Приморське, Кілійський район, Одеська область
Приморське (до 1945 року — Жебріяни) — село, центр Приморської сільської Ради, розташоване за 45 км від райцентру та за 60 км від залізничної станції Дзинілор. Має автобусне і морське сполучення з Одесою, Кілією, Ізмаїлом, Вилковим. Населення 2240 чоловік.
Сприятливі умови краю здавна приваблювали переселенців. У кінці XVIII сторіччя в різних місцях Буджацького степу та в пониззі Дунаю почали виникати українсько-російські поселення. Одним з них було й село Жебріяни, яке позначалося на російських картах кінця XVIII століття під турецькими назвами Аджибрали або Хаджі Ібрагім. Першими його засновниками були селяни, що тікали від кріпацького гніту з різних губерній Російської імперії. Так, за даними військового відомства, П. Картавін втік від поміщика Дудіна з українського села Бутенок, С. Таран — з села Плоского Єлисаветградського повіту, І. Лимонов — з Московської губернії, К. Лисий — з Південної України. Перед російсько-турецькою війною 1806—1812 рр. у селі, яке вже називали Жебріянами, налічувалося понад 300 російських та українських переселенців. За даними опису, проведеного тут у липні 1808 року комендантом Кілійської фортеці майором Лавровим, 4 проц. вважалися корінними жителями. Переважна більшість з них займалася хліборобством і рибальством, інші — дрібного торгівлею. Продукція збувалася в місті Юлії.
Поступово зростала кількість населення. Якщо в 1822 році в селі налічувалось 43 двори, то в 1827 році їх кількість зросла до 50, в яких мешкало 87 сімей. Соціальний склад був неоднорідний. Так, 44 сім’ї були безземельними або малоземельними, що належали до так званих бобилів та бурлаків. У той же час понад 100 га землі належало поміщикові Брунченку з сусіднього села Нової Миколаївки.
У зв’язку з тим, що територія довгий час була театром частих російсько-турецьких воєн, економічний розвиток відбувався повільно. Після Кримської війни Жебріяни, як і вся Південна Бессарабія, тимчасово потрапили під владу Молдавського князівства. Внаслідок переможної війни з Туреччиною в 1878 році землі Південної Бессарабії остаточно ввійшли до складу Росії.
В умовах класового розшарування в селі щороку збільшувалася кількість розорених селян, які ставали на шлях боротьби проти експлуататорів. Так, у 1878 році вони брали участь у розгромі маєтку поміщика Брунченка в Новій Миколаївці.
Щоб закріпитися в Придунайському краї, царський уряд був зацікавлений у збільшенні населення, яке поповнювалося за рахунок переселенців з північних районів та природного приросту. Так, за останню чверть XIX століття воно зросло майже вдвоє. Якщо в 1875 році в 119 дворах був 741 мешканець, то в 1904 році в 198 дворах мешкало 1,3 тис. жителів. Одночасно відбувалася і соціальна диференціація населення. Якщо за третю чверть XIX століття земельний наділ зменшився більш ніж удвічі і середняцьким вважалося господарство з наділом в 25 десятин, то на початку XX століття середняцький наділ вже становив не більше 8 десятин, а господарство з наділом менше 8 десятин стає типовим. Натомість зростає землеволодіння куркульських господарств і церкви.
Незважаючи на віддаленість від промислових центрів Росії, де найбільш гостро проходила боротьба проти царизму, вісті про неї доходили і до Жебріян. Багато старожилів пам’ятають про історичне повстання на броненосці «Потьомкін». І нині живе в Приморському очевидець повстання — тодішній матрос Чорноморського флоту Є. С. Іванов.
Період 1905—1917 рр. ознаменувався поглибленням соціального розшарування села. Внаслідок столипінської реформи швидко зростали куркульські господарства. Саме в ці роки в селі з’являється «династія» нових куркулів — братів Іванових, які, не гребуючи ніякими шахрайськими засобами, скуповували землі розорених односельчан, розширивши свої землеволодіння до ста і більше десятин кожне. Процвітає корупція, казнокрадство. Виділені царським урядом напередодні першої світової війни деякі кошти на впорядкування морської пристані та під’їзних шляхів до неї були витрачені не за призначенням. Ніхто не дбав про медичне обслуговування населення. Переважна частина селян була неписьменною. Відкрите в 1893 році одно-класне училище могла відвідувати лише незначна кількість учнів, переважно діти привілейованих батьків. Все це створювало сприятливий грунт для поширення революційних ідей.
Про революційні події 1917 року селяни дізналися від своїх односельчан — солдатів, що поверталися з фронту. Про події Лютневої революції в Петрограді та розгром заколоту генерала Корнілова розповідав їм член полкового комітету 4-го артилерійського полку, що затримав козаків Краснова на станції Лугова, односельчанин І. М. Чоботарьов. Вів роз’яснювальну роботу серед селян колишній член ротного солдатського комітету С. Ю. Перстньов, що також повернувся з фронту. А село вирувало. Запалали склади вилківського рибопромисловця — багатія Єршова. Дізнавшись про повалення Тимчасового уряду, повсталі створили в селі орган народного самоврядування з представників селянської бідноти. Його організаторами стали більшовики І. М. Іванов та Ф. В. Іванов — матроси Чорноморського флоту, що повернулися в рідне село, та колишні солдати-комітетчики. Мабуть, саме тому жителі Жебріян назвали свій перший орган народної влади комітетом.
Великий Жовтень пробудив серед селянської бідноти прагнення до колективізму. Вже в перші дні після революції рибалки створили кооператив «Союз рибалок» на чолі з С. Ю. Перстньовим.
Народна влада в Жебріянах проіснувала недовго. На початку 1918 року в При-дунайський край почали наступ війська боярської Румунії, підтримувані Антантою. Користуючись тяжким становищем молодої Радянської республіки, румунські бояри намагались захопити Бессарабію. Однак проти них виступило населення, яке зі зброєю в руках стало на захист своєї незалежності. Більше тижня точилися бої в районі Вилкове—Жебріяни—Галілешти. Населення Жебріян під керівництвом матросів-більшовиків І. М. Іванова та Ф. В. Іванова, підтримуване артилерійським вогнем радянських кораблів «Донець» і «Кубанець», що стояли на рейді, мужньо билися з окупантами. Проте загарбники зламали опір захисників. У лютому 1918 року Жебріяни, як і вся Бессарабія, підпали під гніт боярської Румунії.
Користуючись підтримкою влади, місцеві куркулі захопили селянські землі. Внаслідок цього в 1923 році з 411 господарств у Жебріянах було 75 безземельних і 232 малоземельних господарства, в той час як кілька куркульських господарств мали до 200 десятин. Більшість розорених селян йшла до куркулів у найми, частина займалася дрібним ремеслом. У 1928 році в селі було 2 чоботарі, 3 столярі, 1 слюсар, 4 ковалі і 2 кравці. Торгували 2 невеличкі приватні крамниці і 3 корчми.
Політичне безправ’я і економічний гніт перепліталися з національним. Навчання російською мовою в початковій школі заборонялося. Діловодство велося незрозумілою для населення румунською мовою. Село, де не було прісної води і майже не припинялися різні хвороби, залишалося без медичного обслуговування, хоч тут мешкало понад 2 тис. жителів. Все це, звичайно, викликало гострий протест з боку населення, яке бажало об’єднатися з Радянською Україною. Немало селян залишали свої рідні оселі і тікали до Радянського Союзу. У зв’язку з цим в офіційних поліцейських документах село Жебріяни кваліфікувалося як «неблагонадійне».
Найяскравішою сторінкою боротьби населення за відновлення Радянської влади в селі була його участь в Татарбунарському повстанні. В серпні 1924 року тут створюється підпільна організація, яка мала тісний зв’язок з такими ж організаціями у Вилковому, Галілештах і Нерушаї. В її роботі брали участь Ф. В. Іванов — голова підпільного революційного комітету, С. Ю. Перстньов — скарбник організації, Ф. М. Муштаков, А. П. Тарасов, Ф. А. Воробйов, О. І. Костянтинов, А. П. Ломовий, Є. Є. Комендантов, К. А. Мартинов, К. Д. Цвіков, Л. Т. Кузьмін, Ф. П. Курічев, Л. К. Ломовий, О. Ю. Перстньов, І. М. Павлов, І. М. Решетников, С. Перстньов, Т. А. Євтюхов. Був розроблений план повстання, а також заготовлялась зброя, сховище якої знаходилось в Стенцівських плавнях. Саме сюди переправляли зброю з Вилкового, а звідси в села. Члени комітету розподілили між собою обов’язки на випадок взяття влади. Повстання почалося в ніч на 16 вересня 1924 року в Татарбунарах і навколишніх селах. Ще не встигли підпільники Жебріян закінчити підготовку до виступу, як у сусідніх селах з’явилася автомашина з агітаторами, які закликали селян до повстання. А з боку Вилкового вже підходили до Жебріян урядові війська й жандарми, на рейді стояло кілька кораблів. Коли автомашина з керівниками Татарбунарського повстання — У. Батищевим, А. І. Клюшниковим та Л. Цурканом наблизилась до Жебріян, по ній відкрила вогонь корабельна артилерія, і машина змушена була повернути в бік Десантного. В цей час у Жебріяци вдерлися війська і рота жандармів, а з кораблів висадився десант матросів. Захопивши село, королівські війська вдарили в тил повстанцям, що відступали з Нерушаю та Галілешт до Жебріянської бухти. Розпочалася жорстока розправа. Всіх чоловіків зібрали біля жандармського управління і по черзі сікли до непритомності. Побитих, напівживих людей возили по навколишніх селах, вимагаючи назвати «співучасників». Ф. М. Муштакова і О. С. Комендантова розстріляли без суду. Багатьох повстанців окупанти утопили в протоці Перебійній, що неподалік від села, а 23 чоловіки були заарештовані і віддані до суду.
Ще довгі роки після придушення повстання охранка переслідувала всіх тих, кого запідозрювала, намагаючись викорінити з свідомості селян надію на відновлення Радянської влади. Проте жителі Жебріян не схиляли голови перед окупантами і продовжували боротьбу, інші тікали до Країни Рад. Найбільша кількість їх припадає на 30-і роки. За далеко не повними даними ізмаїльської квестури та бессарабського окружного інспектора поліції, за період з 1928 по 1932 рік лише невдалих спроб переходу жителями Жебріян радянсько-румунського кордону зафіксовано 14. В дійсності, як і в 20-і роки, втеч було набагато більше. І тепер живуть у Приморському Т. Л. Березников, Т. Ф. Воробйов та інші, які в роки окупації перейшли кордон і перебували в Радянській країні до самого визволення, а потім повернулися в рідне село.
Румуно-боярська влада намагалася припинити втечі, залякувала населення та розповсюджувала наклепи на Радянську країну, але це не допомагало. Тоді окупанти вдавалися до провокацій. В 1932 році примар Жебріян М. І. Комендантов та жандарм Г. М. Данчиласку з провокаційною метою підкинули в господарські будівлі С. Ю. Перстньова, Є. Є. Комендантова, А. П. Тарасова та Н. Д. Курічева зброю і викликали в село жандармів, щоб спровокувати «підготовку» нового повстання і розпочати жорстоку розправу над населенням. Скориставшись з цього, жандарми заарештували А. П. Тарасова, Н. Д. Курічева та їх рідних. Проте товариші арештованих викрили провокацію. Влада, враховуючи велике хвилювання серед населення, примушена була припинити судову справу.
Одночасно з репресіями та різними провокаціями окупанти застосовували і політику загравання з населенням. У 1928 році було розпочато будівництво нового приміщення школи, яке фактично здійснювалося за рахунок населення. Сталося так, що на ньому добре нагріли руки представники місцевої влади, а школа і через 12 років, тобто до червня 1940 року, так і не була збудована.
В червні 1940 року звершилося вистраждане населенням Бессарабії возз’єднання з матір’ю-батьківщиною — Радянським Союзом. Хвилююче і радісно проходили зустрічі з визволителями. На рейді, навпроти села, стали радянські кораблі. Трудящі підняли над селом червоний прапор.
Після визволення було обрано сільраду. В налагодженні нового життя відчувалося дбайливе піклування Комуністичної партії, яка відрядила сюди досвідчених організаторів комуністів — робітників Багрія і Покровського. Вони допомагали конфісковувати і розподіляти передані селянам землі куркулів. Одночасно велася підготовка до утворення колгоспів. 117 дворів об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Паризька комуна», головою якої колгоспники обрали учасника Татарбунарського повстання С. Ю. Перстньова, а 310 рибалок організували риболовецьку артіль ім. Котовського. 1 вересня 1940 року, вперше в історії села, всі діти шкільного віку прийшли до школи. Були відкриті класи для ліквідації неписьменності серед дорослих. Молодь утворила групу по підготовці до вступу в комсомол.
Недовго трудящі змогли користуватися здобутками Радянської влади. Розпочалась Велика Вітчизняна війна. 163 жителі села вступили до лав Червоної Армії.
Добровольці Г. К. Комендантов і М. Н. Чоботарьов переправлялись через Дунай на румунський берег, виявляли вогневі точки ворога, привозили «язиків».
22 липня 1941 року Жебріяни загарбали румунські війська. Окупанти знущались над населенням, кидали в концтабори тих, хто брав активну участь в соціалістичних перетвореннях. Ф. Ф. Курічева та Ф. К. Логінова розстріляли, а 15 активістів кинули в арцизький концтабір, з яких 5 загинули. Багатьох колгоспників після катувань, як неблагонадійних, виселяли подалі від кордону в інші місця.
Населення вірило в перемогу, чекало приходу Червоної Армії. І цей час настав. В ніч на 24 серпня 1944 року висадився десант, який після оволодіння селом мав наступати на Вилкове і Кілію. Несподівана поява радянських кораблів в Жебріянській бухті приголомшила ворога. Десантники під командуванням Героя Радянського Союзу майора Ф. Є. Котанова діяли рішуче і сміливо. їх підтримував артилерійський вогонь бронекатерів, яким корегували гвардії старший лейтенант Ф. І. Кавтрєв, парторг 1-го гвардійського дивізіону бронекатерів Дунайської флотилії гвардії лейтенант А. П. Кірсанов. Через три години радянські війська оволоділи Жебріянами, вийшли на косу Кундук і відрізали ворогу шлях до відступу. 60 десантників закріпились на косі. 24 серпня о 7 годині 30 хвилин рота десантників, визволивши село, розгорнула наступ на Вилкове. В бою за Жебріяни знищено 1,5 тис. і взято в полон 4,8 тис. солдатів і офіцерів ворога, в той час як десантники втратили 28 бійців. За визволення села віддав життя Герой Радянського Союзу К. В. Бочкович.
Чимало подвигів здійснили приморчани села в боротьбі з ворогом. Т. Н. Демидов— нині завгосп Приморської восьмирічної школи, а тоді — старший кулеметник батальйону капітана С. А. Неустроева, що першим увірвався в цитадель фашизму, прикривав кулеметним вогнем підняття Червоного прапора над рейхстагом. Брав участь у штурмі Берліна К. П. Полянцев. 50 жителів села полягли в боях за свободу і незалежність Батьківщини. З тих, що перебували на фронті, 110 чол. нагороджені бойовими орденами і медалями Радянського Союзу.
Після визволення розпочалася відбудова зруйнованого господарства. Окупанти знищили та вивезли колгоспне майно. Особливо великих руйнувань зазнало рибальське господарство. Ворог спалив збудовані перед війною додаткові камери і цехи рибодільниці «Волчок», вивів увесь флот. Для відновлення кефального господарства на озері Сасику потрібні були великі капіталовкладення: в пересипу, що відділяє і захищає озеро від моря, утворилися великі та кілька малих «прірв», які з кожним штормом ставали ще більшими. Спочатку гостро відчувалась нестача робочих рук, бракувало коштів.
Хто лишився в селі, працювали для перемоги. Вже 1 вересня 1944 року рибалки відновили артіль ім. Котовського. В ній об’єднались 257 працездатних. Спочатку доводилося для виловлювання риби використовувати саморобні гачки, 13 уцілілих неводів, кілька сотень ятерів і 70 човнів. Та й цими засобами лову колгоспники на 16 вересня 1944 року виловили і здали державі 7498 кг риби. Поступово налагоджувалося господарство. Відбудовується рибодільниця «Волчок», де збудовано три виробничі споруди для прийому і зберігання риби загальною місткістю на 120 тонн, відбудовано коптильний цех та цех для в’ялення риби. Допомагали налагоджувати промисловий вилов і переробку риби робітники з Вилкового, Кілії, Ізмаїла.
У цей важкий рік за допомогою держави в селі організовано безплатне харчування школярів і дошкільників, надавалася допомога продовольчими товарами кожній родині.
Немало довелося подолати труднощів у процесі проведення підготовчих робіт до весняної посівної кампанії. З цією метою створюється агітаційна група при сільраді, яка провела серед населення десятки бесід, організувала збори селян, молоді.
До виконкому сільради почали надходити заяви про вступ до колгоспу. У червні 1947 року відновила свою діяльність артіль «Паризька комуна», що об’єднала 163 родини, а восени створено ще одну сільськогосподарську артіль — «30 років Жовтня», яка об’єднувала 130 чол. На кінець 1947 року майже всі родини вступили до колгоспів. Велике значення для відбудови колективних господарств мала підтримка держави, шефська допомога підприємств міст Вилкового і Кілії. На колгоспних ланах почали працювати трактори Новомиколаївської MTС.
Значних успіхів у розвитку господарства досягли колгоспники в 1949 році, що співпав з святкуванням 10-річчя возз’єднання українського народу в Радянській державі, з п’ятиріччям з дня визволення села і області та з 25-річчям Татарбунарського повстання. Підготовкою до свята керували виконком сільради та створена навесні 1948 року приморська партійно-кандидатська група, що налічувала 6 комуністів. На кінець 1948 року вона переросла в Приморську територіальну партійну організацію. Комуністам допомагали створені в 1947 році в колгоспах комсомольські організації, які налічували 25 членів. Вшанували в ці дні і пам’ять тих, хто загинув у боротьбі з окупантами у вересні 1924 року. На центральному майдані села були перезаховані останки сімнадцяти героїв — учасників Татарбунарського повстання. На могилі повстанців 17 серпня 1949 року встановлено пам’ятник.
Село заліковувало рани, заподіяні окупантами. В 1950 році колгоспники артілей «Паризька комуна», «30 років Жовтня» об’єднали свої господарства і створили колгосп ім. Андреева, перейменований у 1954 році в «Прикордонник». Господарство пішло вгору і скоро стало передовим у районі. Наступне об’єднання колгоспів сіл Приморського, Десантного і Мирного себе не виправдало, і в-1963 році вони були знову розукрупнені. Новий колгосп в Приморському став називатися «Росія». За ним закріплено 3079 га землі. Основний напрям господарства т— рільництво і тваринництво. Під зернові культури щорічно виділяється понад 1,1 тис. га земельних угідь.
Вже перші три роки існування артілі «Росія» ознаменувались значними успіхами її трудівників у виконанні семирічного плану. Майже на 45 проц. збільшилась врожайність зернових: з 23,5 цнт з га в 1963 році до 33,9 цнт з га в 1965 році. В останньому році семирічки на кожні 100 га угідь одержано по 42,5 цнт м’яса, надоєно по 257,8 цнт молока. Прибуток колгоспу за ці роки зріс більше як в півтора раза і досяг у 1965 році 24 800 крб. з кожних 100 га угідь.
Господарство має 18 тракторів, 7 комбайнів, 11 збиральних агрегатів, 11 автомашин тощо. Цю техніку обслуговують 2 інженери, 25 трактористів, 11 шоферів, 18 механізаторів. У тваринництві зайнято 65 колгоспників.
Розгорнувши соціалістичне змагання на честь XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України, члени артілі «Росія» в 1966 році перевиконали план продажу державі м’яса, молока, яєць та інших сільськогосподарських продуктів. Уряд високо оцінив трудові успіхи колгоспників. 16 з них нагороджено орденами та медалями.
Провідну роль у колгоспному виробництві відіграє партійна організація, яка налічує в своїх рядах 32 комуністи. В повсякденній роботі вона приділяє увагу поглибленню агрономічних, зооветеринарних та економічних знань. Комуністи організували агрономічний гурток, гурток механізаторів, зооветеринарний гурток. Вони разом з безпартійними підвищують свій ідейно-політичний та освітній рівень в початковій політичній школі, в школі основ марксизму-ленінізму, на семінарі атеїстів. 11 комуністів заочно навчаються в середній школі. Щороку до десяти молодих колгоспників від’їжджають вчитися за рахунок артілі в технікуми, в училища та школи механізаторів. Збагачені знаннями, повертаються вони в рідне село, успішно працюють на колгоспних ланах, фермах.
Міцніє з року в рік господарство рибальської артілі ім. Котовського. На початок 1967 року тут налічувалось 4 сейнери, 3 моторні боти, 10 могун, а 60 човнів уже стали допоміжним флотом. У рибалок 21 невід та понад дві тисячі інших снастей для вилову риби в Стенцівських плавнях, озері Сасик, Дунаї та Чорному морі. Має артіль і допоміжне господарство: 495 га землі, виноградники, свиноферму на 295 голів.
Вилов риби — давній промисел у Приморському, проте як окрема галузь господарства він був поставлений на наукову основу лише за роки Радянської влади. Колгоспники артілі ім. Котовського виловлюють і продають державі білуг, сазанів, дунайських оселедців, кефаль, морських та річкових окунів, камбалу, щуку, плотву, креветки, мідію тощо. На березі моря є рибоприймальний пункт «Волчок» — філія Вилковського рибозаводу. Тут відбуваються прийом і обробка риби (в’яління, пряний посіл, коптіння та інше).
В соціалістичному змаганні з риболовецьким колгоспом ім. В. І. Леніна, що у м. Вилковому, артіль ім. Котовського досягла значних успіхів. Семирічний план вилову риби виконано за 2,5 роки. Ініціаторами соціалістичного змагання виступають комуністи. Постійно перевиконують план бригади комуністів. Капітан-бригадир сейнера «Приморець» Є. Г. Радіонов за щорічний вилов понадпланової риби нагороджений у 1963 році орденом Леніна.
Рибалки активно борються за виконання п’ятирічного плану. Партійна організація, яка налічує понад 20 комуністів, вникає в усі питання виробництва. Так, восени 1966 року при обговоренні на відкритих партзборах підсумків роботи Керченської експедиції та заходів по підготовці до зимової експедиції комуністи вирішили за дні відпустки між експедиціями провести суботники по будівництву та ремонту кошількових неводів. їх приклад підтримали всі рибалки, і суботники пройшли успішно. Неводи були підготовлені за кілька днів, завдяки чому сейнери вчасно вийшли в зимову експедицію.
В експедиціях комуністи також подають приклад. Так, бригада, де працюють І. С. Комендантов, В. К. Рогозін і I. С. Чернеженко, в 1966 році виловила і здала державі 3906 цнт риби понад план.
На 235 проц. перевиконала в 1966 році також план вилову риби і бригада комуніста І. П. Семенова.
Немало риболовів навчається в заочній середній школі, в технікумах. Молодий комуніст О. П. Хомутов, закінчивши в 1966 році одинадцять класів заочної школи, поступив на третій курс заочного відділу Білгород-Дністровського рибопромислового технікуму. Правління колгоспу призначило О. П. Хомутова іхтіологом створеного водосховища площею в 700 га, а комсомольці артілі обрали його своїм секретарем.
Постійно зростає матеріальний добробут рибалок. У першому році п’ятирічки вони одержали в середньому по 1653 крб., не враховуючи прибутків від садиби і суспільних фондів споживання. Ті, що працюють в підсобному господарстві риболовецької артілі, одержали на трудодень по 1 крб. 75 коп. грішми та по 2,5 кг зерна.
З року в рік міцніє господарство обох колгоспів. Споруджуються нові тваринницькі ферми, зерносховища, складські приміщення; збільшуються врожаї і надої молока; закуповуються нова сільськогосподарська техніка і риболовецькі судна, споруджуються водосховища тощо. Все це приносить радість трудівникам Приморського, тому що завдяки економічному зміцненню колективних господарств поліпшується життя кожної родини села.
К. І. Тарасов народився в 1930 році. Його батько мав 7 десятин землі. Та мало радощів приносила ця земля. Як наймолодшому в сім’ї, Кирилові ще поталанило. Разом з одним з своїх братів він зумів закінчити 4 класи румунської школи. Інші десятеро старших братів і сестер разом з батьками змушені були весь час обробляти примітивними знаряддями землю. Врожаї були низькими. Лише з відновленням Радянської влади в лікнепі навчились вони грамоти. Коли організували колгосп, Кирило став тут обліковцем. У 1950 році його посилають в школу по підготовці голів колгоспів. Потім — служба в Радянській Армії і робота на посаді агронома в рідному колгоспі. За вирощений у 1966 році високий урожай соняшника К. І. Тарасова нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Кожна сім’я Приморського живе вільно і щасливо, що стало можливим тільки за Радянської влади. Для сім’ї Іванових 1966 рік ознаменувався двома визначними подіями. Вона поповнилась новим, тринадцятим членом. І в цьому ж році П. І. Івановій присвоєно почесне звання матері-героїні. До послуг наймолодших Іванових колгоспні дитячі ясла, четверо навчаються в Приморській школі. За рахунок колгоспу навчається в сільськогосподарському училищі Феодосія. Старший син, Григорій, скінчив у 1967 році Ленінградське арктичне училище, а його брат Леонід ще в ньому навчається. Готується до вступу до цього училища молодший брат Володимир, що скінчив в 1966 році заочно середню школу. Найстарша дочка Мотрона після закінчення торговельної школи працює продавцем у рідному селі. Щаслива доля сім’ї Іванових, як і багатьох інших, типова в сьогоднішньому Приморському. Про добробут населення дбають партійні організації артілей. Колгоспники похилого віку одержують пенсії, а дошкільнята в час роботи батьків виховуються в дитячих яслах. Учні одержують у школі безкоштовні гарячі сніданки. Частина школярів перебуває на утриманні колгоспів у групі подовженого дня, а влітку — в піонерських таборах або на спортивно-оздоровчому майданчику, створеному при школі. За рахунок колгоспів діти щоліта вирушають в екскурсії до Одеси, в Крим тощо.
На знак вшанування пам’яті тих, хто віддав своє життя на фронтах Великої Вітчизняної війни, в роковини перемоги над фашистською Німеччиною родини загиблих (50 родин) одержують від виконкому сільської Ради за рахунок колгоспів пам’ятні та цінні подарунки.
Поряд із зростанням добробуту підвищується і культурний рівень трудівників села. З 757 будинків за два десятиріччя Радянської влади побудовано 400 і 250 капітально відремонтовано. Всі вулиці вимощено черепашником і обсаджено деревами. В зразковому порядку приморський пляж, куди приїжджають відпочивати тисячі трудівників з різних кінців країни. В селі є 250 радіоприймачів, а в кожній родині — радіоточка. Лише в 1966 році населення придбало 37 радіоприймачів, 30 телевізорів, 11 мотоциклів, взуття на 8753 крб., меблів на 19 644 крб. та інше.
В усіх досягненнях Приморського за роки Радянської влади є частка турботи сільської Ради та її активістів. З 25 депутатів Ради — 18 колгоспників та колгоспниць, 2 робітники, 5 службовців. В роботі шести комісій, створених при Раді, крім депутатів, беруть участь близько 30 активістів. Всього до справ місцевого самоврядування залучено близько 60 чол., тобто майже 5 проц. дорослого населення.
Піклуванням про поліпшення умов життя трудівників пройнятий п’ятирічний план впорядкування села, схвалений весною 1966 року виконкомом сільської Ради на загальних зборах. За планом уже в 1966 році село підключено до державної енергосистеми, завершено будівництво кінотеатру, відкрито два нові магазини, розпочато будівництво залу засідань на 200 місць; в центрі села встановлено два пам’ятники: Г. І. Котовському та Герою Радянського Союзу К. В. Бочкову, що загинув при визволенні Приморського в 1944 році.
До послуг жителів села 7 магазинів, 2 їдальні, 5 буфетів, перукарня, майстерня індпошиву тощо. В селі працює медичний пункт, що обслуговується трьома медичними працівниками, і пологовий будинок на 6 місць. Для тваринників колгоспу «Росія» створено профілакторій.
Всі діти шкільного віку навчаються в Приморській восьмирічній школі. їх виховують 23 вчителі. Колгоспна молодь навчається без відриву від виробництва в заочній середній школі.
В селі значний загін інтелігенції: учителі, бібліотекарі, медичні працівники, агрономи, інженери-механізатори, іхтіологи, спеціалісти по обробітку риби, економісти— всього близько 50 чол., які провадять культурно-виховну роботу.
Люблять у селі пісню, молодецький танець. Понад 50 юнаків та дівчат беруть участь в гуртках художньої самодіяльності. На районному огляді художньої самодіяльності в 1967 році вони посіли одне з перших місць серед сільських колективів.
Кінофільм жителі Приморського вперше побачили в 1940 році, коли тут відновилась Радянська влада. В той час демонструвати фільми доводилося просто неба, на стіні одного з будинків. На той час в селі було чимало жителів, які намагались обійти це «диво» стороною і навіть при цьому хрестились з остраху. Зараз у Приморському працює стаціонарна кіноустановка. Новий кінотеатр розраховано на демонстрування широкоекранних фільмів.
Великих успіхів домоглися трудящі Приморського за роки Радянської влади в галузі економічного і культурного розвитку. Ще більші звершення чекають їх в майбутньому, до якого вони прямують під керівництвом рідної Комуністичної партії.
В. В. КОЗЛЕНКО, Р. А. ЛИЧКОВСЬКИЙ