Андрієво-Іванівка, Миколаївський район, Одеська область
Андрієво-Іванівка (кол. Чернове, Куликове Поле, Мартос-Куликове Поле) — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Вовкове, Добриднівка, Ісаєве, Новотроїцьке. Розташована на березі річки Тилігулу, за 24 км на захід від районного центру. До залізничної станції Любашівка на лінії Одеса—Харків — 40 км. Населення — 2590 чоловік.
Виникло село в середині XVIII століття. Спочатку воно називалося Чернове. Заселяли його втікачі-кріпаки і виходці з Запорізької Січі. В 1792 році російський уряд, який провадив політику колонізації Новоросійського краю, передав землі навколо Чернового у власність полковнику Чорноморського козацького війська Куликовському. Він також одержав у власність земельні наділи біля Каховки та в інших місцях.
Свої землі Куликовський здавав через посесорів в оренду жителям Чернового, що пізніше стало називатись Куликовим Полем (з 1802 року — містечко). Вони вважалися юридично вільними і були приписані до міщан. Не маючи власної землі, бо вся вона належала поміщикові, поселенці мусили сплачувати йому чинш за користування садибою, ріллею, пасовиськами. З господарів, хати яких розміщувались у центрі містечка, стягалося по 20, а в інших місцях — по 10 коп. за квадратний сажень присадибної ділянки. Окремо визначалася плата з орендарів, що мали заїзд, по 10 крб., ресторацію — 10 крб., крамницю — 5 карбованців.
Населення містечка зростало досить повільно. Так, у 1859 році тут було лише 44 двори, в яких проживав 241 чоловік.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін у порядок землекористування. Жителі містечка земельних наділів не одержали й змушені були і надалі орендувати землю. Чинш за оренду зберігся аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, про що свідчать «відкриті листи» від 25 січня 1899 і від 6 травня 1912 року, видані двом міщанам на право «вічної» оренди садиб по 12 крб. на рік за кожну. Ці листи зобов’язували орендарів «додержувати правил, виданих 7 січня 1856 року для тих, що оселялись і вільно проживали у Куликовому Полі».
Скасування кріпацтва певною мірою сприяло зростанню населення. Вже за переписом 1886—1887 рр. у Куликовому Полі в 205 дворах проживало 967 чоловік. Тільки хліборобством займалось 87 сімей, 25 — ремісництвом. Тут налічувалось 40 ткаль і килимниць, 25 шевців і кравців. 48 сімей торговців мали 20 лавок, 15 рундуків, 10 зсипних комор. У містечку були 4 кузні, гончарня та на околиці 6 вітряків. Було тут і кілька заїздів. Найбільший з них вміщував понад 150 возів з волами. Власник його ще мав великі луки для заготівлі сіна, 300 вуликів бджіл, 40 корів тощо.
На ті часи Куликове Поле було типовим містечком причорноморських степів на шляху з Білої Церкви та Умані до Одеси. 111 сімей тут проживало в своїх хатах, а 57 — у найнятих. Коли припинявся орендний договір, той, хто збудував хату, мусив виселятись, залишивши її поміщику. Таких чиншовиків називали «випханцями», а у місцевій поговірці говорилося: «Постаріли, брате,— та чужії хати».
Тяжкі економічні умови життя викликали настрої незадоволення існуючим політичним устроєм і протести проти царату. Так, у донесеннях справника за вересень 1879 року зазначалось, що селянин С. Гоменюк прилюдно лаяв царя.
З 30-х років XIX століття землі Куликового Поля перейшли до Мартосів, далеких родичів відомого скульптора І. П. Мартоса. У зв’язку з цим містечко дістало назву Мартос-Куликове Поле. В 1890 році спадкоємець Мартосів Бродський зробив спробу приставити до назви містечка і своє прізвище. Вийшла довга назва: «м. Бродське-Мартосове-Куликове Поле», але вона не закріпилась. У народній пам’яті збереглась неписана історія про першого поселенця Чернова. Тому поряд з назвою Куликове Поле встановлюється ще одна «Чернове», яка з 1910 року залишається єдиною.
На початку XX століття письменних у містечку налічувалось 70 чоловік, тобто всього 7 процентів. Майже всі вони належали до заможних верств. З 1838 року тут існувала церковнопарафіяльна школа, в якій вчилося 46 дітей, в т. ч. 37 хлопчиків і 9 дівчаток. Тільки в 1900 році тут відкрили двокласне народне училище, в якому спочатку навчалися тільки хлопчики, а з 1906 року і дівчатка.
В 1900 році в містечку відкрились поштове відділення і аптека. В 1902 році на кошти земства почав працювати приймальний покій з одним фельдшером, який обслуговував жителів усієї волості. В 1904 році після закінчення медичного факультету Одеського університету сюди приїхав на постійну роботу лікар В. І. Окснер (1878— 1959), який більше 50 років життя віддав справі охорони здоров’я трудящих. З його ініціативи на кошти земства в 1911 почали і в 1914 році закінчили будівництво лікарні.
Напередодні першої російської революції в Вуликовому Полі мали місце селянські заворушення, головною причиною яких були утиски з боку землевласників посесорів та управителів. Так, Мартос, маючи кінний завод та іподром, тримав всього 500 десятин землі під сінокосом, а 6670 десятин здавав в оренду Недзельському по 3 крб. 25 коп. за десятину. Той у свою чергу віддавав землю посесору Шуману, але вже по 4 крб. 25 коп. за десятину. Селяни ж орендували землю, в Шумана і Бродського по 6—8 крб. за десятину. Причому посесори й управитель брали оренду на З роки, а здавали селянам на один рік, закриваючи оренду відразу після жнив, щоб за випас худоби по стерні брати додаткову плату. Управитель Чернієвський їздив по степу і коли виявляв скошену траву навіть на межі орендованої землі, то бив селян нагайєм. Все це викликало гнів і обурення населення.
Ще гіршим було становище батраків. На базарах, що влаштовувались у містечку щопонеділка, збиралося багато сільськогосподарських робітників, які приїздили сюди, особливо влітку, в пошуках роботи. Вони скупчувались на забрудненій площі, над якою хмарою стояла смердюча курява, днювали і ночували тут разом з худобою.
Тяжкі умови життя штовхали селян на революційну боротьбу. Пробудженню революційної свідомості їх сприяла також нелегальна література, яку розповсюджував місцевий житель О. Новицький, за що був заарештований і висланий. На початку 1905 року поліція неодноразово повідомляла прокурора одеського окружного суду про появу в Черновому прокламацій Одеського і Єлисаветградського комітетів РСДРП. їх розповсюджували члени РСДРП А. П. Макаров і Ф. І. Гнутов — російські робітники-будівельники, яких поміщик найняв для спорудження палацу в с. Ісаєвому. Вони часто влаштовували підпільні збори, на які сходилось багато місцевих селян.
1905 року після жнив, коли на поміщицькому току стояв складений у скирти хліб, а в приміщенні — інвентар, селяни підпалили будинок економії, скирти, склади. Церковні дзвони били на сполох, але мало хто кидався гасити пожежу.
Після цих подій у село чинити розправу приїхав сам віце-губернатор із загоном козаків та черкесів. Селян били, тримали в «холодній». Організаторів і багатьох учасників виступу було заслано до Сибіру. Карателі ще деякий час залишалися в Черновому та Ісаєвому для підтримання «порядку». Між ними та селянами відбувалися сутички.
Один з учасників виступів згадує, що селяни Чернового викликали на одну з своїх сходок посесорів та управителя і поставили вимогу брати за оренду однієї десятини не більше 3-х крб., платити косарю за десятину скошеного хліба або поденно теж по 3 крб. Сход також постановив стягнути штраф з управителя за побої селян — по 10 крб. за удар кулаком і по 20 крб. за удар нагаем.
Перша світова війна ще більш погіршила становище трудящих. У селян реквізували худобу та сільськоґосподарські продукти. Піднялись ціни на товари першої потреби. Особливо в скрутному становищі опинились сім’ї, годувальників яких було взято на фронт.
Звістка про повалення царизму викликала у селян великі надії. Вони сподівалися, що Тимчасовий уряд дасть їм землю. Однак, крім обіцянок, вони нічого не одержали, і тоді селяни почали відкрито висловлювати незадоволення новою владою, загрожували самовільно взяти землю. Перелякані чиновники і куркулі в березні запросили з Одеської Ради агітатора-меншовика, який мав заспокоїти населення, переконати його почекати до скликання Установчих зборів, які, мовляв, розв’яжуть земельне питання.
Але в селі з’явилися свої агітатори — солдати, що повернулися з фронту. Найактивніший серед них — С. М. Недолуженко — був місцевим жителем, народився він в сім’ї селянина-середняка. В 1915 році призваний у царську армію, він на фронті познайомився з більшовиками і під їх впливом зрозумів, що війна ця грабіжницька, в якій зацікавлені лише гнобителі трудового народу. В 1916 році С. М. Недолуженко покинув фронт і повернувся додому. Переховуючись від жандармів, які його розшукували, він розгорнув роз’яснювальну роботу серед селян. Незабаром до нього приїхав з Єлисаветграда (нині Кіровоград) товариш-однодумець робітник О. Кузьмич. У 1917 році вони зв’язалися з революційно настроєними робітниками Одеси і брали участь у встановленні Радянської влади в місті. Повернувшись у Чернове, С. М. Недолуженко організував партизанський загін. Його соратниками, крім Кузьмича, були Г. Сидоренко, В. Черненко, Г. Колонтай, Є. Груздова та інші. Наприкінці січня 1918 року загін вступив у Чернове і разом з трудовим селянством проголосив тут Радянську владу. Першим головою сільревкому став П. М. Мунтян. Ревком розподілив між селянами поміщицьку землю, інвентар та худобу орендаторів-посередників.
Одночасно в с. Ісаєве вступив партизанський загін Й. Г. Балановського, що згодом приєднався до загону Недолуженка як окремий кінний ескадрон.
У березні 1918 року село окупували австро-німецькі війська. З ними повернулися й орендарі. Вони чинили розправу над селянами, особливо над тими, що брали участь у розподілі їх майна. Посесор Столяр з кінним загоном австрійців їздив по селах, заарештовував більшовиків і солдатів, що поверталися з фронту, відбирав худобу, реманент, продукти. Селян били шомполами, брали з них викуп.
Але селянська біднота не змирилася з окупаційним режимом. Коли в травні 1918 року Ананьївська партійна організація, яку очолював М.М. Данилов, почала створювати у волостях повіту партизанські групи, селяни відгукнулися на заклик більшовиків. Очолив партизанів Чернового підпільний комуністичний осередок, до якого входили Г. Березовенко, О. Сидоренко, В. Клейман, П. Семашко, С. Недолуженко, М. Перець.
У листопаді 1918 року петлюрівці провели в повіті мобілізацію чоловіків віком до 40 років. Але переважна більшість мобілізованих виявилась настроєною по-більшовицьки. В сформований полк потрапило також багато партизанів з місцевих загонів. Солдати обрали командирів, які стояли за Радянську владу. Командиром сформованого полку став більшовик С. М. Недолуженко. Штаб полку базувався в Мар’їній Рощі, а підрозділи розміщувалися в селах повіту. Ставши червоноармійською частиною, Ананьївський полк пройшов з боями важкими дорогами громадянської війни. Його командир С. М. Недолуженко в 1920 році після тяжкої хвороби помер, але назавжди залишився у пам’яті народній.
Після розгрому білогвардійців у лютому 1920 року в Черновому був утворений ревком, а незабаром обрана сільська Рада, головою якої став П. К. Семашко. Тоді ж організувався комсомольський осередок, секретарем його обрали Вандаловського. Для боротьби проти куркульських банд, що діяли в повіті, був створений загін селянської самооборони, командиром якого було призначено X. М. Полісара. В цьому ж році в селі виник комітет незаможних селян на чолі з І. Ё. Немеренком.
Сільська Рада та комнезам провели роботу по розподілу поміщицької землі. На кожного члена сім’ї було нарізано по 1,5 десятини землі.
Сільська Рада та КНС організовували селян на боротьбу проти куркульства, виконання продрозверстки, налагоджували охорону здоров’я трудящих, торгівлю. Завдяки їх діяльності в січні 1921 року Чернове повністю виконало продрозверстку. Постановою повітової трійки Ісаївська волость, до складу якої входило село, оголошена передовою, «червоною».
З 1925 року містечко стало центром Ісаєвського району Первомайського округу.
У Черновому провадилась також робота по витісненню приватників з торгівлі і виробництва. Ще в 1924 році торгівля тут на 90 проц. була у приватновласницьких руках. У лютому 1928 року райвиконком передав в оренду кооперації паровий млин і олійню. З того часу кооперація зайняла в торгівлі панівне місце. Чернове поступово втрачало вигляд старого містечка з шинками, заїжджими дворами, дрібними крамницями тощо. Тут відкрили бібліотеку-читальню, організували культурно-освітній гурток, якому передали будинок, де колись розміщувались стражники.
Напередодні десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції Чернове перейменовано на Андрієво-Іванівку на честь А. В. Іванова (1889—1927 рр.) — одного з керівників боротьби за владу Рад на Україні, який з 1922 по 1925 рр. був головою Одеського губвиконкому. Беручи до уваги, що Чернове знаходиться за 150 км від Одеси і за 40 км від залізниці, Одеський губком прийняв постанову про першочергове будівництво тут електростанції. В листопаді 1923 року село прикрасила велика світла будівля, а через рік тут встановили обладнання. У дні VII річниці Великого Жовтня відбувся урочистий пуск новобудови. В хатах трудящих Андрієво-Іванівки, Ісаєвого, Мар’їної Рощі, Тетянівки спалахнули лампочки Ілліча, в господарствах запрацювали електромотори.
З 1930 року за рішенням райвиконкому розпочалось упорядкування райцентру: брукування вулиць, прокладання тротуарів тощо.
Відбулись зрушення і в охороні здоров’я трудящих. У 1926 році в Андрієво-Іванівці побудували ще один корпус лікарні.
З 1927 року в Андрієво-Іванівці почалось усуспільнення дрібних селянських господарств. Навесні сім сімей бідняків об’єдналися в товариство по спільному обробітку землі. В наступному році виник ТСОЗ «Вперед», в який вступило 12 сімей. 1929 рік став роком суцільної колективізації. В селі з’явились три сільгоспартілі, до яких влилися обидва ТСОЗи. Найбільшою серед них була артіль ім. Андрія Іванова, в яку вступило близько 200 сімей. Вона мала 100 коней, 15 корів, 200 овець. Першим головою артілі був комуніст-двадцятип’ятитисячник Вишневський. Енергійний, здібний керівник, він зумів налагодити дисципліну, організувати працю в бригадах, завдяки чому господарство артілі щороку зміцнювалось. Наприкінці 1929 року утворилась Андрієво-Іванівська машинно-тракторна станція, директором якої став теж двадцятип’ятитисячник комуніст Калинка.
У лютому 1930 року при МТС відкрились державні курси по підготовці трактористів. Ці курси закінчили В. М. Коваленко, М. Таранюк і С. Гнатенко, перші колгоспні механізатори.
Старанно працював один з зачинателів колгоспного руху в Андрієво-Іванівці чабан колгоспу Г. Ангол. Чабанство було його покликанням. Він з своєю бригадою не тільки пас вівці, але стриг і доїв їх та виробляв бринзу. Самовіддано працювала колгоспниця Ф. К. Недолуженко. В 1937 році артіль придбала вісім свиноматок йоркширської породи, від яких через рік одержали 100 породистих поросят. їх доглянула і виростила свинарка Недолуженко. В 1939 році передовики колгоспу тракторист М. Таранюк, чабан Г. Ангол і свинарка Ф. К. Недолуженко стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджені медалями і грамотами.
На районну Дошку пошани в 1938 році були занесені передові слюсарі ремонтних майстерень МТС Ю. Іванченко і П. Моніч. Трудова слава лунала в районі про депутата обласної Ради, бригадира тракторної бригади Є. П. Павловську, яка досягла на тракторі норми виробітку 140—150 проц. та на комбайні — близько 275 процентів. За підсумками роботи у 1940 році були занесені на районну Дошку пошани бригадир тракторної бригади № 15 Андрієво-Іванівської МТС А. І. Запорожець, який виробив 92 га на 15-сильному тракторі, і трактористи П. П. Шеверенко, що виробив 88 га і В. М. Мерер — 86 гектарів.
Відбулися зміни і в культурному житті трудящих. Далеко за межами села славились виступи хору. В 1926 році його учасників запросили в Київ та Одесу. Добре працював і драматичний гурток.
У 1930 році в селі відкрилася семирічна школа. Великою пошаною користувалися вчителі П. О. Юрко, І. І. Клименко, І. І. Ковтун та інші. Крім роботи в школі, вони вели гуртки по ліквідації неписьменності серед дорослих, виступали з лекціями. Школі виділили 10 га землі, на якій учні працювали і завдяки цьому мали безплатні обіди. У 1934 році в селі відкрили Палац піонерів.
За 3 км від Андрієво-Іванівки, у с. Ісаєвому, в 1931 році на базі профтехшколи розпочав роботу зооветеринарний технікум, який готував спеціалістів сільського господарства.
В Андрієво-Іванівці у 30-х роках у райцентрі і селах набули великого поширення добровільні товариства трудящих — МОДР, Тсоавіахім, «Друзі дітей» та інші, що охоплювали майже все доросле населення.
Підвищувався освітній і культурний рівень, росла свідомість селян, зникали релігійні забобони. В 1936 році на сільському сході жителі вирішили закрити церкву та побудувати двоповерхову школу.
Мирне життя населення порушила війна, розв’язана фашистською Німеччиною. Майже всі чоловіки призовного віку пішли захищати Батьківщину. Коли наблизився фронт, усе працездатне населення Андрієво-Іванівки вийшло на будівництво укріплень. Під час ворожого бомбардування загинуло 22 жителі. 7 серпня 1941 року німецько-румунські війська окупували село. Загарбники встановили в селі режим терору і насильства. Сільських активістів В. Біларта, Є. Груздову, сім’ю Литваків піддали страшним тортурам, а місцеву жительку В. Петриченко фашистський офіцер смертельно поранив за те, що вона не подала йому склянки води.
На початку 1944 року частини Червоної Армії розпочали наступальні бої між Дніпром і Південним Бугом. Після невдалих спроб закріпитися на Південному Бузі німецьке командування вирішило за всяку ціну втриматись на річці Тилігулі, на західному березі якої фашисти побудували оборонні споруди: вирили глибокі шанці з розгалуженими ходами, спорудили доти. Сама по собі річка, будь це в літню пору, не являла б серйозних перешкод. Але наприкінці березня вона перетворилася у досить важливий водний рубіж. До того ж підходи до Тилігулу перебували під обстрілом ворожої артилерії, а мости були висаджені в повітря або заміновані.
30 і 31 березня частини 37-ї армії у взаємодії з 23-м танковим корпусом і кінно-механізованою групою вибили гітлерівців з деяких передмостових укріплень, але форсувати Тилігул і прорвати оборону ворога з ходу їм не пощастило.
Жорстокі бої за Тилігул розгорнулися в ніч на 1 квітня. Частинам, що наступали на правому фланзі 37 армії, пощастило вибити з останніх передмостових укріплень 15-у німецьку піхотну дивізію і захопити непошкоджену, але заміновану переправу, після чого війська форсували Тилігул.
Опівночі вони примусили 384-у німецьку піхотну дивізію залишити укріплення і буквально на її плечах прорвалися на західний берег Тилігулу. Вони захопили значний по фронту і глибиною в 12 км плацдарм, на якому знаходилася і Андрієво-Іванівка. Була захоплена велика кількість полонених.
Але в цих боях полягло багато наших солдатів і офіцерів. Андрієво-Іванівка, Добриднівка, Ісаєве, Новотроїцьке, Вовкове, Мар’їна Роща та інші села вкрилися братськими могилами. На одній з таких могил у центрі села, де поховані воїни Радянської Армії, що смертю хоробрих полягли в боях з фашистськими загарбниками за визволення села, золотими літерами викарбовані імена 146 героїв. Тут ніколи не в’януть живі квіти. Біля могили загиблих воїнів проводять мітинги, приймають жовтенят у піонери, вручають молодій зміні комсомольські квитки.
Загін червоних слідопитів Андрієво-Іванівської середньої школи розшукав адреси загиблих воїнів і повідомив сім’ї, де поховані їх батьки, сини і чоловіки.
Хвилюючі листи надходять піонерам від рідних і товаришів загиблих. Вони дякують школярам, що не забувають воїнів, які віддали життя за щастя народу, доглядають їх могилу.
Багато родичів приїжджають в Андрієво-Іванівку поклонитися дорогій могилі. Напередодні Дня Перемоги в 1968 році сюди приїздили дружина та син полеглого старшого сержанта І. Ватуніна. Святково одягнені, з букетами квітів зустрічали їх червоні слідопити, і до пізнього вечора в піонерській кімнаті діти розповідали про свою роботу, показували численні листи, фотографії, стенди, альбоми. М. А. Ватуніна розповіла про життя свого чоловіка, про те, якими виховала дітей. Ватуніни, вчителі і учні прийшли до братської могили, де їх зустрічали жителі Андрієво-Іванівки.
Зразки мужності і героїзму виявили на фронтах Великої Вітчизняної війни багато воїнів з Андрієво-Іванівки. 160 чоловік віддали життя за щастя Вітчизни. Ю. П. Дорога удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. Шанують у селі свого земляка С. В. Ходальського, льотчика-штурмовика, який зробив 125 бойових вильотів. За ратні подвиги він нагороджений 10 орденами і медалями.
Багато сил доклали колгоспники, щоб відновити господарство, зруйноване окупантами. Передусім андрієво-іванівці відбудували електростанцію, харчо- і промкомбінати, винзавод, інкубаторну станцію тощо.
У 1944—1945 рр. майже на всіх ділянках колгоспного будівництва працювали головним чином жінки. Не вистачало тракторів, автомашин, коней. З великими труднощами зустрілись сільські механізатори. Перші три трактори вони склали з деталей розбитих танків, знайдених на полі. Бригадира В. М. Коваленка і тракториста С. Т. Гнатенка у 1945 році було нагороджено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Велику допомогу колгоспам надавала Андрієво-Іванівська МТС. У 1947 році колгоспники виконали план хлібозаготівель на 101,3 процента.
У 1949 році 3 сільськогосподарські артілі об’єдналися в одне велике господарство. Укрупнення відбулося напередодні 80-річчя з дня народження В. І. Леніна, тому колгоспники назвали нову сільгоспартіль «Пам’ять Ілліча».
Вже перші після об’єднання роки принесли відчутні наслідки. У 1954 році в артілі зібрали високий урожай. За це 10 кращих хліборобів у 1955 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. За досягнуті успіхи їх нагородили бронзовими медалями. У 1958 році В. М. Коваленка, який 30 років очолював тракторну бригаду, було нагороджено орденом Леніна.
За дві післявоєнні п’ятирічки значно поліпшилась робота сільської кооперації. План товарообороту за 1953 рік споживспілка виконала на 106 проц., що перевищило довоєнний рівень.
Протягом семирічки колгосп виріс у велике багатогалузеве господарство, яке має 4059 га землі, в т. ч. 2562 га орної, і 718 га пасовиськ. Артіль добилась врожайності, яка перевищувала середньо-районні показники. Наприклад, озимої пшениці в 1965 році було зібрано по 24,5 цнт з га. Молока надоєно понад 1800 кг на фуражну корову. Загалом колгосп одержав від рільництва 416 тис. крб. прибутку, а від тваринництва — 185 тис. карбованців.
Поліпшилась культура землеробства, підвищилась продуктивність громадського стада, прибутковими стали садівництво, виноградарство, бджільництво. За семирічку було побудовано 2 корівники, телятник, свинарник, кормокухню.
З 1964 року село одержує електроенергію від високовольтної лінії, що зв’язує Каховську і Дубоссарську ГЕС.
З року в рік зміцнюється економіка артілі, підвищується матеріальний добробут її трудівників. У 1966 році колгоспники одержали на трудодень по 4 крб. 18 копійок. На соціальне забезпечення непрацездатних виділено 30 тис. крб. та на культурні потреби — понад 20 тис. карбованців.
У новій п’ятирічці показники колгоспу неухильно зростають. Неподільний фонд артілі становив понад 850 тис. крб. Господарство відзначається високою культурою землеробства. На 2652 га ріллі артіль має 30 тракторів (у перерахунку на 15-сильні), 10 комбайнів, 10 вантажних автомашин. Протягом 1967 року колгосп витратив на виробничі потреби понад 150 тис. кіловат-годин електроенергії, 40 тис. кіловат-годин спожили 175 колгоспних дворів. У колгоспі є 5 корівників на 635 голів, 2 телятники на 570 голів, кошара на 2 тис. овець, 2 кормокухні. Удій на 1 корову за 1967 рік становив 2064 кг молока.
Але найціннішим здобутком колгоспу є його люди: голова правління В. І. Гусєв, агроном П. Я. Курятник, бригадири В. М. Коваленко і М. О. Коломієць, механізатори С. Т. Гнатенко, Л. Ганченко, В. Тихенький і М. П. Пінязенко, свинарі Н. П. Драчук і М. І. Воюцький, доярки М. І. Маїло, Л. П. Слабенко, 3. І. Садовська, С. І. Глушенко і багато інших. Вони своєю сумлінною працею і майстерністю забезпечують невпинне зростання економіки артілі, добробуту колгоспників.
Добрим врожаєм зустріли колгоспні трудівники всенародне свято 50-річчя Великого Жовтня. Велика заслуга в цьому, механізаторів та бригадира В. М. Коваленка. Про себе він каже: «Я вже ось 38 років працюю біля колгоспної землі. Здобич моя — урожай. Але що б я зробив, якби зі мною поруч не йшли наші ентузіасти, трактористи Павло Чепес, Леонід Ганченко, Олександр Зербул, Василь Тихенький, Андрій Овчаренко, Іван Чепурний та інші. Що б я робив без такого помічника, як Микола Петрович Пінязенко. Він і слюсар, і токар, і зварник, і електрик, у нас його називають «швидкою допомогою». З ним я іду пліч-о-пліч з 1930 року».
Розвивається місцева промисловість села. Збільшилось виробництво продукції в новостворених цехах рай-промкомбінату— металоробному, деревообробному та виноробному. Задовольняють побутові потреби населення майстерні по ремонту й пошиву взуття, ремонту годинників, предметів домашнього вжитку. В 1959 році став до ладу хлібозавод потужністю 10 тонн на добу. Переобладнано новим устаткуванням олійню.
В Андрієво-Іванівці розташовані коконосушильня, філія Березівського винзаводу, харчокомбінат та «Міжколгоспбуд».
До 40-х роковин Жовтня в селі побудували новий міст через річку Тилігул, капітально відремонтували двоповерховий будинок контори зв’язку, відкрили спеціалізовану книгарню тощо.
Село з кожним роком упорядковується. Тут прокладено водопровід, відкрито 20 магазинів і кіосків. За роки Радянської влади виросло медичне містечко з лікарнею на 75 ліжок, де працюють 9 лікарів. Лікарня має хірургічне, терапевтичне, інфекційне відділення та рентген-кабінет.
З кожним роком підвищується культура села.
У 1956 році село прикрасила двоповерхова середня школа з добре обладнаними учбовими кабінетами фізики, хімії, біології, машинознавства, домоводства. Шефи з Одеського сільськогосподарського інституту допомагають учням провадити різні досліди на шкільній дослідній ділянці. Крім того, в селі є школа-інтернат, школа сільської молоді. Виховання й освіту підростаючого покоління здійснюють 70 вчителів.
За сумлінну багаторічну роботу по вихованню дітей Н. С. Груздову та Р. О. Іванову нагороджено орденом Леніна, Л. Н. Пігнасту — медаллю «За трудову відзнаку», В. Ф. Загороднюк і М. Т. Коломійчук — значками «Відмінник народної освіти».
У квітні 1967 року минуло 35 років, як Л. Н. Пігнаста викладає географію. Її уроки — цікава подорож по ріках і лісах, горах і рівнинах, океанах і морях. «Щоб любити свій рідний край, потрібно знати його»,— завжди говорить учням Л. Н. Пігнаста.
В центрі села розташована сільська бібліотека для дорослих, в якій зібрано понад 30 тис. книжок. Її колектив активно пропагує досвід передовиків села. В читальному залі портрети кращих доярок, механізаторів. Село має також дитячу бібліотеку, якою 20 років завідує Г. П. Іщенко.
Місцевий Будинок культури займає провідне місце в культурному житті села. Драматичний гурток, створений при клубі, знайомить глядачів з кращими творами дореволюційних і сучасних драматургів. Користуються успіхом виступи хору та оркестру народних інструментів.
До 50-річчя Великого Жовтня до Будинку культури добудовано новий зал на 450 місць, в якому демонструються широкоекранні фільми.
Щороку в селі влаштовуються виставки робіт вишивальниць та самодіяльних художників. Г. Савицька на виставці 1967 року показала вишиті нею портрети В. І. Леніна і Т. Г. Шевченка. В. Павлова виставила рушники, Л. Волянська — чудові українські орнаменти.
У виховній роботі партійна і комсомольська організації використовують народні обряди та звичаї, що виникли останнім часом: урочиста реєстрація новонароджених, свято весни з вшануванням передовиків праці.
Змінює село свій зовнішній вигляд. Центральні вулиці села забруковані і заасфальтовані; тут висаджені декоративні дерева. В селі є стадіон, парк культури і відпочинку. Створюються зелені масиви поблизу Андрієво-Іванівки по берегах Тилі-гулу.
Жителі Андрієво-Іванівки пишаються рідним селом. Про його двохсотрічну історію розповідають у своїх лекціях секретар партійної організації В. М. Чернуха, вчителька Н. М. Рибалко та інші члени товариства «Знання». З їх виступів постають образи перших волелюбних поселенців Чернового, більшовиків-підпільників А. П. Макарова і Ф. І. Гнутова, героя громадянської війни С. М. Недолуженка, героїв Великої Вітчизняної війни Д. X. Губи, Ю. П. Дороша, С. В. Ходальського, зачинателів колгоспного руху — чабана Григорія Ангола, свинарки Ф. К. Недолуженко, механізатора М. В. Коваленка і багатьох інших народних героїв, що запалюють серця людей на нові трудові подвиги в ім’я комунізму.
В. А. ЗАГОРУЙКО