Господарська діяльність
До революції 1917 року важкий шлях рабської праці пройшли мешканці Пиріжни, працюючи протягом довгих століть на користь польських магнатів та російських поміщиків. Такою ж рабською була колективна праця мешканців села за часів радянської влади. Селяни надзвичайними зусиллями досягали неабияких результатів в сільськогосподарському виробництві на благо держави і суспільства, не забезпечуючи свої родини матеріальними благами.
Для забезпечення своїх родин їжею, одягом, житлом селяни паралельно із працею на пана, на поміщика чи на полях колгоспу заради суспільного блага, працювали і продовжують працювати у своїй садибі. В різні історичні періоди — до революції і за часів радянської влади держава часто залишала селян на самовиживання і господарська діяльність на садибі була єдиним джерелом їх існування. Головними традиційними видами діяльності на садибі були і залишилися сьогодні: землеробство, тваринництво, садівництво, ремісництво.
В окремі історичні періоди селяни Пиріжни мали різні земельні наділи. Так, після реформи 1861 року селяни одержали від 2-х до 4 – 5 –ти десятин землі, за часів Радянської влади кілька разів держава то наділяля селян землею то відбирала її. В 60-ті роки до перебудови у пиріжнян було на родину від 30 до 60 соток землі, а під час перебудови при розпаюванні землі одержали у власність спочатку 2,7 га, а згодом влада скорегувала цю цифру на 1, 7 га землі.
З давніх часів пиріжняни на своїх земельних наділах займалися традиційним землеробством — вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, згодом гречку, кукурудзу, буряк, соняшник. Окрім цього, на спеціально виділених участках землі вирощували картоплю, фасолю, капусту, огірки та інші культури. До 60-х років XX століття на присадибній ділянці землеробство велося дідівським ручним примітивним способом за допомогою лопати і сапки. Навесні городи копали лопатою вручну і засівали теж ручним способом. Старші в родині крок за кроком ступали по ріллі і руками розкидали зерно перед собою. Городні роботи відбувалися завжди урочисто, з дотриманням комплексу звичаїв та обрядів, які, згідно з давніми за походженням народними релігіозними віруваннями, мали забезпечити щедрий урожай у поточному році. Початок і кінець польових робіт весною і після збору врожаю обов’язково супроводжувало святкове частування всіх членів родини.
У жнива працювали усі дорослі члени родини. Залучалися до виконання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) діти і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець гречку. Раніше збіжжя косили лише чоловіки, а серпами жали жінки. Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянській хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя зв’язували у снопи «перевеслом», тобто скрученим жгутом стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали у копни по 15 чи 30 снопів. Після закінчення жнив снопи звозили возом у клуню, на подвір’я або на тік. У Пиріжні молотили збіжжя за допомогою ціпа, відомим з далекої давнини сільськогосподарським знаряддям. До молотьби готували земляний тік у дворі. На току складали у два ряди нерозв’язані снопи жита чи пшениці, колоссям до середини, щоб вони трохи перекривались, і вибивали ціпом зерно. Заможні селяни використовували молотарки, які приводилися в дію за допомогою коней. Обмолочене зерно обов’язково відділяли від полови. Для цього найчастіше використовували дерев’яну лопату («шуфлю»), а також сито, відро, за допомогою яких зерно з половою й іншими відходами молотьби кидали навпроти вітру. Оскільки зерно важче, то воно падало на землю, а полову вітер відносив набік. Частку провіяного зерна зразу ж мололи на жорнах і до вечора господиня пекла пампушки, подавала їх до столу з часником. Зібраний урожай зерна зберігали у коморі або на горищі хати. Для переробки зерна на борошно у багатьох селян Пиріжни були ручні млини («жорна), на початку XXст. в селі появилися вітряки, а в кінці 20-х років минулого століття працював уже млин.
З 1960-х років в обробці селянської землі допомагав колгосп, приміняючи сільськогосподарську техніку. З осені селянські городи і земельні наділи за селом — левади орав трактор. З цього ж часу селяни менше сіяли зернових культур, більше садили кукурудзу, яку використовували для приготування селянської їжі і на корм худобі.
Окрім землеробства, дуже важливе місце у господарстві мешканців села посідало тваринництво. Ще з давніх давен в селі розводили велику рогату худобу: корів, биків, розводили також свиней і коней, а також різну домашню птицю. Основну увагу селяни приділяли насамперед розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, шкірою та м’ясом, але значна частина мешканців не мала змоги утримувати велику рогату худобу. Основною тягловою силою у господарстві селян до організації колективних господарств були воли, у деяких селян були коні. Але більшість селян Пиріжни відгодовували свиней, вони задовольняли потреби мешканців села в салі та м’ясі. У кожному селянському дворі обов’язково розводили курей, гусей, качок, кролів. Навколо села були непридатні землі для хліборобства, на яких випасали велику рогату худобу спільними стадами — «чередами», в кожну з яких зганяли від 60 до 100 голів дійних корів, а інколи також телят і волів. Череди випасали самі селяни по черзі, а іноді наймали пастуха. Права пастуха ще з давніх часів регламентувалися нормами звичаєвого права (умови найму), які були вироблені нашими предками – це питання часу вигону худоби в умовне місце, час повернення худоби з пасовиська, забезпечення пастуха їжею, оплатою, тощо. Перед вигоном худоби на пасовище її таврували, тобто мітили особливим знаком — тавром. Найчастіше значкували за допомогою різноманітних надрізів і проколів правого чи лівого вуха, чіпляли дзвіночки або інші знаки. Згідно з давньою народною традицією, вперше велику рогату худобу виганяли на пасовисько в день св. Юрія (6 травня за новим стилем).
Коней у табуні випасали впродовж усієї доби, навіть уночі. Щоб вони не розбігалися далеко, їхні передні ноги сполучали і триножили спеціальними залізними «путами» або зв’язували товстими мотузками. Коней випасали уночі по черзі їздові, котрі працювали з ними, а для допомоги брали з собою підлітків і дітей. Діти допомагали батькам пасти гусей, качок, курчат, вирощувати кролів та свиней. Це було найпростіше мешканцям Пиріжни, бо свиней і кролів було легше доглядати і прогодувати ніж рогату худобу. Свиню с поросятами випускали на долину, де вони паслися під наглядом дітей і підлітків. Якщо свиней не випускали, то діти забезпечували їх травою, жолуддям.
Улітку однією з головних робіт була заготівля сіна для домашньої худоби на зиму. За радянських часів цей процес довгі роки був владою не врегулеваний і селяни заготовляли сіно, де тільки можливо було – у лісі, в посадці, в полі, в ярах. Пізніше виділялися ділянки під сінокіс. Головною проблемою в господарській діяльності пиріжнян була проблема транспорту, тому до середини минулого століття усі члени родини, в тому числі діти і підлітки, усі здобутки носили на спині: дрова, траву, сіно, зерно, буряк, тощо.
Колгоспи почали забезпечувати транспортом селян з 60-х років. Особливо важкою проблемою для пиріжнян була заготівля палива на зиму. Після закінчення сільськогосподарських робіт мешканці Пиріжни носили дрова з лісу на плечах. Щоб заготовити дрова на зиму, необхідно було виконати норму по заготівлі лісу для лісництва. Мешканці села восени і взимку ходили у ліс, валили дерева, обробляли деревину і вкладали розпиляні стовбури дерев у стоси для заміру. Тільки після виконання норми лісництво виписувало 3 або 5 кубометрів дров. Багато сімей не могли виконати норму по заготівлі лісу, їм доводилося збирати сухі гілки і заготовляти дрова на зиму на власній спині потай від лісничого. Ліс був підмогою в житті пиріжнян в усі історичні періоди. Він іноді урізноманітнював убогий селянський стіл. Хто мав рушницю, вмів розставити сільця, міг принести у родину дикого кабана, тетерука, зайця. Ліс забезпечував селянські родини грибами, ягодами, сіном, лікувальними травами. У лісі збирали жолуддя на корм свиням, заготовляли будівельні матеріали для будівництва житла. Були поодинокі щасливці у селі, котрим вдавалося спіймати у лісі бджолиний рій, таким чином сім’ю вдавалося забезпечити й медом.
Немаловажне значення в селянському житті відігравало садівництво. Віддавна повелося, що селянська садиба завжди утопала в зелені садів. У Пиріжні навколо двору висаджували кісточкові дерева – вишні та черешні. В городі виділявся участок землі для яблунь, грушок та сливок і на межі висаджували один або два волоські горіхи. Багато хто із пиріжнян знали методи прищеплювання дерев, використовуючи лісові дички прищеплювали на них кращі та врожайні сорти — таким способом вирощували яблуні, груші, сливи. За радянської влади городи у Пиріжні були невеликі, тому плодові дерева висаджували на левадах. Особливе значення пиріжняни придавали вирощенню сливок, тому що це був добрий товар для базару. У кожній пиріжнянській садибі на городі будували сушарню, на якій сушили яблука, грушки та сливки. Коли поспівали фрукти сушарні робили круглосуточно, біля сушарні діжурили усі члени родини, в тому числі і діти. Ці сухофрукти вживали в домашній кухні і продавали на ринках. Фрукти зберігали пиріжняни в основному у сухому виді, яблука квасили в діжках, зберігали їх у льохах. Деякі сорти яблук і грушок зберігали у льохах, або на горищі, але тільки до перших морозів. З 60- х років минулого століття багато хто з пиріжнянок використовували метод консервування фруктів. Вишні і черешні використовували для приготування вареників, компотів, варення, із сливок варили для щоденного вживання кисилицю, на зимовий час варили повідло. Горіхи використовували в основному для частування дітей на свята. Колгоспи також займалися садівництвом, справа була прибутковою, але після розвалу колгоспу садки у Пиріжні залишилися безхозними.
Значна роль в виживанні мешканців села належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягоди, гриби, горіхи, шипшина, лікувальні рослини) та ремеслам.