Одеська область в епоху кріпосного права
В місті розвивалась промисловість. Населення Одеси в 1852 році становило близько 100 тис. чоловік. У першій половині XIX століття почало відроджуватись життя й інших міст краю. Швидко заселявся Акерман (нині Білгород-Дністровський). В 1858 році питома вага міського населення у Новоросії становила 18,8 проц.— вдвоє більше, ніж по країні в цілому.
Але основою економічного життя краю було сільське господарство, яке швидко зростало за рахунок освоєння цілинних земель. Посівна площа степової частини України збільшилася протягом першої половини XIX століття більш ніж у сім разів, а збір зерна приблизно в десять разів. Значна частина цього хліба йшла за кордон.
Якщо в 1815 році з чорноморських портів було вивезено 563 тис. четвертей пшениці, то в 1847 році — вже понад 5 млн. четвертей; більша частина цього хліба йшла з Херсонської та Бессарабської губерній. Велику роль у сільському господарстві відігравало вівчарство.
Проте в переважній своїй більшості землі ще залишались незайманими. Розвиток сільського господарства і всієї економіки Північного Причорномор’я, для якого відкрились такі широкі можливості після включення краю до Російської держави, надзвичайно гальмували кріпосницькі відносини. Землі, відвойовані у турецько-татарських загарбників кров’ю російських і українських трудящих, царський уряд щедро роздавав титулованій знаті, генералам, офіцерам, купцям.
У 40-х роках XIX століття в Херсонській губернії поміщицькі володіння становили понад 68 проц. загальної площі.
Разом з величезними степовими просторами стали власністю дворян-поміщиків і вільні хлібороби, зокрема колишні козаки Запорізької Січі, яких вони «знайшли» в подарованих їм латифундіях. Ці хлібороби були покріпачені. Але їх було порівняно мало. Тому поміщики, які володіли маєтками і в інших районах країни, перевозили сюди своїх кріпаків, а деякі купували селян «на вивіз». Внаслідок цього в першій половині XIX століття частина території сучасної Одеської області мала багато сіл з кріпацьким населенням. І все ж кількість кріпаків тут, порівняно з іншими районами країни, була невеликою. Якщо в «корінних» губерніях Росії та України поміщицькі селяни становили 60—70 проц. усього населення, то в Херсонській — тільки 31 процент.
Але кріпосницький гніт і тут був дуже тяжким. Зростання попиту внутрішнього і зовнішнього ринків на хліб спонукало поміщиків збільшувати виробництво зерна, головним чином пшениці, на продаж, і вони цього добивались посиленням експлуатації закріпаченого населення. Щороку зменшувались розміри селянських наділів і розширювались площі поміщицьких посівів. У середині XIX століття в Новоросії селянське землекористування складало всього 14,3 проц. загальної площі поміщицьких земель. У той же час збільшувались розміри панщини. В середині XIX століття в Херсонській губернії під час польових робіт селян нерідко примушували відробляти панщину чотири-п’ять і навіть шість днів на тиждень. А коли поміщикам було вигідно, вони продавали «своїх» селян. В газеті «Колокол», яку О. І. Герцен видавав у Лондоні, у вересні 1858 року (№ 22) писалося про те, що поміщиця села Курпиновичів Тираспольського повіту Клопотовська, щоб збільшити свої доходи, продавала 15—25-річних дівчат.
Понад половину сільського населення Причорномор’я становили державні селяни, які користувались державними землями. В Новоросії державними ставали ті селяни, які під час ревізії займалися землеробством не на поміщицьких землях.
На території сучасної Одеської області найбільше їх було у прибузьких районах, а також у Буджацькому степу. Крім державного подушного податку, вони платили феодальний оброк у казну.
Державні селяни на півдні України були порівняно краще забезпечені землею, ніж у північних губерніях. Але в соціально-економічному відношенні вони не являли собою однорідну масу. Невідомий автор записки «О казенных крестьянах в Новороссийском крае» (1836 р.) писав, що «багатії захоплюють найкращі та найближчі ділянки землі і тримають своїх бідних побратимів у цілковитому поневоленні… Бідняки зовсім позбавлені засобів для засівання власної землі, розведення власної худоби, вони не мають змоги навіть розпоряджатись часом для своїх польових робіт, будучи зобов’язаними займатись цим по боргових претензіях, переважно у багатих».
Існувала в тодішній Новоросії й така категорія селян, як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею платили регулярний податок — чинш.
Певну частину землеробського населення в Буджацькому степу становили колишні козаки. До початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. на землях між Нижнім Дністром і пониззям Дунаю опинилися десятки тисяч українців і росіян: козаки, які покинули Задунайську Січ, козаки, що залишили Донське і Чорноморське військо, селяни-кріпаки, що втекли з різних районів України, некрасовці — потомки донських козаків-розкольників, які свого часу оселились на захоплених Туреччиною землях. На початку 1807 року, після того, як російські війська, форсувавши Дністер, вступили на територію Бессарабії, царський уряд створив з місцевих жителів — колишніх російських підданих — Усть-Дунайське (Буджацьке) козацьке військо. Проте незабаром це військо було ліквідоване, але значна частина козаків залишилась у краї й оселилась на казенних землях. У 1828 році в Буджаку було відновлене Дунайське козацьке військо (ліквідоване в 1868 році). Наділені землею козаки утворили в Буджацькому степу 11 станиць і хуторів.
Прагнучи якомога швидше освоїти Новоросію і разом з тим не бажаючи відкрити широкий доступ до тутешніх земель селянам з інших районів, щоб не порушити кріпосницьких «порядків», царський уряд став на шлях широкого залучення іноземних колоністів. Протягом першої половини XIX століття на території сучасної Одеської області, включаючи Буджак, було засновано близько 60 німецьких колоній. Колоністи одержали щедрі земельні наділи (як правило, 60 десятинна двір), значні позички, різні пільги. На відміну від українського, російського і молдавського селянства, вони не обмежувались у громадянських правах. Все це поставило їх порівняно з іншими категоріями землеробського населення у привілейовано становище. Більшість з них використала це становище для експлуатації місцевих трудящих селян — українців, росіян, молдаван.
На території Одеської області було засновано також чимало болгарських колоній. Перші з них виникли на початку XIX століття, але переважну більшість їх утворили втікачі з Болгарії, які оселились тут після російсько-турецьких воєн 1806 — 1812 та 1828 — 1829 рр. і походу за Дунай на початку Кримської війни. У ході цих воєн російські війська просувались по території, заселеній болгарами, і користувались їх допомогою. Після того, рятуючись від помсти турків, багато болгар шукали притулку в Росії. Разом з ними переселилися сюди і значні групи гагаузів — тюркомовної народності, за культурою ,й побутом близької до болгар. Ще в 1819 році для болгарських і гагаузьких поселенців було виділено великий масив землі площею в півмільйона десятин з адміністративним центром у м. Болграді. До середини XIX століття існувало понад 60 болгарських і гагаузьких поселень, де проживало близько 12 тис. сімей.
Ще в передреформений період, в середині XIX століття, коли криза феодально-кріпосницької системи набула найбільшої гостроти, в поміщицьких маєтках і багатьох колоністських господарствах півдня України почала широко застосовуватись наймана робоча сила. Це були зубожілі селяни з північних губерній України і центрально-чорноземних губерній Росії, яких злидні гнали на Південь у пошуках заробітків.
У 1859 році число офіціально зареєстрованих сільськогосподарських робітників-відхідників у Новоросії становило 100 тис. чоловік, але справжня кількість заробітчан у краї була в два-три рази більшою.
Основну масу землеробського населення кріпосницький лад довів до зубожіння. Він ніс з собою не тільки найжорстокішу експлуатацію селян з боку поміщиків і феодально-кріпосницької держави, а й обумовлював надзвичайно низький рівень землеробства. Врожаї були низькі. Частими були недороди. З 1799 по 1856 рік в Херсонській губернії неврожаї повторились 21 раз, тобто частіше одного разу за три роки.
В першій половині XIX століття в краї почало розвиватися культурне життя, але характер його розвитку за тих часів визначався умовами кріпосницького ладу. В Одесі існували учбові заклади, в яких навчались переважно діти дворян, купців і чиновників, працювала публічна бібліотека, створена в 1830 році зусиллями місцевої інтелігенції, виходила газета «Одесский вестник», випускались літературні альманахи, друкувались книжки. Діяли також наукові товариства — з 1828 року Товариство сільського господарства Південної Росії, з 1839 року Товариство історії та старожитностей. Почало розвиватись і театральне мистецтво. Незабутній слід у культурному житті Одеси залишило перебування в місті О. С. Пушкіна, який жив тут у 1823—1824 рр.
Але переважній більшості населення міста, і особливо сільському населенню, блага культури були недоступні. У селах майже не було ніяких шкіл, а про інші культурно-освітні установи годі й говорити.
Причорноморські степи були ареною боротьби селянства проти кріпацтва, яка мала тут свої особливості, обумовлені специфікою аграрних відносин у краї. В кінці XVIII і на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром не раз спалахували заворушення селян, в основному втікачів-кріпаків, котрі знов опинились у кріпосницькій неволі після того, як ці землі були передані дворянам-поміщикам. Протягом багатьох років поміщицькі селяни Тираспольського повіту вперто добивалися, щоб їх перевели в стан державних селян. Державні ж селяни добивалися, Щоб їх перевели на становище козаків. У 1807 році в районі Балти вибухнуло повстання ратників 3-ї бригади Київської міліції, переведених у рекрути. Вони вимагали повернення колишніх козацьких прав. Повстання жорстоко придушили. Того ж року з Херсонської та інших губерній багато селян-кріпаків втекло в Буджацький степ, щоб приписатись до Усть-Дунайського козацтва, яке тоді формувалось, і таким чином стати вільними. Ці масові втечі стривожили уряд, у якого, за словами одного з представників вищої царської адміністрації, виникло побоювання, що Усть-Дунайське військо стане «скопищем, подібним до того, яке колись на Дніпрі існувало і покійною государинею імператрицею знищено було», тобто щось подібне до Запорізької Січі. У липні 1807 року цар Олександр ї наказав припинити формування Усть-Дунайського війська і вжити якнайрішучіших заходів до повернення втікачів у Росію. Для цього уряд відрядив кілька каральних загонів, які провели масові арешти козаків і селян-утікачів. Багато селян-кріпаків, насильно переселених у Причорномор’я поміщиками з інших районів, вимагали, щоб їх повернули додому. Це було, зокрема, приводом до заворушень, які сталися в 1825 році в селах Демидівці і Завадівці Тираспольського повіту, де кріпаки відмовились виходити на панщинні роботи. Боротьба проти кріпосницьких утисків часто набувала форми масових втеч в інші райони. Так, у 1839 році з Новоросії втекли в район Анапи 1759 селян-кріпаків. В 1858 році в Одеському і Тираспольському повітах вибухнули масові селянські заворушення.
Довготривала боротьба проти кріпаччини на території Одещини знайшла свій вияв не тільки в стихійних селянських виступах. З Одесою була пов’язана діяльність декабристів, недарма цар Микола І напередодні повстання декабристів писав: «З усього видно, що в Одесі має бути гніздо революціонерів». Одеса була зв’язана з Кирило-Мефодіївським товариством, тут жив член товариства Н. Савич — друг Тараса Шевченка. Тісні зв’язки підтримували передові люди Одеси з О. І. Герценом і його «Колоколом». На сторінках герценівської газети не раз появлялись кореспонденції, в яких викривались злочини царських сатрапів і поміщиків Новоросійського краю.
Помітну роль відігравала Одещина в національно-визвольній боротьбі балканських народів проти турецького іга. У 1814 році в Одесі було засновано таємне товариство «Філіке Гетерія», яке очолювало підготовку до повстання в Греції. Згодом в Одесі, Акермані та Ізмаїлі формувалися загони греків, які на заклик «Гетерії» виступили на боротьбу за незалежність своєї батьківщини. В 50-х роках в Одесі виникло «Болгарське настоятельство» — організація, яка ставила собі за мету сприяти утворенню незалежної Болгарської держави з допомогою Росії.
Реформа 1861 року, знищивши особисту залежність селян від поміщиків і відкривши широкі можливості для розвитку капіталізму в сільському господарстві, в цілому відіграла позитивну роль у розвитку краю. Але вона не справдила сподівань селянства щодо землі й волі. В т. зв. новоросійських губерніях скасування кріпацтва провадилося відповідно до «Місцевого положення», але, як і в інших місцях, «визволення» було тут новим актом пограбування селян. Поміщикам було надано право зменшувати площі фактичних селянських наділів, і вони цим широко користувались. У Херсонській губернії поміщики відрізали для себе понад третину земель, якими селяни користувались до реформи, і після «визволення» в Одеському повіті залишилось у селян пересічно по 4.7 десятини на ревізьку душу, Тираспольському — 3,7, Ананьївському — 3,5. За одержані наділи селяни платили викуп, а, як відомо, викупні ціни були здирницькі. В Херсонській губернії вартість усіх одержаних селянами наділів за ринковими цінами на землю, які існували в передреформені роки, дорівнювала 5,7 млн. крб., тобто пересічно по 14,69 крб. за десятину, а викупна сума була визначена в 11,3 млн. крб.— но 29,22 крб. за десятину. До придбання надільної землі шляхом укладення викупної угоди селяни залишались тимчасовозобов’язаними і мусили за право користуватися наділами відробляти панщину або платити поміщикам оброк. Значна частина селян (в Ананьївському повіті — 21,1, у Тираспольському — 13,2, Одеському — 19,6 проц.) одержала т. зв. дарчі наділи — без викупу, але вчетверо менші за т. зв. указні норми. Недарма ці наділи в народі прозвали злидарськими. Зовсім не одержали землі дворові селяни, під різними приводами позбавлені були наділів і чимало селян інших категорій.
Державні селяни, на яких згодом були поширені всі основні засади реформи 1861 року, все ж опинились у менш скрутному становищі, ніж колишні кріпаки. їх земельні наділи становили в Херсонській губернії від 6,7 до 9,7 десятини на ревізьку душу і виплачували вони за них меншу суму. У привілейованому становищі були іноземні колоністи, які, маючи набагато більші ділянки землі, щорічно платили всього 16—55 коп. за десятину.