Рені, Ренійський район, Одеська область
Рєні — місто-порт районного підпорядкування, центр Ренійського району; розташоване на лівому березі Дунаю, в нижній його течії, за 3 км на схід від гирла річки Пруту (притока Дунаю). Віддаль до обласного центру залізницею — 401 км, по автошляху —323 км, по Дунаю і морю — 333 км. Населення — 18,0 тис. чоловік.
Місто виникло на території давнього поселення. За часів Київської Русі тут була річкова пристань — рені (давньоруське). Звідси й походить його назва. Перша письмова згадка про місто і порт належить до 1548 року. В цей час воно входило до Молдавського князівства.
Вигідне географічне положення: наявність водних шляхів по Пруту, Дунаю і Чорному морю і сухопутних торгових шляхів в Добруджу, Молдавію, Валахію, Польщу та інші країни Європи сприяли тому, що місто невдовзі стало центром ремесла і торгівлі. Основним населенням його були ремісники та купці, і лише незначна частина жителів займалася сільським господарством на землях, що входили в міський «окол». У XVI—XVII століттях міські жителі майже зовсім поривають з сільським господарством. Зростала кількість робітників, що обслуговувала торговельні судна і річкову пристань. У XVIII столітті ремісники починають переходити від роботи на замовника до виробництва на ринок. Частина з них, крім майстерень, вже мала свої крамниці. В цей же період відбувається процес об’єднання ремісників у цехи.
В XVI—XVII століттях Рені стало відігравати помітну роль в економіці краю, як торговельний порт, звідки вивозилося багато хліба, худоби та продуктів тваринництва в Туреччину, а звідти привозилися прянощі, предмети розкоші, лак, клей, сукно, шовк та інші товари, що збувалися не тільки на місцевих базарах, але й на ринках Центральної та Східної Європи.
Рені було також перевалочним пунктом і портом для транспортування зерна, яке турецькі загарбники відбирали, а почасти закуповували на Дунайському узбережжі для свого війська. Зерно вантажилося на судна в Рені і перевозилося до сховищ, що містилися на берегах річки Пруту.
Оскільки Рені розташоване на крайньому півдні Молдавії і мало велике як стратегічне, так і економічне значення для краю, за нього точилася довголітня боротьба з Портою. На боці поневолених нею жителів виступала Росія. Безпосередньо військову допомогу Молдавії подавало українське козацтво. Так, у 1574 році 30-тисячна молдавсько-козацька армія під командуванням козацького отамана Сверчковського протягом багатьох місяців вела кровопролитні бої з турецькими військами. В битві, що сталася за 3 км від Рені біля озера Кагулу, турки були розбиті. Вони втратили 60 гармат та велику кількість живої сили.
На межі XVI—XVII століть Молдавія переживала гостру міжусобну феодальну боротьбу. Одночасно з південного сходу посилювалася експансія Туреччини, а з півночі на південний схід — Польщі. Внаслідок польсько-турецьких воєн, що часто відбувалися на території Молдавії, в 1621 році Туреччина захопила порт Рені. Місто було перейменоване на Томарове і підпорядковане Ізмаїльській райї.
У XVIII столітті, в зв’язку з загальним економічним і політичним занепадом Туреччини, Рені дедалі втрачало значення торговельного міста. Якщо експорт хліба через нього в Туреччину відносно збільшився, то загальний обсяг торгівлі з Польщею, Трансільванією і Венецією значно зменшився. Лише дещо розширилися торговельні зв’язки з Росією, Австрією і Пруссією. Скорочення торгівлі, особливо ремісничими виробами, негативно позначилося на економіці міста. Тут переважали тепер невеликі глиняні хати, і тільки незначна кількість будівель багатіїв була більш упорядкована. Сучасники стали називати Рені просто невеличкою фортецею.
В другій половині XVIII століття під час російсько-турецьких воєн 1768—1774 і 1787—1791 рр. Рені двічі займали російські війська. Але за умовами як Кючук-Кайнарджійського, так і Ясського мирних договорів місто залишалось під владою Туреччини.
Та кордон не став перепоною для збільшення в ньому кількості українського і російського населення, що переселялося сюди з різних губерній Російської імперії. Крім селян, що тікали від своїх поміщиків, в місті в цей час поселялося також багато козаків. Особливо вони стали прибувати в придунайські степи після ліквідації Запорізької Січі. Селяни-втікачі і козаки всіляко протидіяли спробам молдавських поміщиків закріпачити їх. Як свідчать документи, вже у 1807 році козаки-переселенці населяли більшу частину поселень поблизу Рені, де чинили опір молдавській владі.
В ході війни з Туреччиною 1806—1812 рр. Рені восени 1806 року було зайняте російськими військами. В листопаді за наказом головнокомандуючого Міхельсона пост російських військ у місті посилився двома батальйонами піхоти та одним полком козаків під командуванням генерал-майора Єрмолова. Це дало змогу запобігти нападу ворога, який зосередив значні сили біля Ісакчі, не втрачаючи надії знову загарбати місто. За Бухарестським (1812 р.) мирним договором Рені відійшло до Росії.
В складі Росії Рені стало швидко розвиватися. Збільшувалась кількість населення за рахунок переселення селян, здебільшого втікачів з України, центральних губерній Росії, Бессарабії, а також селян Болгарії, що шукали порятунку від турецького гніту. Переселялося сюди чимало ремісників і торговців. У 1819 році тут проживало 1547 чоловік, в 1828 — 2705, а в 1856 році — 8263 чоловіка.
У зв’язку з інтенсивним переселенням до Рені селян з навколишніх сіл царський уряд навіть заборонив бессарабському губернатору давати їм на це дозвіл. З 1832 по 1841 рік обмеження для переселенців були дещо пом’якшені. Все ж і в наступні роки поповнення міського населення в основному відбувалось за рахунок переселенців і втікачів, а не внаслідок природного приросту. Причина цього — важке матеріальне становище переважної більшості жителів. В окремі роки смертність міського населення навіть перевищувала народжуваність, вже не кажучи про ті часи, коли тут лютували різні епідемії.
Історичні особливості заселення Рені зумовили строкатість національного складу його жителів. Так, у 1827 році тут проживало 460 українців, 202 росіяни, 669 молдаван, 336 болгар, 269 греків і 130 євреїв.
Як і всюди, в місті панувала майнова нерівність. Тут було чимало багатих купців і дрібних торговців, ремісників та робочого люду. Значна частина населення займалася приміським сільським господарством. Найчисленнішу групу становили однодворці — «мазили» (дрібні землевласники з числа служилих людей світського походження) і «рупташі» (дрібні землевласники з духовенства).
З приєднанням Рені до Росії і включенням до загальноросійського ринку склалися сприятливіші умови для швидкого розвитку ремесла і торгівлі. Збільшилась кількість населення, зайнятого ремеслом. Якщо у 1828 році тут працювало 40 ремісників, то в 1844 їх налічувалось 150. Це були, насамперед, пекарі, різники, кравці, шевці, пічники, лимарі, столяри, красильники, миловарники та інші. Більша частина ремісників об’єднувалась у цехи і працювала на ринок. А такі, як цирульники, кушніри, ювеліри, оббивальники — обслуговували порівняно незначну частину заможного міського населення.
Розбагатівши, деякі ремісники відкривали свої майстерні і навіть промислові підприємства з вільнонайманою робочою силою. В 1856 році тут діяло 4 майстерні по виготовленню воску і мила, вартість щорічної продукції яких становила 14,6 тис. крб., З заводи по виробництву цегли і черепиці, що випускали на 15 тис. крб. продукції. Значного розвитку набули мукомельне виробництво (через порт експортувалось не тільки зерно, а й борошно) та переробка винограду і фруктів.
Важливе значення в економіці Рені мала торгівля, особливо зовнішня. Міська торгівля зосереджувалась у крамницях та на щоденних базарах, де продавали чимало вина, горілки, спирту та продуктів сільського господарства. Двічі на рік збиралися ярмарки, на яких збували не тільки продукцію місцевого виробництва, але й товари, привезені з інших губерній Росії та з-за кордону. Перший ярмарок (Георгіївський) збирався в квітні—травні місяці, другий (Покровський) — у вересні. У 1844 році на ренійських ярмарках реалізовано товарів на 11,4 тис. карбованців.
Як у внутрішній, так і зовнішній торгівлі міста переважали товари сільськогосподарського виробництва. У 1816 році в ренійському порту споруджено митні та карантинні будівлі; відтоді порт посів значне місце в торгівлі Росії з іншими країнами. За торговельними правилами 1825 року іноземні товари з Бессарабії в Росію могли відправлятись морем тільки з ренійського порту. Товари, що надходили з Туреччини, пропускались через Ренійську і Скулянську митниці. У 1841 році в зв’язку Зі збільшенням товарообороту уряд асигнував 68428 крб. на побудову нових приміщень ренійського карантину. Основним товаром для експорту був хліб. Але через порт вивозились також вовна та інша сільськогосподарська сировина. За навігаційний 1832 рік ренійський порт прийняв 32 судна. Серед них — англійські, турецькі, австрійські, російські, грецькі, сардінські та інші, які завантажували головним чином пшеницею.
Домінуюче місце в торгівлі через порт Рені займав експорт. Імпорт товарів здійснювався переважно через Одесу. В порти Рені та Ізмаїлу ввозилися товари, призначені для південних районів Бессарабії.
Після приєднання Рені до Російської держави в місті збереглися колишні економічні привілеї для купців та бояр. В їхніх руках було і адміністративне управління містом: правила про тимчасове управління в Бессарабії (1812 року) зберігали адміністративну владу за колишніми чиновниками і залишили недоторканними старі закони та правові звичаї. У 1830 році створено Ізмаїльське градоначальство, якому підпорядковувались і адміністративні органи міста Рені.
Розвиток капіталістичних відносин сприяв зосередженню в руках купецтва великої кількості земельних угідь, які здебільшого переходили до них від поміщиків. Ця земля, як правило, здавалась в оренду селянам. Купці і заможні міщани в свою чергу орендували велику кількість поміщицьких та міських земель. Протягом першої половини XIX століття значно збільшилась кількість жителів, які вирощували виноград і фрукти на продаж. Садівництвом і виноградарством займалися й купці, які мали здебільшого великі плантації та переробні підприємства, де застосовувалась, вільнонаймана праця. Вони ж брали на відкуп збирання окремих поборів з дрібних землевласників, державних селян і міщан. Відкупщики та орендарі жорстоко експлуатували трудящих, наживаючи величезні капітали. Так, купець Жуков за три роки (1837—1839) з орендованого ним села Дмитрівни Акерманського повіту одержав прибутку 13851 крб., збільшивши вкладений капітал майже в 14 разів.
Джерелом наживи купців і багатих міщан була також система відкупів на продаж вина. Вона виявилась однією з найжорстокіших методів експлуатації населення.. У 1849 році ренійські жителі, що займалися землеробством, скаржилися на посесора, експлуатація і самоуправство якого не мали меж. Навіть бессарабський губернатор в посланні міській управі вказував на «неймовірне розорення, що його терплять ренійські міщани». Свавілля адміністрації призводило до протесту і стихійних виступів міських низів проти експлуататорів.
Ремісники відмовлялися підкорятися розпорядженням майстрів і цехмістрів, горожани подавали скарги на чиновників поліції за здирство, хабарі, розправи.
Тяжким було становище болгарських переселенців, які потрапили під гніт поміщиків, купців і духовенства. Тому Рені і повіт невдовзі стали центром заворушень, серед задунайських переселенців. Царський уряд навіть призначив спеціального доглядача над задунайськими переселенцями в Томаровськім повіті з резиденцією в м. Рені. Членом комісії по влаштуванню задунайських переселенців на території Бессарабії у 1816 році був один з організаторів Південного товариства декабристів,, член його Директорії О. П. Юшневський. Він зробив багато корисного для поліпшення їхнього становища. О. П. Юшневський не обмежився лише виконанням офіційного завдання, що полягало в збиранні статистичних даних про чисельність переселенців. В багатьох донесеннях і рапортах місцевим властям і командуючому 2-ю армією, де він служив, зверталась увага на те, що громадянські права переселенців зневажаються, що їх примусово, всупереч закону, переселяють з казенних земель на поміщицькі, обкладають податками. Не чекаючи відповіді вищих властей, Юшневський своєю владою відмінив наказ бессарабського губернатора про переселення болгар з казенних земель на поміщицькі.
В другій чверті XIX століття посилилась національно-визвольна боротьба в Болгарії проти турецького панування. Рені стало одним з підпільних центрів визвольного руху болгар. У 1841—1842 рр. в Бессарабії виникла таємна організація серед болгар для підготовки повстання проти Туреччини. В Рені нею керував болгарин П. Ганчев, який підтримував тісний зв’язок з керівниками болгарського руху в Браїлі, Галаці, Одесі. Через Рені зв’язок з Одесою та іншими містами Росії підтримував і керівник болгарської таємної організації в Молдавії і Валахії Г. Козак.
Після поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 рр. місто Рені ввійшло до Молдавського князівства, яке 1859 року було об’єднано з Валахією в єдину державу, названу 1861 року Румунією. Економічне і правове становище міста набагато погіршало. У зв’язку з цим почалося масове переселення жителів у російську частину Бессарабії.
Під час польського повстання 1863 року в Рені формувалися збройні загони з поляків, що проживали в Молдавії і Бессарабії. В листопаді 1863 року один з загонів чисельністю в 213 чоловік переправився біля Рені на протилежний берег Дунаю. Завдяки симпатіям і підтримці місцевого населення, поляки запобігли переслідувань румунських властей і успішно дісталися до Польщі.
В 60—80 роках Рені стало одним з пунктів, через який революційні народники та зв’язківці «Південноросійського союзу робітників» транспортували в Росію з-за кордону нелегальну літературу, друкарський шрифт, переправляли за кордон окремих діячів революційного руху. В Рені був постійний човняр (молдаванин Костянтин, на прізвисько Балтарець), який перевозив через Дунай людей і вантажі. Доставка нелегальних вантажів в центральні райони Росії здійснювалась довіреними кочегарами і машиністами, що працювали на залізниці Бендери—Рені—Галац.
Вантажі, що поступали з-за кордону, деякий час переховували в Рені чи на його околицях. У 1879 році міська поліція знайшла в плавнях біля станції Рені ящик з російським друкарським шрифтом.
Активну участь у підпільній роботі в той час брав земський лікар Літинський. Він постійно підтримував зв’язки з київськими соціалістами, одержував від них гроші на друкування нелегальної літератури і переправляв їх у Галац Я. Піотровському, що був представником від київського підпілля в Бессарабії і Румунії. В Бендерах Літинський був зв’язаний з сестрою-жалібницею А. Романовською, яка виконувала його доручення по транспортуванню вантажів у цей район. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Літинський допомагав революціонерам переправлятися через кордон, активно розповсюджував нелегальну літературу серед російських солдатів і місцевого населення. В своїй діяльності він спирався на підтримку багатьох однодумців з числа лікарів і молодшого медперсоналу, що обслуговували «санітарні поїзди та численну клієнтуру з ренійських міщан.
Повернення Рені до складу Російської держави після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. відіграло позитивну роль у розвитку економіки і культури міста. Залізниця Бендери—Рені—Галац, збудована Росією у 1877 році, зв’язувала місто не тільки з Бессарабією, але й з центром країни, що сприяло пожвавленню ділового життя. Рені-порт набував все більшого значення в торгівлі Росії з іншими країнами.
У другій половині XIX та на початку XX століття Рені розвивалось головним чином як річковий порт. Містом керувала думська управа на чолі з міським головою. Після повернення Росії дунайських портів у 1878 році торгівлю через порт Рені з чорноморськими і балканськими портами здійснювали суднами торговельного дому князя Гагаріна. У 1886 році це підприємство було перетворено в Акціонерне товариство Чорноморсько-Дунайського пароплавства. Але в умовах економічної кризи початку XX століття і конкуренції з боку Австрійського, Угорського та Румунського пароплавств Акціонерне товариство, незважаючи на державну фінансову підтримку, не могло далі забезпечити ефективну діяльність водного транспорту в цьому районі. Ці функції взяло на себе державне Російське Дунайське пароплавство. Рені стало одним з основних портів дунайської водної траси.
У 1900 році Кілійське русло Дунаю було значно поглиблене і до ренійського порту почали заходити океанські судна. Сюди доставлялося багато вантажів з Одеси, які потім направлялися в придунайські країни. Товари, що поступали з цих країн, в свою чергу через Рені перевозилися до Одеси, а потім далі на Україну та в різні райони Росії. Чимало вантажів, зокрема зерна, поступало сюди по річці Пруту, а звідси вивозилося за кордон.
На початку XX століття з Рені щоденно відправлялися пароплави на Галац, Ісакчу, Тулчу, Ізмаїл. Двічі на тиждень здійснювалися буксирно-вантажні рейси в Галац та інші порти Дунаю і майже кожного дня буксирно-вантажні і поштово-пасажирські рейси між Одесою і Рені з заходом в проміжні дунайські порти. Багато вантажів і пасажирів перевозилось по лінії Рені—Кладово з заходом у порти Румунії, Болгарії і Сербії. Крім того, порт приймав і відправляв багато іноземних суден.
З розширенням зовнішньої торгівлі місто за порівняно короткий час значно виросло. В 1913 році тут налічувалося близько 100 торговельних підприємств з річним оборотом в 200 тис. крб. Експорт товарів через Рені дорівнював 4535 тис. пудів, імпорт — 170 тис. пудів; у внутрішній торгівлі довозилося 2800, вивозилося 1358 тис. пудів. В порту споруджувалися приміщення агентства Російського Дунайського пароплавства — пакгаузи, майстерні по ремонту суден, матеріальні, лісні і вугільні склади, таможня. В місті проживало 19,5 тис. чоловік. Основна маса населення наймалася на роботи в порту, на залізницю, в лісопильні та цегельні заводи. Значна частина жителів займалася садівництвом і городництвом. Під садами було 6 тис. десятин, під городами — 400.
Незважаючи на швидке зростання населення і економіки, Рені ще й на початку XX століття залишалося заштатним містом Ізмаїльського повіту. Місто не мало водопроводу і каналізації, а забруковано було лише кілька центральних вулиць. Влітку від спеки тут здіймалися хмари пилюки, а восени і навесні вулиці ставали непрохідними від болота. Антисанітарні житлові умови були причиною частих захворювань та епідемій. Так, у 1906 році внаслідок епідемій скарлатини та дифтериту померли сотні дітей. В місті працювала тільки одна невелика лікарня.
Не краще стояла справа з освітою. В Рені на початку XX століття були лише дві початкові школи та трикласне чоловіче училище, але й їх закінчували одиниці. У 1906 році, наприклад, училище закінчили всього 6 учнів.
Тяжке життя портових, залізничних та інших робітників ускладнювалося державними поборами і податками. В Бессарабії до початку XX століття діяли й далі деякі закони, встановлені румунським урядом ще в 1861—1877 рр. Мав чинність, наприклад, закон про податок для категорії міського населення, що не мала нерухомого майна і проживала в найманих будинках чи квартирах. За цим законом родина, в якій було 2—3 дорослі сини, платила податок 22 крб. 50 коп.— 30 крб. на рік. В Рені існувала досить чисельна категорія робітників, таких як прикажчики хлібних лабазів та магазинів. Вони приймали зерно, що його привозили на продаж в місто селяни навколишніх сіл. Оскільки хліб надходив і в недільні і в святкові дні, то прикажчики змушені були працювати без відпочинку.
Негативно позначилося на бюджеті місцевих жителів і встановлення урядом у 1906 році торговельного мита на імпортний ліс, внаслідок чого значно зросли ціни на паливо і будівельні лісоматеріали.
Тяжкі умови життя, зростання безробіття, задушлива атмосфера реакційного царського режиму прискорювали процес згуртування робітників міста, формування класової свідомості, підвищували їх активність в боротьбі проти експлуатації і безправ’я.
В кінці XIX — на початку XX століття Рені стало одним з пунктів, через який транспортувалася в Росію з-за кордону нелегальна марксистська література і, зокрема, газета «Искра».
Через Рені здійснювалися різносторонні зв’язки бессарабських революціонерів з румунськими, які особливо посилилися під час першої російської революції.
В цей час революційна боротьба робітників Рені набула значного піднесення. Найбільш свідому частину пролетаріату становили робітники залізниці та лісопильних заводів — великих на той час підприємств Бессарабії. В 1905 році залізничники взяли активну участь у жовтневому політичному страйку. В 1906 році на станції Рені вже існувала соціал-демократична організація, яка підтримувала тісні зв’язки з деякими організаціями Бессарабії і України. Вона входила до Бендерського комітету РСДРП, що об’єднував партійні групи залізниці Бендери—Рені.
Після поразки першої російської революції соціал-демократи не припинили пропагандистської і організаторської роботи серед робітників. В 1908 році тут працював марксистський гурток, організатором і керівником якого був видатний болгарський діяч І. М. Широков. В роботі гуртка активну участь брали М. Сирота, К. Долгов, Я. Гроссман.
В період нового революційного піднесення боротьба трудящих стає більш масовою. Робітники Рені відповіли хвилею страйків на розправу царського уряду над робітниками Ленських копалень. Разом з іншими страйкували робітники залізниці Бендери—Рені, оголосили страйк вантажники ренійського порту. На характері цих виступів все більше позначався вплив більшовиків.
Перша світова війна принесла нові випробування трудящим міста; це були роки дальшого зміцнення єдності робітничого класу. В 1917 році робітники Рені разом з трудящими всієї Росії, в т. ч. і України, піднялися на боротьбу з самодержавством, а потім і з буржуазним Тимчасовим урядом. У боротьбі з старою адміністрацією і поліцією їм допомогала армія. Так, 12 березня 1917 року солдати військових частин, що розташовувалися в місті, роззброїли міську поліцію, паралізувавши її діяльність.
Незадоволення політикою Тимчасового уряду, що продовжував війну, з кожним днем зростало. Бажання «не на фронт, а додому» стало загальним серед солдатів і було тією основою, яка зміцнювала контакти з населенням.
Ренійська Рада робітничих депутатів успішно проводила пропагандистську і агітаційну роботу серед населення та армії проти Тимчасового уряду і його політики. Коли стало відомо про спробу корніловського контрреволюційного перевороту, Ренійська Рада ухвалила резолюцію, в якій вимагала суду над Корніловим та його прибічниками.
Через Рені встановлювались зв’язки революційно настроєних військ Румунського фронту з центральними більшовицькими організаціями України й Росії, які значно зміцніли після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі Росії.
20—26 вересня 1917 року в Кишиневі зібрався Бессарабський губернський з’їзд Рад. Від Ренійської Ради на з’їзді були присутні депутати Рейко і Астахов. Обидва виступили з доповідями, в яких розповіли про тяжке економічне становище місцевого населення. Нестаток хліба і іншого продовольства в місті відчувався особливо гостро в зв’язку з великою кількістю військ і госпіталів, що тут розташовувалися. Дезорганізація залізничного транспорту не давала можливості регулярно доставляти продукти, вугілля і нафту. Зупинилися млини. Колишні чиновники, що залишалися ще на службі, не виявляли бажання співробітничати з Радою і вдавалися до саботажу. Доповідачі разом з тим відмітили, що серед населення й солдатів з кожним днем зростає авторитет Ради робітничих депутатів. І дійсно, вже в листопаді 1917 року вся влада в місті зосереджувалась в руках Ради. Депутатом на II Всеросійський з’їзд Рад у жовтні 1917 року від Ренійської Ради обрано більшовика Ф. І. Смирнова.
Восени 1917 року Ренійська Рада була ще меншовицькою. Це обумовлювалося рядом складних обставин, в яких опинилося місто, відрізане, як і вся Бессарабія, від центру країни буржуазно-націоналістичною Центральною радою. В самій Бессарабії контрреволюційні сили гуртувалися навколо буржуазно-націоналістичного «Сфатул-Церія», що вступив в антирадянський зговір з Українською Центральною радою. Але роз’яснювальна робота більшовиків серед трудящих, що послідовно викривала зрадницьку політику «Сфатул-Церія», давала свої результати: маси вимагали розгону цієї зрадницької організації і встановлення Радянської влади. Ці вимоги трудящих мас яскраво відображені в резолюції про владу, що її прийняли делегати Бессарабії на II з’їзді Румчероду.
В грудні 1917 року з загостренням боротьби за владу виникла потреба в створенні радянських збройних сил. Після обговорення цього питання на виконавчому бюро Румчероду 21 грудня 1917 року утворено фронтвідділ для організованого виводу російських військ з території королівської Румунії і формування радянських військ. Штаб фронтвідділу розміщувався в Болграді, а представники його — в Рені, Унгенах і Дунайській флотилії. Представник фронтвідділу відразу ж установив зв’язки з Ренійською Радою та її виконкомом і за допомогою місцевих радянських органів обладнав радіостанцію, друкарню і зосередив значні військові з’єднання. Радянську владу в Рені встановлено на початку січня 1918 року.
Скориставшись тяжким внутрішнім і зовнішнім становищем молодої Радянської країни, буржуазна Румунія на початку 1918 року розпочала окупацію Бессарабії. Жорстокі бої кілька днів тривали на півдні Бессарабії. Місто Рені двічі переходило 3 РУК У Руки і 12 січня 1918 року його зайняли окупанти. Напередодні відбулося засідання Ренійського виконавчого комітету разом з ревкомом 115-ї піхотної дивізії. На засіданні було прийнято рішення про евакуацію виконкому. Так над містом нависла темна ніч іноземної окупації. Довгі 22 роки його населення залишалося відірваним від вільного життя Радянської країни, приреченим на існування під гнітом румунських поміщиків і буржуазії.
Становище населення міста під час румунської окупації дуже погіршало. Незважаючи на те, що в цілому для Бессарабії 1919 рік був урожайним, тогочасні газети відмічали в країні масове безробіття, голод та епідемії. Спекулянти встановлювали надзвичайно високі ціни на продукти і товари широкого вжитку.