Кілія, Кілійський район, Одеська область
Кілія — місто районного підпорядкування, центр району. Розташована на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, за 29 км на південь від залізничної І станції Дзинілор (на лінії Ізмаїл — Білгород-Дністровський). Відстань до Одеси грунтовим шляхом—227 км, водним (по Дунаю і Чорному морю) —118 морських миль, повітряним сполученням—165 км. Населення—24,2 тис. чоловік.
Час заснування Кілії невідомий. Саму назву міста часто пов’язують з легендою про те, що на острові Зміїному, поблизу дельти Дунаю, був колись храм на честь міфічного старогрецького героя Ахілла. Згодом навколо нього виникло невеличке поселення Ахіллея або Ахіллія, що на мовах деяких народів звучало як Акіллія, поки пізніше не трансформувалося в Кілію. Згодом цю назву прибрало місто, що виникло на Дунаї. Існує ще дві версії про походження назви міста Кілії — від румунського «chilie»—«келія», житло пустельника, і турецького «killi» — «глинястий».
Хоч сучасна назва міста — Кілія — не зустрічається раніше XII століття, проте можна вважати, що вона існувала давно. Спочатку виникла Стара Кілія і якийсь час відігравала роль торговельного і стратегічного пункту на Нижньому Дунаї. Дещо пізніше на лівому березі виникла Нова Кілія. З другої половини XII століття вона входила до складу Галицького князівства. На початку XIII століття землі цього краю, в т. ч. й Нова Кілія і Стара Кілія, входили до складу Галицько-Волинського князівства.
В 40-х роках ХIII століття через пониззя Дунаю пройшли монголо-татарські орди, підкоривши південно-західні руські князівства. Однак зв’язки з Кілією не припинялися. Так, у списку за XIV століття, що включає «имена всем градам Русским дальним и ближним», згадуються і міста по Дунаю: «Дрествин, Дичин, Килия, на устье Дуная, Новое село». Згадана тут Кілія — це, власне, невеличке рибальське поселення — Стара Кілія на правому березі Дунаю, а на лівому — Нове село, яке стали називати Новою Кілією.
В 1359 році утворилася Молдавська держава, до складу якої в кінці XIV століття увійшла і Кілія. В той час у Молдавському князівстві набула значного розвитку торгівля. Проте домінуючу роль в ній на той час посідали венеціанські купці, які, за висловом Карла Маркса, «майже монополізували торгівлю Константинополя і Чорного моря».
Спочатку Кілія була значним укріпленням візантійців на Дунаї, а згодом, маючи зручну пристань, стала важливим торговельним пунктом генуезьких купців. З травня 1381 року і до кінця літа 1403 року в Кілію навіть призначались консули Генуї.
В 1403—1404 рр. місто захопила Волощина. В 1427 році його здобув молдавський господар Олександр Добрий. У XV столітті Кілія поділялася на фортецю, оточену валами і ровами, та посад, де жили купці п ремісники. Але переважав тут «чорний» люд, який був зайнятий на будівельних роботах у фортеці й посаді, займався рибальством, працював на соляних промислах, обслуговував торговельні склади місцевих та іноземних купців. Його ряди весь час поновлювалися, тому що сюди тікало багато селян з навколишніх сіл від нестерпно важкого феодального гніту. Одночасно чимало міських жителів не поривали з сільським господарством: займались розведенням худоби, городництвом, садівництвом, виноградарством і хліборобством. Провідна роль в економіці міста належала транзитній торгівлі, бо місто знаходилося в дельті Дунаю, єдиної ріки, як підкреслював К. Маркс, що починалася у самому серці Європи і була природним шляхом в Азію. Саме через Кілію проходив торговельний шлях, що зв’язував Європу з країнами Сходу. Часто проїздили цим шляхом і львівські купці, які одержували спеціальні привілеї від молдавських господарів. Так, у грамоті Стефана Великого від 3 липня 1460 року згадуються «ливовчане що имоу[т] ходити до Браила или до Келеи по рибоу». Отже торговельні зв’язки між Кілією і руськими містами підтримувалися і в XV столітті.
Через вигідне географічне положення Кілія часто була об’єктом агресивних зазіхань інших завойовників, зокрема Туреччини і Угорщини. У 1429 році довелося відбивати сильний турецький напад. Влітку 1448 року Кілію захопила Угорщина, гарнізон якої перебував тут до 1465 року, поки цей важливий порт на нижньому Дунаї знову не перейшов до Молдавії. Зважаючи на стратегічне положення міста, тут будується фортеця. В 1479 році на її спорудженні працювало 800 майстрів, каменярів і 17 тис. чорноробів. Та заходи по зміцненню кордонів Молдавії не могли зупинити постійні нашестя Туреччини. 17 липня 1484 року вона захопила Кілію, яку султан Баязет II називав «ключем до Молдавії і Угорщини». Місто стало адміністративним центром Кілійської райї (округи) Сілістрійського пашалика (провінції). В цьому кутку Бессарабії, що дістав назву Буджака (в перекладі з турецької мови — кут), встановлено порядки воєнно-феодальної Туреччини. Корінні мешканці, зокрема слов’янського походження, були позбавлені будь-яких прав, зазнавали нещадного гноблення військових і цивільних властей. Загарбники мали великий зиск і від мита за продаж полонених невільників, яких вивозили через Кілію до Туреччини, та з рибальських промислів на Дунаї.
Турецький мандрівник XVII століття Евлія Челебі в своїх мемуарах зазначав, що тут мешкало немало знатних, кунців і работорговців, а також волохи, молдавани, руси. З його спогадів відомо, що Кілія залишалась торговельним містом. Для купців тут були побудовані караван-сараї. В торгових рядах на березі ріки розміщалося безліч крамниць, де можна було бачити представників різних цехів.
Використовуючи працю підлеглих, турки значно укріпили фортецю, навколо якої викопали глибокі рови.
В самій фортеці були цитадель, численні дерев’яні будинки для військових і служилих людей, соборна мечеть і 7 малих мечетей. Антіохійський патріарх Макарій і його син архідиякон Павло Алеппський, які в 50-х роках XVII століття поверталися з далекої подорожі по Росії і зупинилися проїздом у Кілії, скрізь на майданах міста чули лише «мусульманський заклик до молитви». Все корінне населення, яке, крім соціального поневолення зазнавало й духовного, не поривало із своїми національними традиціями, боролося проти насадження мусульманства. В 1648 році на громадські кошти було збудовано православну Миколаївську церкву. Ця споруда зберігається й тепер як архітектурна пам’ятка.
Хоч в умовах важкого турецького гноблення послабились торговельні зв’язки між європейськими країнами, проте це «власне торгове місто», як назвав його Дмитро Кантемір, відвідувало багато кораблів «не тільки всіх приморських тутешніх міст, але й віддалених єгипетських, венеціанських і рагузинських». Тут можна було зустріти купців з різних країн, зокрема, з Росії, що засвідчує священик Іван Лук’янов, який 1700 року проїздом до Єрусалима зупинявся в Кілії.
Досить часто приїздили в Кілію австрійські купці. В 1768 році Австрія, маючи від Туреччини привілеї на вільне плавання в дунайських водах, послала сюди свого емісара Ніколауса Клеємана. Під час перебування в Новій Кілії 1768 року він став свідком справжнього погрому міста, який вчинили турецькі яничари. Вони вибігали на міські вулиці, писав Клеєман, «грабуючи все, що їм попадалось; виносили з магазинів, яких не встигли позамикати, все те, що їм було потрібне».
Міста-фортеці, в яких стояли військові гарнізони і жили різні урядовці, були опорними пунктами турецького панування. Незважаючи на це, місцеве населення весь час вело боротьбу за своє визволення. Час від часу відбувалися збройні сутички між населенням Буджака і гарнізонами турецьких фортець Кілії та Акермана.
Особлива роль у боротьбі проти турецького гніту за визволення українських земель, що були загарбані Туреччиною, належить українським козакам. Вони часто здійснювали успішні походи і, як співалося у відомій народній пісні, не раз бували
Біля города, біля Кілії
На турецькій лінії.
Найзначнішими були походи козаків на Кілію під керівництвом Григорія Лободи і Северина Наливайка восени 1594 і весною 1595 року. В першій половині XVII століття відбулося немало морських походів на Кримське ханство і турецьке узбережжя Чорного моря. У травні 1602 року запорожці на 30 чайках і кількох галерах, відібраних у турків, вийшли в море і під Кілією вступили в бій з ворожою ескадрою. Відбивши одну галеру, вони перехопили їх кораблі. Наступні походи козаків мали місце в 1606, 1609, 1610 і в 1621 рр. У 1632 році запорізькі козаки на чолі з Іваном Сулимою штурмом взяли фортецю, але через кількісну перевагу ворога закріпитися тут не змогли.
Про довгу і уперту боротьбу козацтва з турецько-татарськими загарбниками, зокрема за Кілію, розповідають українські народні думи: «Козак Голота», «Козак-нетяга Фесько Ганжа Андибер». Обидві ці думи здавна популярні в народі, а на тему одної з них радянський композитор В. А. Золотарьов у 1928 році написав оперу «Хвесько Андибер». В оповіданні української письменниці Ганни Барвінок «Домонтар» підкреслюється широка популярність кобзарської думи на честь козака Анди-бера, який «гуляє з козаками під тим страшним турецьким городом Кілією, звідкіля йшов татарський шлях на Україну».
Після возз’єднання України з Росією боротьба українського козацтва проти турецько-татарського ярма посилюється. В 1693 році в південну Бессарабію увійшов великий загін задніпровських козаків під командою фастівського полковника Семена Палія, який в битвах під стінами фортець Акермана і Кілії захопив багато полонених і великі трофеї. В 1694 році ходили на буджацьких татар загони вінницького полковника Самуся, чернігівського полковника Якова Лизогуба та інші.
Під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII століття пониззя Дунаю знову стало ареною воєнних дій. 21 серпня 1770 року російські війська оволоділи фортецею Кілією, і протягом кількох років над нею майорів російський прапор. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року сюди знову повернулися турки. Під час війни 1787—1791 рр. кілійська фортеця в жовтні 1790 року була здобута російськими військами. У визволенні Кілії в цей час брали активну участь і чорноморські козаки. Відтоді збереглася народна пісня «Від Кілії до Ізмайлова покопані шанці», яка ще відома в історії як «Пісня про взяття Ізмаїла та Кілії».
З часу Ясського мирного договору (1791 рік) Кілія ще 15 років належала туркам. Під час наступної російсько-турецької війни 1806—1812 рр. 9 грудня 1806 року турки здали фортецю російським військам.
Після визволення від турецьких загарбників у придунайських степах почали селитися селяни з України і Росії. Вони займалися рибальством, хліборобством, ремеслом та дрібного торгівлею.
Одним з перших заходів російського командування щодо місцевого населення була спроба використати його для військових цілей. Головнокомандуючий Молдавською армією І. І. Міхельсон за згодою з новоросійським генерал-губернатором герцогом Рішельє, дивізія якого увійшла в Кілію, тут же 15 грудня 1806 року звернувся із закликом до колишніх російських підданих і задунайських запорожців записуватися у волонтерські полки. Зважаючи на успішний хід формування першого такого полку, військова адміністрація вирішила створити Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, яке 20 лютого 1807 року було затверджено указом Олександра ІІ. Двом полкам дарувалися прапори і гербова печатка із зображенням ріки Дунаю у вигляді дуги, хреста, півмісяця і сонця в променях, з зазначенням «Буджацького Усть-Дунайського війська» і датою — 1807 рік. Канцелярія війська знаходилася в Кілії. В 1807 році тут побував штабс-капітан російської армії І. П. Котляревський, автор поеми «Енеїда». Йому було доручено оглянути в Буджацьких степах місцевість для заселення її задунайськими запорожцями.
Буджацьке козацьке військо існувало недовго. Вже 20 липня 1807 року підписано царський рескрипт про його ліквідацію. Причиною цього було те, що звістка про утворення війська викликала піднесення селянського руху в прикордонних губерніях. Тому цар вимагав вжити найрішучіших заходів для боротьби з втечами селян за Дністер. Незважаючи на це, немало селян тікало від своїх визискувачів, поселялися і приписувалися в Кілії.
Після визволення від турецького гніту Кілія стала важливим міським поселенням і якийсь час — військово-адміністративним центром пониззя Дунаю. В 1808 році тут налічувалося 312 господарств і майже 1560 жителів. 34,6 проц. було зайнято рибальством, 17,6 — хліборобством, хліборобством і рибальством одночасно займались 1,3 проц. Ремісниче населення міста— шевці, теслярі, ковалі, мельники, різники та інші — становило 8 проц.; торгівлею займались — 17,6 проц. та різними промислами — 19,6 процента.
Протягом наступних двадцяти років соціальний склад населення Кілії зазнав деяких змін. Появилося більше купців і ремісників. За переписом 1827 року тут було 19 купців, 2 промисловці, а також 18 теслярів, 8 кожум’яків, 7 ковалів і 6 кушнірів. Кілька багатіїв і служителів культу мали кам’яні будівлі, а решта (687) були дерев’яні та очеретяні. Трудове міське населення жило, звичайно, в очеретяних хатах і землянках.
Після укладення Бухарестського мирного договору в 1812 році Кілійську фортецю віднесено до фортець другого класу.
На початку XIX століття забудова міста стала здійснюватися за певним планом. Широкі вулиці простяглися від Дунаю на північ в степ, перпендикулярно дотечи Дунаю. В південному напрямі місто розбудовуватися не могло через дуже заболочені плавні, які стали осушуватися лише за Радянської влади. Загалом воно зберегло шахове планування при досить малому розмірі квадратів. Крім житлових та адміністративних будинків, тут було споруджено кілька православних церков, в т. ч. й Успенську церкву, а в 1836 році — Покровський собор, що добре зберігся до наших днів.
Як заштатне місто Кілія з населенням 4146 жителів у вересні 1830 року увійшла до складу створеного тоді Ізмаїльського градоначальства разом з містами Ізмаїлом та Рені. Всі ці дунайські порти налагодили тісні економічні зв’язки з російським ринком, завдяки чому значно пожвавилась торгівля на місцевих базарах і ярмарках. В самій Кілії налічувалось на той час 26 крамниць, шинок, 34 питні заклади. Тут щороку влаштовувались два ярмарки: весняний Миколаївський — з 9 по 16 травня й осінній Параскеївський — з 14 по 21 жовтня. Основними предметами торгівлі були промислові товари, які привозились з Росії та з-за кордону. Крім того, на ярмарок привозили хліб, мед, вино, сіль та ремісничі вироби. Прибутковим і традиційним для Кілії був продаж риби. Пожвавився і промисловий розвиток. Розширили виробництво шкіряні та цегельні заводи. Вартість вироблюваної ними продукції в 1852 році становила 150 тис. карбованців.
Поступово збільшувалась кількість населення. Якщо в 1819 році в Кілії проживало 3620 чол., у 1836 році 4149, то в 1844 році тут було 5932 чоловіка.
Розвиток сільського господарства і торгівлі викликав настійну потребу поліпшити грунтові і водні шляхи, що зв’язували з півднем Росії. Тому в 40—50 роках розширено річкові пристані в придунайських містах, завдяки чому сюди могли заходити деякі морські судна. До того ж Кілія посідала помітне місце в стратегічних цілях Росії. Характеризуючи загострення обставин в Європі напередодні Кримської війни, К. Маркс і Ф. Енгельс підкреслювали, що в цей час російські судна кинули якір у Кілії.
Незважаючи на віддаленість від основних політичних центрів Росії, чимало людей, що мешкали в Кілії, підтримували тісний зв’язок з визвольним рухом великих міст країни і за кордоном. Так, коли в дунайських князівствах виник рух грецьких гетеристів, то в їхні загони добровільно вступали жителі Кілії. В жовтні 1820 року через Акерман, Кілію та Ізмаїл проїздив керівник гетерії князь Олександр Іпсіланті, що намагався схилити місцевих греків взяти участь у боротьбі за незалежність Греції.
Мешканці Кілії з неослабним інтересом стежили за подіями класової боротьби в Росії. В 1838 році вони виступили проти запровадження нових податків. Коли ж поліцмейстер заарештував кількох міщан,— інші на знак солідарності протягом кількох днів не виходили на роботу. В 1843 році жителі Кілії виступили проти зловживань міської поліції, яка брала хабарі і незаконно збирала податки і захоплювала міські землі. Активні учасники виступу міщани К. Данчук, Т. Ковтун, Л. Лупашко, Л. Маслов, Г. Шевченко та інші були заарештовані.
В Кілії певний час містилася арештантська рота інженерного відомства. В 1849 році сюди був відправлений учасник революційного гуртка Петрашевського Іполит Дебу, який перебував тут 2 роки.
Після Кримської війни за Паризькою угодою 1856 року Кілійське гирло Дунаю і частина Південної Бессарабії були передані Молдавії, яка потрапила під зверхність Туреччини. Економіка і торгівля підупали. Остаточно зруйнували й фортецю, а її стіни використали на будівництво різних споруд. Нині на місці фортеці височить великий портовий елеватор. Донедавна зберігались залишки фундаменту та один рів, на місці якого тепер міський став.
У 1878 році, після поразки Туреччини у війні, Ізмаїльський повіт з дунайськими портами знову повернуто Росії. Пожвавилася торгівля. Швидко збільшувалася кількість населення. Вже в 1897 році налічувалося 11 618 жителів, у т. ч. 11 017 міщан, 306 селян, 88 дворян, 40 служителів культу, решта належала до інших станів. Національний склад мешканців Кілії був такий: 4555 українців, 2200 росіян, 2495 молдаван, 2144 євреї, 87 болгар та інші.
На початку XX століття Кілія стала одним з найбільших торговельних міст на Дунаї. Незважаючи на відсутність будь-якої механізації в порту, місто по вивезенню товарів посідало перше місце серед російських портів на Дунаї. Тільки в Одесу вивозилось близько 3 млн. пудів зерна, здебільшого ячменю, кукурудзи, пшениці. За кордон, особливо в урожайні роки, вивозилося 12 млн. пудів зерна.
Якщо торгівля зерном висувала Кілію в число провідних російських дунайських портів, то в промисловому відношенні вона дуже відставала. Робітничий клас Кілії був малочисельним, існували лише парові млини та лісопильні, невеличкі цегельні і черепичні заводи.
Кілія залишалася невпорядкованою і відсталою в промисловому відношенні і перед першою світовою війною. В 1914 році кам’яна набережна порту була завдовжки 75 сажнів, а в місті забруковано лише 3 вулиці. Воно не мало водопроводу, погано освітлювалось. В місті було 83 приватні крамниці і 40 шинків.
Освіта і культура розвивалися повільно. В 60-х роках XIX століття тільки сто дітей (60 хлопчиків і 40 дівчаток) відвідували дві початкові школи. Поступово число учбових закладів в Кілії збільшувалося. Вже в 1880 році тут існували міське чоловіче трикласне та парафіяльне училища, жіноче однокласне училище, яке потім стало двокласним. На початку XX століття відкрито ще два міські чоловічі училища і однокласне жіноче. Перше чоловіче училище в грудні 1905 року перетворено на чотирикласне, а в 1913 році — у вище початкове. 14 вересня 1903 року почалось навчання у приватному жіночому училищі другого розряду, яке 13 жовтня 1906 року реорганізовано в шестикласну прогімназію В. А. Светенко. При місцевих церквах існували початкові церковнопарафіяльні школи, які називалися за ім’ям церкви (Миколаївська, Успенська) або за назвою околиць Кілії (Дем’янівка, Маяки, Натягайлівка, Омарбія), де була та чи інша церква.
Під час першої російської революції поширювались нелегальні соціал-демократичні видання, листівки і прокламації Одеського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії. Під впливом революційної агітації 1905 року страйкували портовики Кілії.
Помітне пожвавлення робітничого руху мало місце перед новим революційним піднесенням. 30 червня 1910 року відбулися страйки робітників парових млинів, а 13—15 липня — портовиків.
З початком першої світової війни Кілія стала прифронтовим містом. У ній розмістились військові частини, кораблі Дунайської транспортної флотилії і госпіталі. Тут зупинилося багато біженців і робітників евакуйованих підприємств з окупованої австро-німецькими військами Румунії.
Наприкінці 1916 року сформовано великий загін річкових сил і військ для оборони гирла Дунаю. Ударною силою мала стати окрема Балтійська морська дивізія, переправлена сюди з островів Балтійського моря. Матроси-балтійці, що прибули до Кілії, взяли активну участь в історичних подіях революційного 1917 року.
Після Лютневої революції поряд з Радами робітничих депутатів на нижньому Дунаї створено Ради солдатських та офіцерських депутатів. Однак, користуючись політичною незрілістю солдат, до Рад пробралось чимало реакційних елементів з числа офіцерів, які повністю підтримували політику буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду. Подібне сталося і в Кілійській Раді робітничих та солдатських депутатів, яка в березні 1917 року почала працювати в приміщенні міського клубу. Через засилля есерів і меншовиків всі заходи і рішення Ради були половинчастими.
З метою допомоги місцевим революційним силам у справі організації народних мас на боротьбу проти контрреволюції Одеська Рада робітничих депутатів надіслала наприкінці травня 1917 року до міста свого делегата Вайнберга. 29 травня він виступив у Кілійській Раді робітничих і солдатських депутатів з доповіддю про революційні події в Петрограді, про приїзд В. І. Леніна, про позиції більшовиків та їх розходження з меншовиками. Робітники Іванов та Наузніков — члени виконкому Ради — засудили діяльність місцевих угодовців.
Члени виконкому Кілійської Ради робітничих та солдатських депутатів, незважаючи на перешкоди контрреволюціонерів, виробили конкретні заходи, спрямовані на деяку демократизацію політичного життя. В Кілії створено загін народної міліції. В складі Кілійської Ради працювали такі секції; громадської безпеки, продовольча, культурно-освітня та агітаційна. В Кілії та найближчих до неї селах організовувалися бібліотеки і читальні.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі Росії першими в Кілії дізналися дунайські моряки. Вони негайно повідомили про це жителів міста і солдат місцевого гарнізону. З нагоди перемоги Жовтня в Петрограді відбувся багатолюдний мітинг.
Поступово зростав і міцнів вплив більшовиків на солдатські маси Румунського фронту і трудящих Бессарабії. В ряді військових частин посилились революційні настрої. В донесенні начальника окремої Балтійської морської дивізії начальникові штабу річкових сил Дунаю від 8 листопада 1917 року вказувалось, що подібні настрої склалися «під впливом ухвалених більшовицьких резолюцій», які обіцяють землю, мир і хліб. У тому ж донесенні повідомлялось, що полковий комітет 4-го морського полку відкрито виступив проти свого командування. Пізніше, 22 грудня 1917 року, відбулась збройна сутичка солдат 4-го морського полку з місцевою владою Кілії. Солдати і трудящі починали розуміти, що справжньої свободи не принесли їм ні російський Тимчасовий уряд, ні контрреволюційний «уряд» Бессарабії «Сфатул Церій», який проголосив маріонеткову Молдавську республіку.
Після того, як наприкінці грудня 1917 року вторгнулися війська боярської Румунії в Бессарабію, тоді ж в Одесі було обрано більшовицький Румунський військово-революційний комітет, який почав організовувати революційні батальйони з виходців з Румунії для відсічі боярам. Один такий батальйон (морський) очолив революційний матрос Георге Строїч (Стройчіу). Колишній портовий робітник з Галаца, він у 1916 році потрапив до Одеси разом з евакуйованою до неї верф’ю. В 1917 році Георге Строїч став організатором секції румунської соціал-демократії в Новій Кілії. Тут він познайомився з матросом Ионом Гречею, який працював на Кілійській судоверфь Обидва вони очолили Кілійський революційний комітет, який 14 січня 1918 року організував масові мітинги в місті і в порту. З допомогою солдат і робітників ревком взяв владу до своїх рук. Революційні матроси Кілії захопили в порту румунські кораблі «Дунай», «Браїла», «Корабія», «Северин» та інші, підняли на їх щоглах червоні прапори. На 8 румунських кораблях були створені революційні комітети, які заявили про свою повну підтримку Радянської Росії. З цього приводу командир румунської морської дивізії Беленеску рапортував, що «капітани румунських кораблів Кілії були змушені підняти революційний прапор і, за настійною вимогою румунських комітетів та частини румунських робітників російської верфі, підписали заяву про своє приєднання до руху».
З наближенням румунських окупантів до Кілії ревком організував оборону міста. Був сформований революційний загін з 300 чол. для боротьби проти агресії боярської Румунії.
Але сили виявились нерівними. 25 січня 1918 року Кілія була окупована румуно-боярськими військами. Відступаючи з Нижнього Дунаю, революційні моряки обороняли рибальське місто Вилкове, а далі брали участь у боротьбі за Радянську владу на різних фронтах громадянської війни.
Революційно настроєні моряки, що згодом повернулися додому, зазнали переслідувань з боку румунського уряду. За грати лиховісної тюрми Дофтана потрапили Георге Строїч і Йон Греча. За участь у повстанні в Юлії і службу в Червоній Армії Георге Строїч був засуджений на 25 років каторжних робіт у Дофтані, де помер у 1928 році. В листівці, що поширював серед обманутих солдат буржуазної Румунії Йон Греча, зазначалося: «Брати матроси! Брати робітники, зодягнені у військову форму! Не стріляйте в ваших братів-червоноармійців, якщо румунські поміщики пошлють вас битися з Радянською Росією, бо Росія — єдина пролетарська держава в усьому світі».
Панування румунських бояр спричинило занепад економіки міст і сіл в понизов’ї Дунаю. Невеличкі підприємства, що дісталися в спадщину від царської Росії, або перестали існувати зовсім, або працювали з великими перервами. Ніхто не дбав про їх реконструкцію. Всюди переважала ручна праця. Надто примітивним було обладнання судноремонтних майстерень. Негативно позначився на економіці міста і всієї Бессарабії відрив дунайських портів, зокрема Юлії, від російських портів Причорномор’я.
Помітно скоротилася навігація в Юлійському гирлі Дунаю в роки загальної економічної кризи 1929—1933 рр., зокрема за весь 1929 рік порт Юлію відвідало лише 35 кораблів.
В умовах соціального і національного гніту трудящі Юлії ставали на шлях революційної боротьби. Вони відмовлялися сплачувати податки, приймати румунське підданство. Так, у листопаді 1918 року 8 учителів міста відмовились присягти румунському уряду. 22 листопада 1919 року застрайкували візники, які вимагали підвищення заробітної плати. 18 серпня 1920 року відбувся революційний мітинг страйкуючих візників на площі біля Покровського собору, де зібралося близько 300 чол. Коли з’явився шеф бригади сигуранци, страйкарі його побили. Слідом за візниками виступили вантажники порту. Вони страйкували 25 вересня і 9 грудня 1920 року.
В роки румунської окупації в усіх школах міста провадилася примусова румунізація. Було відкрито румунську гімназію, в якій мали змогу навчатися переважно діти багатіїв. У числі тих, кому пощастило після початкової школи поступити до гімназії, був син садівника Омелян Буков — згодом відомий молдавський поет, уродженець Юлії.
Прогресивні елементи Юлії гуртувались навколо вчителя І. Стеріополо, учасника Татарбунарського повстання 1924 року. На його квартирі переховувався від агентів сигуранци революціонер А. Клюшников (Ненін), який очолював Ізмаїльський підпільний ревком. А. Клюшников підтримував зв’язок з більшовицьким підпіллям Кілії. Тут був створений підпільний ревком, яким керував Г. Соловйов. До складу ревкому входили М. Денисов, М. Рафалович, Є. Балуєв, С. Ісарієв та І. Стеріополо.
Комуністи Кілії підтримували постійний зв’язок з Ізмаїльським повітовим комітетом Комуністичної партії Румунії.