Котовськ, Котовський район, Одеська область
Котовськ (до 1935 року Бірзолове, Бірзулове, Бірзула) — місто обласного підпорядкування, центр Котовського району, вузол залізниць і шосейних шляхів. Розташований на річці Ягорлику, за 198 км на північ від Одеси. Населення — 34,3 тис. чоловік.
Бірзула виникла в середині XVIII століття. Вона вперше згадується в турецьких документах 1779 року в числі 41 населеного пункту Дубоссарської райї. Її назва походить від молдавського слова «бір» — данина. Вважають, що це невелике поселення на півдні Поділля було місцем, де зосереджувалася зібрана данина з підлеглих цієї території. Значну частину населення Бірзули становили втікачі з Правобережної України, що були під владою шляхетської Польщі. Кілька років поселенці користувалися пільгами, а згодом з них, як і з усього населення, татари, а потім турки стягували «бір» — одну десяту будь-якого прибутку та багато інших податків. Тих же, хто не міг повністю сплатити цих податків, чекала жорстока розправа.
В кінці XVIII століття з приєднанням до Росії Північного Причорномор’я життя цього краю відроджується. Починається інтенсивне його заселення, пожвавлюється торгівля, створюються умови для виникнення нових поселень і міст. «Ханська слобода» Бірзула, що в середині XVIII століття мала два—три десятки глинобитних хат і землянок, у 1795 році виросла в містечко, в якому налічувалося 102 двори з 412 жителями. Основним заняттям населення були землеробство і тваринництво. Однак становище жителів Бірзули, які значилися міщанами і своєї землі не мали, лишалось тяжким. Вони змушені були на кабальних умовах орендувати поміщицькі, удільні та казенні землі, що прилягали до Бірзули.
Після реформи 1861 року в Бірзулі лише 3 сім’ї одержали наділи по 1 десятині на їдця; поміщику належало 235 десятин, церкві — 40 десятин.
За переписом 1886—1887 рр. в Бірзулі числилось 192 господарства з 859 жителями; лише 120 сімей мали свої житла. Орендували вони удільну землю всією громадою. З 142 господарств, що займалися хліборобством, 27 ‘обробляли своїм тяглом до 50 десятин землі. Ця категорія орендарів використовувала працю батраків і давала товарне зерно. 65 господарств обробляли землю супрягою по 3—4 десятини на господарство. Це був середній прошарок населення. 49 господарств, шо не мали ні волів, ні коней, наймали тяглову силу і могли освоїти пересічно по 2 десятини на сім’ю. 28 чоловік із 24 бідняцьких господарств ходили на заробітки. 30 сімей жили виключно з найманої праці, 11 — займалися ремісництвом, 9 — частково торгівлею або ремісництвом. Тут працювали 5 кузень, вітряк, цегельня, 5 крамниць, був заїжджий двір.
Піднесення економіки Бірзули почалося в 70—80 роках XIX століття після спорудження залізниці, яка сполучала Одесу з Києвом та Москвою. Будівельні роботи розпочалися в травні 1863 року на дільниці Одеса—Бірзула і були закінчені в листопаді 1865 року. Одразу ж розгорнулося будівництво залізниці від Бірзули в напрямі Харкова через Балту—Єлисаветград—Крюків; рух поїздів тут відкрився в жовтні 1869 року. В середині 1870 року стала до ладу дільниця Бірзула—Київ.
Будівництво залізниці сприяло виникненню і розвитку промисловості Бірзули та підвищенню товарності сільського господарства. Разом з тим зростав напівпролетарський і пролетарський прошарок її населення.
Становище робітників на залізниці було тяжким. До того ж заробітна плата видавалася з великими перебоями. У 1868 році артільні старости Є. Деніков і Ф. Трофимов скаржилися новоросійському генерал-губернаторові на те, що їх артіль «перебуває у винятково злиденному становищі», бо робітники вже 4 місяці не одержують заробітної плати 3. Навіть реакційна газета «Новороссийский телеграф» писала про велику заборгованість робітникам на станції Бірзула, яким не виплачували грошей протягом року.
Незабаром Бірзула стала важливим залізничним вузлом. У 1880 році тут побудували дерев’яні платформи, працювали паровозне депо і майстерні. Поблизу станції виникло селище. В 1886—1887 рр. тут було 19 добротних будинків міського типу, а також 8 хат і 21 землянка. В селищі проживало 474 чоловіка, з яких 69 сполучали хліборобство на орендованих землях з роботою на залізниці 5. Багато людей, переважно євреїв, мешкало в маленьких комірках, добудованих позаду крамниць. Щотижня на великій площі селища збирались базари та щорічні ярмарки.
Залізнична станція, вантажооборот якої в 1880—1890 рр. становив 34 млн. пудів, значно сприяла піднесенню торгівлі, розвиткові товарного господарства. Тут розвивалися різні галузі землеробства, особливо овочівництво, садівництво і виноградарство. В 70-і роки селянство зазнало великого лиха від посухи, а в 90-і — від філоксери, єдиним засобом боротьби проти якої було знищення виноградних лоз.
В цей скрутний час і побував у Бірзулі видатний український письменник М. М. Коцюбинський, як член Кишинівського комітету по боротьбі з філоксерою. Трагедію селянської родини в Бірзулі він змалював в оповіданні «Для загального добра».
З початком залізничного руху Бірзула стала одним з перевалочних пунктів, через який з центральних губерній Росії на Херсонщину в пошуках роботи їхали тисячі напівпролетаризованих і пролетаризованих селян. В. І. Ленін називав Бірзулу торговим селом і вказував, що вона поруч з іншими торговими селами Херсонської губернії — Ново-Українкою та Мостовим — є ринком робочої сили, «де по неділях збирається понад 9 тис. робітників». Адміністрація станції була власне вербувальником робочої сили для поміщицьких господарств всієї волості. В зв’язку з цим земство перетворило будинок колишньої поштової станції на харчувальний пункт для прибулих селян. «Багато голодного люду товпиться під дверима кухні,— писав завідуючий Бірзульським земським пунктом,— просять борщу… Дехто ж просить хоч хліба. Інші беруть один обід на двох, трьох».
Таких, що,бажали найнятися на роботу, було більше, ніж потрібно. Тому довго доводилося прибулим блукати по курних шляхах від села до села в пошуках роботи. Ті, кому пощастило найнятися до поміщика, гнули спини до пізньої осені за злиденну плату. Бувало й так, що після косовиці чи жнив, коли потреба в робочій силі зменшувалась, поміщик створював для наймитів нестерпні умови: їх погано годували, били, і робітник змушений був відмовлятись від роботи, а за порушення контракту заробіток йому не виплачувався. Восени до Бірзульського земського пункту знову сходилися заробітчани, що повертались додому. Серед них були й такі, що не одержали ні плати, ні паспортів. Декому не повертали навіть власної торби.
Частина прийшлих селян наймалася на залізницю на вантажні, грабарські та ремонтні роботи. Постійний склад залізничників — молодший персонал службовців і значна частина кваліфікованих робітників — були з місцевого населення. Вони мали свої садиби і навіть ріллю, що давало змогу адміністрації тримати їх на низькій заробітній платі.
Але потреба в кваліфікованій робочій силі дедалі зростала, і попит на неї не міг бути задоволений через неписьменність населення. Наприклад, на 1886 рік у Бірзулі було лише 32 проценти письменних. В це число входили насамперед залізничники, більшість яких вийшла з Одеси чи з інших промислових центрів. Бракувало фахівців у депо, де на початку 900-х років вже працювало близько 700 робітників. Тому адміністрація Південно-Західної залізниці мусила відкрити на великих вузлових станціях однокласні і двокласні школи. Так, у Бірзулі в 1882 році з’явилася двокласна школа для залізничників.
Трудящі Бірзули тягнулися до знань. На кошти, зібрані серед населення, тут побудували двоповерховий будинок для гімназії. Проте цей факт викликав, як писала преса, «недоброзичливе ставлення з боку міністерства освіти». Відкриття закладу з року в рік відкладалося. Гімназію відкрили лише 18 грудня 1911 року як приватну. У 1887 році на залізничній станції почала працювати загальноосвітня бібліотека. Користування нею було платним. Щонеділі та в святкові дні тут провадились «читання з чарівним ліхтарем», що сприяло розвиткові і зростанню політичної свідомості робітників.
Станція Бірзула стала одним з опорних пунктів «Південноросійського союзу робітників», заснованого Є. Й. Заславським. Тут працювала підпільна бібліотека союзу. В листопаді 1876 року в кімнаті, де зберігали забуті пасажирами речі, жандарми знайшли ящик з забороненою літературою, зокрема творами М.Г. Чернишевського. Ретельне розслідування нічого не дало. В протоколі значилося, що книги, як і деякі речі, випадково залишені пасажирами.
Коли в Одеських головних залізничних майстернях виникла більшовицька організація, вона встановила зв’язки з бірзульськими робітниками. Сюди часто приїздили більшовики І. Авдеев, Ф. Ц. Ачканов, Т. Бутенко та інші, які провадили велику роботу серед залізничників Бірзули, роз’яснювали рішення III з’їзду партії, розповсюджували більшовицьку літературу. Тут регулярно одержували газету «Семафор», що видавалась залізничним райкомом Одеської більшовицької організації, центральні більшовицькі газети «Пролетарий» та «Новая жизнь». Часто надходили також видані в Одесі праці В. І. Леніна — «Аграрне питання і «критики Маркса», «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса під назвою «Про комунізм», «Буржуазія, пролетаріат і комунізм» та інша література.
В першій половині січня 1905 року до бірзульських робітників дійшла чутка про „криваву неділю» в Петербурзі. Робітники депо зібралися в механічному цеху на мітинг. Палку промову виголосив телеграфіст станції більшовик Т. В. Катарос. Він закликав залізничників до братньої солідарності з пітерськими робітниками і запропонував почати багатоденний страйк 1 2. Робітники одеських залізничних майстерень, очолювані більшовиками, вийшли на вулиці з демонстрацією протесту. За рішенням Одеського комітету РСДРП демонстрація мала перетворитися у загальний страйк. Були випущені листівки, які потрапили і на станцію Бірзула, про що сповіщав у донесенні ананьївський справник. Але жандарми встигли обезглавити партійну організацію. За «підбурювання службовців» заарештували Т. В. Катароса. Страйк не відбувся.
Під впливом жорстоких боїв пролетаріату проти царизму і капіталістичної експлуатації в роки першої російської революції гартувалась класова свідомість, міцніла організованість бірзульських залізничників. Участь у Жовтневому всеросійському страйку піднесла їх стійкість, пробудила робітничу солідарність. На заклик більшовицького агітатора І. Авдеева робітники відгукнулися масовим вступом до профспілки. На підтримку московського збройного повстання трудящі Бірзули 11 грудня 1905 року одностайно приєдналися до нового загального страйку, оголошеного за закликом Одеського комітету РСДРП і Ради робітничих депутатів.
У зв’язку з поширенням загального страйку 15 грудня в Одесі оголошено воєнний стан. Почалися масові арешти. В цих тяжких умовах 18 грудня страйк вирішено було припинити. Але уряд продовжував наступ на робітничий клас. Закрилися залізничні майстерні в Одесі й Бірзулі. Адміністрація звільнила робітників. Число безробітних у Бірзулі збільшилось. Одеська Рада робітничих депутатів, утворена на початку грудня 1905 року, організувала в Бірзулі безплатні їдальні для безробітних, подавала їм грошову допомогу.
Незважаючи на репресії, революційні виступи трудящих дедалі наростали. Одеський комітет РСДРП випустив листівки, що закликали селян до захоплення землі в поміщиків, до повстання проти царату. Під впливом більшовицької агітації, за прикладом міського пролетаріату влітку 1905 року на Одещині розгорнувся селянський рух, що поширився і на Ананьївський повіт. Царські слуги жорстоко розправлялися з тими, хто потрапляв до їх рук. Так, прокурор одеського окружного суду порушив судову справу проти бірзульського селянина А. Я. Стародубцева, що закликав забрати землю у великого князя Михайла Романова.
Революційні заворушення селянства в Бірзулі і околицях не затихали і протягом всього 1906 року.
В квітні 1912 року в Бірзулі стало відомо про масову розправу царських сатрапів над робітниками Ленських копалень. Ця звістка викликала обурення серед трудящих. В залізничних майстернях назрівав страйк протесту проти свавілля самодержавства, і тільки репресії жандармського управління перешкодили організованому виступу залізничників.
Новим важким випробуванням для бірзульських трудящих стала перша світова війна, коли більшість працездатного чоловічого населення мобілізували до армії, що особливо згубно позначилося на сільському господарстві. З наближенням театру воєнних дій у селян реквізували коней, худобу. Ціни на предмети першої потреби підвищувались. Серед більшості населення Бірзули все популярнішими ставали заклики більшовиків про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. В серпні 1914 року по звинуваченню в агітації проти війни серед ремонтників до судової відповідальності притягнули робітника залізничної станції І. В. Пруса. В середині 1915 року, коли війна велась вже на території, прилеглій до Південно-Західної залізниці, а Бірзула стала прифронтовим залізничним вузлом, захаращеним військовими вантажами, адміністрація станції вимушена була констатувати факт посилення агітації проти війни і зниження патріотичного духу.
У 1915 році ціни на продукти харчування підвищились на 50, а той на 100 процентів. Правління ж Південно-Західної залізниці збільшило заробіток робітників лише на 10 процентів. Це викликало невдоволення та численні протести. Щоб позбавитись «неблагонадійних», їх відправляли на галицькі залізниці і там при найменшому вияві протесту розправлялися за законами воєнного часу.
В листопаді—грудні 1916 року серед бірзульських робітників поширюється більшовицька листівка, надрукована на гектографі: «Третій рік тягнеться війна, третій рік ллються потоки сліз і крові, третій рік чути стогін й зойки змучених лихоліттям і війною народів. В ім’я чого все це і за що?.. Геть війну і хай живе мир! Хай живе друга російська революція!».
В лютому 1917 року на станцію Бірзула надійшла телеграма: «Революція в Петрограді…» На мітинг з приводу цього зібралося все населення. В той же день на загальних зборах трудящих було обрано громадський комітет на чолі з робітником Нікольським, який наказав роззброїти поліцію і звільнити арештованих. Сюди зверталися і бірзульські селяни за порадами. Порада була така: «Земля ваша: беріть її, організовуйте комітети і через них все вирішуйте».
Водночас почали створюватись Ради. Спочатку була утворена Рада робітничих депутатів, до складу якої увійшов лише один більшовик Войцехівський, що служив у розташованій тут військовій частині. Він провів велику роботу по створенню групи співчуваючих більшовикам. Невдовзі виникла і Рада селянських депутатів, яку очолював більшовик В. П. Самборський. За ініціативою голови Ради робітничих депутатів Войцехівського згодом обидві Ради злилися в одну Раду робітничих і селянських депутатів. Почали діяти 7 місцевих профспілкових комітетів залізничників та районний комітет профспілки.
22 серпня 1917 року відповідно до постанови Одеської районної Ради залізничників при Бірзульській Раді утворилась Червона гвардія, окремими підрозділами якої командували В. П. Самборський, О. О. Синиченко і В. Л. Коваль.
Радянську владу в Бірзулі проголошено 17 січня 1918 року. Здійснення функцій Радянської влади взяв на себе комітет профспілки залізничників, головою якого був Р. Бурський. Комітет залізничників призначив на всі служби вузла комісарів, організував залізничну міліцію.
Діяльність комітету як органу Радянської влади спрямовувалась передусім на боротьбу проти румунських інтервентів, що наступали з-за Дністра в напрямі на Бірзулу. В кінці лютого окупанти зайняли Рибницю і дійшли до Слобідки — найближчої від Бірзули станції. В бою з ворогом частини Червоної Армії під командуванням Єгорова розбили загарбників. Особливо відзначився екіпаж бронепоїзда під командуванням комуніста А. В. Полупанова. Румуни поквапливо відійшли за Дністер.
На початку березня бої з румунськими окупантами відновилися в районі станцій Слобідка, Роздільна, Рибниця і Бірзула. Проти них діяло кілька загонів моряків-чорноморців, перекинутих сюди із Севастополя. Одним із загонів командував С. Г. Шмаков. Про те, як билися червоні моряки, свідчить телеграма начальника штабу головнокомандуючого Румунським фронтом, адресована Військово-революційному штабу Севастополя: «Загін т. Шмакова поклявся або полягти, або перемогти; перемога не далася, в полон не здалися, від загону залишився Шмаков і 35 його товаришів, в числі вбитих начальник штабу Лещенко. Честь і слава Севастополю, що дав таких стійких борців за свободу!».
З березня 1918 року на станцію Бірзула прибув загін моряків з 1,5 тис. чоловік для підтримки частин Червоної Армії в боротьбі з австро-німецькими окупантами. Командував загоном А. Г. Железняков, якого вже 5 березня призначили командуючим всього Бірзульського укріпленого району. В своєму розпорядженні А. Г. Железняков мав також бронепоїзд «Свобода або смерть», яким командував А. В. Полупанов. З цими силами Железняков 7 березня виступив проти трьох піхотних і двох кавалерійських дивізій 12-го австро-угорського корпусу. В той день ворог у бою під Бірзулою втратив 90 чоловік убитими і 900 пораненими.Бірзула кілька разів переходила з рук у руки. Але сили були не рівні. 12 березня Бірзулу захопили австро-німецькі загарбники. З відступаючими частинами евакуювався і Бірзульський комітет залізничників.
Разом з окупантами повернулися поміщики. Петлюрівські, а трохи згодом гетьманські власті конфіскували в селян хліб, худобу. Для годиться вони створили комісію по закупівлі сільськогосподарських продуктів для окупантів, які самі, за словами гетьманського окружного комісара, «беруть усе, що бачать».
Трудящі Бірзули піднялися на боротьбу проти іноземних поневолювачів, яку очолювали більшовики. В липні 1918 року почався загальний Всеукраїнський страйк залізничників, учасниками якого стали і залізничники бірзульського вузла. В страйковий комітет увійшли Андрич, Коростянов, Загурський. Наступного дня їх заарештували за відмову дати паровози для перевезення військових вантажів ворога. Розпочату справу продовжував другий страйковий комітет у складі Нікольського, Тедеско, Маркова і Парфентьева. Газета «Правда» сповіщала 9 серпня 1918 року про те, що на станціях Вапнярці й Бірзулі скудлилось близько 20 поїздів — службовці і робітники відмовляються від роботи, солідаризуючись з робітниками Одеського залізничного вузла, які, як відомо, вимагали встановлення Радянської влади на Україні. На початку вересня страйк було припинено. Але розшуки активних учасників страйку і покарання їх тривали.
Страйк залізничників сприяв розгортанню повстанського руху серед селян. В умовах жорстокого терору обласний комітет партії налагодив зв’язки з керівництвом революційними силами трудящого селянства в районі Бірзули г. Підпільна більшовицька організація, яку очолив В. П. Самборський, створила бойові дружини і підривні групи: Вони відповідали терором на терор. В серпні—вересні було влаштовано кілька вибухів на Одеській залізниці, в т. ч. і в Бірзулі. Петлюрівці засудили В. П. Самборського до розстрілу, але йому вдалося втекти. Незабаром він очолив партизанський загін, який бився з ворогом під Бірзулою.
Революційне підпілля в Бірзулі в роки громадянської війни являло собою грізну силу. Губернський староста повідомляв про те, що на станції Бірзула серед нижчих службовців більшовики провадять посилену агітацію, і маса революційно настроєних робітників у будь-яку хвилину може повстати проти існуючого ладу і припинити рух поїздів. Австро-угорський генеральний консул в Одесі Цитковський повідомляв міністра закордонних справ, що дії селян на залізниці стають все небезпечнішими, необхідно вжити термінових заходів проти селянських заворушень. Представник «Добровольчої армії» в Одесі телеграфував 24 листопада 1918 року Денікіну про те, що район Бірзули вже в руках повстанців і наближення їх може викликати повстання в самій Одесі.
Бірзула як вузол на великому залізничному шляху Київ—Одеса стала об’єктом запеклої боротьби. Саме тут представники петлюрівського командування і Антанти підписали угоду про спільну боротьбу проти Радянської влади, віддавши в розпорядження імперіалістів свої збройні сили, залізниці й шахти. Командування військ Директорії розташувало в Бірзулі штаб південно-східної групи, що мав у своєму розпорядженні 6-й корпус січових стрільців, 5-у піхотну дивізію генерала Акімова, полк Самокиша, полк Кіршула та інші. 6-му корпусу було дано наказ будь-якою ціною утримувати станцію Бірзулу. Але січовики після недовгих контактів з червоними партизанами Дячишина відмовилися підкорятися командуванню. 14 січовий полк оголосив себе більшовицьким і розігнав командний склад.
Бірзулу оточувало широке кільце повстанських районів, де діяли партизанські загони І. К. Дячишина, С. М. Недолуженка, І. 3. Богуна-Добровольського та інших. Це перешкодило ворогу відновити нормальний залізничний рух на лінії Одеса—Бірзула—Жмеринка. Безперервними наскоками на Бірзульський гарнізон партизани деморалізували війська Директорії. На бік червоних партизанів переходили цілі військові частини. Велике занепокоєння в таборі петлюрівців викликав перехід на бік партизанів І. К. Дячишина кінного полку під командуванням отамана Кіршула у Слобідці. Спільними силами Дячишин і Кіршул нанесли кілька нищівних ударів по бірзульському гарнізону, захопили бронепоїзд тощо. Отаман Янів, командир південно-східної групи військ, писав 3 березня 1919 року начальникові штабу військ Директорії, що тільки своїми силами він перебороти партизанів не може.
В другій половині березня та на початку квітня 1919 року, розвиваючи наступ, партизани розгромили скупчення петлюрівців на вузлових станціях Слобідка і Бірзула. Недобитки жовтоблакитного воїнства, втративши бойовий порядок, були змушені в безладді тікати на захід, до кордонів Румунії. Ешелони з награбованим майном, а також 2 бронепоїзди, 20 гармат, 50 кулеметів та різне військове спорядження потрапило до рук партизанів.
В. О. Антонов-Овсієнко заносив у свої нотатки, що під вечір 13-го (квітня) «Нами зайняті ст. Бірзула і Кучурган. Продовжується рух до Овідіополя».
В цей же час командир окремо діючої партизанської бригади І. 3. Богун-Добро-вольський передавав по телеграфу з Роздільної: «Розташування моїх частин: Знаменський полк — ст. Бірзула; Балтський полк (І. К. Дячишин) — ст. Балта; Ананьївський полк (С. М. Недолуженко) — прибув зі мною на ст. Роздільну, вивантажився з ешелоном разом з полком ім. Тараса Шевченка, пішов у напрямку на Тирасполь. Беруть участь також чотири броневики».
В Бірзулі відновилася Радянська влада. З утворенням у 1919 році Одеської губернії Бірзула стала волосним центром Ананьївського повіту. У волості організувався волпартком на чолі з В. Л. Ковалем. Головою Бірзульського ревкому призначено Р. Гурського.
Але визволення лівобережжя Дністра не означало закінчення інтервенції. Командування Антанти сконцентрувало по Дністру значні сили румунських військ. Тут зосередились залишки петлюрівців і січовиків, частини 4-ї польської дивізії, що відступили з-під Одеси. Це був заслон радянським військам, що йшли для об’єднання з армією Радянської Угорщини та для визволення Бессарабії від окупантів. Антанта мобілізувала максимум зусиль для нового широкого наступу денікінців. Більшовики Бірзули розгорнули широку роботу по роз’ясненню політики Комуністичної партії і Радянської влади. Почали працювати клуб ім. В. І. Леніна, дві бібліотеки-читальні. Часто в Бірзулі зупинялися агітпоїзди.
Влітку 1919 року за наказом командуючого 3-ю Українською радянською армією Н. Худякова в районі Бірзули—Голти сформувались 3-я бригада 1-ї Бессарабської дивізії, а також 7-й, 8-й, 9-й Бессарабські стрілецькі полки та інші частини. В червні 1919 року Південна група військ була підпорядкована єдиному командуванню військ Червоної Армії. Частини 3-ї Української радянської армії ввійшли до складу 45-ї стрілецької дивізії, якою спершу командував Н. Худяков, а потім Й. Е. Якір.
Бійцями дивізії стали сотні бірзульських селян і робітників. Однією з бригад командував Г. І. Котовський.
Шалений опір Радянській владі чинили петлюрівські та куркульські банди. 15 липня 1919 року Бірзульська партійна організація направила в район Жмеринки загін комуністів з 250 чоловік на боротьбу проти петлюрівців. Після дводенних боїв загін зайняв станції Юрківка і Журавлівка і з’єднався з київськими червоними курсантами. Тут бірзульці вперше зустрілися з Г. І. Котовським. Пізніше він надіслав листа, в якому висловлював щиру товариську подяку бірзульцям за те, що вони «вирішили в критичний момент вмерти або перемогти в ім’я революції».
Навесні та влітку 1919 року в зв’язку з наступом Денікіна становище радянських військ на півдні України погіршало. В Бірзулу, де розміщувався штаб Південної групи військ, прибув член ЦК КП(б)У і член Реввійськради 12-ї армії В. П. Затонський. Тут 22 серпня була створена Реввійськрада Південної групи військ, до складу якої увійшли Й. Е. Якір, Я. Б. Гамарник, Л. Й. Картвелішвілі; командуючим групою призначено Й. Е. Якіра.
Дії групи військ по захисту Південної України були успішними, але з висадкою денікінського десанту в районі Одеси та початком наступу петлюрівців з півночі і заходу виникла загроза повного оточення радянських військ. Чимало клопоту завдавали і банди Махна та Заболотного.
В цей час всі приміщення і перон станції Бірзула були заповнені безпритульними. Вони трималися біля червоноармійців, які ділилися з ними шматком хліба. Скрутне становище не перешкодило командуванню зайнятися влаштуванням дитячого будинку для сиріт. Особисту участь в організації закладу брав Г. І. Котовський.
«Нарешті,— писав В. П. Затонський,— ми одержали від командуючого групою тов. Якіра наказ про виступ на Північ». 2 вересня 1919 року червоні частини залишили Бірзулу. Так почався знаменитий похід Південної групи військ 12-ї армії на Житомир, на з’єднання з основними силами Червоної Армії. Але й після цього в Бірзулі продовжувалась боротьба проти ворога. Підпільна більшовицька група розповсюджувала листівки, прокламації, які друкувалися в кузні машиніста Я. Сузанського. Активну участь у поширенні більшовицької літератури брали робітники депо слюсар В. Пепельницький і коваль П. Лебедев. В середині жовтня 1919 року на квартирі Самборського відбулася нарада партизанської дев’ятки, де, крім безпосередніх членів групи Самборського, Коваля, Альошина, Гусаковського, Корнева, Данилова, Рогачевського, Безносова, Дубецького, був присутній представник Одеського губкому окрвоєнком Краєвський, який через поранення залишився в Бірзулі.
Багато робітників Бірзули і селян навколишніх сіл билися в партизанських загонах, якими керував Ананьївський підпільний комітет партії. Під контролем партизанів були залізничні дільниці Роздільна—Бірзула і Бірзула—Балта. Вони знищували білогвардійські склади з боєприпасами, пускали під укіс поїзди.