Серби, Кодимський район, Одеська область
Серби — село, центр сільської Ради. Розташовані на берегах річки Білочі — притоки Дністра, за 5 км від районного центру і залізничної станції Кодима. Населення— 2,6 тис. чоловік.
Поблизу села виявлено рештки чотирьох стародавніх поселень. Під час розкопок у 1926 і 1957 рр. тут знайдено уламки глиняного посуду, глиняні статуетки, крем’яні знаряддя, грузила, прясла, голки з риб’ячих кісток, бронзові наконечники стріл тощо.
Територія сучасного села колись була вкрита густими дубовими лісами. Понад 200 років тому серед цих лісів, на березі річки Білочі, оселилися вихідці з Сербії. Від них походить і назва села. Згодом Серби стали зростати переважно за рахунок втікачів з півночі України, що залишали рідні місця, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту.
З часом місцевість навколо села змінювалась. Жителі вирубували ліс, а звільнені ділянки використовували для хліборобства. Ще й досі в народі збереглися назви тих часів — Пеньків яр, Лиса гора, Зруб тощо.
Наприкінці XVIII століття населення Сербів потрапило у кріпосну залежність. Десь на початку наступного сторіччя правобережну частину Сербів (157 дворів)
поміщик Комар заклав у державний банк і вона стала «казенною». Селяни сплачували оброк у казну. В лівобережній частині, яка лишалась власністю Комара, було 172 двори з населенням 421 чоловік. Після реформи 1861 року всі селяни Сербів лишилися майже без землі. Понад п’ять шостих земельного клину — 1048 десятин з 1219 — належало поміщиці. Лише 4 селянські сім’ї мали по одній десятині орної землі на ревізьку душу, решта ж сербівців господарювала на клаптиках розміром в кілька сотень, а то й десятків кв. саженів.
Нестерпно важкі умови життя, безземелля спонукали селян до стихійних виступів. Вони не раз захоплювали поміщицькі вигони, травили луки. Власниця землі скаржилася в судові інстанції, приїздили комісії, але сербівці трималися стійко. Особливо загострилась боротьба у 1871—1872 рр. З давніх часів селяни користувалися лісом, що межував з Сербами: косили в ньому сіно, рубали дерева і звикли вважати його своїм. Але поміщиця продала частину лісу на зруб. Тоді селяни почали самі вирубувати його. На місце події прибули становий пристав з урядниками і стражниками. Спроба пристава арештувати селянина Трембовецького, який закликав людей не коритися, викликала рішучий опір з боку сербівців. Вони «кинулися з дрючками на урядників і десятських», і тільки застосування поліцейськими вогнепальної зброї примусило селян відступити.
На початку XX століття під впливом революційних подій у країні виступи селян Сербів стають більш організованими. Особливо активізувався селянський рух наприкінці першої російської революції. Так, на сільському сході 20 липня 1907 року сербівці вирішили розподілити між собою поміщицьку землю, а «коли хто буде перешкоджати цьому, то нещадно розправитися з ним». Щоб навести «порядок» в селі, сюди раз у раз приїздили чиновники з повітового суду. Але селяни стояли на своєму і вимагали справедливого перерозподілу земель серед усіх жителів Сербів.
Вони не раз посилали ходаків до волосного начальства в Писарівку із скаргою на утиски поміщиків. Селяни писали, що не можуть і не хочуть більше терпіти голод, жити як худоба, в темноті і неуцтві. З 2945 жителів Сербів три чверті були неписьменними, хоч в селі і працювало кілька шкіл. Перша з них відкрилася ще в 1860 році. У 1873 році почало діяти однокласне народне училище, а пізніше — ще 2 невеличкі школи — чоловіча і жіноча. Всі вони містилися в звичайних селянських хатах, майже не опалювалися. Учнів у них було мало. Так, у народному училищі навчалося від 10 до 30 хлопчиків і дівчаток. Діти бідноти, а вона в селі переважала, зовсім не відвідували школи.
І в наступні роки боротьба сербівців за поліпшення свого становища не припинялася. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, на початку квітня 1917 року в селі відбулася масова демонстрація, учасники якої схвалили повалення царизму і зажадали від Писарівського волосного земельного комітету розподілу поміщицьких земель.
Однак надії на комітет, в якому засіли куркулі та есерівські елементи, виявилися марними. Зрозумівши це, селяни звернулися до Одеської Ради з проханням надіслати в Серби свого представника, щоб він санкціонував справедливий розподіл землі. Невідомо, чи дочекалися вони його, але у вересні—жовтні сербівці все частіше вдаються до самочинних дій.
Справжнє розв’язання аграрного питання приніс Великий Жовтень. Після встановлення в Сербах у січні 1918 року Радянської влади поміщицьку і церковну землю було конфісковано. Почався розподіл серед селян 580 га землі. Однак завершити його тоді не довелося.
У березні 1918 року село захопили австро-німецькі війська. Разом з ними в свій маєток повернулася і поміщиця Ракуза. Діставши підтримку окупантів, вона відібрала у селян землю, худобу, примушувала відшкодовувати збитки. Пограбовані іноземними загарбниками і землевласницею, селяни піднімалися проти них на боротьбу. Сербівці вбили поміщицю, нападали на австрійських солдатів. Влітку 1918 року був створений повстанський загін під керівництвом Пастухова. В серпні загін, в який влилися і жителі навколишніх сіл, вже налічував близько 200 чоловік. Він брав активну участь у визволенні частинами Червоної Армії півдня України від австро-німецьких окупантів, а потім англо-французьких інтервентів.
Коли в квітні 1919 року іноземні загарбники були вигнані з Одещини, настав мирний перепочинок. Але він виявився дуже коротким. У травні Серби захопили банди Григор’єва. Григор’ївці марно намагалися залучити на свій бік місцеве населення. В середині травня частини Червоної Армії з допомогою сербівців визволили село. Проте незабаром селянам знов довелося взятися за зброю. В Сербах місцевий багатій А. Трач зібрав банду, яка нападала на села, вбивала радянських активістів. Бідняки-сербівці організували загін самооборони і в червні з допомогою регулярних червоноармійських частин розгромили банду в районі залізниці Слобідка—Рибниця. Частина сербівців влилася до Балтського партизанського загону на чолі з І. К. Дячишиним і в його рядах боролася проти петлюрівців. У боях за Радянську владу особливу мужність виявили селяни А. Лисюк, Т. Ладиженський, Т. Поліщук та багато інших.
Наприкінці липня 1919 року петлюрівцям вдалося захопити село. Але вже у серпні кавалерійська бригада Г. І. Котовського, що входила до 45-ї стрілецької дивізії, вибила ворога із Сербів. Деякий час у селі містився штаб котовців. Поповнившись за рахунок селян навколишніх сіл і, зокрема, сербівців, кавалерійська бригада в складі Південної групи військ вирушила на північ для з’єднання з основними силами Червоної Армії. Наприкінці серпня село захопили денікінці.
Тільки в лютому 1920 року в Сербах було остаточно відновлено Радянську владу. Новоутворену Раду селянських депутатів очолив комуніст В. І. Константин. Незабаром, у червні 1920 року, в Сербах організовано комітет незаможних селян. Спочатку головою комнезаму був I. X. Гурман, а згодом — К. Н. Білоконь, обидва бідняки, учасники громадянської війни.
Рада і комнезам приступили до розподілу поміщицької і частково куркульської землі, організували допомогу в обробітку наділів біднякам, вдовам і сиротам, чоловіки і батьки яких не повернулися з війни. 10 червня 1921 року в селі відкрилися двокомплектні школи, де працювали 4 вчителі й навчалося 288 дітей, а також хата-читальня.
Поступово життя в Сербах нормалізувалося. Долаючи величезні труднощі, зокрема запеклий опір куркульства, недорід 1921—1922 рр., селянина кінець відбудовного періоду в основному підняли свої господарства. Велику допомогу сербівцям насінням, реманентом, коштами подала Радянська держава. І все ж розвиток сільського господарства йшов повільно. Бракувало техніки, досвідчених спеціалістів. Селянські господарства дрібнішали. Сербівці все більше усвідомлювали необхідність об’єднання в колективи з метою спільного обробітку землі.
Справжнім ватажком мас, їх політичним організатором став партійний осередок, створений у 1926 році. Його очолив колишній партизан М. Я. Федоров. Того ж року за ініціативою комуністів у Сербах був заснований перший ТСОЗ, яким керували І. Г. Дашківський і Ф. К. Дудник. Радянська держава допомогла членам товариства інвентарем, живим тяглом, насінням.
У своїй діяльності по соціалістичній перебудові села комуністи спиралися на КНС і сербівську комсомольську організацію, яка сформувалася в 1927 році. Комсоргом молодь обрала В. Цапка. Комсомольці налагодили культурно-освітню роботу. Її центром стала хата-читальня. Особливу увагу було звернуто на ліквідацію неписьменності і малописьменності серед дорослого населення.
З цією метою створено 75 груп лікнепу.
В 1929 році почала працювати чотирирічна школа, де навчалося близько 300 дітей. До 1932 року в Сербах майже не лишилося неписьменних. Це сприяло зростанню свідомості селян, їх політичної зрілості. Вони все активніше брали участь у кооперативах, сільськогосподарських товариствах тощо.
Масова колективізація селянських господарств у Сербах розпочалася у 1929 році. Перший колгосп був організований на лівобережній частині села.
До нього вступило близько 30 сімей, переважно бідняків. Головою правління обрали Д. С. Бачинського. Того ж року утворилася сільськогосподарська артіль «Незаможник». Наступного року ці колгоспи злилися в один. Його назвали іменем Леніна. Одночасно на іншій, правобережній, частині села 45 селянських господарств об’єдналися в артіль «Нове життя». У 1934 році колгоспові присвоєно ім’я палкого трибуна революції С. М. Кірова.
Багато труднощів довелося перебороти сербівцям на шляху колективізації. Куркулі і підкуркульники агітували селян проти вступу до колгоспів, погрожували їм розоренням, голодом. Але восени 1930 року виявилося, що в артілі «Нове життя» вирощено вищий урожай зернових, ніж на полях одноосібників. Це було кращою агітацією на користь колгоспного ладу. На початку 1931 року до сільгоспартілі «Нове життя» вступило ще 180 сімей, а на осінь того ж року вона вже об’єднувала 350 дворів.
Успішне будівництво колгоспів викликало шалену лють куркулів. Вони намагалися розвалити колективні господарства, гальмували виконання плану хлібозаготівель. Куркуль Мураховський заховав хліб і відмовився здавати хлібопоставки. Коли комсомольці відкопали яму, в ній, крім хліба, було виявлено і вогнепальну зброю.
В 1931 році класові вороги вбили голову колгоспу ім. Леніна Д. С. Бачинського. Комуністи і комсомольці, активісти села дали куркулям рішучий бій. На вимогу сільського сходу в 1931—1932 рр. з села було вислано 20 сімей багатіїв, а їх майно конфісковано і передано колгоспам.
Подолавши опір куркульства, сербівці розгорнули боротьбу за підвищення продуктивності праці, піднесення врожайності артільних ланів. У 1931 році вони викликали на соціалістичне змагання колгоспників сусідніх сіл — Писарівки та Шершенців. План хлібозаготівель цього року було виконано повністю.
Виняткову роль у зміцненні молодих колгоспів відіграли створені в 1931 році Абомеліківська і в 1934 році Кодимська машинно-тракторні станції. Вони забезпечували механізацію основних видів польових робіт в артілях, запроваджували передову агротехніку.
У 30-х рр. колгосп ім. Кірова, який очолював комуніст-двадцятип’ятитисячник одеський робітник С. І. Олександров, став одним з кращих у районі. Значних успіхів добилася і артіль ім. Леніна. Її бригада буряководів на чолі з В. Константиновою першою в районі виростила по 500 цнт солодких коренів на кожному га. Слідом за нею такий же, і навіть більший, врожай цукрових буряків зібрали ланкові О. Железко, Н. Гречанюк.
9—10 липня 1936 року жителі села приймали у себе голову ВУЦВК Г. І. Петровського. На зустрічі з дорогим гостем Олександра Железко і Надія Гречанюк пообіцяли Г. І. Петровському перевиконати свої соціалістичні зобов’язання, дати державі сотні надпланових центнерів цукрової сировини. І вони свого слова додержали. Восени того ж року О. Железко в рапорті ЦК Комуністичної партії і Радянському уряду писала: «З великою радістю повідомляю про нашу перемогу: зібрали по 801 цнт буряків з га. Обіцяємо в 1937 році зібрати по 1100 цнт з гектара». Не відстала від неї і її подруга. Колгоспники послали Надію Гречанюк делегатом на Надзвичайний XIV з’їзд Рад УРСР. Приклад славних п’ятисотенниць наслідували десятки передовиків колгоспу. Двомстам кращим рільникам і тваринникам було присвоєно звання ударників п’ятирічки.
Самовіддана праця людей зумовила швидке зростання економіки колгоспів. У 1939 році члени артілі ім. Леніна, включившись в соціалістичне змагання на честь третьої п’ятирічки, зібрали по 300 цнт цукрових буряків і по 20 цнт зернових та соняшнику з га. Значних успіхів було досягнуто і в галузі тваринництва. Того ж року колгосп мав 230 свиней, 90 голів великої рогатої худоби, 145 коней.
За високі виробничі показники по врожайності сільськогосподарських культур і розвитку тваринництва артіль завоювала право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Делегацію сербівців на Виставку очолив бригадир М. Яценюк — перший орденоносець в колгоспі.
Зростання артільного господарства дало можливість вкладати значні кошти в капітальне будівництво, краще оплачувати працю людей. У 1939 році за рахунок збільшення своїх доходів артіль спорудила стайню на 120 коней, паровий млин, гараж. Розпочалося будівництво клубу на 400 місць. Того ж року колгоспники одержали на трудодень по 4 кг хліба і по 1 крб. грішми. Добре почали жити люди. Кожна сім’я мала корову, по 2—3 свині, птицю. Все частіше колгоспники справляли новосілля.
Невпізнанним стало село. Як писав голова сільради І. Капрал, «бідненькі були колись наші Серби: низенькі, приземкуваті, вкриті соломою хати з підсліпуватими вікнами. Посеред села церква, а поруч неї шинок. Ото і всі культурні «заклади». А нині зовсім інша картина». В передвоєнні роки в селі з’явились нові будинки, виросли просторі будівлі клубу, бібліотеки, семирічної школи. В 1940 році розгорнулася суцільна електрифікація Сербів, зводились побутові і культурні заклади. Але на перешкоді до нових звершень стала війна.
У перші ж дні війни, 26—28 червня 1941 року, розпочався запис людей до винищувального батальйону. Група депутатів сільської Ради організувала евакуацію громадського майна в глибокий тил. Чоловіки призовного віку пішли до лав Червоної Армії, а жінки і підлітки працювали на спорудженні оборонних укріплень.
23 липня 1941 року в Серби вдерлися гітлерівці. Наступного дня вони спалили живцем активістів села — С. І. Паламарчука, Л. І. Шанського, М. Ю. Грушанського, Л. М. Фаріона. Через кілька днів розстріляли ще трьох чоловіків. Сербівські колгоспи окупанти перетворили на т. зв.. громадські господарства. Людей примушували працювати з ранку до темряви. За виснажливий труд їм видавали по 100 грамів зернових відходів. Фашисти вивезли майже всю продуктивну худобу, сільськогосподарський реманент.
Але сербівці не скорилися, чинили запеклий опір ворогу. Частина з них боролася в складі партизанських загонів, що діяли в Кодимському і Чечельницькому (Вінницька область) районах. З партизанами підтримували постійний зв’язок місцевий комуніст П. К. Швець та інші патріоти. Вони допомагали народним месникам продовольством, повідомляли про наміри ворога, переправляли в ліси сім’ї комуністів, а також військовополонених, що втекли з концентраційних таборів.
Незабутнім для сербівців став день 21 березня 1944 року. З Козацького лісу в село прийшли партизани. Вони сповістили, що поблизу вже діють передові частини Червоної Армії. Однак їх просуванню заважав німецький бронепоїзд, що курсував від Кодими до станції Попелюхи. Партизани і група сербівців підірвали ворожий бронепоїзд і допомогли військам Другого Українського фронту в ніч на 23 березня 1944 року визволити село.
‘ Багато шкоди завдали німецько-фашистські загарбники селу. Вони зруйнували господарські приміщення колгоспів, спалили виробничі майстерні, вщент розграбували господарство артілей, забрали у населення 90 коней, 86 голів великої рогатої худоби, 39 овець, 4,5 тис. штук птиці. Загальні збитки, завдані колгоспам і селу, становили майже 2 млн. карбованців.
З перших же днів визволення сербівці почали відроджувати господарство. Натхненником і організатором відбудовних робіт стала сільська Рада, головою якої обрали комуніста П. К. Швеця.
Радісно зустріли жителі села День Перемоги. Як героїв вітали вони своїх односельчан, які поверталися з фронту. Прославився в боях мужній розвідник Костянтин Бурдейний. За героїзм і бездоганне виконання завдань командування Батьківщина нагородила його орденами Вітчизняної війни І та II ступенів, Червоної Зірки, шістьма медалями. Груди капітана В. Миньківського прикрасили ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медаль «За бойові заслуги». За бойові подвиги близько 200 сербівців удостоєно урядових нагород.
Після закінчення війни відбудова господарства пішла успішніше. У соціалістичному змаганні за високий урожай першого післявоєнного року відзначилась ланка Л. Козубовської з колгоспу ім. Кірова, яка зібрала по 460 цнт цукрових буряків з га. По 350 цнт солодких коренів з га виростили ланкові П. Дудник і 0. Дашківська.
З метою дальшого розвитку артільного виробництва, кращого і ефективнішого використання техніки в 1950 році артілі ім. Кірова та ім. Леніна об’єдналися в один колгосп — ім. Леніна. Держава навічно закріпила за ним понад 4 тис. га землі, з них близько 2,7 тис. га орної. Правління артілі та об’єднана партійна організація, яка була створена у 1950 році і налічувала 12 комуністів, зосередили увагу на поліпшенні структури посівних площ, збільшенні земельних масивів під пшеницею, кукурудзою, цукровими буряками.
Крім того, колгосп освоїв десятки гектарів схилів під кормові культури, сади і виноградники. Це дало змогу розв’язати проблему кормів для громадської худоби, помітно збільшити виробництво м’яса і молока.
Щоб підвищити вихід тваринницької продукції, колгосп приступив до спеціалізації ферм, почав розводити високопородну худобу. Протягом семирічки для неї було споруджено 2 корівники на 600 голів, 3 свинарники, 3 відгодівельні майданчики на 3 тис. голів худоби, механізований кормоцех, 3 телятники на 500 голів, пташник тощо.
«Фабрикою свинини» назвали сербівці свою тваринницьку ферму. І не без підстав. Свинарство щороку давало майже 300 тис. крб. прибутку. У 1962 році артіль виробила на 100 га ріллі по 60 цнт свинини при собівартості одного центнера 28—29 крб. Це був один з найкращих показників у республіці.
Є в колгоспі і своя «молочна фабрика». Тут від кожної корови надоюють по. 2400—2600 кг молока на рік. Всі трудомісткі процеси — очищення приміщень, підготовка кормів, згодовування, доїння — механізовані. Для тваринників правління створило хороші умови роботи і відпочинку. І тому на молочнотоварній фермі виросли справжні героїні праці. В 1951 році прийшла сюди ланкова Є. Ю. Хортюк. Призначили її дояркою. Наполегливо опановувала нову для себе професію, одночасно вчилась у вечірній школі. А незабаром про неї заговорили в районі, в усій області. Вона стала надоювати від кожної з закріплених за нею 25 корів по 3400—3700 кг молока. І в тому, що колгосп у 1966 році виробив по 435 цнт молока на 100 га угідь,— чимала заслуга славної трудівниці. Того ж року Радянський уряд нагородив Є. Ю. Хортюк орденом Леніна, а трудящі обрали її депутатом Верховної Ради Союзу РСР. Багатьом трудівникам нашої артілі, розповідає голова колгоспу В. Білоконь, надовго запам’ятається виступ Євгенії Хортюк на зборах тваринників. Вона, зокрема, сказала: «Коли б мене хтось запитав, чим я особисто сприяю перемозі комунізму в нашій країні, я б відповіла тільки одним словом — працею. Будемо вважати даремно прожитим той день, за який ми не здійснимо жодного доброго вчинку для свого колективу, не передамо свого досвіду іншим».
До цих слів може з повним правом приєднатися Л. Ганущак, яку в колгоспі називають «господаркою золотих плантацій». Двадцять років беззмінно керує вона ланкою. Не раз її невеликий колектив одержував найвищі в області врожаї кукурудзи — по 80—90 цнт зерна з га. За її почином кукурудзоводи області змагалися за почесне звання кращої ланки Одещини.
На всю республіку відомі сербівські сади. Руками таких ентузіастів, як С. Дудник, О. Гасич, невеличкий колгоспний садок за післявоєнні роки перетворився на 265-гектарний масив.
В 1966 році артіль одержала з кожного га саду по 61 цнт фруктів, а окремі ділянки дали но 250 і 350 цнт. В колгоспну касу від реалізації яблук, слив, груш, черешні надійшло 354 тис. карбованців. За успіхи в розвитку садівництва у 1966 році Радянський уряд нагородив С. Т. Дудника орденом Трудового Червоного Прапора. У попередньому році він був учасником ВДНГ СPСP і відзначений бронзовою медаллю та грошовою премією.
За великі успіхи в сільськогосподарському виробництві і досягнення високих господарських показників понад 30 колгоспників артілі відзначені орденами і медалями Радянського Союзу. Багато сербівців удостоєно почесних грамот всесоюзних, республіканських і обласних організацій. Про трудівників колгоспу ім. Леніна, про їх славні діла написано багато книг, статей. Одеська студія телебачення присвятила сербівцям 2 телефільми: «Норма життя», «Завжди в пошуках». Останній присвячено голові артілі В. П. Білоконю, який працює на цій посаді з 1954 року.
Знаменною подією в житті колгоспного села став березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС. Виконуючи його рішення, трудівники артілі ім. Леніна постійно підвищують рентабельність господарства. Внаслідок цього у першому році поточної п’ятирічки кожний гектар сільськогосподарських угідь дав пересічно по 420—425 крб. прибутку, а загальний доход досяг 1 млн. 396 тис. карбованців. Як переможець у республіканському змаганні за 1966 рік артіль ім. Леніна здобула перехідний Червоний прапор Міністерства сільського господарства СРСР і ДК профспілки робітників та службовців сільського господарства і заготівель.
Ще кращих результатів досягли колгоспники в ювілейному 1967 році. Особливо добре попрацювали рільники. Вони зібрали по 21,8 цнт озимої пшениці, по 53,2 цнт зерна кукурудзи з га. Урожай цукрових буряків дорівнював 242 цнт з га. Добрих наслідків добилися і тваринники артілі. На кожні 100 гектарів сільськогосподарських угідь одержано по 404 цнт молока, вироблено по 95,6 цнт м’яса. З кожного гектара сільськогосподарських угідь колгосп одержав доходу 455 карбованців. Це — один з найкращих показників на Одещині.
В усіх успіхах артілі видно спрямовуючу і організуючу роль комуністів. Сільська партійна організація налічує 52 члени КПРС. Справжнім ватажком молоді є комсомольська організація, яка об’єднує понад 100 юнаків і дівчат. Більшість комуністів і комсомольців працюють в полі, на тваринницьких фермах, на допоміжних підприємствах — вальцьовому млині, олійні, лісопильні, слюсарній і столярній майстернях тощо. Чимало членів КПРС і ВЛКСМ трудяться механізаторами. У них велике господарство: 51 трактор, 19 комбайнів, стільки ж автомашин.
Партійна організація, правління колгоспу, сільська Рада дбають не тільки про розвиток господарства, а й про зростання добробуту людей. Невпинно підвищуються доходи колгоспників. Якщо в 1954 році на трудодень видавалось по 31 коп., то в 1966 році на один людино-день — 2 крб. 69 коп. У 1967 році тільки грішми члени артілі одержали по 3 крб. 26 коп., а разом з продуктами — 4 крб. 14 коп. Всі колгоспники мають оплачувану відпустку. У 1967 році на відпустки членам артілі правління витратило 14 тис. крб. Колгоспники похилого віку одержують пенсії.
Про життя сербівців дає уявлення сім’я свинаря М. Ф. Деребчинського. Разом з дружиною і дочкою він виробив у 1966 році 1960 людино-днів. За це вони одержали 5270 крб., а також 180 пудів хліба. В 1964—1967 рр. Деребчинські спорудили добротний будинок, придбали мотоцикл, телевізор, швейну машину, меблі. Не гірше живуть і інші сім’ї колгоспників. В особистому користуванні сербівців є 10 легкових автомашин, 100 мотоциклів, 600 велосипедів, понад 600 радіоприймачів і телевізорів, сотні холодильників, пральних машин тощо.
Приємно пройтися по прямих широких вулицях села. З-за густих зелених віт фруктових і декоративних дерев весело виглядають чепурні будиночки. На новій вулиці Миру їх споруджено понад 100. Серби будуються і реконструюються за новим планом з урахуванням лісистої місцевості. У 1967 році село збагатилося дитячим комбінатом, пологовим будинком, рестораном; прокладено водопровід. В центрі споруджено обеліск Слави. До сторіччя з дня народження засновника Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніна колгоспники артілі, що носить його ім’я, вирішили відкрити музей і спорудити пам’ятник вождеві.
Зростають асигнування на розвиток освіти і культури. 1967 року вони перевищили 54 тис. крб. Нині третина жителів села має середню освіту. Навчанням охоплені всі діти шкільного віку. Середня школа розміщується в новому двоповерховому будинку. В ньому просторі класні кімнати, кабінети, майстерні, їдальня, де діти одержують безплатні гарячі сніданки. До послуг школярів добре обладнаний спортивний зал, стадіон, чудова бібліотека. У школі навчання поєднується з виробничою практикою. Крім 26 педагогів, тут викладають агроном, інженери, передові ланкові, механізатори. П’ятий рік у селі діє музична школа, де 40 дітей вчаться грати на народних інструментах, фортепіано. На колгоспні кошти придбано 6 піаніно, духові інструменти.
В центрі села красується Палац культури з двома залами на 900 місць. Тут працюють хоровий, художнього слова, драматичний гуртки, 2 дубові оркестри. Сільські аматори не раз відзначалися на районних оглядах самодіяльності, а в 1964 і 1967 рр. з успіхом виступали на обласному огляді народних талантів. При Палаці культури є сільська бібліотека, яка налічує понад 15 тис. книжок і обслуговує 1,4 тис. читачів. Працівники бібліотеки організують виставки художньої і виробничої літератури, проводять читацькі конференції.
В побут сербівців увійшли нові, радянські обряди — комсомольсько-молодіжні весілля, урочисті проводи в Радянську Армію, зльоти тваринників, День садівника тощо.
Добре живуть люди колгоспного села Сербів. Вони впевнено дивляться в майбутнє і наполегливо працюють для дальшого піднесення соціалістичної економіки любимої Вітчизни.
І. М. САВЧУК