Майстри своєї справи
Пиріжна завжди була багата на майстрів – будівельників, їх знали і в навколишніх селах і районних центрах, куди запрошували для будівництва споруд різного призначення. У Пиріжні склалися сімейні будівельні династії. Перш за все, це велика сім’я будівельників Володимира Варівоновича Козяра. В його сім’ї будівельниками були батьки, діти. Багато колгоспних споруд і приватних будинків було збудовано їхніми руками. Немало років на будівництві з ними працювали дочки Валентина і Галина, а також їхні чоловіки Микола та Анатолій. Двадцять років в будівельній конторі Кодими працював Дмитро Іларіонович Петрик та його дружина Ніна Михайлівна. З 1983 року вони разом з сином і дочкою працювали в Пиріжнянській будівельній бригаді.
Майстрами будівельної справи були три брати Колдубенки — Михайло, Валерій та Сергій. Вони багато років працювали в будівельній бригаді, на цегельному заводі, в блочному цеху. Михайло Грінченко зі своєю дужиною Анастасією Василівною і з братами Афанасієм та Володимиром і сестрою Валентиною працювали на будівництві колгоспної контори, а потім — в гончарному цеху. Грінченко Михайло з братом Володимиром у 2001 році побудували церковні куполи на Пиріжнянській церкві, які були зруйновані в 1930 році. Такі ж куполи були ними побудовані в Івашкові, Сербах, Кодимі, Загніткові, Котовську, а в Петрівці вони побудували нову церкву. Пиріжнянські будівельники були і є хорошими майстрами. Вони виконували усі будівельні роботи, починаючи від мурування фундаменту і закінчуючи дахом. А такі сім’ї, як Козяр, Грінченко і Колдубенко були ще й хорошими столярами.
До 50-х років минулого століття широко було розвинуте у Пиріжні ткацтво. Ремесло по виготовленню найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях існування людської спільноти і передавалося із покоління в покоління. З плином часу знаряддя, техніка ткання повільно вдосконалювалися. З часів Київської Русі почали застосовувати ткацький верстат горизонтального виду. Ткачі використовували техніку простого переплетення, з часом більш складну — комбіновану. Пиріжняни ткацтвом займалися в основному в осінньо-зимовий період, коли закінчувалися сільськогосподарські роботи у полі, але в разі необхідності (сімейні важливі події), то поєднували своє заняття по виготовленню тканин з важкою працею на землі. У Пиріжні виробляли тканини переважно з конопель. У той час майже усі мешканці села вирощували коноплю для своїх потреб. Після прибирання конопель її замочували в річці, висушували і тріпали, готуючи сировину для виготовлення ниток. Осінніми та зимовими вечорами жінки та дівчата пряли прядиво веретеном або на саморобній прядці. Нитки красили природними рослинними барвниками. З приготованих вручну ниток ткали на верстатах рядна, рушники, тонке полотно, тощо. Із самотканого полотна шили одяг для всієї родини. Різні види тканини сільські майстрині ткали на стародавніх верстатах, діставшихся їм у спадок від батьків. Верстати збереглися у стареньких людей до нинішніх часів. Ткали у селі і грубе полотно з вовняних ниток, з яких шили верхній одяг, в селі чоловічий теплий одяг з вовняної тканини називався чугаїна. Ремесло ткацтва особливо було поширене у селі в важкі післяреволюційні 20-ті роки, в голодні 30-ті роки і післявоєнні роки (1945- 1960 рр.), коли торгівля мануфактурою припинялася.
З 1960-х післявоєнних років почали завозити в сільську крамницю фабричні тканини, які зумовили скорочення багато видів сільського ткацького виробництва на селі. Але виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно лише зменшилося за обсягом і значно змінився асортимент. Пиріжнянські майстрині продовжують ткати рядна, килимові доріжки, скатерки, рушники.
Ця справа протягом століть в родинах передавалася із покоління в покоління. Все село знає ткалю Агафію Яківну Студенюк, яка прожила 100 років. Її роботу на ткацькому верстаті знімало Одеське телебачення. Довгі роки займалися виробами на верстаті Софія Кучерява, Тетяна Обжелянська, Югена Десятник, Надія Десятник, Ольга Грінченко, Параска Обжелянська, Тодоска Кравець, Марина Носульчак, Ганна ГІетрик, Соломія Адамова і багато інших. Ці майстрині забезпечували свої родини і мешканців села полотном, рушниками, скатертинами, яскравими ряднами і доріжками.
У скрутні часи деякі пиріжнянські родини займалися виробництвом віників. На своїх садибах сіяли просо, осінню вручну вибивали його, а з бадилля виробляли віники і носили до Кодими на базар. Це виробництво було вредне для здоров’я, так як дрібненькі частинки острих відходів проса попадали в легені. У важкі післявоєнні роки цим видом ремесла займалося подружжя Килина і Макар Браславські. Вони виховували п’ятеро дітей. В колгоспі на трудодні в той час видавали по 150 гр. зерна, на що родині було важко прожити, тому змушені були займатися вирощуванням проса і виготовленням віників. Окрім цього, Килина була першою кравчинею на селі. Її батько, Петро Олексійович Кучерявий, щоб дитина змогла в різні скрутні часи заробити свій шматок хліба, у 12 років віддав її у Кодиму до еврея кравця, де вона 2 роки навчалася цій справі. З 14 років Килина обшивала все село, асортимент її робіт був широкий. Вона шила кофточки, спідниці, френчі (піджаки) як для жінок так і для чоловіків, польки (коротке жіноче пальто), ватні одіяла і суконні валянки. Ця справа надавала їй можливість не раз рятувати свою родину в скрутні воєнні часи і в роки голоду.