Миколаївка, Миколаївський район, Одеська область
Миколаївка (до 40-х років XX століття — Миколаївка Друга) — селище міського типу, центр однойменного району. Розташована на річці Чичиклії (притока Південного Бугу), за 153 км на північ від Одеси. До найближчої залізничної станції Колосівка (на лінії Одеса—Москва) — 38 км. Населення — 4,8 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Володимирівка, Воровського, Дружелюбівка, Перемога, Софіївка, Траскевича, Червоні Кошари.
Поблизу села виявлена мезолітична стоянка (13—8 тис. років тому).
Миколаївка, як свідчать історичні джерела, заснована у XVIII столітті і належала надвірному раднику Хаїмову. В 1795 році налічувалось 65 дворів з населенням 261 чоловік. На початку XIX століття кількість жителів збільшилась за рахунок переселених сюди кріпаків з містечка Ак-Мечеть (нині село Прибузьке Доманівського району Миколаївської області). У другій половині XIX століття Миколаївка згадується вже як волосний центр.
Як і в багатьох інших селах, тут існувало чиншове право, що давало можливість за певну плату користуватися землею, а також спорудженими на ній будівлями. Чиншовики, які почасти були торговими і промисловими людьми, сплачували власникові землі 10—20 копійок за квадратний сажень на рік, залежно від того, як близько будинки знаходились від базару. За будинки, які мали заїзд, платили 10 крб., ресторацію — 10, харчевню — 5, крамницю — 5 крб. В останній чверті XIX століття, коли в південних губерніях земля значно піднялась у ціні, чиншова оплата встановлювалася на певний строк. Це було характерним і для Миколаївки, яка вже наприкінці 50-х років згадується в документах як містечко.
За реформою 1861 року колишні кріпаки одержали по 4 десятини землі на ревізьку душу т. зв. единого указного губернського наділу, визначеного для цієї місцевості в розмірі від 3 до 6,5 десятини. Селяни, перебуваючи на становищі тимчасовозобов’язаних, мусили виконувати грошові і оброчні повинності. Панщину відробляли всі чоловіки від 18 до 55 і жінки від 17 до 50 років. Грошовий оброк у Миколаївці, як і всюди на півдні України, дорівнював 9 крб. за наділ щороку. Розмір викупної суми, згідно з положенням, при 6 процентах річних становив 150 карбованців.
Грунти, як свідчать записи в земельній подвірній книзі, були переважно глинисті, малопридатні для землеробства. Тому частина селян у 1866 році переселилась з містечка на свої наділи на лівий берег річки Чичиклії. Так виросло село Нова Слобідка, де за переписом 1886—1887 рр. налічувалось 46 селянських господарств. Через нестачу угідь вони орендували прилеглий масив казенної землі.
Селяни, що не могли сплатити викупу, одержували дарчий або ,як назвав його народ, четвертний, сирітський наділ. У Миколаївці налічувалось 36 таких господарств. Вони переселились на дарчі наділи, заснувавши село Пелагіївку. І Нова Слобідка, і Пелагіївка за адміністративним поділом належали до містечка Миколаївки.
Малоземельні переселенці, не маючи змоги прогодувати сім’ю, поступово втрачали свої наділи, які в них скуповували за безцінь поміщики і куркулі. Вже наприкінці 60-х років у Миколаївці налічувалось понад 400 безземельних, які мусили йти в найми. Становище цих селян було дуже скрутним. Вони не раз зверталися до генерал-губернатора з проханням нарізати їм казенно-оброчної землі. В 1869 році цим господарствам було нарізано невеличкий масив землі, який аж ніяк не міг задовольнити потреби жителів.
Кількість безземельних селян зростала також і в подальші роки, оскільки процес розорення й зубожіння тривав весь час. У Миколаївці в 1885 році було 4630 десятин землі. З них 4013 десятин належало поміщикам, 110 церкві, решта — 506,8 — селянам. На цій незначній площі господарювали 142 селянські сім’ї, що мали 781 їдця. Погано оброблена земля давала мало хліба. Так, у 1889—1890 рр. врожаї озимої пшениці становили по 28 пудів, жита — 34, ячменю — 28, проса — 19 пудів з десятини.
Заробітки у наймах теж були мізерні — поміщик платив по 20—30 копійок на день. Тільки чоловіки, що працювали на молотарках, одержували по 50—80 копійок.
Зовнішній вигляд Миколаївка мала непривабливий. Тут не було жодної дерев’яної або кам’яної будови. Переважали глинобитні хати, бо лісоматеріали й камінь коштували надто дорого.
В 1862 році в Миколаївці відкрили церковнопарафіяльну школу, в якій навчалося 27 хлопчиків і 3 дівчинки. Дітей вчили піп і дяк. Десь у 70-х роках в селі було відкрито однокласне училище, яке утримувалося на кошти земства. В 1894 році його відвідували тільки 69 учнів: 47 хлопчиків і 22 дівчинки. Внаслідок цього наприкінці XIX століття письменних серед дорослого населення було тільки 22 проц. Навіть напередодні Жовтневої революції, коли училище було вже чотирикласним, його відвідувало 40—50 дітей, переважно заможних родин.
Тяжкі умови життя штовхали селянську бідноту на шлях класової боротьби, яка особливо загострилася під час першої російської революції. Весною 1905 року незаможні селяни й наймити почали збиратися і обговорювати умови оренди і заробітної плати. Про це довідалися власті і ввели в містечко роту солдатів. Але присутність військ не злякала селян. 16 червня вони натовпом у 300 чоловік прийшли до будинку орендаря і поставили перед ним ряд вимог: орендної плати брати не більше 6 крб. за десятину, сіножаті здавати з половини, встановити плату для дорослих наймитів 25 крб. на місяць, 2 крб. поденно, для жінок — півтора карбованці на день.
Селяни вимагали від орендаря розписки, що ці вимоги будуть неодмінно виконані. Становий пристав спершу умовляв розійтись, а потім залякував розправою. Але селяни стояли на своєму. Тоді проти них виставили солдатів. Як повідомляв прокурор одеського окружного суду, солдати підійшли до натовпу, взяли гвинтівки «на руку», але селяни йшли на багнети, з криком: «Стріляти не маєте права!». Селян вдалось розігнати. Однак вони не відмовились від своїх справедливих вимог і добилися, щоб орендар видав їм розписку, яку вони вимагали. Прокурор ставив також під сумнів вірність царським сатрапам солдатів, які тут перебували, і просив на випадок посилення «безпорядків» прислати у волость підкріплення. За участь у заворушеннях багато селян були заарештовані, в т. ч. Ф. Кравченко, Н. Каленюк, Г. Плохотник, Я. Самійленко та інші. Старожили згадують сміливий вчинок свого земляка Г. Сімашка, який підняв червоний прапор над будинком урядника, а на стіні написав: «Смерть павукам і кагам, земля тим, хто працює на ній!».
Революційні виступи в селі не припинялися і в 1906 році. Цьому сприяло розповсюдження серед селян прокламацій революційного змісту, про що ананьївський повітовий справник повідомляв товариша прокурора одеського окружного суду.
Але стихійні виступи селян не могли змінити становище. Земля, як і раніше, лишалася в руках багатіїв. За даними 1912 року, в Миколаївці два поміщики володіли 3796 десятинами, а двом селянським громадам належало тільки 383 десятини.
Імперіалістична війна, що почалася 1914 року, і масова мобілізація погіршили і без того тяжке становище трудового населення Миколаївки.
З великим задоволенням селяни зустріли звістку про Лютневу революцію, повалення царату, сподіваючись, що настав кінець їх злидням та тяжким випробуванням. Уже в квітні тут виступали з роз’ясненням про сучасний момент представники селянської секції Одеської Ради робітничих депутатів. Під час весняної сівби селяни захопили частину поміщицької землі, а на ту, що орендували, встановили мінімальну плату.
Але віковічні селянські сподівання про землю здійснились тільки після Жовтневої революції, про перемогу якої сповістив наймит Л. С. Куций, що повернувся в село з Одеси. Радянську владу в Миколаївці було встановлено після перемоги січневого повстання 1918 року в Одесі. На початку лютого 1918 року в селі виник волревком, очолений робітником з м. Вознесенська Ф. Орловим, якого потім змінив місцевий житель І. Ф. Горячов. У своїй діяльності ревком спирався на партизанський загін С. М. Недолуженка, що базувався в селах Ісаєвому та Мар’їній Рощі.
У зв’язку з підготовкою в губернії до конфіскації поміщицької землі і розподілу її серед малоземельних і безземельних у Миколаївці в середині лютого була створена земельна комісія, яку очолив землемір І. І. Павлюк. Однак нарізку землі комісія не встигла провести, оскільки в березні 1918 року село окупували австро-німецькі війська, які відновили права поміщиків. Діяльність комісії була припинена, а над її членами окупанти вчинили жорстоку розправу.
В роки громадянської війни в районі Миколаївки діяли різні банди, які часто нападали на село, розправлялися з селянами, що активно підтримували Радянську владу. Населення не раз виступало проти ворогів із зброєю в руках. Керували боротьбою з іноземними загарбниками, петлюрівськими бандами і білогвардійцями наймити Карпенко, Чумаченко, Зелінський, Фоменко. З гордістю і шаною згадують миколаївці земляків Т. Цимбала, М. Сухіна, Л. Панченка, І. Блощинського, які загинули в боях за Радянську владу.
На початку лютого 1920 року Миколаївка стала ареною запеклих боїв Червоної Армії з денікінськими військами, що відступали на південь. Білогвардійців переслідувала 45-а Червонопрапорна стрілецька дивізія, якою командував Й. Е. Якір. З лютого підрозділи 400-го полку цієї дивізії вибили з Миколаївки кавалерійський загін білих і вступили в село. Вночі, коли червоноармійці відпочивали, з північного заходу налетіли денікінці, що відступали на Одесу після розгрому під Ольвіополем (тепер м. Первомайськ). На вулицях села зав’язався жорстокий бій. Але сили були нерівні. 400-й полк змушений був залишити Миколаївку. За наказом комдива сюди прибули підрозділи 405-го полку. В бою, що тривав весь день 5 лютого, денікінці були розгромлені. Особливо відзначився 1-й батальйон, який бився проти двох кавалерійських полків ворога, один з яких був офіцерським. Героїчно загинув організатор партизанських загонів на Ямпольщині командир полку комуніст Ф. Є. Криворучко.
Після визволення Миколаївки від білогвардійців 12 лютого 1920 року було створено ревком, який наприкінці березня передав свої повноваження волвиконкому. Працювати доводилось у важких умовах: на село час від часу нападали банди Тютюнника. Влітку 1920 року, у зв’язку з наказом про мобілізацію в Червону Армію громадян віком від 18 до 37 років, куркулі почали поширювати провокаційні чутки і організували заколот проти Радянської влади.
Викликаний сюди червоноармійський ескадрон і загін повітової міліції розігнали куркульських заколотників.
Поступово життя в селі нормалізувалося. Зростали політична активність і свідомість сільської бідноти. В серпні 1920 року почали діяти сільський і волосний комітети незаможних селян. З 1920 року Миколаївська Друга волость входила до Вознесенського повіту Одеської губернії, а з березня 1923 року Миколаївка була віднесена до Ісаївського району Первомайського округу.
Волосний KHG об’єднував 8 сільських комітетів, де налічувалось 608 незаможників. Комітети боролися проти куркульства, бандитизму. Вони захищали інтереси бідноти, стежили, щоб дотримувався закон про наділення селян землею та за виконанням продрозверстки. Волвиконком і KHG допомагали сім’ям червоноармійців. Тільки протягом 1920 року в Миколаївській волості одержали допомогу 94 сім’ї грішми, 20 продовольством, 182 сім’ям обробили поля. І все ж через нестачу насіння і робочої худоби була засіяна лише третина озимого клина.
Проведення в життя нової економічної політики сприяло відродженню і дальшому розвитку землеробства. Партосередок, організований в 1921 році, провадив велику роботу по залученню бідняцьких і середняцьких господарств до всіх видів кооперації. Цьому активно допомагала комсомольська організація, яка виникла в 1922 році. Комуністи були ініціаторами створення споживчої кооперації, що заготовляла для держави надлишки зерна, постачала пайовиків реманентом та іншими промисловими товарами. Почавши свою діяльність у 1922 році, сільське споживче товариство досягло на 1927 рік значних успіхів: товарооборот перевищив 204 тис. крб. проти 6288 крб. на перший рік існування. Миколаївська споживспілка обслуговувала 28 населених пунктів і налічувала 994 пайовики, в їх числі 248 членів комнезаму та 554 середняки.
У 1928 році в Миколаївці була відкрита кооперативна школа, в якій вивчали суспільствознавство, математику, агрономію. Після закінчення школи 21 слухач одержав посвідчення «Культурний кооператор».
Водночас розвивалась виробнича кооперація. В січні 1923 року комуніст A. Й. Хищенко, згуртувавши навколо себе бідноту, організував артіль «Незаможний червоний орач», якій нарізали 300 десятин землі. До Жовтневої революції всі члени артілі були безземельними і лише двоє з них мали по півдесятини землі. Колгоспники прийняли «Статут зразкової трудової сільськогосподарської (землеробської) артілі», де першим пунктом було записано про заміну одноосібного господарства колективним.
Зростала роль комітету незаможних селян у громадсько-політичному житті Миколаївки. У 1927 році в селі налічувалось понад 180 членів КНС. Всі вони брали участь у роботі сільських організацій. Тільки членами сільради було обрано 17 чоловік.
Велику організаторську роботу здійснювала сільська Рада, яка об’єднувала 9 населених пунктів. При ній працювали комісії: земельна, адміністративна, санітарної культури і охорони матері та дитини, допомоги громадським організаціям, фінансово-господарська.
Значний вплив на громадсько-політичне життя села справляла більшовицька преса. Миколаївці завжди прислухалися до голосу одеської окружної газети «Червоний степ», постійні сількори якої були і в Миколаївці. Найактивнішим серед них був B. Рудик. Його кореспонденції відзначалися актуальністю і гостротою, нещадно викривали ворожу діяльність куркулів, кликали до соціалістичної перебудови села. В 1924 році вороги вчинили замах на життя В. Рудика. Чудом він лишився живим, і незважаючи на погрози, й далі плідно працював. У 1926 році Рудика як найактивнішого сількора обрали делегатом Всесоюзного робсількорівського з’їзду від Одеського округу.
В селі активно працювали осередки МОДРу, Тсоавіахіму, Червоного Хреста, войовничих безвірників. Політико-освітня робота зосереджувалася в сільбуді, де до X роковин Жовтня змонтували стаціонарну кіноустановку, радіотранслятор. Тут виступав самодіяльний драматичний колектив, діяла бібліотека, що мала 2720 книжок.
Велику допомогу парторганізації в розгортанні культурно-масової і освітньої роботи серед селян подавали вчителі та учні старших класів місцевої школи.
У 20-х рр. тут працювала семирічна школа, в якій у 1927 році навчалось 330 дітей.
Активну участь в громадському житті брали жінки-делегатки. В їх складі 1926 року були 24 незаможниці, 18 середнячок, 13 батрачок. Про одну з них — Є. Непомнящу — окружна газета писала як про найбільш активну селянку Миколаївки. Делегатки обробляли дві десятини посіву. На виручені гроші від продажу зібраного врожаю вони купували літературу і розповсюджували її серед жителів.
Діяльність партійної, комсомольської та інших організацій позитивно позначалась на вихованні молоді. Так, у дні святкування IX роковин Жовтневої соціалістичної революції на урочистих зборах селян Миколаївки і Дружелюбівки був покладений початок новому обряду одруження. Молодь відмовилась вінчатись у церкві, оформляла шлюб у сільраді в урочистій обстановці. В цей же час стало традицією відзначати свято урожаю. До свята влаштовувались сільськогосподарські виставки. Призи й подарунки за досягнуті успіхи одержували як колективи, так і окремі селяни. Наприклад, на виставці 1929 року першу премію одержала сільськогосподарська комуна ім. Десятиріччя комсомолу, яка демонструвала племінних коней, корів тощо.
Питання соціалістичної перебудови села наприкінці 20-х років було в центрі уваги сільського партосередку, який налічував у 1929 році 19 комуністів. Незважаючи на те, що селяни одержали землю, маломіцні та бідняцькі господарства не могли власними зусиллями вибратись із злиднів. Економічне становище селянських господарств Миколаївки характеризувалося такими даними (в межах сільради): безкінних і безкорівних господарств було 317, з одним конем — 20, з однією коровою — 54; з двома кіньми — 29, з двома коровами — 12. Всього господарств з двома головами худоби було 131, з трьома — 103. Тому назріла потреба у колективному веденні господарства.
Наприкінці 1929 року і на початку 1930 в Миколаївці почалась масова колективізація. Більшість селян об’єдналась у колгоспах «Заповіт Леніна», ім. 12-річчя Жовтня, «Перекопська перемога», «Колектив праці». У колгосп «Заповіт Леніна» спершу вступило 35 бідняцьких господарств. Вони усуспільнили 30 коней, 2 сівалки, 4 жниварки, 300 га землі. Головою обрали бідняка Луценка. Члени колгоспу прийняли Статут сільгоспартілі. До кінця року в цей колгосп вступило ще 15 господарств, а навесні 1930 року тут налічувалось 102 бідняцькі і середняцькі господарства. Не-колективізованих лишилося всього 3 господарства. Землі колгосп мав 2350 га. В посівному клині переважали озима пшениця й кукурудза. Щорік набували колективісти досвіду ведення господарства, а це сприяло зміцненню артілі, збільшенню її прибутків. Завдяки поліпшенню культури землеробства та впровадженню 6-пільної сівозміни колгоспники в 1935 році одержали на трудодень 1 крб. З коп. грішми та по 7 кг зерна.
Колективізація викликала шалений опір куркулів, особливо коли в селі намітились перші успіхи. Від шантажу вони переходили до прямих актів терору, загрожували бідноті помстою, підпалювали хати активістів. У селі діяла куркульська банда Щербини. У вересні 1929 року ця зграя по-звірячому вбила робітника радгоспу «Іллічівка» активного сількора комсомольця Т. Лісового.
Колгоспам значно допомагала Благовіщенська MTС, створена в 1932 році в Миколаївці. Багато для організаційно-господарського зміцнення колгоспів зробив політвідділ МТС, на чолі якого стояв член КПРС з 1919 року учасник громадянської війни М. П. Субота. Спираючись на комуністів і комсомольців села, політвідділ добився впровадження й дотримання внутрішнього розпорядку в колгоспах, зміцнення трудової дисципліни.
Зразки самовідданої роботи показувала жіноча тракторна бригада, зокрема трактористки М. Балтик, М. Кефаль, Г. Аркушенко, Є. Ненокотилюк. Найвищого виробітку — 1200 га м’якої оранки досяг тракторист Г. Ситниченко. У 1938 році він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
У другій половині 30-х років колгоспи значно зміцніли — і організаційно, і економічно. За кращі показники в роботі передовики Миколаївки стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Зокрема, в 1940 році учасником виставки став колгосп ім. 12-річчя Жовтня, який мав 1130 га землі. В останній передвоєнний рік колгосп «Перекопська перемога» з усієї площі посіву зібрав 4020 цнт озимої пшениці, 201 цнт жита, 282 цнт вівса, 1139 цнт ячменю, 670 цнт кукурудзи, 570 цнт соняшнику тощо.
На цей час у селі було остаточно ліквідовано неписьменність. Багато сил цій важливій справі віддавала вчителька В. І. Бузилова. Великою культурною подією у Миколаївці в 1937 році стало відкриття середньої школи.
Розпочалися роботи по впорядкуванню шляхів. Методом народної будови було прокладено шосе Андрієво-Іванівка—Березівка. На будівництві особливо відзначилися колгоспники артілі ім. 12-річчя Жовтня.
Коли фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину, понад 500 жителів зібралися в центрі села на мітинг. В резолюції мітингу говорилося: «Ми, робітники, службовці, колгоспники, трудова інтелігенція села Миколаївки Другої, беремо на себе зобов’язання, ще міцніше згуртувавшись, працювати на кожній ділянці, тим самим забезпечити нашій рідній Червоній Армії і Військово-Морському флоту і нашим гордим соколам можливість швидко розбити ворога». Коли наблизився фронт, колгоспи частину майна і худобу евакуювали на схід.
29 серпня 1941 року Миколаївку окупували німецько-фашистські загарбники. Окупанти встановили режим терору і насильства. Але жителі села не схилили голову перед загарбниками, вони всіляко чинили опір.
Частини Червоної Армії визволили Миколаївку від загарбників 28 березня 1944 року. Окупанти завдали великої шкоди колгоспам. Тільки по двох артілях, «Перекопської перемоги» та «Заповіт Леніна», збитки становили 10 618 278 карбованців.
Одразу ж після визволення села було відновлено акти на вічне користування ( колгоспів землею. Впорядковані присадибні ділянки колгоспників, робітників і службовців у розмірах, які існували до війни.
Важкими були перші післявоєнні роки. В колгоспах не вистачало робочої сили, техніки, тягла. На фронтах Вітчизняної війни полягло 117 жителів Миколаївки. Основний тягар відбудовних робіт ліг на плечі жінок. Для обробітку полів брали власних корів. У цей час держава допомогла відродженим колгоспам насінням, колгоспи Ростовської області — племінною худобою. Миколаївці трудились самовіддано, не шкодуючи сил. Кращих з них — М. П. Суботу, Є. А. Кравченко, О. Т. Білоус, Є. І. Шашкіну було нагороджено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Відбудовувалися колгоспи під керівництвом партійних організацій — у перші післявоєнні роки територіальних, а потім колгоспних.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни в село повернулись фронтовики. Вони активно включились у відбудову господарства артілей. Особливо відзначилися своєю сумлінною працею О. Д. Дереш, І. М. Щербина, Т. Р. Кравченко та інші.
У 1945 році Миколаївка стала районним центром. Це позитивно вплинуло на дальший її розвиток. Пожвавилось громадсько-політичне життя, поліпшилось партійне і господарське керівництво колгоспами.
Велику допомогу колгоспам і МТС подали підприємства Одеси. В 1945 році з 49 наявних тракторів працювало 18, з 20 комбайнів — лише 7. Не вистачало кваліфікованих робітників. Укомплектувати машини запчастинами допомогли шефи — колектив Одеської облпромради. В наступні 3—4 роки завдяки надходженню нової техніки, кращій організації роботи МТС значно поліпшила обслуговування колгоспів технікою. Зразки самовідданої праці на колгоспних ланах показували комбайнер І. С. Шестаков, якого в повоєнний час нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, трактористи М. І. Ілліна, Д. Л. Батальський, В. Ф. Ведутенко, М. А. Голик та інші.
Райком партії та райвиконком приділяли багато уваги відбудові місцевої промисловості.
Новостворений райпромкомбінат одержав у 1945 році з обласного фонду місцевої промисловості 60 тис. крб. допомоги і 50 тис. крб. позички. Це дало змогу заново створити комбінат протягом 1945—1947 рр. Тут стали до ладу нові цехи: три швейні, три взуттєві, металовиробів, бондарний. Відбудовано також зруйнований у роки війни маслозавод. Сировину постачали навколишні райони.
Уже в 1947 році він виробляв 6 цнт масла на добу і 15 тонн сиру. В 1952 році маслозавод переробив 5 млн. літрів молока. В 1949 році тут було створено первинну партійну організацію з 6 комуністів.
На початку 50-х років у село почали прибувати потужні трактори. Невеличким господарствам, якими були післявоєнні колгоспи, стало важко використовувати таку техніку. Назріла потреба об’єднати дрібні колгоспи у великі багатогалузеві. Утворені раніше колгоспи в 1957 році об’єдналися в один колгосп «Правда». Колгосп має 5534 га землі, в т. ч. 3687 га орної, 849 га пасовищ, 195 га сіножатей. В укрупненій артілі працюють жителі п’яти населених пунктів. Це велике багатогалузеве господарство, що об’єднує 4 комплексні бригади і 5 тваринницьких ферм. Основний напрям господарства —м’ясо-молочне тваринництво та вирощування зернових культур. Машинний парк колгоспу налічує 29 тракторів, 17 комбайнів, 19 вантажних автомашин та іншу техніку. На фермах 2427 голів великої рогатої худоби, 1760 свиней, 539 овець. Для худоби збудовано 22 приміщення. В колгоспі є лісопильня, кар’єр по видобутку будівельного каменю, ремонтні майстерні.
В перші роки існування укрупненого колгоспу мали місце організаційні неполадки, і це стало предметом серйозних турбот партійних органів. Колгосп був зміцнений керівними кадрами, зросла його партійна організація. На 1957 рік вона налічувала 20 комуністів. На виробничих ділянках було створено партійні групи.
У 1959 році виробництво зерна порівняно з 1953 роком збільшилось на 47 проц., м’яса — на 194, молока — на 170 проц. Витрати на виробництво одного цнт зерна знизились на 40 проц., м’яса — на 77, молока — на 41 процент.
За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства в 1958 році, були нагороджені орденом «Знак Пошани» скотар колгоспу І. Ф. Жерновський, доярка Г. Г. Петренко.
В 1958 році колгосп закупив у машинно-тракторній станції 4 трактори ДТ-54, а всього (у перерахунку на 15-сильні)—40 сільськогосподарських машин, причіпний інвентар для сівби й міжрядного обробітку кукурудзи та цукрового буряка. Пізніше артіль придбала ще 6 тракторів, 6 вантажних автомашин, силосозбиральні й кукурудзозбиральні комбайни.
Партійна організація приділяла багато уваги дальшому організаційно-господарському зміцненню артілі. Починаючи з 1958 року вона провела ряд заходів, спрямованих на зниження собівартості сільськогосподарської продукції, механізацію трудомістких процесів у тваринництві. За її пропозицією було зведено до мінімуму витрати по утриманню адміністративно-управлінського апарату. Керівному складу артілі встановлено оплату праці залежно від виходу продукції, впорядковано додаткову оплату праці колгоспників, а з 1959 року в усіх бригадах і на фермах запроваджено госпрозрахунок.
Протягом семиріччя в артілі набагато збільшилось поголів’я громадської худоби. Якщо в 1959 році тут було 1675 голів, то в 1965 році стало 2155. Поголів’я свиней зросло з 1500 до 1700 голів.
З натхненням зустріли хлібороби рішення березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС, який відкрив перспективи дальшого зростання економіки колгоспу, підвищення добробуту трудівників села. Відповідно до місцевих умов була змінена структура посівних площ, розширено озимий клин, вивезено більше добрив на поля. Внаслідок господарювання по-новому реальні доходи артілі порівняно з попереднім роком зросли на 30 проц. і становили 734 тис. крб., а за 1966 рік — 799 тис. крб. З них 472 тис. крб. було відраховано на оплату праці колгоспників.
Рік у рік примножувались багатства колгоспу. Тільки з 1958 по 1966 рік неподільний фонд артілі зріс на 54 проц. і становив 1557 тис. крб. Вартість трудодня в 1966 році дорівнювала 3 крб. 50 копійкам.
Правління колгоспу виявляє турботу про ветеранів праці. Щороку на пенсійне забезпечення виділяється 40 тис. карбованців.
Колгоспна парторганізація, в якій 56 комуністів, очолила боротьбу колгоспників за зростання економіки колгоспу. Її секретар Т. X. Гнатенко нагороджений за самовіддану працю орденом Трудового Червоного Прапора. Напередодні XXIII з’їзду КПРС до партії вступили передовики колгоспного виробництва тракторист О. Чайка, завідуючий фермою М. Левицький, механізатори П. Чорний, В. Кравченко та інші. З метою посилення партійного впливу в усіх ланках колгоспного виробництва парторганізація послала 16 комуністів працювати на тваринницькі ферми.
Комсомольська організація, в якій налічується 35 чоловік, виступає ініціатором цінних починань у господарській роботі. Вона створила комсомольсько-молодіжні ланки, куди ввійшли передові комсомольці А. Чабанюк, В. Черненко, М. Юрчук, В. Свиденко.
За успіхи, досягнуті у виробництві сільськогосподарської продукції, орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені голова колгоспу В. Л. Чегодар і тракторист А. С. Чернишов.
Виконуючи рішення листопадового (1967 р.) Пленуму ЦК КП України, парторганізація і спеціалісти колгоспу розробили заходи по збільшенню виробництва зерна. Для цього передбачено дальше поліпшення культури землеробства, впровадження науково обгрунтованих сівозмін, застосування високоврожайних сортів зернових і технічних культур, зокрема пшениці Мічурінка, Новомічурінка, вівса Артемівський-107, ярого ячменю Степовий, кукурудзи ВІР-42 тощо. Колгосп «Правда» став насінницьким господарством і тепер забезпечує сортовим насінням інші господарства району.
Значну практичну допомогу колгоспу в механізації тваринницьких ферм, підготовці техніки до польових робіт подають шефи — колектив Одеського трамвайно-тролейбусного управління. Вони також часто приїздять з концертами, лекціями.
В селищі є кілька підприємств місцевого й обласного підпорядкування — масло- і хлібозаводи, райхарчокомбінат, райпромкомбінат, комбінат комунальних підприємств, друкарня, інкубаторна станція.
У травні 1965 року Миколаївку віднесено до категорії селищ міського типу. Тільки за післявоєнний час тут споруджено 400 житлових будинків. Центральні вулиці заасфальтовані. У селищі є водопровід, понад 300 газобалонних установок у квартирах жителів.
Рік у рік зростає купівельна спроможність населення. У Миколаївці споруджено універмаг, кілька магазинів тощо. Найбільший попит на мотоцикли, радіоприймачі, телевізори, холодильники, меблі.
Великі зміни відбулися і в духовному житті трудящих.
Народжуються й утверджуються нові звичаї й традиції. Відзначаються дні повноліття з урочистим врученням паспортів юнакам і дівчатам. З 1965 року провадяться районні зльоти ветеранів війни і праці. Традиційним стає щорічне свято зими. На льоду річки Чичиклії молодь споруджує казкові снігові лабіринти, ігрові майданчики. Дід Мороз із Снігурочкою запрошують жителів на свято, де грає музика, виступають самодіяльні артисти, організовуються різні ігри, катання на ковзанах, санчатах. Влітку населення відпочиває в парку, розташованому в центрі селища. У 1947 році тут встановлено пам’ятник В. І. Леніну, а в 1967 році реставровано пам’ятник воїнам, які загинули в боях за Миколаївку в роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн.
Добре поставлена в селищі охорона здоров’я. Районна лікарня на 100 ліжок має хірургічне, пологове, інфекційне та дитяче відділення, де працюють 60 чоловік медичного персоналу, в г. ч. 18 лікарів.
Ветеран лікарні — хірург І. М. Пастернак за 20 років творчої сумлінної праці зробив близько 6 тис. операцій. Медпрацівники провадять серед населення велику профілактичну роботу.
За роки Радянської влади значно зріс культурний і духовний рівень населення Миколаївки. Про це свідчить той факт, що 800 її жителів мають середню освіту, близько 100 чоловік — вищу. В селищі є загальноосвітня середня школа, школа-інтернат, заочна середня школа, школа робітничої молоді. Всі школи налічують 1440 учнів. Виховання й освіту підростаючого покоління здійснюють 86 учителів. У середній школі працює заслужена вчителька школи УРСР О. Є. Деренкіна. Для школярів споруджений Будинок піонерів. Своє дозвілля жителі проводять у Будинку культури з залом на 500 місць. При ньому працюють гуртки художньої самодіяльності, дві бібліотеки для дорослих з книжковим фондом 25 тис. та дитяча, яка має 12 тис. книжок.
У Миколаївці систематично проводяться ленінські п’ятниці, на яких депутати селищної Ради, керівні партійні і радянські працівники зустрічаються з населенням. Це допомагає оперативно вирішувати питання місцевого життя, пожвавити роботу постійних комісій Ради.
Центром політико-освітньої роботи є кабінет політичної освіти, що працює на громадських засадах. Створено також народний університет з факультетами атеїзму, політичної освіти, передового досвіду. На початку 1968 року почав працювати телеретранслятор.
У новій п’ятирічці за планом капітального будівництва споруджуються багатоповерхові житлові будинки для робітників і службовців, два корпуси для лікарні та інші будови.
Своєю невтомною працею трудівники Миколаївки множать багатства рідного краю.
М. О. БЄЛЯКОВ