Іванівка, Іванівський район, Одеська область
Іванівка (до 1946 року — Янівка) — селище міського типу, центр однойменного району і селищної Ради, до якої входять також села Баланини, Бузинове, Прохорове. Розташоване за 62 км на північ від Одеси, на правому березі річки Великого Куяльнику, що впадає в Куяльницький лиман; до найближчої залізничної станції Рогово (на лінії Роздільна — Колосовка) — 2 кілометри. Населення — 4,5 тис. чоловік.
Виникла Іванівка наприкінці XVIII століття на землі майора Баранова, який одержав у 1793 році 3,1 тис. десятини від царського уряду. В першій половині XIX століття населений пункт називався Малобаранівкою. Село зростало за рахунок припливу селян, які тікали від жорстоких утисків з центральних губерній України та Росії на південь України. В 1826 році в Малобаранівці проживало 1,9 тис. чоловік. У тому році Малобаранівку оголосили містечком.
За ділянки землі, на яких селяни будували свої житла, власникові містечка треба було платити велику орендну плату, т. зв. чинш, який весь час зростав.
У 1858 році власником Новобаранівки став шляхтич Ян Лемпер, і містечко почали називати Янівкою, а ще пізніше Іванівною. Новий власник, зацікавлений у розвитку торгівлі, дозволив купцям без плати за землю будувати на головній вулиці містечка великі будинки. Водночас він категорично заборонив будувати тут житла біднякам. У 40—50-х роках XIX століття в Янівці помітно пожвавилась торгівля. Тут щорічно відбувався весняний ярмарок та збиралися регулярно, двічі на тиждень, базари. Збільшувалась і кількість виробів, які продавали місцеві ремісники. Янівські купці та лихварі перепродували худобу, скуплену у поміщиків та селян віддалених районів Херсонщини. На цьому вони наживали величезні бариші.
Вже в першій половині XIX століття поміщики Херсонської губернії починають все більше використовувати найману працю. У зв’язку з цим Янівка, як й інші містечка губернії, почала виконувати роль робітничого ринку. Його заповняли не тільки прибулі з інших місцевостей робітники. Сюди під час весняного ярмарку приходило багато безземельних жителів містечок, розорених ремісників тощо, щоб найнятись у сусідні поміщицькі економії.
Наприкінці 70-х років XIX століття в Янівці побував член народницької організації петербурзький студент О. Домікелі і мав розмову з жителями містечка П. Грудницьким і М. Железняком. Він говорив про несправедливість у розподілі землі, називав поміщиків «п’явками» та переконував, що незабаром буде новий перерозподіл, який готують у Петербурзі студенти, що стоять за інтереси селян.
У другій половині XIX століття Янівка і далі була одним з відомих робітничих ринків у Херсонській губернії. Перед весняними польовими роботами до містечка щороку прибували селяни з Київської, Подільської, Полтавської, Чернігівської, Орловської, Тульської та інших українських і російських губерній з надією найнятись на сільськогосподарські роботи в поміщицькі господарства. Дані про кількість заробітчан, які прибували до Янівки, свідчать про щорічне зростання їх числа навіть тоді, коли приплив населення до інших робітничих ринків Херсонської губернії зменшувався. Так, з 1894 по 1897 рік число зайшлих заробітчан в Янівці зросло з 311 до 1444 чоловік. Приходило в Янівку багато людей, які вже побували на робітничих ринках Одеси, Херсона та інших міст.
В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав, що найнятись на роботу на півдні України було дуже важко навіть в урожайні роки.
До Янівки та до інших ринків Херсонської губернії прибувало багато підвід з 10—15-річними хлопчиками й дівчатками з Київської та Чернігівської губерній.
Н. Тезяков, який цікавився становищем заробітчан на робітничих ринках Херсонської губернії, писав, що це були діти з найбідніших сімей, змушених посилати в найми навіть малолітніх.
З кожним роком погіршувалось економічне становище янівської бідноти, зростала кількість безземельних. Це призводило до значного збільшення числа наймитів місцевого походження. Збіднілі міщани Янівки прагнули найнятись на різні сільськогосподарські роботи. За даними лікувально-продовольчого пункту, серед заробітчан в 90-х роках місцеві становили понад 30 проц. від загальної кількості тих, що збирались на робітничому ринку.
Безземелля, тяжкі умови життя і праці змушували трудящих містечка боротись за поліпшення свого становища. Виступи селян особливо посилились напередодні та під час першої російської революції. Ленінська «Искра» у 1903 році вмістила кореспонденцію, яка розповідала про боротьбу селян-батраків Янівки проти місцевого поміщика. В серпні згаданого року селяни відмовились перевозити поміщицький хліб, вимагаючи збільшення плати від 4 до 8 коп. за пуд. Поміщик викликав козачий загін і наказав заарештувати 11 возіїв. Серед заарештованих були С. С. Динник, М. Г. Березовський, П. Ф. Сила, Т. О. Марков, О. М. Дриз та інші. Селяни заявили, що не будуть вивозити хліб за таку низьку ціну. Коли розлючений офіцер ударив шаблюкою одного з них, присутні кинулися на офіцера. Козаки вбили шістьох учасників виступу. Кривава розправа над янівцями схвилювала селян навколишніх сіл і викликала заворушення. Про це теж писала «Искра» в 46 номері.
Після подій у Янівці Одеський комітет РСДРП встановив зв’язок з селянами містечка. У 1905 році представники комітету розповсюдили в Янівці революційні листівки та провели мітинги, на яких закликали селян до активної боротьби за землю.
Революційні листівки зробили великий вплив на селян. Вони сприяли посиленню їх боротьби за свої права. На сільському сході селяни вимагали звільнення з тюрми засуджених за виступи проти поміщиків та за політичні переконання.
Сходки революційно настроєних жителів неодноразово відбувались у жовтні і листопаді 1905 року в будинках П. Силли, Д. Крижанівського, Г. Радіщевського, І. Зелинського, С. Диніна. На сходках, де збиралося по 70—80 чоловік, читалися газети, обговорювалися питання боротьби за землю та інші болючі питання. 22 листопада 1905 року в містечку відбулась багатолюдна нічна сходка янівців з участю представника Одеського комітету РСДРП. Її учасники висунули вимогу про розподіл землі між безземельними селянами. В листопаді 1905 року трудящі Янівки активно боролись проти чорносотенних загонів, які намагались придушити революційний рух.
В січні 1906 року у місцевого фельдшера Б. Замощина під час обшуку було знайдено 107 примірників листівок Одеського комітету РСДРП та кілька брошур. Б. Замощин зберігав також квитанції на зібрані кошти для Одеської соціал-демократичної організації. Його син — М. Замощин збирав кошти для Херсонського губернського комітету сільських організацій РСДРП. У квітні 1907 року М. Замощина засудив Одеський військово-окружний суд за те, що він як член російської соціал-демократичної партії провадив революційну пропаганду в 1905 році.
Участь значної кількості селян у революційному русі 1905—1906 рр. примусила янівського поліцейського урядника послати на ім’я пристава рапорт з проханням ввести в містечко військо для встановлення порядку. Наприкінці 1906 року в Янівці було введено військове становище.
В роки столипінської реакції багато безземельних янівців вирішили переселитись до Сибіру, сподіваючись одержати там землю. Але невдовзі чимало з них повернулось назад і поповнило ряди наймитів, яким з кожним роком ставало все важче знайти роботу.
Під час першої світової війни становище трудящих Янівки стало ще нестерпнішим., Важко жилося не тільки селянам. Розорювались янівські ремісники. Так, у 1917 році число ковальських майстерень порівняно з 1915 роком зменшилось з 7 до 4, за цей же час закрились 2 з 3 шорень, перестали працювати дві фургонні, малярна і палітурна майстерні, які ще в 1915 році діяли.
Після Лютневої революції 1917 року місцева буржуазія, купці й лихварі намагались не допустити посилення революційної боротьби, а чорносотенці, всіляко підтримуючи тимчасовий уряд, прагнули відновити старі порядки.
Свідома частина янівців рішуче виступила проти цих намагань. Про це писав в Одеську Раду робітничих депутатів 4 березня 1917 року революційно настроєний житель містечка П. І. Непомнящий.
Ворожа діяльність начальника місцевої пошти Гришанова викликала гнів і обурення населення. У квітні 1917 року 56 громадян Янівки написали заяву в виконком Янівської Ради, в якій, осудивши ворожу агітаційну діяльність начальника пошти, захисника самодержавства і погромника, просили виселити його як монархіста за межі містечка.
В березні 1917 року селяни виступили проти місцевого поміщика. Боротьбою селян керувала Янівська, Рада селянських депутатів, яка виникла в березні 1917 року. Їй подавала допомогу селянська секція Одеської Ради робітничих депутатів. У березні 1917 року тут побував її представник більшовик А. В. Трофимов. Янівці повідомляли селянську секцію Одеської Ради про сутички між селянами і місцевими експлуататорами-куркулями, купцями та орендарями. Сюди виїхали представники секції. Вони провели мітинг, на якому обговорювались важливі питання сучасного становища.
Наприкінці березня 1917 року в містечку відбулися збори представників сіл Одеського повіту. Було створено перший у повіті загін міліції — збройну силу для захисту класових інтересів трудящих Янівки і Северинівки.
У травні 1917 року в Янівці все ще тривала боротьба за землю. Селяни рішуче виступили проти орендаря, який намагався використати в околицях містечка 100 га землі для випасу своїх овець. Виступ населення перешкодив йому це зробити.
Посиленню революційних настроїв янівців навесні 1917 року сприяло повернення з тюрем і заслань учасників революційної боротьби, які теж виступили за передачу землі селянам.
У листопаді—грудні 1917 року трудящі Янівки знову розгорнули боротьбу за землю. Разом з демобілізованими солдатами вони в грудні 1917 року розгромили поміщицькі маєтки. Про це на початку січня 1918 року писала газета «Одесские новости» .
Нестерпно тяжким було становище трудящих Янівки під владою австро-німецьких загарбників. При підтримці місцевих контрреволюціонерів інтервенти розігнали місцеву Раду. Нібито шукаючи зброю у населення, вони в квітні 1918 року провадили в містечку масові екзекуції. Усіх, хто намагався чинити опір, катували, розстрілювали, вішали. Чотири години окупанти мучили 17-річного юнака Гольберга, прив’язавши його до дерева. Тяжко побили австрійські солдати літніх жителів містечка І. Кузнецова, А. Мучника, Л. Ярошевського.
У період боротьби проти військ Антанти в січні—березні 1919 року в Янівці діяла підпільна група, яку очолював В. Дриз. Сюди надходили газети і листівки, які видавала в Одесі «Іноземна колегія». За завданням Одеського обласного комітету партії сюди приїздив більшовик І. Краснов. Він привіз газету «Коммунист», листівки, директиви обласного комітету партії.
В березні 1919 року, врятувавшись від розстрілу, в містечко прибув член «Іноземної колегії» сербський комуніст Стойко Ратков, на таємну зустріч з яким зібрались усі місцеві комуністи. Він розповів про становище в Одесі, про розстріл членів «Іноземної колегії», порадив, як вести далі роботу.
Після вигнання англо-французьких інтервентів з Одеси місцеві комуністи повели активну боротьбу за відновлення Радянської влади. В цій справі велика роль належала комітетові сільської бідноти, який утворився в містечку в липні 1919 року. Його очолив син безземельного селянина В. С. Марцун. До складу комітету ввійшло 10 місцевих селян-бідняків, палких прихильників Радянської влади.
Янівський комітет бідноти чим міг допомагав Червоній Армії. Він зібрав для її бійців 98 пудів хліба. На його заклик 75 жителів містечка у 1919 році стали червоноармійцями.
Після розгрому денікінських банд під Березівкою і визволення станцій Сербка і Великий Буялик у містечко на початку лютого 1920 року вступила кіннота легендарного комбрига Г. І. Котовського. Відновилась діяльність Янівської Ради. Розгорнулось радянське будівництво. На кошти комбіду тут створили кооператив.
У зв’язку з навалою білополяків контрреволюційні елементи активізували боротьбу проти Радянської влади. Маскуючись під радянських» працівників, петлюрівські і польські агенти поширювали різні контрреволюційні чутки, намагались зірвати продрозверстку та підняти контрреволюційний заколот. Контрреволюціонери проникли навіть у виконком Янівської Ради. Тому в травні 1920 року за ініціативою виконкому Одеської окружної Ради загальні збори громадян містечка вирішили переобрати місцеву Раду. Вибори відбулись 15 травня 1920 року. Головою виконкому обрали І. Семенова, а заступником Л. Добровольського. Все це сприяло посиленню боротьби з місцевою контрреволюцією. Скликані Радою збори громадян містечка ухвалили постанову про «всіляку підтримку Радянської влади» і усунення тих, хто виступатиме проти влади Рад. Населення Янівки повністю підтримувало Червону Армію продовольством і всім необхідним для організації розгрому білополяків.
У липні 1920 року, коли Врангель почав наступ на півдні України, становище знову ускладнилось. Влада в Янівці перейшла до рук ревкому, очоленого місцевим жителем комуністом В. І. Бжезовським.
Влітку 1920 року в Янівці утворився комітет незаможних селян. Його роботою керував місцевий житель, колишній голова комбіду В. С. Марцун, в майбутньому організатор і талановитий керівник іванівського колгоспу.
Нормалізації економічного життя містечка в роки НЕПу сприяв обмінний пункт, створений тут у 1921 році. Селяни з навколишніх сіл привозили в Янівку сільськогосподарські продукти і одержували за них різні промислові вироби та знаряддя праці.
У 1922—1923 рр., не маючи змоги власними силами відновити роботу місцевих млинів і олійні, місцеві органи влади передали їх в оренду колишнім власникам, але встановили за їх господарською діяльністю суворий контроль. Це дало змогу одержувати деякі прибутки від підприємств, які в роки громадянської війни були зруйновані.
В період відбудови народного господарства Янівська Рада і комнезам приділяли багато уваги поліпшенню життя трудящих. Навесні 1922 року в містечку було організовано їдальню, яка відіграла важливу роль у справі допомоги голодуючим. При сприянні комнезаму в 1921 році в містечку почала діяти лікарня на 10 ліжок.
У 1925 році Янівська Рада послала вчитись сина місцевого бідняка К. Ф. Кіріна. Повернувся він додому фельдшером. Пізніше здобув вищу медичну освіту. Заслужений лікар Української РСР К. Ф. Кірін 55 років пропрацював у рідній Янівці, віддавши багато сил охороні здоров’я трудящих.
Активізувалось освітнє життя містечка. Радянська влада широко відкрила двері дітям трудящих до знань, освіти. В 1922 році тут розпочала роботу початкова школа.
З 1925 року велику роль у культурному житті містечка почав відігравати клуб. Його приміщення прикрасили гаслами, картинами, в читальній кімнаті розмістили на столах газети та книги. Вечорами тут було багато відвідувачів. Окружна молодіжна газета «Клич молодежи» відзначала, що янівський клуб став центром культурної роботи серед молоді. З піднесенням відзначали янівці революційні свята. Першого травня 1925 року по містечку чіткими рядами пройшли демонстранти. Потім біля приміщення райпарткому відбувся мітинг. Увечорі в клубі відбулися урочисті збори, а 2-го травня багато янівців взяли участь у маївці.
Переважна більшість населення містечка, якого в 1925 році налічувалось 2093 чоловіки, займалась сільським господарством. Уже в перші роки соціалістичної реконструкції народного господарства посилюється тяга трудящих до сільськогосподарської кооперації. В 1925—1927 рр. в містечку існувало кілька кооперативних організацій. їх робота сприяла створенню умов для появи перших колективних господарств. У 1927 році 16 бідняцьких господарств Янівки об’єднались у ТСОЗ, а через рік до них приєдналось ще 12. В цьому ж році виникли дві сільськогосподарські артілі: «Красная заря» та «Уніон» (об’єднувала німецьке населення). Землі цих колективних господарств оброблялись машинами Янівського машинно-тракторного товариства, яке тут існувало з 1928 року. Застосування машин сприяло підвищенню продуктивності праці, воно забезпечувало в колективних господарствах більш високий урожай, ніж у господарствах одноосібників.
Члени перших колективних господарств прагнули оволодіти сільськогосподарськими знаннями, тому охоче відвідували заняття агрогуртка, який почав працювати при янівському клубі з листопада 1926 року під керівництвом місцевого агронома. Гурток постійно відвідували також близько 40 селян з сусідніх сіл. У 1929 році янівський гурток був учасником Всеукраїнського конкурсу сільськогосподарських гуртків.
У 1929 році на базі перших артілей і ТСОЗів у Янівці організувався колгосп «П’ятирічка», головою якого став двадцятип’ятитисячник В. Анохін, а заступником В. С. Марцун. Артіль мала 2563 га землі, 113 коней, 17 голів великої рогатої худоби, 59 овець. В її господарстві було також 2 трактори, 20 плугів, 3 молотарки та 2 сівалки.
KHС боровся за зміцнення колгоспу. Рішуче засуджувались дії жителів містечка, що здавали свої земельні ділянки в оренду або наймали бідняків для обробітку землі, а самі займались торгівлею.
Самовіддано трудились янівці на полях і фермах колгоспу в роки перших п’ятирічок. Вони першими в районі у жовтні 1935 року одержали акт на вічне користування землею. Приймаючи цей документ, В. С. Марцун, який став головою колгоспу, схвильовано говорив, що тільки за Радянської влади трудящі селяни стали господарями землі, яку до революції поливали потом батраки, а поміщики платили їм за день тяжкої праці влітку по 15, а взимку по 5 копійок.
У 1935 році колгосп «П’ятирічка» перевиконав план підвищення врожайності і вийшов у лави передових. Кількість зерна, вирощеного на колгоспних полях за роки перших п’ятирічок, зросла від 3 тис. цнт до 12,5 тис. цнт на рік. Кількість великої рогатої худоби за цей час збільшилась від 17 голів до 110, овець від 59 до 598 голів. На кінець 1937 року колгосп став мільйонером. Зміцнення економіки артілі сприяло поліпшенню добробуту трудящих. Зросла оплата колгоспного трудодня. У 1937 році колгоспники одержали по 5 кг зерна на трудодень.
Держава відпускала значні кошти на охорону здоров’я трудящих. У 1940 році для цієї мети в Янівці витратили 189 тис. крб. Було обладнано лікарню на 100 ліжок з терапевтичним та іншими відділеннями.
Велика роль у розвитку артілі належала жінкам. Навесні 1936 року молоді колгоспниці С. Вознюк, П. Горбань, Л. Шулянська, підтримавши заклик П. Ангеліної «Дівчата, на трактор!», навчились водити трактор і вже першого року перевиконували норми виробітку.
Самовіддано працювали на полях артілі трактористи і комбайнери Янівської МТС. Тракторист В.С.Ульченко за високі показники в праці у 1937 році був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Комбайнер X. В. Роттенберг у 1936 році виконав план збирання врожаю більше як на 200 проц. Наркомзем СРСР присвоїв йому в травні 1937 року звання майстра комбайнового збирання.
Водночас з піднесенням економіки зростали освіта й культура населення. Напередодні Великої Вітчизняної війни в янівській середній школі навчалося 520 дітей. Витрати на освіту в 1940 році становили 225 тис. крб.
В центрі містечка з’явився будинок культури на 500 місць, на сцені якого часто виступали артисти одеських театрів та філармонії. Янівська районна бібліотека налічувала 6880 книжок, нею користувались 413 читачів.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, трудящі Янівки, як і весь радянський народ, піднялись на захист Батьківщини. В перші ж дні війни 110 уродженців містечка пішли добровільно на фронт. Фронтовиків на робочих місцях замінили дружини, службовці, домогосподарки. Про самовіддану працю учительок С. Ф. Зеленко, І. Д. Магро та інших у колгоспі «П’ятирічка» в ці дні писала обласна газета «Чорноморська комуна».
10 серпня 1941 року Янівку окупували фашистські війська. Під час німецько-румунської окупації трудящі Янівки рішуче протистояли намаганням ворога перетворити їх на поміщицьких і куркульських наймитів. Вони також чинили опір окупантам в їх спробі налагодити сільськогосподарське виробництво.
Фашисти завдали Янівці величезної шкоди. Цінне устаткування олійні і млина вивезли в Німеччину, майже всі колгоспні приміщення зруйнували. Тільки Янівській МТС окупанти заподіяли збитків на суму 2619 тис. крб. Збитки колгоспу «П’ятирічка» становили 17 830 карбованців.
5 квітня 1944 року частини 3-го Українського фронту визволили Янівку. В цей день противник, відступаючи під ударами наших військ, зазнав у районі Янівки великих втрат у живій силі і техніці. Радянські частини захопили 48 гармат, 460 авто-4 машин, 7 складів з боєприпасами, продовольством і військовим майном.
У важких умовах опинилась Іванівна після Великої Вітчизняної війни. У 1944 році в колгоспі «П’ятирічка» було тільки 12 плугів, 26 борін, 18 культиваторів, 5 жаток. В артілі не було жодної автомашини. Відчувалась гостра нестача робочих рук. В 1946 році в колгоспі працювали тільки 28 працездатних чоловіків. Основні роботи доводилось виконувати переважно жінкам. Нелегкими для трудівників Іванівни і для колгоспу «П’ятирічка» були 1945—1953 роки. Голови колгоспу часто мінялись, господарство, особливо тваринництво, було в занепаді. Але в 1953 році на посаду голови іванівці обрали довоєнного керівника господарства В. С. Марцуна, який після демобілізації завідував районним відділом сільського господарства. У 1954 році колгосп вперше за десять післявоєнних років своєчасно виконав план хлібоздачі державі. Колгоспники одержали на трудодень по 1,6 кг хліба та по 2 крб. 30 коп. грішми. Цього року його прибутки досягли 1 млн. крб. Це дало змогу колгоспові придбати 2 вантажні автомашини, побудувати свинарник, корівник з механізованою подачею води.
У 1956 році іванівський колгосп став одним з передових господарств району.
Артіль стала багатогалузевим господарством. Успішно розвивалося рільництво, городництво і тваринництво. З хорошими показниками зустріли колгоспники Іванівки 40-річчя Жовтня. Вони достроково виконали зобов’язання по продажу державі 50 тис. пудів пшениці, 6 тис. пудів соняшника, 700 тис. літрів молока, в 4 рази перевершивши план. Прибутки колгоспу в 1957 році досягли 3,5 млн. карбованців.
У 1957 році колгосп «П’ятирічка» об’єднався з двома сусідніми господарствами. Після укрупнення колгосп дістав назву «Родина». У 1958 році за ним закріплено 10 тис. га землі; зросла й технічна оснащеність господарства. Воно придбало 18 вантажних автомашин, 27 тракторів, 19 комбайнів та багато інших сільгоспмашин. Цього року колгосп зібрав по 19,9 цнт зернових і по 26 цнт кукурудзи з га. Особливо високих показників досягла бригада Л. В. Марцуна, яка зібрала по 30 цнт зернових з га на площі 3200 гектарів. Прибутки колгоспу в 1958 році становили 9 млн. 280 тис. карбованців.
Самовіддану працю колгоспників у 1958 році було відзначено високими урядовими нагородами. За вміле керівництво колгоспом голова правління В. С. Марцун був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, доярки А. Н. Сидоренко і X. Ш. Рикліс одержали ордени «Знак Пошани», а сумлінна праця ланкової Є. О. Чернявської була відзначена медаллю «За трудову доблесть».
Борючись за дальші успіхи в піднесенні колгоспного виробництва, партійна організація, що в 1958 році налічувала 42 комуністи, та правління колгоспу вміло розставили спеціалістів і насамперед членів партії на найвідповідальніші ділянки колгоспного виробництва.
Досягненню визначних успіхів у розвитку господарства сприяло соціалістичне змагання між ланками і бригадами артілі та з колгоспом «40 лет Октября» Волгоградської області. Пропозиція про укладення договору на змагання між російським і українським колгоспами була внесена і обговорена на партійних зборах артілі взимку 1958 року. Того року у волгоградських друзів побувала делегація з колгоспу, очолена ланковою Є. Чернявською.
Завдяки піднесенню економіки колгоспу створились умови для зростання добробуту іванівців. За час з 1945 по 1958 рік виросло 250 нових світлих будинків. У 1958 році було закінчено електрифікацію Іванівки. Наявність електрики дала можливість механізувати водопостачання і подачу кормів на колгоспні ферми, полегшити умови праці колгоспників.
У роки семирічки в колгоспі «Родина» головна увага приділялась механізації основних процесів виробництва, особливо запровадженню комплексної механізації в землеробстві. В цю справу великий внесок зробили колгоспні механізатори І. В. Дмитренко, М. М. Нефтеримов, М. П. Бишляга, П. В. Фролов, Л. В. Марцун, Л. Я. Ніколенко.
Основний обсяг сільськогосподарських робіт в 1965 році виконали 8 механізованих ланок. Найкращих успіхів добилась ланка О. Шулянського. Вона виростила по 48 цнт кукурудзи з гектара.
Від механізаторів не відстали тваринники. За високі надої молока доярки-комуністки О. Д. Кокозей і Л. Г. Олійник у 1966 році нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора. Орденом «Знак Пошани» відзначена праця доярки Л. В. Голоданюк.
Партійна організація колгоспу багато уваги приділяла активізації ініціативи колгоспників. Комуністи, що очолюють ланки, ферми та інші відповідальні ділянки виробництва, періодично звітують про свою роботу на засіданнях парткому та на партійних зборах.
З 1966 року колгосп «Родина» спеціалізується на виробництві тваринницької продукції. Його ферми добре механізовані. Сільськогосподарська продукція переробляється на місцевих підприємствах: маслозаводі, млині, олійні, винзаводі. Є в Іванівці і механізований хлібозавод.
Рік у рік впорядковується селище. 60 будинків з’явилося в Іванівці за роки семирічки та перші роки поточної п’ятирічки. їх спорудили на власні заощадження з допомогою держави колгоспники, робітники, службовці. Відрізняється красою, особливо влітку, вулиця Жовтнева. В зелені декоративних дерев і кущів потопає приміщення районної лікарні. Водопровід, електрика, газ міцно ввійшли в побут іванівців.
За 50 радянських років трудящі Іванівки добились великих успіхів у культурному будівництві. З містечка, де до революції була лише одна церковнопарафіяльна школа на 30 учнів, вона перетворилась у населений пункт суцільної грамотності. В селищі працює середня школа, розташована в красивому двоповерховому будинку. Вона охоплює 550 учнів, яких навчають 40 учителів. В селищі працює також вечірня середня школа колгоспної молоді.
Улюбленим місцем відпочинку трудящих є Будинок культури, де протягом багатьох років успішно працює агіткультбригада і кілька гуртків художньої самодіяльності, що об’єднують понад 100 чоловік. Тут щоденно демонструються кінофільми, працює бібліотека. 30-тисячним книжковим фондом бібліотек селища користується понад тисяча читачів. Цікаву роботу з підростаючим поколінням проводять районний Будинок піонерів та дитяча бібліотека.
Велику роль у культурному житті селища відіграє кабінет політичної освіти при райкомі КПУ, в якому на громадських засадах працює 25 чоловік. Кабінет проводить значну роботу з пропагандистами та агітаторами. Популярністю і любов’ю користуються в селищі кращі лектори групи товариства «Знання»: ветеран колгоспного руху, делегат першого з’їзду колгоспників-ударників М. С. Курносенко, О. А. Гоцуленко, М. А. Каневський, І. Д. Пулов.
У роки поточної п’ятирічки Іванівна нагадує велику будову: споруджується багато будинків для трудящих, приміщення нового магазину. На початку 1969 року тут відкрито Будинок побуту.
Самовіддана праця, велике духовне піднесення людей — запорука дальшого розвитку економіки і культури колгоспної Іванівки.
Я. І. КАЛЮЖКО, І. Я. ЯРОШЕНКО