Селянам дали землю
У 2-й половині XIX століття відбулася історична подія — скасування кріпосного права — селяни отримали волю і землю. 19 лютого 1861 року цар Олександр II видав Маніфест «О Всемилостивейшем даровании крепостным людям прав состояния свободных сельских обывателей», по которому: «…Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют крестьянам за установленные повинности в постоянное пользование усадебную их оседлость и сверх того для обеспечения быта их и исполнения обязанностей их пред правительством, определенное количество полевой земли и других угодий».
В результаті реформи селяни отримали:
- Особисту свободу — могли укладати угоди, виступати в суді, розпоряджатися своїм майном, вступати на службу, отримувати освіту.
- Наділ поміщицької землі за викуп.
Селяни, які не могли викупити землю, називалися тимчасово—зобов’язаними». Вони протягом 9 років повинні були нести трудову повинність на користь поміщика. Селяни, які викуповували землю за гроші, називалися «селяни-власники». Договір з поміщиком, так звана «статутна грамота» фіксувала кількість землі, форму оплати (гроші або повинність) і строки виплати. За землю держава оплачувала поміщику 80% її вартості, а селяни повинні були виплатити цей борг державі до 1907 року. Дослідники підрахували, що до 1907 року селяни повинні були заплатити державі за землю у 3 рази вище її ринкової вартості.
За царським Указом поміщики наділяли землю від 2-х до 4-х десятин селянам у приватну власність. Усі кращі землі належали поміщикам, а селянам виділяли гірші землі та позбавляли їх пасовищ, лісів, водойм. Багато селян взагалі не отримали наділи землі і змушені були йти в наймані працівники до того ж самого поміщика. В післяреформений період селяни залишалися основною робочою силою у сільському господарстві.
«Селяни-власники», які викупили землю, працювали на себе, брали в найми безземельних селян, розвивали свою господарську діяльність.
Селяни «тимчасовозобов’язані», що взяли землю за «статутною грамотою» продовжували працювати на поміщика. Як і до реформи, вони відробляли 5-ти денну панщину. Усі мешканці Пирожни платили різного роду податки. Податки платили за землю, за худобу, за вікна і навіть за дим — цей податок називали «коминковий». Щоб не платити зайві податки, багато селян будували свої хати з маленькими вікнами і без пічної труби.
Хати без коминка опалювалися взимку по-чорному – багаття розпалювали серед хати, без виходу диму через трубу, що призводило до нещасних випадків і пожеж.
За несплату податків селян карали фізично — сікли різками. Керуючий розправлявся з селянами на свій розсуд і частіше за все залежно від настрою.
Праця на землі була ручною, для обробки землі використовувалися соха, рало, дерев’яні граблі. Урожай збирали теж вручну. Жорстока експлуатація сільського населення і безправ’я призводили до селянських повстань.
Пирожна мала на той час 2000 га. землі, з якої 300 га. належало поміщику М. Черномському, 500 га заможним селянам, 200 га. – середнякам, 200 га. – біднякам, 50 га. – церкві. Основна маса селян не мала коштів на викуп земельних наділів, вони оформляли «статутні грамоти» на довгострокову повинність і боргові зобов’язання з державою. Ця повинність і боргові зобов’язання важким тягарем лягали на селян і мало чим відрізнялися від кріпосного права. Але все-таки особиста свобода змінила життя багатьох сільських жителів Пирожни на краще.
Отримавши свободу, селяни села робили спроби заробити кошти для викупу землі. Деякі жителі села зайнялися гончарним промислом, так як за Маніфестом отримали право вільної торгівлі. Заповзятливі селяни побудували вітряні млини. За розповідями мешканців у селі було 12 вітряних млинів, кілька з яких збереглися до 30-х років ХХ століття, один з них належав Володимиру Заболотному, інший — Карпу Обжелянському.
Багато селян Пирожни працювали на будівництві залізниці Одеса-Балта. Будівництво дороги здійснювалося з 1862 по 1865 роки за рахунок держави. У 1868 році почали будувати Києво-Балтську залізницю. Вона проходила через Пирожнянські землі, за що власникам земель була виплачена державою компенсація. Рух поїздів відкрився 7 червня 1870 року. Залізна дорога Київ-Одеса зв’язала села Кодимщини з великим портом на Чорному морі – Одесою. Це сприяло розвитку господарської діяльності на цій місцевості. Селяни вивозили хліб, худобу, на виручені кошти брали в оренду або викуповували землю, закуповували необхідні їм матеріали, насіння і технічні засоби.
За Маніфестом селяни отримали право на освіту. З 1870 року у селі Пирожна працювали однорічна церковно-приходська школа, і школа грамоти. Але як і раніше більшість селян Пирожни залишалися неписьменними, школу відвідували небагато дітей. Основна маса селян не мала ніяких коштів і можливостей для навчання дітей. У школі навчалися здебільшого хлопчики. Дівчатка, на думку батьків, повинні були опановувати з дитинства такими навичками, як вишивання, прядіння куделі, ткацтво на верстаті.