Одеська область у роки Великої Вітчизняної війни
Мирне господарське і культурне будівництво перервала війна. Придунайським українським землям, недавно визволеним з-під іноземного гніту, судилось одними з перших прийняти на себе удар фашистських загарбників, які віроломно напали на нашу Батьківщину.
На світанку 22 червня 1941 року ворог обрушив шквал артилерійського вогню на прикордонні застави й оборонні об’єкти тодішньої Ізмаїльської області. В гирло Дунаю він скинув магнітні міни.
Було вжито негайних заходів для відсічі фашистським загарбникам.
В середині липня 24 ворожі дивізії і 15 бригад переважаючими силами розпочали наступ проти 18-ї, 9-ї армії і Приморської групи радянських військ. Жорстокі бої розгорнулись на Дунаї. Моряки Дунайської флотилії разом з воїнами 14-го стрілецького корпусу не тільки відбили атаки ворога, а й, просунувшись на його територію, захопили 720 полонених, 8 гармат, 30 кулеметів, понад 1 тис. гвинтівок тощо.
Після місяця тяжких кровопролитних боїв 22 липня 1941 року ворожі війська захопили Ізмаїл та ряд населених пунктів на лівому березі Дунаю. 23 липня ворог окупував Татарбунарий Арциз — важливий залізничний вузол, що з’єднував Одесу з Ізмаїлом і станцією Бессарабською.
З перших днів війни зазнав бомбардувань Акерман (Білгород-Дністровський), через який на Одесу провадилась евакуація людей, машин, худоби та різного майна. 25 липня противник, захопивши Білгород-Дністровський, вийшов на правий берег Дністровського лиману.
На початку серпня виникла безпосередня загроза Одесі. Фашистське командування зосередило на південній ділянці фронту 18 дивізій, планувало провести задуману операцію блискавично, зухвало призначивши на 10 серпня парад своїх військ в Одесі. Цей строк фашистському диктатору Румунії Антонеску довелось потім багато разів переносити на більш пізній.
Трудящі Одещини разом з усім народом піднялись на священну війну проти небезпечного і сильного ворога. Біля районних військових комісаріатів шикувалися величезні черги військовозобов’язаних та тих, що настійно просили відправити їх на фронт добровольцями.
Комуністи і комсомольці були попереду. Протягом першого місяця війни тільки з Одеси по мобілізації і добровільно пішли в діючу армію близько 12 тис. членів і кандидатів у члени партії,— майже 60 проц. складу міської партійної організації. З комсомольської організації міста влилось в ряди захисників Батьківщини 40 тис. чоловік, у т. ч. 11 тис. добровольців.
Повсюдно в містах і селах виникали винищувальні батальйони та групи самозахисту. За прикладом Москви, Ленінграда та інших міст на Одещині почали створюватись загони народного ополчення. На 7 серпня тут налічувалось 80 тис. ополченців. Тільки з Одеси в регулярні війська пішло близько 30 тис. ополченців.
Овідіопольський батальйон народного ополчення, що складався з 450 бійців, з честю виконав доручення командування по переправі з Акермана на східний берег Дністровського лиману великої кількості населення, що евакуювалося з Ізмаїльської області, фабрично-заводського устаткування, зерна, худоби тощо. Ополченці Овідіополя разом з підрозділами 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії тримали оборону но східному берегу Дністра та лиману на 30-кілометровій ділянці. Вони при допомозі місцевих жителів виловили й знешкодили близько 400 ворожих диверсантів і парашутистів.
На початку серпня ополченці Овідіополя та Біляївки влилися в частини регулярних військ.
На воєнний лад перебудовувалась вся економіка області. Заводи, евакуювавши цінне обладнання, переключились на виготовлення зброї, боєприпасів та ремонт бойової техніки. Підприємства легкої промисловості безперебійно постачали армію обмундируванням і продовольством. Люди працювали не рахуючись з часом. На місце тих, хто пішов на фронт, ставали жінки, старики, підлітки.
Підприємства Одеси не тільки виконували, а й перевиконували державні завдання по випуску бронепоїздів, танків, мінометів і вогнеметів, гранат та іншого озброєння.
З великим напруженням під безперервним бомбардуванням, а пізніше й артобстрілом працювали одеські портовики, залізничники. Місто облетіла звістка про трудовий подвиг вантажників бригади І. Т. Никитюка, які без перепочинку 36 годин в порту розвантажували воєнні транспорти. По 100 і більше годин не залишали свого робочого місця паровозні бригади станції Одеса-Товарна комуніста В. О. Йовси та комсомольця Г. М. Гнатюка. Члени бригад відпочивали по черзі на робочому місці.
На початку липня почали надходити перші повідомлення про початок жнив у південних районах, які проходили у надзвичайно складних умовах, часто під обстрілом ворожих літаків, але при величезному патріотичному піднесенні колгоспників. Хлібороби колгоспу ім. Калініна Овідіопольського району скосили хліб за 10 днів. У районі розгорнувся патріотичний рух за дострокове виконання обов’язкових поставок державі хліба і м’яса. До Одеси вирушили червоні валки. Колгосп «Перша п’ятирічка» в ті дні виконав план м’ясоздачі в рахунок 1942 року.
Того року в районах області достигав високий врожай усіх культур. Газети повідомляли про великий намолот на прямому комбайнуванні навіть у колгоспах південної посушливої зони.
Колгоспи північних районів області не встигли зібрати врожай, оскільки наприкінці липня — на початку серпня 1941 року на лінії Балта—Кодима розгорнулись жорстокі бої з фашистськими військами, Одесу було відрізано від північних районів області лінією фронту. Виникли труднощі в постачанні обложеного міста продовольством. 25 серпня була введена карткова система. Багато надій покладалося на приміські райони, які були в зоні оборони Одеси. Але тут не вистачало робочих рук. Доводилося косити й молотити хліб уночі. На допомогу хліборобам Овідіопольського і Одеського Приміського районів прийшли робітники заводу ім. Жовтневої революції, студенти вузів і технікумів, службовці міста. Аж до останніх днів оборони міста з цих районів в Одесу прямували червоні валки з хлібом, м’ясом, овочами, фруктами та іншими продуктами. Тільки протягом двох днів — 15 і 16 вересня 1941 року колгоспи Овідіопольського району доставили в Одесу 900 тонн зерна. Чималу частину власних заощаджень внесли колгоспники в фонд оборони. Так, члени артілі «Чорноморська комуна» передали у фонд оборони 300 цнт зерна, 12 цнт м’яса, багато яєць, молока тощо.
В середині липня становище на Південному фронті ускладнилося. Ворожим силам, що налічували 24 дивізії та 15 бригад, протистояли тут 24 не повністю укомплектовані дивізії.
16 липня ворог захопив Кишинів. Утворилася загроза ізоляції Приморської групи військ від основних сил Південного фронту. В таких умовах командування вирішило перебазувати Дунайську флотилію в Одесу і Миколаїв, а 9-у армію та Приморську групу військ перекинути до 21 липня на лівий берег Дністра. Перед Приморською групою військ було поставлено завдання: «не допустити прориву ворога в напрямі Одеси, утримуючи її за всяких умов».
19 липня Приморська група військ була перетворена на Окрему Приморську армію і зайняла оборону на ділянці від Григоріополя (на північ від Тирасполя) до Кароліно-Бугаза.
В перших числах серпня війська Південного фронту почали відходити на Чигирин, Знам’янку, Федорівку, Братське, Вознесенськ, Березівку, Благоєве, Біляївку.
Захопивши 3 серпня Первомайськ і Кіровоград, а 7-го Вознесенськ, ворог з півночі і сходу обходив Приморську армію, намагаючись відрізати її від основних сил Південного фронту, відтіснити до моря, знищити частинами і заволодіти Одесою.
Ставка Верховного Головнокомандування 5 серпня 1941 року наказала військам Південно-Західного напряму вдержувати місто. З цього часу почалась героїчна оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Вона вписала в історію Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу одну з найяскравіших і славних сторінок.
За бойові подвиги на Одеському плацдармі 14 радянських воїнів були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, 57 нагороджені орденом Леніна, 2100 — іншими орденами й медалями. Всі захисники Одеси — і військові і цивільні — нагороджені медаллю «За оборону Одеси».
За видатні заслуги перед Батьківщиною, мужність і героїзм, виявлені трудящими міста Одеси в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками і на ознаменування 20-річчя перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 рр., Президія Верховної Ради СРСР 8 травня 1965 року прийняла Указ про вручення місту-герою Одесі ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».
Розчленовуючи Україну, Гітлер віддав боярській Румунії, крім Ізмаїльської і Чернівецької областей, також землі між Бугом і Дністром разом з одеським промисловим і транспортним районом. Румунський правитель Антонеску оголосив створення на цій території губернаторства «Трансністрія» (Задніпров’я), куди ввійшла вся Одещина, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей та лівобережні райони Молдавської PСP. Центром «Трансністрії» спочатку був Тирасполь, а потім Одеса. Окупаційний чиновницько-бюрократичний апарат одразу ж приступив до ліквідації соціалістичного ладу, пограбування наших багатств, знищення великої маси радянських людей і перетворення решти їх на рабів.
Для здійснення цих завдань було створено спеціальний апарат, в якому на 15 вересня 1942 року тільки на території Одеської області налічувалось 20 тис. фашистських чиновників.
Окупанти створили широку мережу розвідувальних і каральних органів. Головним з них була охранка — сигуранца. Паралельно існувало німецьке гестапо, яке контролювало діяльність румунської сигуранци.
Одещина покрилась концентраційними таборами, що являли собою організовану і старанно продуману форму масового знищення радянських людей. 19 жовтня фашисти в приміщенні порохових складів живцем спалили понад 25 тис. чоловік, поблизу радгоспу «Богданівна» Доманівського району окупанти влаштували табір смерті — єврейське гетто. В приміщення колишнього свинарника вони щоденно зганяли по 1500—2000 чоловіків, жінок і дітей, розстрілювали і спалювали на гігантських вогнищах. Тільки в цьому концтаборі фашисти розстріляли близько 52 тис. радянських громадян та понад 2 тис. чоловік живцем спалили в бараках.
Подібні табори смерті були і в Березівському та Гросулівському (тепер Велико-Михайлівському) районах. Всього окупанти в Одеській області розстріляли, закатували і спалили близько 200 тис. чоловік.
На території області для всіх громадян віком від 14 до 50 років було введено обов’язкову трудову повинність, а префектура Одеського району ввела її навіть для дітей віком від 7 до 12 років. Трудова повинність, яка не оплачувалась, приносила окупантам 28 млн. марок річного зиску.
Окупанти грабували населення, вивозили в Румунію та Німеччину майно колгоспів і державних установ. З жовтня 1941 по 21 лютого 1942 року з Одеси вивезено 11 899 вагонів з різним устаткуванням і продуктами харчування, понад 500 тракторів.
За неповними даними окупанти тільки сільському господарству області заподіяли збитків на суму 493 млн. крб. Вони спалили й зруйнували 1587 колгоспних будівель, вивезли в Румунію 1741 трактор, 211 комбайнів, 4860 різних сільськогосподарських машин, 218 верстатів, 45 тис. коней, 88 тис. корів, 32 тис. свиней і 65 тис. овець.
Політика окупантів у галузі сільського господарства була спрямована на максимальний визиск. На жителів наклали податок за землю, худобу, собак, димарі тощо.
В селі були фактично встановлені кріпацькі порядки. Головною особою тут був фашистський урядовець, який називався «директором ферми», або «чиновником сільського господарства»; селян за найменшу провину нещадно били.
Члени т. зв. трудових громад, створених на базі колгоспів, об’єднувались у бригади по 20—30 чол., за кожною з яких закріплювалось 200 га землі для обробітку. Бригада одержувала насіння, яке після збирання врожаю мусила повернути з надлишком 25 проц. Решту врожаю вона мала здати на елеватор як обов’язкові поставки.
Кожне господарство «трудової громади» зобов’язане було здати окупаційній владі 700 кг молока, 10 кг свинини, 16 кг баранини, 30 кг яловичини, від 2 до 10 штук курей, 300 штук яєць, 4 кг бринзи, 5 кг меду на рік. Невиконання поставок каралося тюремним ув’язненням на строк від 3 до 5 років з конфіскацією майна.
Крім «трудових громад», окупанти створювали т. зв. державні ферми, земля і майно яких вважались власністю Румунії. На держфермах повинні були працювати всі громадяни сіл в радіусі від 20 до 30 км протягом 6—10 днів на рік.
Для пропаганди расистської ідеології використовувалась фашистська преса, на сторінках якої велась боротьба проти матеріалістичного світогляду, проти най-величнішого досягнення світової філософської думки — марксизму. Для боротьби проти наукового світогляду широко використовувалась церква. З Румунії в «Трансністрію» приїхало близько 10 тис. служителів релігійного культу, тут було відкрито понад 500 церков і молитовних будинків.
Більшість шкіл була закрита, решта переведена під контроль церкви. 60 тис. молитовників і листівок «Христианская жизнь», спеціально для цього випущених, закликали населення відмовитись від марксистсько-ленінського світогляду і стати «вірним сином чи дочкою святої церкви».
Правителі Румунії вживали всіх заходів для створення собі опори на селі. Вони звернулися до білоемігрантів, колишніх німецьких колоністів, що тепер мешкали в Румунії і Німеччині, з закликом оселитись на Україні. На квітень 1943 року близько 3300 «заможних селян» прибули на українську землю. Офіційно вони дістали назву «репатрійованих». їм окупанти надавали кращі будинки, з яких виганяли місцевих жителів, залишаючи тих без будь-яких засобів до існування х.
Радянські люди не мирилися з окупаційним режимом. Проти ненависного «нового порядку» розгорнулася всенародна боротьба. Її очолило комуністичне підпілля, сформоване обкомом партії ще під час оборони Одеси. Для керівництва підпіллям був залишений підпільний обком партії на чолі з О. П. Петровським та С. С. Сухарєвим. Обком КП(б) України не встиг створити розгалуженої мережі районних комітетів і партійних груп у районах. Підпільні райкоми були створені тільки в п’яти сільських районах: Березівському, Біляївському, Котовському, Овідіопольському та Одеському Приміському.
З перших днів окупації почали діяти чотири райкоми партії. Одеський Приміський (секретар С. Ф. Лазарев) та Овідіопольський (І. Г. Ілюхин) базувалися в Усатівських катакомба. У самому місті почав діяти Іллічівський райком, налагоджував роботу, переборюючи великі труднощі, Ворошиловський райком міста. Його секретар В. С. Клочек найнявся сторожем у приватний магазин. Незабаром йому пощастило налагодити випуск листівок, організувати допомогу військовополоненим. У Воднотранспортному районі комуністи М. Г. Решетников, О. О. Третяк, І. І. Орлов, П. М. Козирєв, за дорученням тяжко хворого секретаря райкому І. М. Веденьєва, почали створювати підпільні групи та розгортати боротьбу проти ворога.
Одеське підпілля з перших же днів потрапило в скрутне становище, зазнавши великих втрат. На п’ятий день окупації міста сигуранца вислідила і заарештувала першого секретаря обкому О. П. Петровського. Цей арешт ставив під загрозу всю роботу, адже у першого секретаря були всі зв’язки з райкомами і підпільними групами. О. П. Петровський, обманувши ворога, вирвався з його пазурів і, законспірувавшись, встановив зв’язок з С. С. Сухарєвим та іншими підпільниками.
Було налагоджено випуск газети «Голос народу» та інформаційного бюлетеня «За Радянську Батьківщину», які розповсюджувались між підпільними групами.
У містах і селах області розгорнулася партизанська боротьба проти німецько-фашистських загарбників.
З 24 по 31 серпня підпільники Ширяевого, Антонівки і Демидового зробили кілька нападів на ворожі обози, що доставляли боєприпаси на фронт. Під час одного з них було знищено 47 вантажних машин, 47 бензоцистерн, захоплено 42 кінні повозки з продовольством та вбито 120 ворожих солдатів і офіцерів.
З перших днів окупації в селах почали створюватись підпільно-патріотичні групи, керівниками яких були комуністи, комсомольці, безпартійні більшовики.
Особливого розмаху набули підпільна боротьба і партизанський рух в області після розгрому німців під Москвою. Повідомлення про цю визначну подію радянські люди зустріли з величезною радістю. Для патріотів окупованих районів вона стала ніби сигналом до посилення боротьби проти ворога.
В цей час секретар обкому О. П. Петровський вже мав широкі зв’язки з керівниками підпільних груп, які розгорнули досить активну діяльність, залучаючи до участі в підпільній роботі перевірених людей. На початку 1942 року виникла підпільна група в Балтському районі. Її організатором була Т. Б. Брагаренко (Фрідман), яка до війни працювала викладачем Одеського університету. Через керівника однієї з одеських підпільних груп учителя А. А. Осадчого вона зв’язалася з підпільним обкомом. Незабаром організація зросла до 50 чоловік. Вона мала зв’язок з групами в селах Андріяшівці, Немирівському, Бендзарах. Один з її учасників, у якого на квартирі жив румунський чиновник, регулярно слухав московські радіопередачі. Повідомлення Радянського інформбюро розмножувались і розповсюджувались серед населення. В розпорядженні організації, що мала базу в Лісничівському лісі, були гранати, гвинтівки, близько 3 тис. патронів тощо. Підпільники здійснювали диверсії, допомагали військовополоненим, псували устаткування й машини, влаштовували аварії поїздів.
В липні 1942 року утворилася велика підпільна організація в Березівському районі. Вона об’єднала підпільні групи сіл Вікторівки, Балайчука, Заводівки, Гуляївки, Карнагорового, Златоустового, Ряснополя та Петрівки. Організація мала три радіоприймачі, а також бланки та печатку румунської жандармерії, 8 ручних, 2 станкові кулемети, 92 гвинтівки, автомат, 10 пістолетів, 10 ящиків з патронами, 4 ящики гранат.
Підпільні організації Д групи виникли у Великій Михайлівці та Кодимі. В селах Будеї, Лисогірці, Котовцях Кодимського району діяла велика група під керівництвом В. В. Кривенцова.
Одну з груп у Савранському районі створили (1941 р.) вчитель Є. А. Благодир та лісничий О. О. Шелковников. 1942 року група, яка спочатку налічувала 15 чоловік, значно поповнилась робітниками лісгоспу та радянськими воїнами, які втекли з фашистського полону (Т. Я. Пичков, С. П. Потрашков, Ф. І. Мороз). Наприкінці року вона налічувала 100 чоловік. Організація вже з перших днів розгорнула широку агітаційну роботу серед населення, готувалась до збройної боротьби; вона добула 64 гвинтівки, 12 пістолетів, кулемет, 8 кг вибухівки, її гранат тощо.
Група самостійно діяла до осені 1942 року — часу, коли в Савранському районі було створено єдину підпільну патріотичну групу з центром у Саврані. В червні 1943 року на території району висадилась парашутно-десантна група у складі 7 чоловік на чолі з І. О. Кухаренком. Підпільники Саврані спільно з прибулими розгорнули роботу по об’єднанню бойових груп у партизанський загін, який пізніше дістав назву «Буревісник» (командир І. О. Кухаренко, комісар В. О. Нестеренко). Підпільники послали в загін понад сто бійців озброєних кулеметами, автоматами, гвинтівками, гранатами, забезпечили його харчами, транспортом тощо. В листопаді 1943 року загін налічував 200 бійців, а в січні 1944 року — 7005. Тут були створені партійна організація у складі 45 комуністів-партизанів (парторг І. Г. Глотов) та комсомольська з 26 чоловік (комсорг П. О. Шарандак).
До лютого 1944 року загін, базуючись у Савранському лісі, провів понад 30 бойових операцій. В січні 1944 року дві роти та розвідники «Буревісника» під командуванням І. О. Кухаренка перебили охорону табору військовополонених, розташованого біля села Мазурового, визволили 480 радянських військовополонених, більшість яких потім влилась у «Буревісник».
Фашистське командування занепокоїли бойові дії «Буревісника», і воно вислало проти загону кілька підрозділів з артилерією мінометами, танками. 24 січня 1944 року близько двох тисяч карателів оточили Савранський ліс. Партизани дали їм рішучу відсіч і, прорвавши кільце оточення, перебрались у Голованівський ліс, де базувався партизанський загін «Південний». Через кілька днів, 29 січня, фашистське командування послало в Голованівський ліс на розправу з партизанами війська чисельністю близько 2 дивізій. Обидва партизанські загони знищили понад 1 тис. гітлерівських головорізів, захопили багато автомашин, кулеметів, гвинтівок, патронів. В бою зазнали великих втрат і партизани. Тільки «Буревісник» втратив понад 100 чоловік убитими та 150 пораненими. Смертю хоробрих полягли капітан В. А. Рябчиков, керівник розвідки Герой Радянського Союзу О. Б. Тухов та інші.
Після бою партизани «Буревісника» групами проривалися на свої старі бази. Протягом березня 1944 року загін, допомагаючи наступаючим військам 2-го Українського фронту, відбив у противника 4 гармати, 50 ручних кулеметів, близько 500 гвинтівок та автоматів, 68 підвід з військовим майном, 4 автомашини, 3 радіостанції, 300 коней тощо. У квітні 1944 року загін подав велику допомогу частинам Червоної Армії під час форсування річки Південного Бугу. Бійці загону зберегли від зруйнування переправи через річку, 3 цукрових заводи, 10 великих млинів та багато інших об’єктів.
Сильним ударом для партійного підпілля був арешт протягом березня—квітня 1943 року 226 активних його працівників. 21 квітня 1943 року було заарештовано першого секретаря обкому О. П. Петровського, а 5 травня того ж року — другого секретаря С. С. Сухарева. Але підпільні організації витримали і цей удар, вони мали вже певний досвід підпільної боротьби і керівництва партизанськім рухом. Активну діяльність в цей час розгорнули численні партійні групи, які разом з позапартійними налічували 3 тис. чоловік. Партизани руйнували залізничні шляхи, мости, підривали состави, які йшли на фронт, висаджували в повітря ворожі склади, псували продукти тощо.
В 1944 році підпільники та партизанські загони виконували основне завдання, яке полягало в тому, щоб не дати ворогу під час відступу нищити й руйнувати народне добро. В цей період дії партизанів координувались з діями наступаючих частин Червоної Армії.
Фашистське командування намагалося перетворити річки Південний Буг і Дністер в укріплені рубежі. Партизани руйнували переправи, висаджували в повітря мости тощо.
Велику допомогу підпільникам та партизанам подала десантна група з 10 чоловік, очолена досвідченим чекістом В. Д. Авдєєвим (Чорноморським), скинута з літака в січні 1944 року біля с. Йосипівки Фрунзівського району. Залишивши в селі партизанську групу, Авдеев з п’ятьма бойовими товаришами перебрався в Одесу. Тут він встановив зв’язок майже з усіма підпільними організаціями. Було розроблено план визволення Міста ще до підходу радянських військ силами партизанів. Але масові арешти, які почались на початку березня, стали на перешкоді до здійснення цього плану. 2 березня гестапо вислідило Авдеева. Під час арешту він був тяжко поранений і потрапив до лікарні, де покінчив життя самогубством.
В березні 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала Р. Я. Малиновського вийшли на Південний Буг. Перегрупувавши сили, вони приготувались до наступного удару по 6-й німецькій та 3-й румунській арміях.
План радянського командування — форсувати Південний Буг біля Вознесенська, Нової Одеси, нанести удар у напрямі на Березівку, Роздільну, а потім охопити Одесу з північного заходу — почав здійснюватися наприкінці березня. В ніч на 31 березня кінно-механізовані групи непролазними шляхами пробивались до Березівки, в боях за яку брали участь 10-а гвардійська, 9-а і 30-а гвардійські кавалерійські дивізії та 4-й гвардійський механізований корпус. Після Березівки було визволено Роздільну; 5 і 6 квітня наші війська здобули Кучурган, а наступного дня розгорнулися бої за Біляївку і Маяки. Спеціально сформований штурмовий загін навальним ударом спочатку захопив водокачку, негайно її розмінував (тільки з машинного залу бійці вийняли 5 тонн вибухівки). Згодом було визволено обидва населені пункти.
В цей час 8-а гвардійська армія вийшла на ближні підступи до Одеси. Її передові частини оволоділи 7 квітня селищами Дачним та Холодною Балкою. 6-а армія, розвиваючи наступ понад лиманом, наближалась до Пересипу, де ворог мав досить вигідні позиції та добре укріплені перешийки між Одеською затокою, Куяльницьким і Хаджибеївським лиманами. Незважаючи на це, радянські воїни прорвали ворожу оборону. Увечері 9 квітня вони невеликими групами почали просочуватись у місто і зав’язали вуличні бої.
В боях за Одесу велику допомогу Червоній Армії подавали партизани Іллічівського і Ленінського районів. Так, Куяльницький загін під командуванням Л. Ф. Горбеля 9 квітня з 5 години ранку до 19 годин вів запеклий бій з переважаючими силами окупантів, під час якого розгромив офіцерський обоз з 32 підвід, знищив групу підривників з 40 солдатів, яка намагалась висадити в повітря Хаджибейську дамбу. Вздовж берега Чорного моря успішно розвивали наступ війська 5-ї ударної армії. Противник перепинив їй шлях, затопивши низовину водами Куяльницького лиману. Однак і цю перепону було подолано. Радянські війська охопили Одесу напівкільцем зі сходу, півночі і заходу. Ворогу лишився тільки один шлях на Сухий Лиман, Овідіополь, Кароліно-Бугаз. На південний захід потягнулись транспорти, навантажені награбованим добром. Навіть на гарматах були мішки. 30-а кавалерійська та 9-а гвардійська кавалерійська дивізії перепинили шлях відступу ворогові.
10 квітня 1944 року над визволеною Одесою замайорів червоний прапор.
В серпні почався розгром угруповання противника, що мало гучну назву «Південна Україна». Форсувавши лиман, наші війська прорвались до Акермана і після 4-годинного бою 22 серпня взяли його. В ніч на 24 серпня вони визволили місто Вилкове.
Жорстокі бої розгорнулися 22—25 серпня за Татарбунари. Тут потрапило в оточення багато ворожих військ, що відступали з Акермана.
Розвиваючи наступ у напрямі Дунаю, підрозділи 5-ї гвардійської бригади при підтримці кораблів Дунайської військової флотилії 26 серпня визволили Ізмаїл.
Оточенням і розгромом на території Ізмаїльщини 3-ї румунської та 6-ї німецької армій у складі 25 дивізій і завершились героїчні наступальні бої по визволенню Одеської області.