Кам’янка, Ізмаїльський район, Одеська область
Кам’янка (до 1941 року Ташбунар) — село, центр Кам’янської сільської Ради,, якій підпорядковане село Новокам’янка. Розташована за 6 км від озера Каглабуху. До найближчої залізничної станції Ташбунар — 5 км, до райцентру — 30 км. Населення — 2530 чоловік.
В селі й на його околицях виявлено рештки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II — початок І тисячоліття до н. е.), а також поселення перших віків нашої ери та салтово-маяцької культури (VII—VIII століття н. е.).
Село засноване вихідцями з Болгарії, які почали тут поселятися під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр. Первісна його назва Ташбунар, що походить від турецького Кам’яна Криниця; офіційно зареєстрована в 1814 році.
В 1825 році тут було 105 дворів, де налічувалося 748 жителів. Кожна болгарська родина одержувала по 60 десятин землі і на 10 років звільнялася від податків.
Протягом 1828—1834 рр. сюди переселилось ще 35 родин. Селу в той час належало 8280 десятин землі, або по 59 десятин на двір.
Болгарські колоністи займались здебільшого вівчарством, розведенням великої рогатої худоби, а також вирощуванням кукурудзи, озимої пшениці, ячменю, капусти, помідорів, болгарського перцю, цибулі. Завдяки сприятливим кліматичним умовам в Ташбунарі переселенці почали розводити сади, виноградники, тутові гаї, з коконів жінки ткали шовк для себе та на продаж. Поступово збільшувалася кількість населення. У 1853 році тут у 146 будинках мешкало 1111 жителів.
Після поразки в Кримській війні за Паризьким мирним договором Ташбунар в складі Ізмаїльського округу відійшов до Молдавського князівства. Відірваність від російського ринку, соціальне і національне гноблення викликали рішучий протест з боку населення. В 1860 році молдавські власті запровадили для переселенців військову повинність, від якої вони були звільнені в складі Росії. У відповідь на це почалося масове переселення болгар в Росію, зокрема в Таврію, де вони заснували недалеко від Азовського моря села Преслав та Інзовку.
За час перебування Ташбунару в складі Молдавського князівства (з 1861 р. Румунії) кількість жителів зменшилася до 988, які мешкали в 176 будинках. Кількість землі, що числилася за селом, становила 6919 десятин, з яких 1361 десятину відібрав у селян румунський уряд. 1878 року Ташбунар було повернено Росії. Тут налічувалося 444 коней, 989 голів великої рогатої худоби, 8646 овець. Селу належало 175 баштанів і городів, 92 садки, 22 вітряки. Значна частина з цього належала багатим господарствам. Одночасно тут було немало безземельних господарств.
Наприкінці XIX століття процес класової диференціації посилився. Кількість безземельних селянських родин збільшилася. Бідняки змушені були йти в найми до місцевих куркулів-чарбайджіїв або в сусідні села до німецьких колоністів. Місцеві куркулі — брати Поназови та інші — мали по 250 десятин землі. їм належала також більшість худоби, випасів, виноградників. Вони жорстоко експлуатували розорених селян, які змушені були за низьку плату працювати в їхніх господарствах, брали великі проценти за позичене насіння та за оренду землі. В кінці XIX століття земельні наділи колоністів зменшилися до 10 десятин на двір, за станом на 1905 рік кількість землі, що припадала на один двір, зменшилась на 17 процентів.
В умовах важкого соціального гніту більшість дітей була позбавлена змоги вчитися. Сільську трикласну школу закінчували лише діти багатіїв, а інші — після першого — другого року навчання йшли в найми, залишаючись фактично без освіти.
Напередодні революції 1905—1907 рр. посилюється класова боротьба. В селі поширювалася ленінська «Искра», що друкувалася в Кишиневі. Розповсюджували її учні Миколаївсько-Новоросійської учительської семінарії. Перший номер ленінської «Искры», як реліквію, зберігає житель Кам’янки — І. Караїванський. Про революційні події 1905—1907 рр. селянам Ташбунару розповідали односельчани, які повернулися з російсько-японської війни. Так, І. Кінев привіз з собою нелегальну літературу, тексти революційних пісень. Агітаційну роботу серед селян Ташбунару провадили представники соціал-демократичної групи міста Болграда, створеної А. Христевим у 1905 році.
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки. Аграрне питання в Росії залишилось нерозв’язаним. Внаслідок столинінської реформи класова боротьба на селі ще більше загострилася. В січні 1913 року відбувся виступ селян. 3 приводу цього начальник бессарабського губернського жандармського управління 31 січня 1913 року, повідомляючи губернатора, писав: «В даний час помітні ознаки заворушень на грунті аграрної реформи серед селян… с. Ташбунару. Це група безземельних селян в 150 чол., більшість з яких запасні чини, учасники російсько-японської війни».
Під час першої імперіалістичної війни багато чоловіків було відправлено на фронт. Становище в селі ставало дедалі важчим. Одночасно посилювалася боротьба проти царизму. Напередодні 1917 року тут утворився соціал-демократичний гурток, до якого ввійшли бідняки Ф. В. Каралаш, В. С. Саказли, О. В. Іванов, І. М. Сагінов та інші. Члени гуртка провадили революційну агітацію, закликали селян до боротьби проти царизму і місцевих куркулів. З великою радістю зустріли жителі села звістку про повалення царизму. Але сподівання на одержання землі не здійснилися. До складу земельного комітету, створеного в квітні 1917 року, увійшли куркулі, які перешкодили розв’язанню земельного питання.
Після перемоги Жовтневої революції місцева соціал-демократична група, яку підтримували бідняки, приступила до конфіскації куркульської і казенної землі та її розподілу серед селян. 10 січня 1918 року влада перейшла до Ради селянських депутатів Ташбунару. Першим головою обрано члена соціал-демократичної групи І. М. Сагінова. Крім розподілу землі, Рада брала участь у формуванні червоногвардійських загонів. Сільські більшовики О. В. Іванов, В. С. Саказли, Ф. В. Каралаш взяли участь у створенні в Болграді революційного полку. В складі цього полку, який відійшов до Одеси, був і житель села Ф. В. Каралаш, який згодом бився на фронтах громадянської війни.
На початку лютого 1918 року в Ташбунар вдерлися війська боярської Румунії, вони зразу ж почали відбирати землі в селян. Користуючись підтримкою окупантів, куркулі розправлялися з тими, хто ділив землю і встановлював Радянську владу. За їх вказівкою в селі 1918 року були заарештовані В. С. Саказли, Ф. Г. Плачков, 0. В. Іванов та інші. Після жорстоких катувань вони були звільнені і передані під нагляд сигуранци.
Незважаючи на переслідування, В. С. Саказли створив підпільну революційну групу з трьох чоловік, яка в 1919 році встановила зв’язок з одним з керівників Ізмаїльської комуністичної групи М. Шишманом. За його вказівкою В. С. Саказли почав створювати підпільні п’ятірки. Йому допомагали жителі села Г. Койчев, ща був агітатором від Ізмаїльського партійного комітету, І. Кінев, Ф. Г. Плачков, Н. Кружков та інші. Всього тут налічувалось тоді 17 підпільників. Крім Ізмаїла, вони підтримували тісний зв’язок з підпільниками Кубею, Болграда, Лощинівки. В сусідньому селі Лощинівці було налагоджено друкування листівок. За спогадами колишнього підпільника І. Кінева, в село приносив журнал «Красная Бессарабия» та радянські газети Г. Койчев. Провадилася підготовка до всенародного повстання проти окупантів. По всіх селах збирали зброю.
Напередодні Татарбунарського повстання революційну організацію очолював О. В. Іванов, член соціал-демократичного гуртка, створеного в 1917 році, активний учасник боротьби за встановлення Радянської влади та боротьби з румунськими окупантами. В зв’язку з передчасним виступом жителі Ташбунару не змогли безпосередньо взяти участі в повстанні, хоч готувалися до нього. Після придушення повстання почались масові репресії. Серед заарештованих у січні 1925 року були й жителі Ташбунару В. С. Саказли, Ф. Г. Плачков та О. В. Іванов, яких відправили в кишинівську тюрму, де їх жорстоко катували. Багатьох учасників повстання з інших сіл жителі Ташбунару переховували від жандармів. Серед них був один з керівників повстання М. Шишман.
Після придушення Татарбунарського повстання революційна хвиля пішла на спад. Посилювалося економічне та національне гноблення. Внаслідок класової диференціації на селі збагачувалися куркулі, зокрема Поназови. Обезземелені селяни змушені були тяжко працювати на куркульських землях, у поміщика Малеха, якому в Ташбунарі належало 300 десятин, інші за високу плату орендували в казни або в місцевих багатіїв невеликі клаптики землі. Селянство терпіло скруту від неврожаїв. Часто в сім’ях бідняків голод починався з осені. В пошуках кращої долі чимало бідняків залишали рідні оселі і виїздили до Америки.
Напередодні визволення села від румунських бояр з 513 господарств 220 було безкорівних, 110 — безкінних, 76 — безземельних, 88 господарств мали лише 1 — 2 га землі. За спогадами селян І. Половнюка і М. Половнюка, їх батько був найбіднішим на селі і навіть мав прізвисько «Бідний Микола». Ні клаптика землі, а сім’я — 37 чол. Щоб не вмерти з голоду, доводилось працювати в наймах у місцевих куркулів.
Батько за оренду землі платив 300 лей за десятину й половину врожаю. Наприкінці року, після розрахунків, йому залишалась із зібраного врожаю лише половина соломи.
Населення було позбавлене і політичних прав. Вибори місцевої влади, що провадились в середині 30-х років, проходили в умовах терору, побоїв, підкупу. Для того, щоб бути обраним на посаду сільського примара, куркуль Саказли викотив на вулицю кілька бочок вина і частував виборців, а коли домігся свого, значно збільшив податки, щоб повернути гроші, витрачені на вибори. Проти такого свавілля жителі були безсилими що-небудь вдіяти.
Переважна більшість населення була неписьменною. Єдину невеличку школу з румунською мовою навчання відвідували діти багатіїв. В роки панування румунських бояр лише одна дівчина з села, Надія Кальчева, закінчила гімназію і працювала вчителькою. Але в 1936 році і її звільнено з роботи тільки тому, що вона болгарка. Вперше селяни побачили кіно в 1933 році. Це кінофільм про воскресіння Христа. На все село передплачувалося 3 газети, і то багатіями. Так було протягом усього окупаційного періоду.
28 червня 1940 року Ташбунар визволила Червона Армія. Відновлення Радянської влади стало народним святом. Зразу на площі зібралось все населення. З привітанням до народу виступили командири частин Червоної Армії і комуністи села О. В. Іванов, В. С. Саказли.
Розпочалися соціалістичні перетворення. Було конфісковано значну частину куркульських земель, млин, що належав Зільберману. Вживалися заходи для ліквідації приватної торгівлі і спекуляції. Створено сільське споживче товариство. Через кілька тижнів 54 бідняцькі родини об’єдналися в колгосп ім. Паризької Комуни, головою якого обрали одного з керівників підпілля О. В. Іванова. Трудящі визволеної Кам’янки впевнено будували нове життя.
Для обслуговування населення відкрито медичний пункт і пологовий будинок. За 2 місяці Радянської влади закінчено будівництво залізниці Ізмаїл — Арциз, що пройшла поблизу Ташбунару. Відкрито сільський клуб, почала працювати стаціонарна кіноустановка. Село радіофікували і в багатьох будинках почули голос Москви. Відкрилась масова бібліотека, в яку надіслали з східних областей 2 тис. книг. Вперше всі діти мали змогу відвідувати школу. Місцева інтелігенція приступила до ліквідації неписьменності. На кожні 10 дворів створювалась кімната лікнепу.
Щоб допомогти в обробітку землі, було створено МТС, в якій налічувалось 10 колісних і 2 гусеничні трактори, 2 комбайни, плуги, сівалки. Вперше на ланах хлібороби почали застосовувати сільськогосподарську техніку.
З великим натхненням зустріли жителі вибори до Верховної Ради СРСР. Вперше в історії села жінки здобули право голосувати. Виборці Ташбунару віддали свої голоси за кандидата в депутати до Ради Союзу — колгоспницю з сусіднього села Василівни — Гажеву.
Трудящі села, перейменованого в 1941 році на Кам’янку, на власні очі побачили значні перетворення у рідному селі, що сталися за Радянської влади. На широких ланах дозрівав багатий урожай. Але за кілька тижнів до початку жнив на Країну Рад напали фашистські орди. Жителі Кам’янки допомагали Червоній Армії, яка героїчно захищала рідну землю. Вони копали протитанкові рови, окопи тощо. М. П. Кружков, ризикуючи життям, підвозив пальне до танків, щоб дати можливість радянським воїнам вести активну оборону.
Через місяць після початку війни фашистські війська захопили село. Настали чорні дні окупації. Ті, що намагалися евакуюватись, потрапили в оточення і незабаром змушені були повернутись назад у село. Окупанти негайно заарештували М. П. Кружкова, О. І. Кінева, І. К. Караїванського, І. М. Караїванського, І. Г. Рашкова. Їх жорстоко побили, а потім заслали в концентраційний табір.
З приходом окупантів куркулі розграбували колгоспне майно, захопили землю з незібраним врожаєм. Відновилися старі порядки ще в жорстокішій формі. В село прибуло 20 жандармів. Населення обкладали великими податками. У селян відібрали теплий одяг для румунської армії. За несвоєчасну сплату податків або нездачу одягу — били.
Цей страшний період в історії села закінчився 24 серпня 1944 року, коли Червона Армія визволила Кам’янку. Багато жителів пішли на відбудову зруйнованого війною народного господарства і цим допомагали Батьківщині в прискоренні розгрому ворога.
Після визволення села відновлюється Радянська влада. Трудящі обрали виконком сільської Ради з 7 чол. на чолі з О. І. Кіневим. Почали працювати медпункт, пологовий будинок, сільський клуб, бібліотека, споживче товариство, відкрилася школа.
Бідняки і частина середняків знову відродили колгосп ім. Паризької Комуни, в якому об’єдналося 120 селянських дворів. Артіль мала 3 тис. га землі. Було повернуто худобу та реманент, забрані куркулями під час окупації. Воїни Червоної Армії подарували колгоспникам автомашину. Першим головою артілі став І. Г. Рашков. Згадуючи про важку долю селянина в минулому, він казав: «До встановлення Радянської влади половина кам’янців батракувала у багатіїв. Ночували ми в конюшнях, їли недоїдки з панського столу, одягались погано». Тепер все змінилося. Люди стали господарями власної долі. Наприкінці 1945 і на початку 1946 року на базі 2 селянських громад організовано ще 2 колгоспи — «Серп і молот» і «Червоний промінь», що об’єднували 250 дворів. В 1947 році колективізацію на селі було закінчено.
Спочатку було нелегко: не вистачало насіння, тягла, техніки. На допомогу прийшла МТС, що мала до 50 тракторів у 15-ти сильному обчисленні, 12 комбайнів та іншу сільськогосподарську техніку, необхідну для обслуговування артілей. І колгоспники дружно взялися за свою справу. Пролягла перша борозна, яку довірили провести першому комсомольцеві на селі І. А. Пушкову.
З ініціативи колгоспників у 1950 році всі артілі села об’єдналися в єдине господарство «Прогрес». Укрупнена артіль мала 8657 га земельних угідь, 537 голів великої рогатої худоби, 207 коней, 357 свиней, 1116 овець. Для розвитку тваринництва створено спеціальну бригаду, якій виділялося 660 га землі під кормові трави.
Значні кошти виділялись для розвитку культури і благоустрою села. Було побудовано дитячі ясла, 7-річну школу, радіофіковано квартири колгоспників.
Активну участь у житті села брала сільська Рада, яку довгий час очолював І. М. Караїванський, зокрема в справі впорядкування, озеленення та в спорудженні культурно-освітніх закладів. За це їй у 1953—1955 рр. вручено перехідний Червоний прапор Одеського облвиконкому.
Велику увагу партійна організація і правління колгоспу приділяли розвитку тваринництва. Для безперебійного забезпечення тварин прісною водою було споруджено водосховище на 50 гектарів.
У 1958 році колгосп очолив молодий спеціаліст М. Г. Миндру, в минулому — син батрака. Після визволення села він вступив з родиною в колгосп, працював їздовим, конюхом, ланковим, потім закінчив сільськогосподарську школу і став заступником голови колгоспу.
З ініціативи правління і партійної організації в 1959 році колгосп перейшов на грошову оплату. Це дало змогу підвищити продуктивність праці і доходи артілі. Внаслідок цього підвищувалася оплата праці колгоспників. Неподільний фонд колгоспу дорівнював 4,7 млн. карбованців.
Такі досягнення стали можливими завдяки підвищенню врожаїв. У 1966 році зібрано по 26 цнт з га зернових, а за 1961—1966 рр. пересічна врожайність становила 25,6 цнт. Значні доходи мали і від реалізації винограду, під яким зайнято 600 га.
Почало давати прибутки й тваринництво. 1966 року доярки колгоспу «Прогрес» звернулися з листом до доярок району. Вони писали: «Є у нашого народ/ чудова традиція — відзначати свята трудовими перемогами. Яким буде наш подарунок 50-річчю Жовтня? Ми одностайно вирішили надоїти в 1967 році не менше як по 3100 кг молока. Чи можемо ми досягти цього? У 1966 році в колгоспі надоїли по 3022 кг на корову. Окремі доярки мали ще вищі показники. Так, А. І. Маслинкова надоїла по 3758 кг від кожної корови, А. І. Гидикова — по 3645, Л. М. Добрева — по 3386 кг. Багато зроблено і для покращення умов праці на тваринницьких фермах. «Працюємо,— говорить доярка М. Сініволнова — у дві зміни, кожна триває 8 годин. 6 час для навчання і для відпочинку. Задоволена я і заробітком: менше 100 крб. у місяць не одержую. В цьому році (1967) закінчую десятирічку. Навчання буду продовжувати — робота дає змогу». Заспівувачами в роботі серед доярок є комуністка А. Маслинкова та Л. Добрева і А. Гидикова. Після закінчення в 1952 році школи А. Гидикова пішла на ферму дояркою. За 17 років вона набула великого досвіду, стала майстром своєї справи. В 1966 році надоїла по 3650 кг молока від кожної фуражної корови. В 1965 році А. Гидикову обрали депутатом обласної Ради депутатів трудящих, а в 1967 році — до Верховної Ради УРСР.
Родина Добревих, яка працює на тваринницьких фермах, стала орденоносною. Депутат Верховної Ради УРСР Л. М. Добрева в 1966 році за високі надої молока нагороджена орденом Леніна, а свинар О. П. Добрев — орденом Трудового Червоного Прапора. За досягнення в розвитку сільського господарства урядовими нагородами відзначено велику групу трудівників артілі. З них орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено В. Т. Мінова, орденом «Знак Пошани» — І. К. Димова, М. С. Караїванського, І. Ф. Добрева, І. А. Пушкова, медаллю «За трудову відзнаку» — С. В. Димова.
За успіхи, досягнуті у виробництві сільськогосподарських продуктів у 1965 році, колгосп був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Срібну медаль і грошову премію одержав ланковий механізованої ланки Д. І. Доков. У 1966 році голова колгоспу М. Г. Миндру за успіхи, досягнуті в збільшенні виробництва та заготівель пшениці, жита, гречки, проса, рису, кукурудзи й інших зернових і кормових культур, удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
Колгоспники артілі «Прогрес» борються за підвищення рентабельності господарства. Так, з року в рік підвищується продуктивність тваринництва. Тут створені 2 племінні ферми — свинарська і великої рогатої худоби. На свинарській фермі налічується понад 1,6 тис. чистопорідних свиней української степової білої породи. Щороку тепер артіль продає до 2 тис. племінних свиней сусіднім колгоспам. На фермі великої рогатої худоби є 240 корів червоної степової породи.
Впровадження механізації та застосування мінеральних і органічних добрив дало змогу знизити собівартість продукції у всіх галузях господарства. Якщо в 1956 році на поля було внесено 3066 цнт добрив, в т. ч. 250 цнт мінеральних, то в 1966 році внесено 28,7 тис. тонн органічних і 3,7 тис. цнт мінеральних добрив. На колгоспних ланах також посаджено 86 га лісозахисних смуг. Для вивчення структури і складу грунтів створено агрохімлаборагорію. Внаслідок цих заходів собівартість центнера озимої пшениці в 1963 році становила 2 крб. 37 коп., кукурудзи — 1 крб. 61 коп. Собівартість центнера приросту великої рогатої худоби з 87,5 крб. в 1963 році знизилася до 66,9 крб. у 1965 році. Урожаї кукурудзи підвищилися до 43,6 цнт, а механізована ланка Д. І. Докова стала вирощувати понад 50 цнт на площі 100 га. Врожайність соняшнику досягла 15,3 цнт. З кожного гектара колгоспники збирають по 58 цнт винограду на площі 600 га. В 1966 році тільки від виноградників артіль мала понад 1 млн. крб. прибутку. Одержують колгоспники прибутки й від саду, що займає 70 га. Всього прибуток колгоспу в 1967 році становив 2 856 727 карбованців.
Колгоспне господарство має потужну техніку. Тут є 110 тракторів у 15-сильному обчисленні, 7 зернових комбайнів, 26 вантажних автомашин, 5 легкових. Щороку обробляються посіви за допомогою сільськогосподарської авіації. З метою ефективнішого використання техніки і земельних угідь налагоджено економічне навчання: створено гуртки по вивченню агрономії, зоотехнії, механізації сільського господарства, економіки тощо.
Дбає колгосп про підготовку власних висококваліфікованих кадрів. Тут працюють 12 чол. з вищою і 18 з спеціальною середньою освітою, сантехніки, електрозварювальники. У вузах і технікумах країни на стипендії артілі щороку навчається 19 чоловік.
З 1959 року в Кам’янці працює лукомеліоративна станція, яка обслуговує Ізмаїльський, Белградський, Тарутинський і Татарбунарський райони. Вона має 96 тракторів і 2 екскаватори. В колгоспі «Перемога» станція спорудила малу зрошувальну систему площею в 344 га. Значні роботи проведено і в інших колгоспах. Крім того, станція прокладає і ремонтує шляхи тощо. Кам’янські меліоратори користуються заслуженою повагою не тільки в Ізмаїльському районі, але й в інших. Тракторист П. Д. Рашков нагороджений орденом «Знак Пошани».
З року в рік кращою стає Кам’янка. Ще в 1963 році вона мало чим відрізнялася від інших сіл. Тепер тут виросли двоповерхові та одноповерхові будинки працівників лукомеліоративної станції і колгоспників. Ініціаторами будівництва нової Кам’янки стали члени артілі «Прогрес». Побудовано Палац культури, школу, дитячий садок, хлібозавод та багато виробничих приміщень. У 1967 році колгосп асигнував на будівництво 890 тис. крб. До 50-річчя Жовтня було відкрито новий сільмаг. Це сучасний магазин міського типу. Тут кілька секцій, у підвалах великі холодильні камери. В селі працює 5 магазинів, чайна, майстерня побутового обслуговування, а в липні 1967 року завершено будівництво ресторану і готелю на 38 місць. Навколо триповерхового Палацу культури розмістився адміністративний центр села. Тут же й сільський парк, що займає 2 га. В Палаці культури є широкоекранна кіноустановка, а також добре оздоблений зал одруження, в якому в 1966 році відсвяткували 25 весіль. Село електрифіковане, у всіх будинках є радіо, проведено водопровід. Інтенсивно будуються дороги й тротуари з твердим покриттям, зокрема на вулиці ім. 50-річчя Радянської влади. Проект реконструкції села виконано одеським «Міжколгосппроектом», а споруджувала все колгоспна будівельна бригада, що налічує 130 чоловік.
Виставка досягнень народного господарства CPGP, Держбуд СРСР, редакція газети «Сельская жизнь», ВЦРПС і Міністерство сільського господарства СРСР провели всесоюзний огляд-конкурс на кращу забудову та впорядкування радгоспних і колгоспних селищ. Від Одеської області на огляд-конкурс було представлено село Кам’янку. Після огляду, проведеного до 50-річчя Радянської влади, воно посіло перше місце.
Велику увагу приділяє артіль охороні здоров’я. В Кам’янці створено новий тип профілактичного закладу на селі — долікарський колгоспний центр охорони здоров’я. Він об’єднує фельдшерсько-акушерський та аптечний пункти, пологовий будинок, дитячі ясла, молочну кухню, медичний профілакторій та будинок санітарної освіти. Ці установи провадять оздоровчу роботу в тісному контакті з сільською лікарською дільницею, яка здійснює організаційно-методичне керівництво, а також з колгоспом та сільрадою, що подають матеріальну допомогу. Обслуговує колгоспний центр охорони здоров’я 5 медичних працівників. Наслідки роботи, яку він провадить, досить помітні. Число днів непрацездатності у зв’язку з виробничими травмами, порівняно з 1958 роком, зменшилось у 1961 році на 35 процентів.
Важливою ділянкою профілакторію є впровадження елементів санітарної культури у виробництво. Для тваринників споруджено спеціальний будинок із спальними кімнатами, їдальнею, бібліотекою. Тут, як і в тракторних бригадах, налагоджено безплатне харчування. Працівникам ферм і трактористам видається спецодяг за рахунок колгоспу.
В селі працюють 2 дитячі садки на 300 дітей, 3 дитячих ясел. Всі діти колгоспників до трирічного віку одержують безплатне молоко з дитячої кухні.
Провідну роль у господарському і культурному житті села відіграє партійна організація, що налічує 77 комуністів. Справжнім її помічником є комсомольська організація, в рядах якої 135 юнаків і дівчат.
Велику роботу провадить сільська Рада, при якій утворено ряд комісій.
За роки Радянської влади всі жителі стали письменними. Для учнів у 1963 році збудовано нове приміщення середньої школи. Її відвідує 650 школярів. Навчають дітей понад 40 вчителів. Більшість випускників школи залишається працювати в рідному селі, інші вступають у вищі навчальні заклади. Частина з них поверається в село і працюють за своєю спеціальністю. Тут також працюють музична школа та сільська бібліотека, де налічується до 15 тис. книг.
З кожним днем кращим і заможнішим стає життя колгоспників Кам’янки. Майже всі мають нові 3—4-кімнатні будинки, в кожній хаті нові меблі, радіоприймачі, у багатьох колгоспників є телевізори, пральні машини тощо. Зростає заробітна плата трудівників колгоспних ланів і тваринницьких ферм. Якщо в 1959 році на трудодень колгоспники одержували по 1 крб. 50 коп, то в 1966 році оплата трудодня піднялася до 3 крб. 89 коп. Середня оплата праці колгоспника становила 100 крб. на місяць.
У червні 1966 року жителі Кам’янки приймали в себе учасників молодіжної експедиції придунайських соціалістичних країн, які мали за мету зібрати якомога більше матеріалів про життя, працю і подвиги молоді. Тут, у Кам’янці, вони ознайомилися з життям трудівників колгоспного села, які впевнено крокують до нових звершень.
М. Д. ДИХАН, Л. П. ЛАТИШЕВА