1946 – 1947 роки. Голодовка.
У 1946 році 16 областей України, в тому числі і Вінницьку область, поразила засуха. Озимі і ярові посіви загинули. Урожайність зернових складала 2 — 3 центнери з гектара. Не дивлячись на важкі кліматичні умови, держава у 1946 році спустила на Україну план хлібопоставки 6,5 млн. тон зерна. Такий план виконати було неможливо, но керівництво це не цікавило і про скорочення планів поставки хліба державі слухати не бажало. Навпаки, у серпні 1946 року план хлібозаготовок областям Українській республіці було збільшено до 7 млн. тон. В цілях виконання планів хлібопоставки в колгоспах знову вилучили весь фонд зернових культур, але і такі заходи не допомогли виконати завищені плани держави. Знову, як і в 30-ті роки, були створені загони по вилученню «надлишків» хліба у селян. В ці загони входили представники сільської ради, правління колгоспу і НКВД.
У лютому 1946 р. із Вінницької області вивезли 17 100 тон зерна за кордон. В той же час когоспи області в рахунок держпоставок здавали знову насіневий фонд. Продажа хліба знову була заборонена. В країні почався голод і захватив майже половину території СРСР, в тому числі і Україну.
Історик Елена Веселова в своєму дослідженні голоду вказує, що «…на 2 июля 1947 года в Украине насчитывалось свыше 1 млн. 154 тыс. истощенных голодом людей – дистрофиков». Голодаючі селяни вимушені були вживати в їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м’ясо павшої скотини, сусликів, собак, кішок. Після такої їжі вони продовжували працювати, виконуючи 5-річний план, і зобов’язання, спущені державою по здачі молока, м’яса, яєць, шерсті. Після виконання таких зобов’язань в сім’ях нічого не залишалося. В народі родилася крилата фраза: «Їж баланду, пий водичку та виконуй п’ятирічку!»
Керівники деяких областей зверталися до Уряду з проханням зменьшити плани хлібопоставки, відповідь була категорична: «Об уменшении плана хлебопоставки не может быть и речи».
До керівників республіки зверталися з проханнями і скаргами селяни:
ЖАЛОБА КОЛХОЗНИКОВ с. ПОПЕЛЮХЫ
Песчановского района Винницкой области Председателю Совета Министров СССР Н. С. Хрущеву на невыносимые условия труда и голод (5 июня 1946).
«Никита Сергеевич, батюшка наш, заместитель, трудно нам, оборванные мы все, голые и босы, грязные и голодные, на людей не похожи, хуже скотов живем, никогда нам так не было трудно, как в эту минуту, люди наши с голоду мрут. Дети от недоедания и болезней становятся калеками. Питаемся мы лебедой, корой, а у кого есть деньги, то едут в город и покупают хлеб в коммерческих магазинах, но и за хлебом идти далеко — 140-160 км, а у нас никто не продает. Из колхоза мы ничего не получили, и нет надежды — все сгорело, а яровые очень слабые и как выполним план, то все подохнем…
Если Вы, Никита Сергеевич, нам не поможете, то у нас сил уже не хватает, а из области никто нас не слышит. С каждым годом все хуже и хуже — колхоз все равно, как ни работай, а гарантии нет, что получишь. В селе очень грустно, теперь никто уже ни праздников, ни свадеб не справляет, все обеднели и никого это не интересует, а молодежь наша ходит в тряпках, и им не до веселья, а комсомольцы и партийцы молчат. В газетах пишут, что все хорошо, а где это хорошо, а у нас все плохо. В районе все плохо, хуже, чем было 10 лет назад. И базара нет, и церковь сожгли, и баня не работает. ….. Люди все изменились — худые, черные, злые, говорят, что теперь правды нет, но правда должна быть. Мы просим у Вас поддержки, Никита Сергеевич, выбрать внимание на наше село Попелюхи Песчанского района. Помогите нам хоть в этом году».
Більшість людей нікуди не зверталися, так як знали вже, що ніхто їм не допоможе, окрім самих собі. Селяни знову почали рятуватися — тікали в більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництво заводів, єлектростанцій, залізних доріг. Держава знову перешкоджала селянам покидати село. В села направлялися загони, які відшукували втікачів і повертали їх назад до села. Виїхати із села можна було тільки по організованному набору (вербовці) на відновлення промислових об’єктів. По набору із Пиріжни виїхало багато молодих, працездатних людей — в Донбасс виїхали Петрик Наталья, Швець Тодоска, Швець Ірина, Шпаченко Марія та інші. У місто Дніпродзержинськ виїхали Шепітко Омельян, Кучерявий Михайло, Петрик Григорій і ін.
Восени з району в село надійшла рознарядка — вжити заходів щодо виконання плану з поставок хліба державі. Де ж взяти хліб, як не у селян? І заходи були прийняті. По селу знову їздив візок і ходила по дворах комісія, яка оглядала сараї, погреби, горища і вилучала знайдене зерно. По селу було чути, як голосили жінки то в одній хаті, то в іншій, бо без хліба не збережеш сім’ю. Сільські жителі почали готуватися до важкої зими. Діти промишляли по полях, посадках і лісах, добуваючи і несучи до хати все, що тільки може стати в нагоді в їжу людям і тваринам. У серпні, після збирання чахлого врожаю, діти відправлялися у поле, де збирали на землі колоски, які залишилися після збирання врожаю. Поля охоронялися сторожами, збирати щось на полях було заборонено. Доярки з ферми приносили у пазусі зернову суміш, полову, але скоро і на фермах було пусто. Голодний крик тварин на фермах чути було по всьому селу. Худобу підвішували на мотузках, бо, якщо вона ляже, то від голоду вже не встане. В їжу пирожани вживали все, що можна було знайти в полях, лісах, посадках. Збирали жолуддя, лободу, черемшу, гриби, варили старе шкіряне взуття, шкіряні ремені, куски кожуха. Навесні ходили в поля, де збирали гнилу картоплю, буряк, клевер, товкли картопляну ботву. Деякі з односельців виходили на вулицю все рідше і рідше, а потім зовсім лежали в хатах опухлі від голоду. У селі зникли кішки і собаки — усе пішло в їжу. У лютому-березні багато хто почав вмирати, деякі сім’ї вимерли повністю. Кількох дітей із села відвезли до лікарень та дитячих будинків. Дорослі ж залишалися без усякої допомоги.
Випускник Пиріжнянської школи Василь Носульчак згадує: « В 1947 году умерло от голода много людей. Прошло болем 60-ти лет, а в моей памяти отчетливо сохранился эпизод тех дней, когда зимним утром, еще в сумраке, по пути в школу я натолкнулся на предмет, слегка занесенный снегом, в котором по одежде я узнал женщину, она одиноко проживала недалеко от нас. Истощенная, она замерзла прямо на дороге». ( Дети войны, Одесса, 2011 г., с.152).За розповідями односельців Будейської Оксани, Петрик Наталії, Олійник Ганни, Браславської Килини багато колгоспників в холодні, морозні і сніжні ночі ходили в поля, розгрібали занесену снігом неприбрану кукурудзу і добували качани, сушили їх і мололи на жорнах разом з качаном. З цієї суміші варили куліш. Багатьом селянам вдалося зберегти життя дітей завдяки поїздкам батьків до Польщі, де міняли на хліб у кого що було: вишиті рушники, сорочки, скатертини, кінську збрую, кожух діда чи бабчине намисто. Поїздка була важкою: на потяг сісти було неможливо — все було забито народом. До Польщі їхала вся Україна. Доводилося їхати на даху або на буферах між вагонами, намагаючись втриматися на лютому холоді з останніх сил. Зима була в той рік дуже сувора: міцний мороз, сніг, а ще треба тримати речі, щоб не вкрали. Багато було трагічних випадків у селі: людей скидали з поїзда, стягували гаком мішки на ходу, обкрадали, а деякі люди замерзали в дорозі.
Голодний народ склав частушку:
Ні корови, ні свині,
Один Сталін на стіні
Руку здняв над головою
Їдьте в Польщу за мукою!
Тяжко переносили голод діти, вони їли все, що тілки могли знайти на колгоспних полях, в лісах, посадках. В післявоєнні роки Анна Адамівна Турчинська, вчителька молодших класів частенько підгодовувала голодних дітей. Вона на собі випробувала, що таке голодовка в 1932-1933 роках, коли її опухшу від голоду врятував сусіда.
Після танення снігу, лише підсохла земля, усі, хто вижив, знову кинулися у поля на роздобуток прожитку: на картопляному полі шукали торішню картоплю і робили крохмаль, рвали молоду кропиву, щавель, збирали черемшу. На городах підростали молода цибуля і часник, визрівали черешні, вишні. Почали рожевіти ранні яблука і грушки. На початку липня люди почали робили перші обжинки недозріого ще хліба, шарпали колоски, терли їх у макітрі для кулешу або мололи на борошно і пекли коржі або пампушки з додаванням жолуддя або лободи. Пампушки були розділені на маленькі шматочки, які не дозволяли з’їсти більше двох шматочків, бо шлунок відвик від хліба, і може статися заворот кишок.
Голод, охопивший всю країну, сприяв росту злочинності. Люди, заради спасіння свого життя і життя дітей йшли на злочин — грабежі, убивства, шукаючи різні способи виживання. Як і в 1933 році були випадки людоїдства. Багато років потому М.С. Хрущов записав на магнітофонну ленту свої спогади: «Стали поступать сигналы, что люди умирают. Кое-где началось людоедство. Мне доложили, что нашли голову и ступни человеческих ног под мостом у Василькова (городка под Киевом), то есть труп пошел в пищу».
Держава у відповідь на зріст злочинності прийняла свої заходи. У 1946 році були прийняті постанови: «О мерах по обеспечению сохранности хлеба, недопущению его разбазаривания, хищения и порчи» и «Об обеспечении сохранности государственного хлеба». Згідно з постановами правоохоронним органам вмінялося в обов’язок забезпечити збереження державного хліба, що означало примінення крайніх заходів.
4 червня 1947 р. Указом Президіума Верховної ради СРСР «Об уголовной ответственности за хищения государственного и общественного имущества» — уряд відновив дію закону 1932 року « о пяти колосках». Пункт 3 указу було присвячено колгоспам, де сказано: « кража, присвоение, растрата или иное хищение колхозного, кооперативного или другого общественного имущества караются заключением в исправительно-трудовом лагере (ИТЛ) на срок от пяти до восьми лет с конфискацией имущества... за повторное или групповое, или в крупных размерах хищение следует применять наказание от восьми до двадцати лет заключения с конфискацией имущества». В короткий строк суди провели тисячі показових процесів. Через півроку після указів тюрми і табори були переповнені засудженими селянами. Важке положення в країні погіршала грошова реформа 1947року. В умовах повної відсутності Збербанків на селі, обмін готівки, яку зберігали селяни вдома, здійснювали у відношенні 1 до 10, а в містах обмін грошових знаків здійснювали 1 до 1.
Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво Украіни на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити масштаби катастрофи за рахунок ресурсів західних областей та зверталося за допомогою до Сталіна. У відповідь Сталін заявив Хрущову: «Ты мягкотелый! Тебя обманывают, они играют на твоей сентиментальности. Они хотят, чтобы мы потратили наши государственные запасы ». У березні 1947 р. «Мягкотелого» Хрущова замінили на «твердого» Л.Кагановича.
Усі прохання регіональної влади про видачу зерна із держрезерву на допомогу голодаючим селянам залишалися без відповіді, або надавали допомогу в 2-3 рази меньшою необхідності. Деяке покращення в забезпеченні продовольством відбулося з липня 1947 р., коли почав поспівати новий врожай. В цей час радянське керівництво одержало із Китаю 200 тис. тон зерна і бобів соі. В Україну і в Білорусію поступала також «помощь жертвам войны» по каналам ООН. Мешканці Пиріжни ніякої допомоги не одержували, ніхто із пирожан похилого віку не зміг згадати хоч якусь допомогу від держави чи ООН. Кілька післявоєнних років у мешканців села хліба до нового врожаю не вистачало. Селяни вишукували свої способи виживання:
Іван Криворука дістав алюмінійовий брухт, зробив форму і в домашніх умовах виливав ложки, якими забезпечував мешканців Пиріжни і навколишніх сіл; Кучерява Софія пекла хліб, один залишала для сім’ї на тиждень, а решту її діти розрізали на шматки (цілий хліб ніхто не в змозі був купити) і продавали на базарі у Кодимі; Кравець Тодоска разом з малими дітьми збирала у лісі сухе гілля, яке носили продавати за 7 км. до Кодими на базар.
Дехто з чоловіків зайнялися торгівлею м’ясом. У складчину викупали по селах свиню, різали, кров і потроха залишали для родини, а м’ясо везли на базар. Багато хто з жінок в післявоєнні часи освоїли чоловічу професію гончара — сідали за круг і виробляли горшки. Діти теж ставали гончарами, про що згадує Білоус А.А. — випускник 1952 року Пиріжнянської школи, він в той час вчився у 6-му класі: «…у нас с мамой материальное положение было очень тяжелым и мне пришлось срочно учиться гончарному ремеслу. Вскоре я умел делать маленькие горшки, макитры и покрышки для закрытия кувшинов, горшков и др.. ємкостей. Классные мастера – настоящие гончары – делать покришки считали зазорным, ну а мне выбирать было не из чего. Я с матерью, взяв с собой мешок и топор, ходили на глиняный карьер, долбали кусочками глину, замачивали ее, мать, будучи уже больной, месила эту глину ногами. Вечерами после школы я лепи гончарне изделия, которые после от жига в горне носили в мешках в Кодыму на рынок. Мать подимала меня в 4 часа утра, мы взваливали на плечи мешки с горшками и пешком до Кодымы топали 2 часа. Особенно тяжелая дорога была от леса до Кодымы, поскольку в лесу шли под. гору, а за лесом уже не хватало сил. За первые проданные изделия мать покупала булочку и 100 граммов сала или колбасы…». Але не всі мешканці села вирішували проблеми виживання, були і такі селяни, хто не дочекавшись нового врожаю, пішли із життя.
Щорічно осінню в 1948-1950 рр. Становище з продовольчими товарами покращувалося, а весною і літом знову погіршувалося — голодне існування дорослих і дітей продовжувалося. Голод покидав села Украіни протягом 3-х років. Дослідники проблем голодовки 1946-1947рр.. вважають, що голоду в післявоєнні роки могло не бути. В монографії: «Голод в СССР 1946—1947 годов: Происхождение и последствия», М., 1996 В. Ф. Зима пишет: «…Голода 1946—1947 гг. в СССР могло не быть, поскольку государство располагало достаточными запасами зерна. Одна его часть, не самая крупная, экспортировалась. В течение 1946—1948 гг. экспорт составлял 5,7 млн т. зерна, что на 2,1 млн т. больше экспорта трех предвоенных лет. Другая, основная часть запасов никак не использовалась. На неприспособленных для хранения складах зерно портилось настолько, что не годилось к употреблению. По неполным подсчетам за 1946—1948 гг. в целом по СССР было начисто загублено около 1 млн т. зерна, которого могло хватить многим голодающим».
У 50-ті роки в СРСР життя народу з кожним днем покращувалося, а селяни України все, що вирощували і виробляли в колгоспах, віддавали на виконання планів по хлібозаготовці державі. Працюючи на землі, вирощуючи хліб, селяни жили полуголодні в бідності і злиднях.