Ізмаїл, Ізмаїльський район, Одеська область (продовження)
У зв’язку з віроломним нападом на Радянський Союз фашистської Німеччини та її сателітів багато жителів стали до лав Червоної Армії, інші самовідданою працею допомагали захисникам Вітчизни. З перших днів розпочались запеклі бої за місто. З переважаючими силами ворога хоробро бились 25-а Чапаєвська і 51-а дивізії, 79-й і 25-й загони військ прикордонної охорони, кораблі і частини Дунайської флотилії, 3-а і 96-а авіаескадрильї, яких активно підтримувало все місцеве населення. Навічно збереглися в пам’яті жителів імена старшин 11-ої статті Щербахи і Михайлова, старшого лейтенанта Зайцева та інших воїнів, які віддали своє життя, захищаючи місто. Після місяця запеклих боїв за наказом командування 22 липня 1941 року радянські війська залишили Ізмаїл.
Знущання і смерть принесли німецько-румунські загарбники жителям радянського дунайського міста. Перші накази адміністрації королівської Румунії в Ізмаїлі стосувалися арештів активістів, знищення радянської літератури та заборони російської, української і болгарської мов. Але терор не міг зламати дух людей Країни Рад. Боротьбу з ворогом очолила підпільна партійна організація, якою керував старий комуніст, учасник Татарбунарського повстання Ф. І. Погрібний. Комуністи розповсюджували листівки, провадили усну агітаційну роботу, організовували втечу військовополонених з концтаборів, зокрема в Татарбунарах. Однак фашистським загарбникам вдалося заарештувати підпільників, які потім були замучені в катівнях.
У 1941—1942 рр. в Ізмаїлі діяла підпільна комсомольська група. До її складу входили М. Пинтя, Б. Фельтев, Ф. Максименко, Т. Мунджіу, О. Мандель та інші. Комсомольці організували саботаж заходів окупантів, поширювали листівки, готували замах на диктатора Антонеску, що мав приїхати в місто 10 травня 1942 року. Проте вони були схоплені жандармами, і військово-польовий суд засудив їх до каторжних робіт. Лише радянські війська визволили відважних патріотів.
Наслідувало приклад комуністів і комсомольців багато жителів міста. Так, М. Ф. Мітакі та інші допомагали підпільникам, переховували втікачів з полону від фашистів тощо.
Розвиваючи наступ, який завершився розгромом яссько-кишинівського угруповання фашистів, частини 5-ї гвардійської бригади 46-ї армії і Дунайська флотилія 26 серпня 1944 року визволили Ізмаїл. Під час боїв героїчно загинула група артилеристів батареї і її командири старший лейтенант І. М. Баринов і молодший лейтенант Бубудашвілі. 26 серпня 1945 року на Копаній Балці було встановлено обеліск на честь земляків, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни. Іменем Баринова названо одну з вулиць міста. В День Військово-Морського Флоту в 1967 році було відкрито пам’ятник матросам і офіцерам Дунайської флотилії, які героїчно боролись за встановлення Радянської влади на Дунаї, захищали місто в 1941 році і визволяли його від фашистської неволі в 1944 році. На високому постаменті встановлено бронекатер № 134, що пройшов з боями від берегів Азовського моря до Відня і на цьому славному шляху визволяв Ізмаїл.
На мітингу, присвяченому визволенню міста від німецько-фашистських загарбників, що відбувся 6 вересня 1944 року, трудящі Ізмаїла надіслали ЦК Компартії України листа з словами сердечної подяки Партії і Радянському уряду і взяли зобов’язання віддати всі свої сили для остаточного розгрому ворога. Близько 1 млн. крб. внесли жителі на будівництво бронекатерів Дунайської військової флотилії.
Німецько-фашистська окупація завдала великого лиха жителям міста. Загинуло багато людей, матеріальні збитки становили 234 млн. карбованців.
Під керівництвом Ізмаїльської обласної і міської партійних організацій почалась відбудова зруйнованого міського господарства, промислових підприємств, транспорту. В ній взяли участь понад 5 тис. чол. Особливу активність проявила молодь. Комсомольці стали ініціаторами створення молодіжних бригад, які включались у змагання за дострокове виконання виробничих планів. В перші ж тижні відновили роботу залізнична станція, порт, всі промислові і промислово-кооперативні підприємства, водопровід, електростанція.
14 жовтня 1944 року почало працювати Дунайське державне пароплавство. Попереду були великі труднощі. Фашисти вивели з ладу флот, замінували фарватер, зруйнували порт, всього потопили 600 плаводиниць. Майже всі транспортні судна, що залишилися, мали серйозні пошкодження. Щоб очистити фарватер і відновити флот, потрібно було докласти багато зусиль. Відчувалась гостра потреба в кваліфікованих кадрах — штурманах, механіках, матросах. Завдяки високому патріотичному піднесенню радянських людей протягом жовтня—листопада було відремонтовано 120 плаводиниць. Все ж порт являв собою занедбану пристань. Вантажні роботи виконувалися вручну. Впроваджуючи в практику передові методи експлуатації флоту, відбудовуючи і реконструюючи порт, колектив збільшував обсяг робіт, виконував перевозки для 2-го і 3-го Українських фронтів. Так, за короткий час для партизан Югославії перевезено 25 тис. тонн боєприпасів і продовольства.
В перші ж тижні після визволення міста відновили роботу установи охорони здоров’я; було відкрито 15 шкіл, в яких стали навчатись понад 3 тис. дітей, обласну і міську бібліотеки, 4 клуби, 40 червоних кутків, літній кінотеатр, стадіон.
Переможне завершення Великої Вітчизняної війни, перехід Радянської держави до мирного будівництва відкрили нову сторінку в історії міста. Країна асигнувала на промислове і культурно-побутове будівництво в Ізмаїлі в роки першої післявоєнної п’ятирічки 54 млн. крб. Вже в 1946 році розпочалось прокладання, по суті, нового міського водопроводу. Було відбудовано більшість зруйнованих будинків, розпочалось упорядкування вулиць, тротуарів, озеленення міста, почав діяти міський автотранспорт.
16 травня 1946 року відкрилось пряме залізничне сполучення Ізмаїл — Одеса. За роки першої післявоєнної п’ятирічки були споруджені судноремонтний і цегельний заводи, паротурбінна електростанція, м’ясокомбінат, хлібний і маслозаводи, кондитерська фабрика, холодильник рибтресту, а також драматичний театр, 2 кінотеатри, 256 комунальних, відомчих а також індивідуальних будинків.
Великих успіхів у ці роки досягло Дунайське пароплавство. Відкрилися регулярні рейси між Ізмаїлом і дунайськими портами країн народної демократії і постійні каботажні рейси між Ізмаїлом і радянськими портами на Чорному морі, на Дунаї. Був реконструйований порт, розпочалась механізація вантажно-розвантажувальних робіт.
На протязі 1951—1958 рр. помітно зростала промисловість міста. В серпні 1954 року стала до ладу перша черга консервного комбінату. На пустельному березі Дунаю піднялися корпуси томатного та сокового цехів, розпочалось будівництво другої черги консервного комбінату. В серпні 1955 року став до ладу новий завод «Автозапчастина», розширено виробничі площі і додатково встановлено нове устаткування на винному та цегельно-черепичному заводах. Значно розширився та поповнився порт різним обладнанням для вантажно-розвантажувальних робіт.
Внаслідок розгорнутого соціалістичного змагання робітники порту, судноремонтного заводу, м’ясокомбінату, електростанції, швейних фабрик масового і індивідуального пошиву, хлібокомбінату, маслозаводу і друкарні достроково виконали завдання п’ятирічного плану 1951—1955 р. Валова продукція всіх підприємств у 1955 році становила 19407 тис. крб., що майже в 3 рази перевищувало показники 1950 року.
Великих успіхів досягнуто і в галузі культури й освіти. Відкрилися педагогічний інститут, технікуми механізації сільського господарства та фінансовий, 2 училища механізації сільського господарства.
Напередодні XXI з’їзду КПРС за ініціативою комуністів та комсомольців на підприємствах міста розпочався рух за комуністичну працю. В змагання за звання ударників та бригад комуністичної праці першими включилися комсомольсько-молодіжна бригада слюсарів судноремонтного заводу П. Романова, зміна швейної фабрики на чолі з Рачинською, водії автобусів з бригадиром І. Атичевим, колектив слюсарів ремонтного заводу з О. Машкевичем, бригада фарширувальниць овочевого цеху консервного комбінату Є. Гайдаенко. Ініціаторами змагання за право називатися екіпажем комуністичної праці виступили моряки теплохода «Онега» Дунайського пароплавства.
В кінці 1958 року відбувся перший міський зліт бригад комуністичної праці, на якому було представлено 28 бригад і 21 екіпаж Дунайського пароплавства, що виборювали це почесне звання.
Новий етап в житті міста відкрив семирічний план розвитку народного господарства на 1959—1965 рр. Як і в попередні роки, високими темпами розвивалась важка промисловість, зокрема машинобудівна. Нарощував потужності судноремонтний завод, створений на базі старих майстерень, ремонтномеханічний та «Автозапчастинам Судноремонтні заводи були обладнані новою технікою та плавучими доками.
У Всесоюзному змаганні підприємств Міністерства морського флоту судноремонтний завод протягом 1960—1965 рр. займає перше — третє місця. План семирічки виконано ще в 1962 році. Продуктивність праці зросла до 275 проц. Завод одним з перших в місті завоював звання підприємства комуністичної праці.
За роки семирічки у місті Ізмаїлі виникла нова галузь промисловості — хімічна. В 1961 році розпочалося будівництво целюлозного комбінату. На комсомольську будову приїхали юнаки та дівчата з різних областей України, Росії, Білорусії, Молдавії. Потужність першої черги, пущеної в дію в 1965 році, становила 25 тис. тонн вибіленої целюлози.
Харчова промисловість стала важливою спеціалізованою галуззю. Цьому сприяла наявність багатої власної сировинної бази — високорозвинутого інтенсивного сільського господарства Ізмаїльщини, зокрема колгоспів і радгоспів, розташованих на території родючих дунайських плавнів. Тут, на зрошуваних землях, здавна займалися вирощуванням овочів, винограду та інших культур. Рибні багатства Дунаю та численних лиманів і озер стали базою для рибозаводу.
Найпотужніший — Ізмаїльський консервний комбінат, один з найкращих на Україні. У 1962 році тут був пущений новий автоматизований томатний цех, у 1963 році здано в експлуатацію холодильник на 1000 тонн овочів. Це дало змогу збільшити виробничу потужність комбінату майже в 20 раз і випустити в 1963 році 77 млн. банок. У останньому році семирічки підприємство виробило 90110 тис. банок різних консервів. Продукція комбінату стала надходити до 180 міст Радянського Союзу і в зарубіжні країни: Чехословаччину, Німецьку Демократичну Республіку, Кубу, Індонезію та інші країни. Зокрема, високу оцінку одержали на міжнародних ярмарках у Празі і Марселі консерви «Зелений горошок» та «Салат український». Колектив підприємства випускає тепер 87 назв продукції. На комбінаті трудяться делегат XXIII з’їзду КПРС апаратниця М. Матвеева, делегат XV з’їзду ЛКСМУ лаборантка М. Кузнецова та багато інших передовиків-новаторів виробництва, які охоче передають свій досвід молодим робітникам.
Далеко за межами республіки відома і продукція ізмаїльських рибного та винного заводів, м’ясокомбінату. Так, балики рибозаводу відзначені першими преміями на міжнародних виставках у Франції і Югославії.
Завдяки розвитку економічних зв’язків СРСР з багатьма країнами розширювався порт, будувалися глибоководні причали, обновлялася механізація вантажних і розвантажувальних робіт. Порт Ізмаїл став головною перевалочною базою СРСР на Дунаї. З року в рік збільшується його вантажооборот. На кінець семирічки, в порівнянні з 1945 роком, він зріс більше як у 4 рази. Причому, ввіз становить 48,9 проц., вивіз 51,1 процента.
Ізмаїльські портовики, екіпажі суден і докери підтримують тісні зв’язки з моряками болгарського міста Русе та румунських міст Галаца і Тульчі.
Сучасний ізмаїльський порт — це оснащене першокласною технікою господарство. Тут працюють портальні, плавучі та гусеничні крани, автонавантажувачі, тягачі тощо. Механізація трудомістких процесів доведена до 80 проц. В порту проведені великі днопоглиблювальні роботи. Це забезпечило швартування біля його причалів не тільки річкових, але й морських суден.
У 1962 році стала до ладу машинно-лічильна станція Дунайського пароплавства, яка механізувала облік і розрахункові процеси, пов’язані з роботою флоту, портів і заводів басейну. Станція устаткована новою вітчизняною технікою.
Звідси на експорт відвантажуються кам’яне вугілля, руда, вироби хімічної промисловості, продовольчі товари.
Вони надходять в Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Австрію. В порт заходять судна з Туреччини, Греції та з африканських країн. Дунайське пароплавство зв’язане з 25 країнами світу. Імпортні вантажі — це переважно фрукти, овочі, виноград, вино, консерви, частково надходять машини, хімікати, промислова сировина.
Одночасно Ізмаїл перетворився на великий пасажирський порт. У 1960 році тут відкрито міжнародну туристську лінію Ізмаїл—Відень, яку обслуговують комфортабельні судна «Амур» і «Дунай». Постійні пасажирські рейси відбуваються між Ізмаїлом, Одесою, Ялтою. На лінії Ізмаїл—Рені курсують швидкохідні ракети на підводних крилах.
Радянські моряки-дунайці з року в рік домагаються нових трудових успіхів. Багато з них нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу. Капітану «Ракети» Г. Яковлеву та капітану теплохода «Новий Донбас» В. Соловйову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нині В. Соловйов — заступник начальника Радянського Дунайського пароплавства, депутат Верховної Ради УРСР. Орденом Леніна нагороджені капітан теплохода «Рені» В. Овсянников, капітан теплохода «Тузли»— І. Дрібнохід, капітан теплохода «Амур» — С. Лівшиць, шкіпер баржі — А. Смик, старший крановщик порту — Є. Чернов.
В економіці міста значну роль відіграє залізничний, автомобільний і повітряний транспорт. До визволення сполучення між Ізмаїлом та містами краю здійснювалося здебільшого по воді, а найближча залізнична станція була за 40 км. Тепер місто має регулярний залізничний зв’язок з районами області та іншими містами країни.
Значного розвитку набув і автотранспорт. Якщо в 1947 році автопарк мав 385 вантажних автомашин і один автобус, то в 1967 році було вже 899 автомашин, в т. ч. й 123 автобуси. Автолінії зв’язують Ізмаїл з Одесою, Кілією, Рені, Кишиневом і з усіма близько розташованими селами. Регулярно курсують літаки між Ізмаїлом і Одесою та деякими містами області.
Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС, трудящі міста ще більш активно включилися в змагання за звання ударника комуністичної праці. Його виборюють 10 тис. чоловік. За досягнуті успіхи в праці понад 300 чол. удостоєні високих урядових нагород. Це кращі люди міста, які відбудовували його після війни, і ті, що працюють в ньому сьогодні. Чимало з них занесені до створеної міськкомом партії Книги трудової слави «50 героїчних літ». У їх числі учасники революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, ветерани праці, громадські діячі міста.
В ознаменування трудових успіхів на честь 50-річчя Великого Жовтня Ізмаїльський судноремонтний завод нагороджено пам’ятним Червоним прапором, а Ізмаїльське районне об’єднання «Сільгосптехніка», міську друкарню, міжрайбазу облспоживспілки і автотранспортне підприємство № 15112 занесено у Книгу трудової слави Одеського обкому КП України, виконкому Одеської обласної Ради депутатів трудящих та Одеської обласної ради профспілок.
За роки Радянської влади докорінно змінилися умови життя трудівників міста. Порівняно з 1939 роком кількість житлової площі збільшилась втроє. Лише в 1962—1965 рр. споруджено 63 комунальні і відомчі будинки загальною площею 42 тис. кв. м. За цей час індивідуальні забудовники за допомогою держави спорудили жител загальною площею 20 тис. кв. м. Насічень 1967 року житловий фонд міста перевищив 400 тис. кв. метрів З’явилось понад 40 нових назв вулиць. Багато які з них названо іменами героїв Желєзнякова, Бурлаченка, а також іменем Татарбунарського повстання, 28 червня. Для увіковічення пам’яті інших героїв встановлено меморіальні дошки, зокрема капітан-лейтенанту С. М. Валер’яновичу, що брав участь у визволенні міста в 1944 році і загинув під Естергомом у 1945 році. Ізмаїльськими Черемушками називають нову магістраль — проспект Леніна, забудований багатоповерховими будинками. Нові житлові масиви виросли в районах залізничного вокзалу і консервного комбінату. Всюди сяють електричні вогні, а проспект Суворова освітлений люмінесцентними лампами. У 1939 році протяжність водопровідних ліній дорівнювала 15 км, а потужність водопроводу — 500 куб. метрів води на добу, тепер довжина водопровідних ліній зросла більше як у 40 разів. Понад 9 тис. сімей користуються газовими установками.
До встановлення Радянської влади медичне обслуговування населення було справою приватної практики, якою займалося лише 16 лікарів, у т. ч. й одна акушерка. Тепер населення міста обслуговує понад 200 лікарів та близько 700 чоловік середнього медичного персоналу, а кількість ліжок збільшилася з 60 до 850.
З року в рік зростає сітка дошкільних установ міста. Понад 3 тис. малюків виховується в 26 дитсадках і яслах. Вони розміщуються в кращих будинках міста. Дитячі заклади мають поетичні назви «Теремок», «Вишенька», «Ластівка», «Струмочок» та інші.
Змінився й зовнішній вигляд Ізмаїла. Старе місто на Дунаї з його тихими запиленими вуличками неначе помолоділо, розквітло пишною зеленню садів і парків, стало справжнім містом-садом. У 1939 році зелені насадження займали лише 18 га. Тепер територія парків, садів, бульварів, скверів виросла більше, ніжу 20 разів. Виділяється своєю красою Комсомольський парк, улюблене місце прогулянок та відпочинку ізмаїльців. Перші дерева тут були посаджені понад сто років тому. Після Великої Вітчизняної війни він поповнився новими насадженнями. В ньому ростуть дуби і платани, клени і каштани, голубі ялинки та декоративні кущі. У 1954 році закладено парк ім. Богдана Хмельницького на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією.
На величезному пустирі, що простягався від морського вокзалу до міжрейсового будинку відпочинку моряків, трудящі міста заклали великий парк на честь 50-річчя Великого Жовтня. Тут височить пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни — морякам-дунайцям.
Щороку поліпшується побутове обслуговування трудящих. У 1964 році було відкрито фабрику хімчистки і банно-пральний комбінат. До послуг населення централізовані майстерні для пошиття і ремонту взуття, ремонту складної побутової техніки, меблева і дзеркальна майстерні, трикотажний цех, 14 пунктів термінового ремонту взуття, фабрика індивідуального пошиву, яка має 7 цехів, 5 перукарень тощо. На початку 1964 року організовано бюро добрих послуг і бригаду термінового ремонту квартир. У 1963 році вступила в дію міська автоматична телефонна станція на 1200 номерів.
Підвищення матеріального добробуту населення міста знайшло своє відображення у високих темпах розвитку товарообороту, в збільшенні продажу промислових і продуктових товарів. Роздрібний товарооборот за семирічку виріс майже вдвоє.
Зросла і торговельна мережа, що охоплює понад 80 магазинів, 15 їдалень, ресторани, кафе тощо.
Великі зміни відбулись і в галузі народної освіти. До визволення тут працювало лише кілька шкіл, навчання в яких провадилось румунською мовою. Внаслідок цього 90 проц. населення було неписьменним. Тепер у місті діє 13 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. 6 середніх, школа-інтернат та школа подовженого дня, які охоплюють понад 10 тис. учнів. У двох середніх школах робітничої молоді і середній заочній навчається близько двох тисяч молодих робітників, моряків, службовців. На консервному комбінаті працює змінна середня школа.
З 1945 року в місті існує музична школа, яку за 20 років закінчило понад 900 учнів. Тут також створені Будинок пропаганди музики і народна музична школа. Навчаються в них робітники підприємств і будов.
У вільний від навчання час школярі відвідують станції юних натуралістів, юних техніків, дитячу спортивну школу. При Будинку піонерів організовано ансамбль танцю, струнний оркестр, літературно-драматичний гурток та інші. На станціях юних техніків діти поповнюють свої знання з радіоелектроніки, автомеханіки, навчаються конструкторської та авіамодельної справи тощо. Моделі, експонати і наочне приладдя, виготовлені гуртківцями, не раз були відзначені республіканськими преміями. Модель каравели XVIII століття експонувалась на європейській виставці в Генуї, а діюча модель атомохода «Ленин» — на Виставці досягнень народного господарства СРСР, а потім і на Всесвітній виставці у Нью-Йорку.
За час хазяйнування румунських бояр в місті не розвивалася професійна освіта. Духовна семінарія, професійна чотирирічна школа і дворічна школа бухгалтерії і кооперації були єдиними навчальними закладами такого типу. Жодна з них, крім духовної семінарії, не давала навіть середньої освіти. Вищих навчальних закладів не було взагалі.
За роки Радянської влади місто перетворилося в культурно-освітній центр всієї південно-західної частини Одещини. Тут відкрито не тільки середні спеціальні навчальні заклади, але й вищі. З педагогічного інституту за час його існування вийшло близько 3,5 тис. учителів фізики, математики, мови і літератури та інших спеціальностей. З 1964 року тут почав діяти навчально-консультаційний пункт Одеського вищого інженерно-морського училища, який згодом стали відвідувати понад 600 майбутніх електромеханіків, судноводіїв, судномеханіків.
Вечірній загальнотехнічний факультет Одеського технологічного інституту харчової і холодильної промисловості почав працювати з 1961 року. Відкритий у 1965 році консультаційний пункт Одеського середнього морехідного училища з відділами судномеханіків, судноводіїв, експлуатаційників охоплює близько 300 чол. Кадри середньої кваліфікації для сільського господарства готує Ізмаїльський технікум механізації і електрифікації сільського господарства, заснований в 1954 році. На денному і заочному відділеннях технікуму навчаються понад 1,3 тис. чоловік. Висококваліфікованих машиністів бульдозерів, скреперів, грейдерів готують професійно-технічні училища № 6 та № 7. На підприємствах і в організаціях міста стало працювати багато кваліфікованих фахівців всіх галузей народного господарства. Число спеціалістів з вищою і середньою освітою в 1966 році перевищувало 2,5 тис. чоловік.
Велика увага приділяється політичній освіті. В місті працюють вечірній університет марксизму-ленінізму, кабінети політичної освіти при міськкомі КП України і парткомі Радянського Дунайського пароплавства, на судноремонтному та ремонтномеханічному заводах, в Ізмаїльському порту, при Будинку вчителя. Працює міське відділення товариства «Знання», яке налічує понад 600 лекторів. Товариством організовані народні університети для батьків, міжнародних відносин, наукового атеїзму, передового досвіду вчителів. Систематично працює міський лекторій. Кожна сім’я в місті передплачує газети й журнали. При редакції міської газети «Советский Измаил» створено літературне об’єднання. Серед його членів багато талановитої молоді. Завдяки установці ретранслятора в Ізмаїлі понад 20 тис. жителів дивляться щоденно передачі Одеської студії телебачення та Центрального телебачення.
Традиційними стали зустрічі юнаків і дівчат з старими більшовиками, учасниками революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, передовиками виробництва. З інтересом слухає молодь розповіді ветеранів партії та воїнів буремних років громадянської війни, яких в Ізмаїлі проживає понад 100 чоловік. Серед них Дерягін, що починав свій бойовий шлях у загонах Думенка й Будьонного, був головою сільради в козацьких районах, а згодом другим секретарем Читинського обкому партії; перший голова Ізмаїльської міськради і перший почесний громадянин міста колишній комісар полку стрілецької бригади М. П. Дячин; командир червоно-гвардійського загону О. Ф. Семенов; командир кавалерійського ескадрону І. Н. Дегтярьов, нагороджений за героїзм у боях за Царицин орденом Червоного Прапора; старий комуніст І. С. Іванов, якому присвячена листівка «Солдат революції» та інші. Близько 6 тис. ветеранів Великої Вітчизняної війни проживає в місті. Серед них чимало заслужених бойових командирів, рядових воїнів. Це, насамперед, Герої Радянського Союзу — працівники Дунайського пароплавства — заступник секретаря парткому Н. А. Гребенюк та диспетчер О. В. Вакульський. З числа колишніх відважних воїнів створено Раду ветеранів війни в складі 148 чоловік.
Традиційною стала дружба жителів з воїнами одного з полків, що брав участь у боях за визволення міста і названий «Ізмаїльським». Вони часто бувають у школах, училищах, на підприємствах, розповідають про історію і бойовий шлях з’єднання, про його героїв.
Активно працюють у школах загони червоних слідопитів, девізом яких стали слова Юліуса Фучика: «Терпеливо збирайте свідчення про тих, хто поліг за себе і за вас». Слідопити 16-ї школи відтворюють бойову історію 25-ї Чапаєвської дивізії, яка воювала біля Ізмаїла. Діти розшукали 176 учасників цих боїв, зібрали цікаві відомості про їх подвиги. Чимало матеріалів зібрали вони й про воїнів Червонопрапорної Дунайської флотилії, яка визволяла Ізмаїл у 1944 році, а також про учасників підпілля, що у важкі роки фашистської окупації боролися проти ворога.
Гордість Ізмаїла — музей О. В. Суворова. Рішення Радянського уряду про організацію музею О. В. Суворова прийняте в 1946 році, а 7 листопада 1947 року, в день 30-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції, його було відкрито. Зібрані експонати присвячені не тільки великому полководцеві, але й ті, що відтворюють історію міста. Трудящі Ізмаїла свято зберігають пам’ять про перебування тут влітку 1905 року героя Севастопольського повстання відомого революціонера лейтенанта П. П. Шмідта. Міноносець, яким командував П. П. Шмідт, деякий час ніс службу по риболовному нагляду на Дунаї. Гордяться жителі ім’ям борця за Радянську владу на Дунаї, героя громадянської війни легендарного матроса А. Желєзнякова. Вони зберігають пам’ять про перебування в рідному місті О. С. Пушкіна (1821 рік), болгарського поета-революціонера Христо Ботева, письменників М. Горького (1891 рік), М. М. Коцюбинського, В. Г. Короленка, вченого-грунтознавця В. В. Докучаева, відомого румунського композитора та хорового диригента, українця за походженням Г. Музиченка (Музическу), який поклав початок професійному хоровому мистецтву в Румунії і Бессарабії, та багатьох інших діячів культури і науки, що в різні часи бували в Ізмаїлі. В музеї широко представлено бойовий шлях Дунайської ордена Нахімова та ордена Кутузова Червонопрапорної військової флотилії, пройдений в роки Великої Вітчизняної війни.
За роки Радянської влади незрівнянно виросла мережа культурно-освітніх закладів. Якщо в період хазяйнування румунських бояр тут були лише одна бібліотека і невеликий приватний кінотеатр, то тепер в Ізмаїлі є 45 бібліотек, 6 клубів, 3 будинки культури, 5 кінотеатрів, 22 кіноустановки.
Великою популярністю серед населення користується Музично-драматичний народний самодіяльний театр міського Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка. Значне місце в культурному житті відіграють театр юного глядача, два самодіяльні народні театри, гуртки художньої самодіяльності, університет культури.
Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС і йдучи назустріч 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, трудящі Ізмаїла борються за дальший розвиток свого рідного міста. На засадах нової системи планування та економічного стимулювання в кінці 1967 року працювало вже 10 підприємств, серед них судноремонтно-механічний завод, молокозавод, винзавод та інші. Ізмаїл як промисловий центр поступається лише Одесі і є організаційно-господарським центром у південно-західній частині Одещини. Його машинобудівні заводи постачають обладнання для тваринницьких ферм, здійснюють ремонт сільськогосподарської техніки.
Попереду нові плани, нові звершення. За п’ятирічним планом буде реконструйовано Ізмаїльський судноремонтно-механічний завод, розширено целюлозний завод, консервний комбінат та інші підприємства. За генеральним планом міста його центр переміститься на перехрестя проспектів — ім. Леніна та ім. Суворова. Тут буде простора красива площа, від якої новою магістраллю розпочнуть курсувати перші в місті тролейбуси. На оновленій Привокзальній площі підніметься будова з скла й каменю. Проспект Суворова простягнеться аж до Дунаю, де буде споруджено новий морський вокзал. На проспекті Леніна заплановано збудувати новий широкоекранний кінотеатр. Планом п’ятирічки передбачається ввести в дію близько 60 тис. кв. м житла, дитячий комбінат на 280 місць, нову поліклініку, пологовий будинок, комбінат побутового обслуговування, готель, мореплавне училище та багато інших споруд. Все це буде створено руками нащадків тих, хто боровся за Радянську владу, хто відстоював честь і незалежність Вітчизни в ім’я майбутніх поколінь.
В. П. ВАЩЕНКО, К. Є. ПОВІТЧАНА, Є. П. ХАВАЛАШВІЛІ