господарства на соціалістичних засадах трудівники Фрунзівки розкуркулили 38 місцевих глитаїв. Виборчих прав було позбавлено торговців, багатих кустарів тощо.
У 1931 році колективізацію у Фрунзівці було в основному завершено: усуспільнено 80 проц. селянських господарств і 90 проц. землі. Величезну роль в переведенні сільського господарства на соціалістичні рейки відіграли райком партії і райвиконком, а також їх орган — газета «За суцільну колективізацію», яка почала виходити у вересні 1930 року.
Поступово колективні господарства зміцнювалися організаційно, збільшувалося виробництво зерна, зростало громадське тваринництво. Якщо в 1929—1930 рр. фрунзівські колгоспники одержали в середньому по 4,5 цнт зернових з га, у 1935 — 10,3 цнт, то напередодні війни — вже 15,3 цнт. За період з 1934 по 1939 рр. поголів’я великої рогатої худоби зросло на 263 проц., свиней на 210 проц. З кожним роком посилювалася технічна допомога трудівникам села з боку держави. Якщо в 1929 році у Фрунзівці був тільки один трактор, то в 1940 році виробництво зерна в артілях механізовано майже повністю.
Колгоспники набували досвіду ведення колективних господарств. У Фрунзівці виросли справжні майстри сільськогосподарського виробництва. Ланкова М. Ю. Шевченко вирощувала на своїй ділянці в середньому по 25 цнт пшениці, 31 цнт кукурудзи, 17 цнт соняшнику з га. Вона була нагороджена орденом «Знак Пошани» і Малою золотою медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки (1939 р.). Із зростанням громадського господарства збільшувалися доходи артілей, підвищувався добробут їх членів. Прибутки в колгоспах Фрунзівки з 1933 по 1939 рік подвоїлися, а витрати на оплату праці зросли в 2,5 раза. У 1940 році вартість трудодня збільшилася проти попереднього року майже на 30 проц. Деякі артілі в 1937 році видали на трудодень по 8 кг пшениці. Так, колгоспник Ф. Ткаченко одержав за свою працю 405 пудів хліба. Заможно жили люди. Про це, зокрема, свідчать їхні заощадження, які за 10 років (1931— 1940) збільшилися в 9 разів.
Поряд з сільським господарством у Фрунзівці розвивалася і місцева промисловість. За роки довоєнних п’ятирічок тут збудовано електростанцію, райпромкомбінат, хлібозавод, працювали промислові артілі.
Змінювався і вигляд села. Виростали нові виробничі будівлі, медичні і культурно-освітні заклади, споруджувалися добротні будинки. В 1936 році в мальовничому куточку парку серед багаторічних дерев поставили пам’ятник М. В. Фрунзе.
Піклування про охорону здоров’я людей стало складовою частиною соціалістичних перетворень на селі. Кількість ліжок у фрунзівській лікарні за 8 років (1929— 1936) збільшилася наполовину і майже в .2 рази — витрати на добове харчування хворих. Вона поповнилася 5 новими кабінетами і, зокрема, рентгенівським, а також лабораторіями, палатами для інфекційних хворих тощо. В селі працювали амбулаторія, протитуберкульозний диспансер. Внаслідок поліпшення медичного обслуговування кількість захворювань значно зменшилась.
У довоєнні роки набуло великого розмаху культурне будівництво. На кінець першої п’ятирічки в школах навчалося близько 98 проц. дітей сільських трудівників. Витрати на культурні потреби за п’ятиріччя збільшилися вдвоє. В другій п’ятирічці широко розгорнулась боротьба за повну ліквідацію неписьменності і малописьменності дорослого населення Фрунзівки. У середній школі, створеній в 1936 році на базі семирічки, організовано вечірні заняття для працюючих. Буйи відкриті школи колгоспного активу. Хата-лабораторія провадила агротехнічне і зоотехнічне навчання колгоспників.
Поліпшувалося життя трудівників, посилювався їх потяг до мистецтва. В районному Будинку культури успішно працювали гуртки художньої самодіяльності. На першій районній олімпіаді 1936 року, в якій брали участь 12 хорових, 9 драматичних, 5 музичних гуртків, драматичний колектив Фрунзівського будинку культури завоював перше місце.
Війна зруйнувала мирне життя радянських людей. Коли над Фрунзівкою нависла загроза фашистської окупації, в східні райони країни почали евакуйовувати населення, матеріальні цінності, сільгоспмашини, худобу тощо. З серпня 1941 року гітлерівці вдерлися у село, але невдовзі на їх місце прийшли румуно-боярські окупанти. У приміщенні райвиконкому розмістилась румунська комендатура, яка насаджувала в селі горезвісний «новий порядок». Були закриті школи, не працювала лікарня. Населення зазнавало жорстоких утисків. Чимало людей загинуло. Окупанти розстріляли 50 радянських громадян. Незважаючи на нещадний терор, запроваджений румунськими військовими властями, фрунзівці чинили ворогу відчайдушний опір. При найменшій нагоді вони шкодили окупантам: саботували сільськогосподарські роботи, ламали машини палили хліб, сіно,-щоб не дісталися румунським грабіжникам. Радянські патріоти встановили зв’язок з партизанами села Йосипівни і від них дізнавалися про події на фронтах. В свою чергу фрунзівці передавали їм розвідувальні дані, а також продовольство. Через місцевих жителів Г. А. Цуницького та Н. А. Паровенка вони надсилали продукти навіть партизанам Одеси, які переховувалися в катакомбах.
Понад 1000 фрунзівців із зброєю в руках самовіддано боролись проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни. 283 з них віддали життя за честь і свободу нашої Батьківщини. Більше 200 чоловік удостоєні високих урядових нагород. Так, Ф. С. Волик (нині механізатор колгоспу ім. 50-річчя Великого Жовтня) одержав орден бойового Червоного Прапора і медаль «За відвагу»; І. П. Корой (комбайнер того ж колгоспу) — орден Вітчизняної війни другого ступеня, 2 медалі; колгоспник О. Д. Бородін — орден Червоної Зірки, 3 медалі; 14 бойовими орденами і медалями відзначено ратні подвиги підполковника І. К. Базарнова.
4 квітня 1944 року війська 2-го Українського фронту визволили Фрунзівку від загарбників. Разом з воїнами Червоної Армії в районний центр прибули партійні і радянські працівники. До кінця року відновили свою діяльність райком, райвиконком, усі 8 колгоспів. Поверталися до рідного села евакуйовані. Відбудова господарства колгоспів і самої Фрунзівки була пов’язана з великими труднощами. Окупанти вивезли весь великий і дрібний сільськогосподарський інвентар на суму близько 220 тис. крб. Відступаючи, вони зруйнували багато хат, цегельний завод, лікарню, Будинок культури та інші споруди вартістю в 503,4 тис. крб. Загальна сума збитків, заподіяних ворогом, становила понад 4 млн. карбованців.
Фрунзівці почали відродження господарства з відбудови колгоспів. Було дуже важко. Але людей, які знов відчули себе вільними громадянами соціалістичної Вітчизни, не лякали труднощі. Вдень і вночі працювали жінки, старі та підлітки, вручну піднімали ріллю, засівали її власним насінням. У наступному році, після закінчення війни, стало трохи легше. Повернулася частина фронтовиків, держава допомогла машинами. Колгоспи поступово піднімали своє господарство. На 1949 рік вони вже освоїли довоєнну посівну площу, мали по 3—4 тваринницькі ферми і в основному досягли довоєнного рівня розвитку виробництва.
Одночасно з відбудовою сільського господарства відновлювали діяльність промислові підприємства, медичні і культурно-освітні заклади. У 1946—1947 рр. стали до ладу хлібозавод, райпромкомбінат, дала струм електростанція потужністю 100 квт, почали працювати районна лікарня, середня і 3 початкові школи, бібліотека, відкрилося 6 магазинів. В міру відродження і дальшого розвитку господарства поступово, але неухильно підвищувався добробут людей. Знижувалися ціни, зростали заробітки. Держава подавала значну допомогу інвалідам Вітчизняної війни, сім’ям загиблих воїнів, багатодітним і одиноким матерям. У 1947 році вони одержали близько 400 тис. карбованців.
Підвищенню доходів колгоспів та їх членів сприяло укрупнення артілей. У 1950 році в результаті об’єднання 8 господарств виникло З великі колгоспи — ім. Леніна, ім. Фрунзе, ім. Будьонного. Найбільш успішно розвивалася артіль ім. Будьонного. В 1955 році її прибуток перевищив 2,2 млн. крб. На трудодень колгоспники одержали по 4,3 кг зерна і 3 крб. 30 коп. грішми. В 1957 році це господарство виступило ініціатором змагання між колгоспами району за гідну зустріч 40-ї річниці Великого Жовтня і перемогло в ньому.
Колгосп ім. Фрунзе добився найкращих в районі показників по виробництву м’яса, за що одержав перехідний Червоний прапор райвиконкому. В листопаді 1957 року 3 артілі села об’єдналися в одне господарство. На початку березня 1959 року до нього приєднався сусідній колгосп ім. Дімітрова. На честь XXI з’їзду КПРС укрупнену артіль Фрунзівки було названо його іменем. Отже, в першому році семирічки ця артіль стала дуже великим, багатогалузевим і високомеханізованим господарством. За нею було закріплено 12,6 тис. га землі. На її ланах працювали 41 трактор, 18 зернових комбайнів та чимало інших машин і механізмів. У наступні 6 років машинний парк поповнився ще 11 тракторами і 10 комбайнами. У виробництві широко застосовується електроенергія, яку колгосп одержує від Дубоссарської ГЕС.
З метою зниження собівартості продукції в артілі були створені механізовані ланки, впроваджено госпрозрахунок2. Це значною мірою полегшило працю колгоспників, посилило їх заінтересованість у розвитку господарства. В боротьбі за піднесення громадського виробництва в артілі виросли майстри високих урожаїв. Так, ланкова Н. К. Волинець у 1963 році виростила по 50 цнт зерна кукурудзи. За високі показники в роботі того ж року орденом «Знак Пошани» нагороджено бригадира передової в районі тракторної бригади Ф. П. Чабана і ланкову М. С. Ровенко. Значок «Знатний механізатор України» одержав механізатор колгоспу Л. П. Драгомарецький.
Самовіддана праця членів колгоспу сприяла дальшому розвитку господарства, підвищенню його прибутків. Середньорічний приріст доходів за семирічку становив тут майже 25 проц. Сума неподільних фондів за цей час збільшилася в 2,5 раза, оплата трудодня — в 7 разів. Особливо швидко почали зростати доходи артілі після березневого (1965) Пленуму ЦК КПРС. Тільки в 1965 році за рахунок підвищення державних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію вона одержала додатково близько 120 тис. крб. Основну частину прибутків дає рільництво, чому сприяє зростання врожайності. В 1966 році колгосп одержав з усієї площі посіву зернових і зернобобових по 23,3 цнт з га.
За семирічку і два роки п’ятирічки колгоспники добилися перетворення раніше відсталого, тваринництва на прибуткове. Воно стало однією з провідних галузей господарства. У 1966 році в артілі налічувалося 3,9 тис. голів великої рогатої худоби, 1250 свиней, 2,4 тис. овець. Тут розводять і птицю (5,2 тис. штук). Значний крок вперед зробив колгосп у 1967 році. На честь знаменного ювілею його було перейменовано на колгосп ім. 50-річчя Великого Жовтня. Того року тваринницькі ферми артілі поповнилися 218 головами великої рогатої худоби. У 3 рази зросла кількість птиці.
Збільшився машинний парк. Він налічує вже 63 трактори, 32 комбайни,-32 автомашини, 9 двигунів тощо. Неподільний фонд артілі зріс проти 1965 року на 1,2 млн. крб. Значно краще почала оплачуватися праця колгоспників. У 1967 році вони одержали на людино-день на 68 коп. більше, ніж у попередньому році. Чималий прибуток членам артілі дають присадибні ділянки. Кожний колгоспник має сад, виноградник. На свої заощадження вони придбали 12 автомашин, 60 мотоциклів. Майже 70 проц. сімей мають радіоприймачі, близько 200 сімей — телевізори, 127 — пральні машини. Вклади мешканців в ощадну касу з 1962 по 1966 рік виросли на 50 процентів.
У Фрунзівці, яку в 1963 році було віднесено до розряду селищ міського типу, провадиться значне капітальне і житлове будівництво. Споруджено маслозавод, цегельне підприємство поповнилося 2 цехами, що виробляють цементну черепицю.
Вже давно немає у Фрунзівці хат, вкритих соломою. Вона прикрасилася 8 комунальними житловими будинками на 60 квартир. За післявоєнні роки населення спорудило і переобладнало 863 будинки. Багато уваги приділяється впорядкуванню райцентру. До сорокаріччя Радянської влади силами громадськості на вулицях і присадибних ділянках посаджено понад 20 тис. декоративних та фруктових дерев, десятки тисяч кущів, заасфальтовано близько 3,2 тис. кв. м тротуарів, відремонтовано грунтові дороги. З 1962 по 1966 рік у Фрунзівці прокладено 1148 кв. м тротуарів, заасфальтовано 10 км вулиць, газифіковано 215 квартир, побудовано водопровід. У 1960 році закладено 2 нові парки. 22 квітня 1965 року в парку, в центрі красивої колонади, відкрито пам’ятник В. І. Леніну.
Великі роботи були проведені в ювілейному 1967 році. Фрунзівка стає дедалі красивішою і впорядкованішою. Її населення обслуговують 16 магазинів: готового одягу, взуттєвий, продовольчих та господарчих товарів, культмаг тощо. Побутовий комбінат селища має кравецьку, швейну майстерні, фотоательє та ін. Збудовано готель. Для малюків відкрито садок і ясла на 200 місць.
Велику лікувальну і профілактичну роботу проводить районна лікарня, яка обладнана сучасною медичною апаратурою. В селищі працюють санепідстанція, аптека, ветеринарна лікарня.
Багато уваги місцеві партійні і радянські органи приділяють розвитку освіти. В середній, вечірній та заочній школах навчається понад 1 тис. учнів. Педагогічний колектив селища складається з 68 вчителів. Більшість з них має вищу освіту і багатий досвід навчальної та виховної роботи. Педагоги прищеплюють учням любов до соціалістичної Батьківщини, до свого селища, виховують в них радянський патріотизм. Перший урок кожного навчального року вони присвячують розповіді про бойові подвиги 105 колишніх випускників середньої школи, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. їх імена викарбовані на меморіальний дошці, що встановлена біля входу до головного шкільного корпусу.
За роки Радянської влади кілька сот жителів Фрунзівки одержали середню, а 238 — вищу освіту. 607 фрунзівців працюють спеціалістами в різних галузях народного господарства і «культури.
Своє дозвілля мешканці селища проводять весело і цікаво. До їх послуг Будинок культури на 450 місць, літній кінотеатр на 500 місць, кінотеатр «Малютка». В Будинку культури працюють 15 самодіяльних гуртків, що об’єднують 300 любителів літератури і мистецтва. Заслуженим успіхом у населення користується хоровий колектив, який в 1964 році на обласному огляді художньої самодіяльності сільських районів зайняв перше місце, а в 1967 році брав участь в обласному огляді-фестивалі, присвяченому 50-річчю Радянської влади. В народному університеті Будинку культури працює 3 факультети: суспільно-політичний, природничо-науковий, літератури та мистецтва. їх слухачами є 168 колгоспників, робітників і службовців. З 1961 року працює дитяча музична школа.
В селищі є радіовузол, 2 бібліотеки, які мають понад 33 тис. книг і обслуговують більше 4 тис. читачів. В 1967 році фрунзівці передплачували, понад 1 тис. союзних, республіканських і місцевих газет на кожну тисячу жителів. Великою популярністю користується також районна газета «Колгоспний ранок».
Гордістю фрунзівців став народний історико-краєзнавчий музей, створений в 1965 році. Протягом двох років його відвідало понад 10 тис. чоловік. Експозиція музею розповідає про минуле і сучасне села, про його розквіт під зорею Радянської влади.
Великі зрушення сталися в житті фрунзівців за 4 роки п’ятирічки, і трудівники селища сповнені рішимості з честю завершити її виконання. До 1970 року у Фрунзівці стане до ладу консервний завод, друкарня. Жителі одержать 4 багатоквартирні будинки. Селище прикраситься готелем на 50 місць, новим універмагом, будинком техніки, широкоекранним кінотеатром тощо. Вже споруджено птахофабрику (на кошти колгоспу), нові корпуси райлікарні і середньої школи, побутовий комбінат їдальню, стадіон. Не шкодуючи сил, працюють фрунзівці в ім’я дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва, в ім’я процвітання Радянської Батьківщини.
А. А. РУДЕНКО