Освіта
Мешканці Пиріжни завжди прагнули до знань, намагалися, як могли вчити своїх дітей, якщо вдавалося, віддавали дітей в учні до якоїсь майстерні. Батьки давали дітям тільки ті практичні навики, якими володіли самі по господарським роботам у садибі: хто вчив запрягати коней, волів і керувати ними, хто вчив теслярській справі, а дівчаток матусі вчили вишивати, прясти куделю, ткати рушники, полотна тощо.
У 1870 році за ініціативою церкви була відкрита у Пиріжні однорічна церковно-приходська школа. Ці відомості нам стали відомі з книги «Історико — статистичні описи Подільської Єпархії за 1901 рік». Вип.IХ, де сказано, що «…в поселении Пирожна существует церковно-приходская школа с 1870 года, сначала она была в наемном помещении, а в 1890 г. было выстроено помещение специально для школы: «довольно удобное здание». В селе была еще школа грамоты для взрослых в наемном помещении».
Пиріжнянська сільська школа пройшла свій шлях розвитку і має також свою історію. В церковно — парафіяльній школі заняття проводили священники, вони вчили дітей грамоті, викладали Закон Божий, а також вели морально — релігійні уроки, вчили дітей православній вірі і молитвам. Церква забезпечувала учнів букварями. Після закінчення однорічної церковно-парафіяльної школи учням вручали свідоцтва, на яких були зображені портрет царя, портрети видатних діячів культури, освіти та історичні картини з життя країни. У 1890 році у селі було побудовано спеціальне приміщення для школи. Школа стояла в самому центрі села на пагорбі поруч з церквою, її оточував фруктовий сад і ялинки. У школі вздовж коридору були розташовані 4 великі класні кімнати, обладнані печами і одна невелика кімната для вчителів. Поруч зі школою знаходилася хата священика, де було також чотири великі світлі кімнати.
У 1905 році, коли в країні була розруха та страйки робітників і селян на виконання царського Маніфесту в церковно-приходських школах проводилися для людей народні читання, що призвело до значного припливу сільських дітей до шкіл. У 1907 році саме у селі Пиріжна відзначено найбільшу кількість дітей, які отримали початкову освіту. У 1915 році, на території Ольгопільського повіту спалахнула епідемія дифтерії. У школах був введений строгий карантин, заняття у всіх школах були припинені з лютого по травень.
До Жовтневої революції у Пиріжнянській школі працювали два вчителі. Один з них був пиріжнянин — це Лисак Степан Мойсеевич. Він був прапорщиком царської армії, володів кількома іноземними мовами. У 1914 році був директором однорічної школи у селі Івашкове. Після Жовтневої революції Лисак Степан Мойсейович боровся за справедливість і права громадян, виступив проти влади, за що був заарештований і позбавлений права проживати у рідному селі. Лисак С.М. служив у Червоній армії, був курсантом вищої школи Каменєва, був обраний членом профорганізації вчительства.
Разом зі своєю родиною С. М. Лисак виїхав на Буковину, працював директором школи в селі Шилівці Хотинського району Чернівецької області, де і брав участь у становленні радянської влади. У роки Вітчизняної війни Лисак С.М. організував збір коштів на допомогу радянській армії. На зібрані кошти — 66000 крб. був виготовлений танк, який назвали «Шиловський селянин». За будівництво танка на адресу Лисака надійшла вітальна телеграма від Й.В. Сталіна і генерал-майора танкових військ Лікодаєва. Після Вітчизняної війни С.М. Лисак нагороджений знаком «Відмінник освіти». Він добре знав свою справу, любив дітей і багато чому навчав своїх учнів.
У 20-ті роки минулого століття школи називалися трудшколами (трудовими), де нарівні з загальноосвітніми предметами, навчали дітей трудовим навичкам. У Пиріжні при школі був організований лікнеп (пункт ліквідації неписьменності), розрахований на 1 рік, де неписьменні селяни вчилися читати і писати. Заняття проходили у вечірній час. Лікнепи допомогли багатьом мешканцям села освоїти грамоту. До 1937 року на шкільній печатці школи стояв надпис: «Тульчинський округ. Пирожанська трудшкола 1-го Комінерна». З 1937 року школа називалася «Пиріжнянська неповна середня школа Чечельницького районного відділу народної освіти Вінницької області».
Наприкінці 1930-х років після закінчення педагогічного технікуму в Пиріжнянську школу були направлені молоді фахівці Ганна Каленічна Сарневська, Іван Дмитрович Чемерис, Андрій Мойсейович Турчинський і Ганна Адамівна Турчинська. Обидві молоді пари одружилися у селі і залишилися працювати в школі. Іван Дмитрович Чемерис загинув під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
До війни директором Пиріжнянської школи був Сафроній Іванович Шевчук . Спочатку війни він був заарештований румунами і відправлений у в’язницю міста Рибниця, де його розстріляли.
Під час війни школа деякий час продовжувала працювати. Відносилася вона до Чечельницької управи Балтського повіту. На уроках знову викладали Закон Божий, але пізніше школа румунами була закрита. В приміщенні школи було розміщено румунський жандармський батальйон. Коли виникла епідемія тифу у селі, у школі був розміщений шпиталь. Після звільнення Пиріжни радянськими військами восени 1944 року діти знову пішли до школи. З 1944 по 1949 рік Пиріжнянська школа була початкова. З 1945 по 1946 рік директором школи був Турчинський Андрій Мойсейович. З 1947 по 1949 рік директором школи був Гаврилишин Гаврило Іванович.
Найважчий період розвитку школи — це роки окупації та перші повоєнні роки, коли країна відновлювала розорене війною народне господарство. Цей важкий час випав на долю перших повоєнних випускників школи. Після війни в класах було холодно, хоча в кожному класі палили грубку. Учні за партами сиділи у пошарпаній за роки війни одежі, в старому зношеному взутті, у старих зношених батьківських чоботях або військових солдатських черевиках. Ніякого обладнання, крім шкільних парт, у школі не було, не було підручників, паперу, книг. На клас доводилося по 2-3 старих підручники. Домашні завдання учні робили при свічці чи гасовій лампі. Незажаючи на матеріальні труднощі, в 1948 році школа випустила перший післявоєнний випуск початкових класів.
З 1950 по 1954 рік директором школи працював Рябуха Іван Іванович. До школи прийшли нові вчителі: Єфросинія Савична (хімія), Рябуха Іван Іванович (російська мова та література), Рябуха Олександра Іванівна (українська мова та література), Дорошкевич Володимир Антонович (історія і географія), Леонтяк Григорій Наумович (фізкультура).
У 1950 році у школі була відкрита бібліотека, фонд її налічував не більше 4-х сотень книг і розмістився в одній шафі. Бібліотека зіграла свою роль у формуванні світогляду дітей війни, вони почали хоч щось читати. Окрім цих кількох десятків книг, ніякої іншої інформації у селі не було.
Реорганізація сільської початкової школи, відкриття шкільної та сільської бібліотек у 50-ті роки, електрофікація, радіофікація, телефонізація села зіграли свою роль у зміні світогляду мешканців Пиріжни, у зміні їхньої свідомості і духовності. У 1951 році в школі була організована комсомольська організація. Першими вступили до комсомолу учні шостих класів. Секретарем комсомольської організації було обрано Білоуса Анатолія.
Комсомольці були відповідальні за тих, хто погано вчився, намагалися підтягти їх з деяких предметів. Комсомольці допомагали організувати чергування у школі, провідували хворих, організовували збір макулатури і проводили суботники, брали участь в художній самодіяльності. Комсомольці на допомогу колгоспу формували свої бригади, які ранньою весною палили вогнища навколо колгоспного садка, захищаючи його від морозів. Приймали участь в прополці сільськогосподарських культур: соняшника, кукурудзи, буряків, працювали на токах під час збирання врожаю.
Більшість випускників вже семирічної школи залищилися у селі, де за свою важку працю не завжди отримували гідну платню, але продовжували виконувати чесно справу своїх предків на рідній землі.
У 1954 році директором школи було призначено учасника Великої Вітчизняної війни Володимира Антоновича Добрянського. Це був досвідчений фахівець своєї справи, мав 47 років педагогічного стажу, із них 25 років працював директором школи. У Пиріжні В. Добрянський користувався повагою усіх мещканців. Він неодноразово обирався секретарем партійної організації села, депутатом сільської ради. В.Добрянський вів просвітницьку роботу на селі, виступав з лекціями в Будинку культури і на різних виробничих участках, збирав матеріали по історії села і створив краєзнавчий музей. Добрянський був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, орденом за мужність, орденом Богдана Хмельницького, Похвальною грамотою ЦК ВЛКСМ, подякою Народного Комісара Оборони СРСР Й.В. Сталіна і 18 медалями.
У 1959 році Пиріжнянська школа була реорганізована у восьмирічну школу. У той час у школі працювали 21 вчитель, в тому числі 12 з вищою освітою. У школі працювали гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції.
Життя в селі налагоджувалося, матеріальне становище селян зростало з кожним днем. Молоді сім’ї поповнювали ряди учнів — класи були переповнені, тому в 1964 році було побудовано ще шість класних кімнат. У старій школі була відкрита шкільна їдальня, де готували гарячі обіди для учнів. Але проблема забезпечення приміщенням учнів не була вирішена — діти продовжували вчитися у дві зміни. Було прийнято рішення побудувати в селі нову школу. 5 березня 1977 стара школа була знесена, і до 16 грудня 1977 було закінчено будівництво нової школи. У новій школі створено всі умови для навчання: установлено парове опалення, працює їдальня, кухня, великий спортивний зал, добре оформлені класи. З цього часу учні почали навчатися в одну зміну. В школі активно працювали піонерська і комсомольська організації, діти приймали участь в громадському житті школи і села, проходили трудову практику на колгоспних полях. Серебрій Анатолій Григорович навчав дітей старших класів керувати трактором Т-40.
З 1970-х років в село починають повертатися вихідці із села, які отримали середню спеціальну або вищу освіту. Сьогодні в школі багато працюють вчителями пиріжняни — колишні випускники школи: Галина Іванівна Коган, Тетяна Яківлівна Серебрій, Анатолій Григорович Серебрій, Галина Василівна Колісник, Ольга Дмитрівна Обжелянська, Тетяна Василівна Обжелянська, Марія Омельянівна Дідичук, Валентина Олексіївна Чеботарська.
Деякі вчителі багато років життя присвятили бдагородній професії вихованню підростаючого покоління — це династія вчителів –Василь Федосійович Гуцулюк і його дружина Гафія Никанорівна, нагороджена медаллю «Ветеран праці». Їхня дочка Таміла Василівна Кучер працювала вчителем математики 27 років. Павло Федорович Турчак, учасник Великої Вітчизняної війни працював вчителем 35 років. Зінаїда Тимофіївна Дідичук працювала в Пиріжнянській школі з 1952 по 1997 рік, загальний стаж вчительської праці склав 46 років. Вона нагороджена медаллю «Ветеран праці», Похвальною грамотою Міністерства освіти СРСР.
У 1988 році розпорядженням Кодимського райкому Комуністичної партії Пиріжнянська школа отримала статус середньої школи I — III ступенів. В 2004 – 2005 роках в школі працювали 21 вчитель, із них 13 з вищою освітою. Переважна більшість вчителів мали I та II категорії. В школі на той час навчалися 185 учнів.
На сьогоднішній день школа — це відмінне приміщення, сучасно оформлені навчальні кабінети, організовано методичний кабінет; створено комп’ютерний клас, але школа повністю не наповнена. За період перебудови народжуваність у селі значно скоротилася. Якщо в 1956 році в школі навчалося 460 учнів, то в 2010 році навчалися 118 учнів. Більше 7-и років директором школи працює Коган Сергій Михайлович, вміло поєднуючи педагогічну роботу, організацію навчального процесу з вихованням підростаючого покоління. 19 листопада 2010 року Пиріжнянська школа урочисто відзначила своє 140 — річчя. До свята було урочисто оформлено зал, на стендах і столах у коридорі оформлені виставки дитячих робіт: малюнок, вишивка, ліплення. Біля виставок чергували учениці в національному одязі. На честь свята силами вчителів та учнів школи було підготовлено святкову концертну програму.
У різні роки у школі навчалося від 200 до 500 учнів. Пиріжнянська школа дала путівку в життя багатьом випускникам. Загартовані важкою працею і матеріальними труднощами, налаштовані розширити свій світогляд, здобути освіту, змінити свою свідомість, багато хто з випускників Пиріжнянської школи покинули рідне село. Вони, долаючи великі труднощі в освітній підготовці, здобули середню спеціальну або вищу освіту і стали прекрасними фахівцями у різних галузях народного господарства.