Клімат і рельєф Одеської області. Історія заселення Одещини
Одеська область розташована на південному заході Української РСР. Вона межує на сході з Миколаївською, на півночі — з Кіровоградською та Вінницькою областями УРСР, на заході — з Молдавською РСР, на півдні — з Румунією, на південному сході омивається Чорним морем.
Територія області — 33,3 тис. кв. кілометрів. Населення — 2284,2 тис. чоловік, густота — 68,6 чоловіка на 1 кв. км. В містах проживає 1228,7 тис., в селах — 1055,5 тис. чоловік. Основне населення — українці (55,5 проц.) і росіяни (21,7 проц.). Живуть тут також молдавани, болгари, євреї, гагаузи, албанці.
В області є 26 адміністративних районів, 13 міст, 26 селищ міського типу, 1239 сільських населених пунктів.
Територія Одещини дуже витягнена, з півночі на південь вона простяглася від 45° до 48° північної широти. Тому окремі її частини помітно відрізняються своїми природними умовами.
Більша частина області лежить на Причорноморській низовині, на північ і північний захід Одещини заходять відроги Подільської височини. Поверхня здебільшого рівнинна, з нахилом з північного заходу на південний схід, до узбережжя Чорного моря. Рівнину перетинають глибокі долини річок, яри та балки, особливо в межах відрогів Подільської височини, де різниця між рівнем вододілів і долин становить пересічно 100 м. Чим далі на південь, тим спокійніший, менш хвилястий рельєф.
Північна частина області розташована у лісостеповій зоні України, середня і південна — у степовій. У грунтовому покриві переважають звичайні і південні чорноземи. Лісів мало, більш-менш значні площі займають вони в лісостеповій зоні.
Клімат переважно теплий і посушливий. Середньорічна температура тут коливається від 4-7,7° на півночі області до +11,19 — на півдні. Безморозний період триває від 170 до 210 діб. Річна кількість опадів — від 350 мм на півдні до 460 мм на півночі. Природні умови сприятливі для вирощування найцінніших сільськогосподарських культур — озимої пшениці, кукурудзи, ячменю, проса, соняшнику. В північній і центральній частинах області добре родять цукрові буряки, в південній частині широко розвинуто виноградарство.
По території області протікає чимало річок. Північну її частину займають басейни Савранки і Кодими — правих приток Південного Бугу, який тече по границі між Одещиною і Кіровоградщиною. На південному сході протікає Дністер, який впадає в Дністровсвкий лиман — велике водоймище площею в 360 кв. км, розташоване в межах області. На півдні — нижня течія Дунаю та його Кілійське гирло, по яких проходить державний кордон між СРСР і Румунією. На лівобережжі нижнього Дунаю і в долині між Кілійським гирлом та Дністровським лиманом є чимало озер, серед них прісноводні — Кагул, Ялпуг, Катлабух і Китай та солоні — Сасик (Кундук), Шагани, Алібей, Бурнас і Будацьке. У східній частині морського узбережжя, крім Дністровського лиману, який сполучається з морем, розташовані закриті солоні лимани — Хаджибейський, Куяльницький та інші, багаті на цілющі грязі. Степи південної частини області перетинають зрошувальні канали, мережа яких стає дедалі густішою. В 1967 році водами Дунаю, Дністра зрошувалося на Одещині понад 40 тис. гектарів.
Люди на території сучасної Одещини живуть з найдавніших часів, принаймні не менш як 100 тис. років. Про це свідчать сліди стоянок кінця раннього палеоліту, виявлені в с. Іллінці за 20 км на північ від Одеси та в м. Білгороді-Дністровському.
По берегах невеликих річок Барабою, Кучургану, Тилігулу та на Дністрі знайдено залишки поселень і пізніших періодів кам’яного віку — часів мезоліту (15—8 тис. років тому, поселення біля сіл Познанки Першої Любашівського району, Михайлівни Саратського району) та неоліту (VI—IV тисячоліття до н. е., поселення біля селища Саврані).
В IV—III тисячоліттях до н. е. по берегах придунайських озер та приток Дністра проживали племена землеробів і скотарів, що, крім кам’яних, вже мали й мідні знаряддя праці. На території Одещини знайдено залишки близько 100 поселень цих племен. Найголовніші з них — у м. Болграді, біля с. Озерного Ізмаїльського району, в с. Нагірному поблизу м. Рені, в с. Олександрівці Кодимського району. Вони є визначними пам’ятками трипільської і гумельницької культур. На зламі III і II тисячоліть до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена т. зв. усатівської культури, назва якої походить від с. Усатового, що під Одесою. В цьому селі виявлено залишки поселення, могильник, в якому було поховання зі зброєю, посудом, оздобами з міді, і плита з зображенням сцен мисливства. В кількох місцях недалеко від селища Татарбунар є кургани II тисячоліття до н. е.—пам’ятники ямної та зрубної культур доби бронзи.
Через безмежні степові простори Північного Причорномор’я пролягав шлях з Азії до Карпат, яким пересувались у давні часи численні племена кочівників. На початку І тисячоліття до н. е. тут з’явились кімерійці — перші з племен, що проживали на півдні сучасної України, назва їх зафіксована в письмових джерелах, їм, ймовірно, належали виявлені тут поселення сабатинівської культури і скарби ливарників доби пізньої бронзи (скарб біля с. Маяків Красноокнянського району). Починаючи з VII по II століття до н. е. територія теперішньої Одеської області становила південно-західну частину земель, які античні географи називали Скіфією, а з II століття до н. е.— Сарматією. Найвизначнішими пам’ятками цього часу є поселення і могильник біля селища Миколаївки та городище біля с. Надлиманського Овідіопольського району, кілька поселень біля с. Крижанівки Комінтернівського району та с. Іллінки Біляївського району.
У VII столітті до н. е. в Північному Причорномор’ї виникли грецькі колонії. Найбільші з них — Тіра (на території нинішнього Білгорода-Дністровського) та Ніконій (поблизу с. Роксолан Овідіопольського району). В І столітті н. е. над грецькими містами Причорномор’я встановила владу Римська імперія, але її панування було недовгим. В III столітті н. е. колонії припинили своє існування.
У перші століття н. е., в період занепаду Римської імперії і утворення ранньофеодальних держав, Північне Причорномор’я переживало складний процес свого розвитку. В III столітті тут з’явилися готи, яких наприкінці IV століття витіснили гунни, а з кінця VI століття тут були авари. Спустошливі нашестя кочових племен гальмували економічний та культурний розвиток краю. І все ж осілі землероби не припиняли своєї господарської діяльності. Це були племена черняхівської культури (II—VI століття н. е.) — можливо, гілка ранніх слов’ян — антів. їх поселення виявлено в північній частині Одещини (с. Кринички Балтського району, селище Фрунзівка). Працьовиті землероби і скотарі, вони разом з тим відзначались войовничістю і хоробрістю.
На берегах Чорного моря та вздовж лиманів розташовано чимало поселень перших століть н. е., де поряд з нащадками скіфів та сарматами проживали і племена черняхівської культури (поселення біля с. Киселового, поблизу Одеси).
Ще до утворення Київської Русі в Північно-Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — тиверці.
В наступні століття цей край ще не раз зазнавав спустошливого нашестя кочових племен — печенігів, половців та інших. Особливо трагічно склалась доля Причорномор’я в середині XIII століття, коли на Русь напали монголо-татарські орди. Значну частину населення завойовники винищили або взяли в полон, решту обклали великою даниною на користь хана і татарської знаті та примусили виконувати тяжкі повинності. Родючі землі були надовго перетворені на напівпустельні пасовиська. Настала доба тривалого господарського і культурного занепаду краю. Проте, і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно-Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просувався далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського населення, що прагнуло позбутися монголо-татарського ярма. Панування над цим краєм переходить від Золотої Орди до литовських феодалів. В цей час на території нинішньої Одеської області й поблизу неї виникають поселення з російським і українським населенням: Качибей (він же Коцюбіїв, Кучикленов, Хаджибей) — на місці сучасної Одеси, Бужин — на Південному Бузі, Караул — на Нижньому Дністрі та інші.
В 20-х роках XV століття, внаслідок розпаду Золотої Орди, відособилось Кримське ханство. Влада його феодальних правителів простягалась і над Причорномор’ям. Тоді ж Буджак (південно-західна частина сучасної Одеської області, розташована між гирлами Дунаю і Дністра) підпав на кілька десятиліть під владу Молдавського князівства. В кінці XV століття Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини. З цього часу Північне Причорномор’я фактично стало плацдармом для нападу турків на сусідні землі. В багатьох стратегічно важливих пунктах — Кілії, Білгороді, Качибеї та ін.— розмістились турецькі гарнізони.
Знову почався тривалий період господарського і культурного занепаду краю. В причорноморських степах кочували ногайці Єдисанської, Єдичкульської і Білгородської орд, які вели примітивне скотарське господарство, нападали на поселення землеробів, продавали в рабство захоплених у полон людей. Залишилося свідчення турецького мандрівника середини XVII століття, в якому район між Дністром і Дніпром описано як «суворі пустинні місця, що нагадують гнилу пустку». Проте і тоді тут існували, щоправда, невеликі острівці землеробства. В Нижньому Придністров’ї виниклю кілька сіл з українським і молдавським населенням, круг них були городи, виноградники, тютюнові плантації. Поряд з містами-фортецями існували й інші поселення міського типу, як, наприклад, Хаджидер (нині Овідіополь).
В середині XVIII століття знову почалося залюднення Північно-Західного Причорномор’я, перетвореного турецько-татарськими загарбниками в напівпустелю. З України і Росії сюди, на вільні родючі землі, стали прибувати гнані нестерпним кріпосницьким гнітом численні селяни-втікачі. Саме вони, оселившись тут, винесли на своїх плечах весь тягар первісного освоєння необжитих степових просторів, які згодом стали «житницею Європи». Це був справжній трудовий подвиг народних мас.
Нова глава в історії краю відкрилась тоді, коли він спільними силами російського й українського народів був визволений від турецько-татарського іга. Після успішного завершення російсько-турецької війни 1787—1791 рр., в якій поряд з суворовськими воїнами брали активну участь колишні запорізькі козаки, що вступили до Чорноморського війська, султанська Туреччина примушена була підписати Ясський мирний договір, за яким Росія закріпила за собою споконвічні слов’янські землі між Південним Бугом і Дністром, у т. ч. більшу частину території сучасної Одеської області. Відтоді заселення Північно-Західного Причорномор’я проходило значно інтенсивніше. Зростало населення і в іншій частині території нинішньої Одеської області — Буджацькому степу, особливо після того, як він разом з усією Бессарабією в 1812 році увійшов до складу Росії. Якщо на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром та в Буджацькому степу проживало близько 30—40 тис. чоловік, то на початку другої половини того ж століття (1858 р.) тут налічувалось понад 700 тис. чоловік. Такого зростання населення за тих часів не було в жодній частині Росії. Цьому значно сприяли попит на внутрішньому і зовнішньому ринках на південноукраїнський хліб та інші сільськогосподарські продукти, швидкий розвиток причорноморських міст, що стали південними воротами держави, яка довго була відірвана від виходів на морські простори,— і насамперед Одеси.
Заснована в 1794 році на місці невеличкого селища Хаджибею, Одеса за кілька десятиліть виросла в одне з найбільших міст країни. В 1805 році вона стала центром новоутвореного Новоросійського генерал-губернаторства, яке охоплювало величезну територію. Одеський порт швидко став одним з головних вузлів зовнішньоторговельних зв’язків Росії з країнами Європи та Близького Сходу.