Революційний рух в Одесі на початку XX століття
Визначне місце посіла Одеса в історії революційного руху Росії у т. зв. різночинний період. Вона стала одним з центрів, через який герценівський «Колокол» проникав у Росію і розповсюджувався по всій країні. В Одесі О. Герцен мав постійних агентів і кореспондентів — публіциста С. Громеку, вчителя ліцею І. Ф. Міницького та інших. На сторінках «Колокола» часто друкувалися матеріали про Одесу, в яких викривалось свавілля і зловживання адміністрації, зокрема генерал-губернатора Строганова та градоначальника барона Местмахера.
В кінці 50-х — на початку 60-х рр. в Одесі діяли кілька членів Харківсько-Київського таємного товариства, які поширювали серед інтелігенції міста герценівські видання, переслідуваний цензурою журнал «Современник» і різні листівки. З їх допомогою Герцен здійснював ідейне і почасти організаційне керівництво Харківсько-Київським товариством. Тоді ж в Одесі таємно діяло Агентство Польського Центрального Національного комітету, яке відіграло певну роль у підготовці повстання 1863 року в Польщі і на Правобережній Україні.
Одеса відіграла важливу роль в історії народницького руху. В 70-х рр. XIX століття Ф. В. Волховський і С. Л. Чудновський організували гурток, до якого згодом увійшов студент Новоросійського університету, в майбутньому член Виконкому «Народної волі» А. І. Желябов. У другій половині 70-х років в Одесі утворився народницький пропагандистський гурток «бунтарів» у складі В. Дебагррія-Мокрієвича С. Чубарова та інших. У 1873 році серед одеських робітників провадив велику роботу активний діяч заводських гуртків у Петербурзі В. П. Обнорський. Великий вплив на молодь мав і революційний гурток І. Ковальського. Коли цей, гурток викрила поліція, то при арешті І. Ковальський вчинив збройний опір, за що військовий суд засудив його до страти. В день винесення вироку (24 липня 1878 р.) відбулася відкрита політична демонстрація. В наступні роки одеські народницькі гуртки, відображаючи загальну кризу народництва, стали вдаватись до тактики індивідуального терору. В 1879 році була викрита група Д. Лизогуба, С. Чубарора, І. Давиденка та інших, яка готувала замах на царя. Трьох їх стратили, решту засудили до каторги. У 1882 році до Одеси прибув видатний революціонер С. М. Халтурін, один з засновників «Північного союзу російських робітників». Тут він вів пропаганду серед робітників і разом з своїм товаришем Н. А. Желваковим за рішенням керівників комітету «Народної волі» вбив одного з найлютіших царських сатрапів — військового прокурора Стрельникова. Халтуріна і Желвакова схопили і стратили.
Посилення експлуатації робітників на підприємствах викликало активізацію робітничого руху, яка спочатку виявлялася в страйках. Так, 1871 року страйкували робітники невеликої кожушної фабрики Фадеева, в 1872 році відбувся страйк у ливарному цеху судноремонтного заводу РОПИТ, в 1875 році — на заводах Белліно-Фендеріха та Гульє-Бланшарда.
В 70-х роках в Одесі були зроблені перші кроки по залученню робітників до революційної боротьби і до соціалістичного руху. Весною 1875 року в Одесі виникла перша в країні робітнича революційно-політична організація «Південноросійський союз робітників», організований відомим революціонером Є. Й. Заславським.
Статут Союзу був вироблений під впливом статуту І Інтернаціоналу, написаного К. Марксом. В ньому вперше в історії російського революційного руху чітко формулювались думки про те, що робітникам для свого визволення треба об’єднатися революційним шляхом повалити існуючий лад і знищити всіляці привілеї та переваги експлуататорів. І хоч на статуті позначався ще певний вплив народницької ідеології, проте поява і діяльність Союзу знаменувала вже початок відходу від народництва до класово-пролетарської позиції. Союз об’єднав групи робітників кількох великих підприємств, насамперед залізничних майстерень і заводу Белліно-Фендеріха. Сходки відвідувало двісті, а за деякими даними — і більше робітників. Союз пропагував революційну літературу, виступав як організатор страйків. Проте проіснував він недовго. Наприкінці 1875 року його розгромили царські власті. Понад 60 членів Союзу було заарештовано, багатьох вислано, а 15 найактивніших діячів — Є. Заславського, ливарника Я. Рибицького, слюсаря Ф. Кравченка та інших — за вироком «Особого присутствия правительствующего Сената» було засуджено до каторги або поселення в Сибіру. Є. Заславського засудили до 10 років каторги, і він через 2,5 роки помер у тюрмі від туберкульозу.
Члени Союзу, які залишились на волі, у 1878 році зробили спробу відродити організацію. За їх участю відбулися страйки у залізничних майстернях, на ряді підприємств міста. В роковини проголошення Паризької комуни члени Союзу надіслали адрес французьким робітникам.
Наляканий розмахом боротьби в період другої революційної ситуації, царський уряд організував в Одесі в 1879 році тимчасове генерал-губернаторство, наділене надзвичайними повноваженнями. Почались нові репресії.
Відбулось багато судових процесів проти учасників революційних гуртків, зокрема «процес 28-и», тривали адміністративні висилання.
З настанням імперіалістичної стадії розвитку капіталізму в одеській промисловості відбувався інтенсивний процес концентрації виробництва, особливо на початку XX століття.
Одеські підприємства збільшувались. Кількість фабрик і заводів, на яких було зайнято понад 500 робітників, зросла. Наприклад, на джутовій фабриці працювало понад 1200, на корковому заводі Арпса — близько тисячі робітників. У 1914 році на одеських фабриках і заводах працювало 30 тис. робітників. Провідне місце, як і раніше, займала харчова промисловість (млини, олійниці, цукрорафінадний завод, кондитерська, бісквітна, чайна фабрики тощо).
Ряд одеських підприємств входив у всеросійські монополістичні об’єднання: завод Гена — в синдикат «Урожай», цукровий завод — в цукровий синдикат тощо.
Чималу роль в економіці міста в ті роки відігравав іноземний капітал. Особливо сильними були його позиції в судноремонтній, пробковій промисловості та на підприємствах комунального господарства. В 1910 році одеську конку замінив трамвай, через три роки в місті з’явилась нова велика електростанція. Ці підприємства належали бельгійським капіталістам, які придбали відповідні концесії.
Перехід до монополістичної стадії капіталізму викликав дальше посилення експлуатації, загострення класової боротьби. Довгу і вперту боротьбу, наприклад, вели робітники морського транспорту проти великих пароплавних монополій, добиваючись поліпшення умов праці та визнання прав профспілки. У 1901 році відбулись страйки в залізничних майстернях, на тютюновій фабриці та на інших підприємствах міста.
Одеса стала важливим пунктом транспортування в Росію марксистської літератури. За кількістю виявленої і конфіскованої жандармами літератури вона посідала на Україні перше місце.
Все це сприяло посиленню пропаганди марксизму. У 1893 році група інтелігентів-пропагандистів — Ю. Стеклов, С. Волошкевич, Г. Циперович та інші — провадили в робітничих групах марксистську пропаганду. В наступному році у місті налічувалось 10 соціал-демократичних робітничих гуртків. Серед них особливо виділялись гуртки моряків, організатором яких був штурман далекого плавання І. М. Калашников; гурток робітників залізничних майстерень під керівництвом слюсаря Л. П. Яковлева та гурток будівельників, яким керував І. Хохлов. У 1894 році активних членів гуртків та пропагандистів заарештували, багатьох засудили на каторгу, до заслання в Сибір.
Незважаючи на репресії, діяльність соціал-демократичних гуртків не припинялась. Арештованих пропагандистів замінив новий загін революціонерів. З’явилися нові гуртки, члени яких були організаторами нелегальних сходок у садах, трактирах тощо.
З початком пролетарського періоду у визвольному русі, головну роль в якому відігравав робітничий клас, історія революційної Одеси нерозривно пов’язується з ім’ям В. І. Леніна, який вважав Одесу одним з опорних пунктів революційного руху на півдні країни. В 1895 році пролетарі Одеси вперше відсвяткували І Травня. На честь цього знаменного дня вони прийшли на маївку в Ботанічний сад. З яскравою політичною промовою виступив талановитий пропагандист муляр П. А. Аніконов.
Соціал-демократичні гуртки та групи у 1898 році об’єдналися в одну організацію «Агітаторське зібрання». На її основі 1900 року утворився Одеський комітет РСДРП, який вже з перших днів свого існування привернув увагу В. І. Леніна.
Робітничий рух в Одесі, як і в усій країні, загартовувався в непримиренній боротьбі з «економістами», меншовиками, бундівцями, есерами, анархістами та іншими опортуністами. В боротьбі з «економістами», які на деякий час посилили свої позиції в Одеській соціал-демократичній організації, революційному крилу, ядром якого були робітники І. Авдеев, Й. Кристаловський, П. Квачов та інші, подала величезну допомогу ленінська «Искра» і насамперед такі її агенти і послідовні марксисти, як М. П. Білокопитова, Р. С. Землячка, Д. І. Ульянов, В. В. Воровський, Є. П. Матлахов, К. О. Левицький. З їх ініціативи в жовтні 1901 року з Одеського комітету виділилась Південна революційна група соціал-демократів, під керівництвом якої робітничий рух піднявся на вищий рівень.
Промислова криза 1900—1903 рр. погіршила і без того тяжке становище робітників, зросло безробіття. На ряді фабрик і заводів відбулися страйки, а 1 Травня 1902 року — масова демонстрація одеських трудящих. Страйковий рух, що прокотився в 1903 році на півдні країни, охопив і Одесу. У липні 1903 року місто стало ареною великого політичного страйку, застрільниками якого були робітники залізничних майстерень, каменоломень, джутової фабрики та інших підприємств. Керівником страйку виступив Одеський соціал-демократичний комітет іскрівського напряму, на чолі якого стояли Д. І. Ульянов, К. О. Левицький, Р. С. Землячка. 17 липня припинили роботу фабрики, заводи, торговельні підприємства, завмер порт, стали поїзди. Страйкувало понад 30 тис. робітників. Страйк тривав кілька днів, і тільки силами військ та поліції його вдалося придушити. Близько 300 найактивніших учасників було арештовано. Загальний політичний страйк зробив великий революціонізуючий вплив на робітничий клас і передову інтелігенцію Одеси, став прелюдією подій 1905—1907 років.
У горні революційних боїв, у безперервній ідейній боротьбі проти опортуністів-меншовиків гартувалась одеська більшовицька організація. В її ряди вливались передові робітники. У 1904 році вступив у партію робітник А. В. Трофимов, який пізніше став одним з керівників одеських пролетарів і вони з глибокою повагою називали його дідом Трохимом.
Стали тоді більшовиками слюсар залізничних майстерень П. П. Мізікевич, моряк Г. П. Ачканов та його брат Ф. П. Ачканов. Наполегливо і сміливо вели маси до боротьби з самодержавством більшовики П. І. Старостін, М. О. Скрипник, Г. М. Слєпов та інші.
Після II з’їзду партії Одеський комітет РСДРП став опорою В. І. Леніна в боротьбі з меншовиками. У лютому 1904 року в Одесі утворилося Південне бюро ЦК РСДРП, до складу якого ввійшли В. В. Воровський, I. X. Лалаянц, К. О. Левицький. Воно об’єднало більшовицькі комітети півдня України в боротьбі за скликання III з’їзду партії. Одеському більшовицькому комітетові, який обрав В. І. Леніна своїм делегатом, належить особливо велика роль у підготовці і скликанні третього з’їзду партії.
В роки першої російської революції Одеса була одним з найбільших центрів революційного руху на Україні. Тут проходили багатолюдні мітинги і демонстрації, масові страйки, сутички з царськими військами.
Події 9 січня 1905 року знайшли широкий відгук в Одесі. Більшовики випустили прокламацію, в якій закликали до повалення самодержавства. 2 травня утворився міський страйковий комітет, одним з керівників якого був К. О. Левицький.
Особливого розмаху набули революційні події в червні 1905 року. Місто охопив загальний політичний страйк, застрільником якого виступив робітничий Пересип. Пізніше до нього приєднались робітники Молдаванки та інших районів. На вулицях з’явились барикади, відбулися збройні сутички з поліцією і козаками, було поранено багато робітників.
В розпалі боротьби на світанку 15 червня на Одеський рейд прибув повсталий броненосець «Потьомкін» з червоним прапором на щоглі. Робітники захоплено вітали революційний броненосець. Похорон матроса-більшовика Г. М. Вакуленчука, вбитого офіцером на кораблі, перетворився на грандіозну демонстрацію солідарності робітників і матросів.
В. І. Ленін, який перебував тоді в еміграції, вживав усіх можливих заходів, щоб допомогти повсталим морякам і одеському пролетаріату захопити владу в свої руки. Він розробив план розвитку повстання і направив з цією метою до Одеси більшовика М. І. Васильєва-Южина з глибоко продуманим планом практичних дій для дальшого розвитку повстання. Треба діяти рішуче, сміливо і швидко — в цьому полягала суть ленінського плану. Але на час приїзду Васильєва-Южина повсталого броненосця тут не було — 18 червня він залишив одеський порт.
Власті, використавши вагання, нерішучість і помилки керівників повстання, влаштували криваву провокацію: вони підпалили порт і направили туди війська; під приводом боротьби з пожежею і крадіжками рони розстріляли сотні людей.
Незважаючи на поразку, повстання відіграло важливу роль у розвитку революції. «Повстання в Одесі,— писав В. І. Ленін,— і перехід на сторону революції броненосця «Потьомкін» ознаменували новий і великий крок вперед у розвитку революційного руху проти самодержавства».
Нове піднесення революційної хвилі, що почалося восени 1905 року і переросло у Всеросійський політичний страйк, охопило й Одесу. Першими в боротьбу включилися залізничники. 12 жовтня жоден поїзд не вийшов з міста. До залізничників приєдналися робітники тютюнової та чаєрозважувальної фабрик.
17 жовтня більшовицький комітет випустив листівку «До всіх громадян», в якій розповідалось про перші барикадні бої одеських робітників. Зростали і міцніли робітничі організації: страйкові комітети, професійні спілки. В листопаді 1905 року одеські робітники за прикладом робітників Москви та Петербурга почали створювати Ради. Перше засідання Одеської Ради відбулось 28 листопада. Проте більшість в ній захопили опортуністичні елементи, а це призвело до того, що Рада не стала органом збройної боротьби. У грудні революційний рух у країні наблизився до збройного повстання. 10 грудня на заклик більшовиків одеські робітники розпочали страйк, який швидко охопив більшість підприємств міста. Більшовики боролися за переростання політичного страйку в збройне повстання, але силам реакції вдалося придушити страйк.
Масові репресії, що почалися ще під час загального страйку, призвели до припинення діяльності Ради, розгрому більшості профспілок, арештів і переслідування учасників революційного руху. Кілька раз зазнавав розгрому Одеський комітет РСДРП.
Після поразки революції капіталісти повели економічний наступ на трудящих. Вони скасували восьмигодинний робочий день, введений Радою робітничих депутатів. Про те, в яких винятково важких умовах доводилось працювати більшовикам Одеси, видно з т. зв. Картамишевської справи. 20 вересня 1907 року поліції стало відомо, що в будинку № 17 на Картамишевській вулиці зібралась міська партійна конференція. Випадково на цій вулиці був убитий пристав. Власті вирішили скористатися з цього, щоб звинуватити групу більшовиків у терорі і засудити їх до страти. Більшовикам удалося викрити провокацію. Все ж учасники міської конференції були засуджені до ув’язнення і адміністративного виселення.
Партійна організація намагалась організувати видання нелегальної газети «Одесский рабочий», але після випуску третього-четвертого номерів (1908 р.) друкарню розгромили.
Великих втрат зазнала Одеська організація в 1910 році, коли були заарештовані майже всі члени Одеського комітету РСДРП (В. В. Воровський, С. В. Модестов, Стоян Джоров та інші) і розгромлена підпільна більшовицька друкарня. У березні 1911 року відбувся суд над заарештованими («процес 22-х»), на якому 16 чол. було засуджено до каторги і тривалого тюремного ув’язнення.
Але й у тяжку пору реакції більшовики Одеси продовжували роботу по вихованню й організації трудящих мас за поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. В 1907—1910 рр. робітники заводу РОПИТ страйкували 9 разів, заводу
Гена — 7 разів. Часто виникали страйки в порту та на суднах торговельного флоту. Керували страйками здебільшого більшовики. Вони працювали у профспілках, видавали нелегальну літературу, прокламації. Одним з керівних діячів Одеського комітету в цей час був вірний ленінець В. В. Воровський, який уміло використовував легальну пресу для пропаганди більшовицьких ідей.
Діяльність одеських більшовиків значно пожвавилась у період нового революційного піднесення в країні. Посилився страйковий рух. Якщо в 1911 році зареєстровано 11 страйків, то тільки за 3 місяці 1912 року відбулося 18 страйків. В активізації робітників, їх згуртуванні навколо більшовицької партії важливу роль відіграла газета «Правда», яка мала тут багато читачів і постійно вміщувала інформації про життя робітничої Одеси. На Молдаванці, в кіоску, де продавалась «Правда», була одночасно організована явка підпільників-революціонерів. Більшовики використовували будь-яку нагоду, щоб посилити агітацію серед робітників. Під час виборів у IV Державну думу вони, підтримуючи робітничого кандидата — водопровідника М. Я. Романовського, водночас викривали антидемократичний характер виборчої системи та класову суть політики представників буржуазно-ліберальної опозиції.
Більшовики Одеси вели підготовку до скликання Південноросійської конференції. Але 9 червня 1912 року партійна організація зазнала великого удару. Було заарештовано керівне ядро і більшість активних працівників, у т. ч. В. Воровського, Б. Окольського та інших. Однак більшовики продовжували вести роботу в масах. Вони керували страйковим рухом, відновлювали партійні групи на великих підприємствах і в порту, боролись за керівництво в профспілках тощо.
Восени 1913 року в Одеській організації посилились позиції ленінців. Цьому значною мірою сприяв приїзд сюди за дорученням В. І. Леніна визначних більшовиків — В. Д. Вегмана і О. В. Шотмана. Однак нові арешти (в березні і квітні 1914 року) знову послабили партійну організацію. І все ж робітничий рух набирав сили. Тільки в липні 1914 року страйкували робітники майже 20 підприємств.
Спад революційної хвилі і розгул реакції в 1907—1910 рр. негативно позначились на культурному житті міста. Кількість студентів набагато зменшилась. У складі професури з’явилось чимало політичних ретроградів, бездар у науковому відношенні.
Різко змінився театральний репертуар. Тут почали переважати розважальні п’єси, зросла мережа кабаре та кафе-шантанів. Значний прошарок буржуазної інтелігенції вдався до містики, декадентства, пропаганди ідеї «мистецтво для мистецтва». Поряд з ліберально-буржуазними «Одесскими новостями» та «Одесским листком», в яких співробітничали відомі публіцисти і письменники, виходили бульварні листки типу «Одесская почта», реакційна газета «Русская речь» та багато інших.
Разом з тим під все зростаючим впливом ідей марксизму-ленінізму формувалась передова українська культура. В Одесі, як і повсюди в країні, йшла, за висловом В. І. Леніна, «боротьба двох культур», боротьба трудящих за народну, справді демократичну культуру. Одним з таких осередків демократичної культури стала публічна бібліотека. В 1907 році її перевели в нове приміщення, збудоване за проектом архітектора Ф. П. Нестурха. Бібліотека фактично перетворилась на своєрідний університет для демократичної молоді. Велику роботу серед населення провадили представники прогресивної інтелігенції в Народній аудиторії. Тут ставились драматичні й оперні спектаклі, влаштовувались науково-популярні лекції. Приїжджали в місто видатні українські письменники Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, російські письменники О. І. Купрін та І. О. Бунін. На сцені виступали видатні театральні діячі країни: співаки П. І. Цесевич, Г. С. Пирогов, С. А. Крушельницька, І. О. Алчевський, драматичні актори І. Мамонтов-Дальський, П. М. Орленєв та інші.
Одеса в ці роки залишалась великим центром музичної освіти. Одеське музичне училище, перетворене 1914 року на консерваторію, очолював визначний музикант і диригент Д. Б. Климов. З стін училища вийшов ряд блискучих віртуозів-музикантів. В свій час училище закінчив видатний музикант-педагог П. С. Столярський, який виховав багато талановитих скрипалів. Його блискуча педагогічна діяльність особливо розкрилась у радянський період.
Широку популярність здобуло в країні і Одеське художнє училище, очолюване видатним художником і педагогом К. К. Костанді. Саме в Одесі виникло і плідно працювало Товариство південноросійських художників, що стояло на позиціях демократичного, реалістичного мистецтва. У роки першої світової війни в Одесі виходив єдиний тоді український журнал «Основа», де вперше надрукувався П. Г. Тичина.
Перша світова війна стала справжнім лихом для економіки міста. Як тільки Туреччина вступила у війну, зовнішня торгівля через Одесу майже зовсім припинилась. Внаслідок цього зросло безробіття серед робітників порту і моряків, набагато скоротилось виробництво підприємств, які працювали на експорт або переробляли імпортну сировину. З прифронтових районів у місто ринуло багато біженців, а це більше посилило житлову кризу. В 1916 році у війну вступила Румунія. Одеса стала основним тиловим центром Румунського фронту, місцем перебування різних воєнних установ.
Влада використовувала війну для нових репресій проти учасників революційного руху. Уже в серпні—вересні 1914 року з Одеси була вислана група соціал-демократів, переважно більшовиків. Арешти тривали до лютого 1917 року. Були розгромлені профспілки. Але, незважаючи на нові масові репресії, 1914—1915 рр. були відзначені посиленням революційного руху. Відбулися страйки в порту, на багатьох промислових підприємствах виникли нові революційні гуртки. У 1916 році посилилась робота по відновленню міської партійної організації. В цей час знову встановлюються зв’язки з більшовиками Петербурга, Москви, Харкова та інших пролетарських центрів. 5 травня 1916 року в місті сформувався керівний комітет РСДРП, до якого ввійшли В. Рудницький, А. Стариков, Г. Жукарін та інші більшовики. Він об’єднав дві фракції — більшовиків, здебільшого робітників великих підприємств, та групу меншовиків, головним чином кравців і друкарів; між ними точилась гостра внутріпартійна боротьба.
В травні 1916 року більшовики Одеси одержали з Києва твори В. І. Леніна: «Проект резолюції Ціммервальдської лівої», «Війна і російська соціал-демократія» тощо. їх переписували і розповсюджували серед робітників.
Невтомне роз’яснення більшовиками на основі ленінського вчення характеру імперіалістичної війни призвело до зриву намагань втягнути робітників Одеси до т. зв. робітничої групи при військово-промисловому комітеті і цим визнати політику «класового миру» під час війни.
Наприкінці 1916 року наростає гостра загальнополітична криза. Ознаки революційної ситуації були наявні і в Одесі. З’явилась листівка, яка кликала покінчити революційним шляхом з імперіалістичною війною, повалити самодержавство. Закінчувалась вона закликом: «Геть капіталізм», «Хай живе соціалізм!».
28 лютого 1917 року в Одесу надійшло телеграфне повідомлення про те, що в Петрограді скинуто царя, а 1 березня місто вже вирувало. Звістку про падіння царизму захоплено зустріли широкі маси трудящих.
Стихійно виникали мітинги, на зборах робітники приймали резолюції з привітанням на адресу робітників і солдатів Петрограда, вимагали негайно ліквідувати місцеві органи царської влади, усунути її представників і звільнити з тюрем політичних в’язнів.
Повідомлення про перехід влади до Тимчасового комітету Державної думи і створення в Петрограді Ради робітничих і солдатських депутатів місцеві газети опублікували 2 березня. Одеські робітники вирішили наслідувати приклад своїх петроградських товаришів. Того ж дня представники кількох заводів зібрались у їдальні по Виноградній вулиці і створили Тимчасовий робітничий комітет у складі 7 чоловік, на який покладався обов’язок провести вибори в Одеську Раду робітничих депутатів. Комітет звернувся з закликом до робітників міста обрати делегатів до Ради, 6 березня відкрилось перше засідання новообраної Ради робітничих депутатів, на якому були присутні 225 депутатів від заводів і фабрик та 18 представників армії і флоту. Учасники зборів обрали виконавчий комітет Одеської Ради робітничих депутатів і прийняли вітальну телеграму на ім’я Петроградської Ради. В березні були обрані Пересипська, Залізнична, Слобідська, Дальницька і Олександрівська районні Ради. В середині березня були створені Одеська Рада солдатських і офіцерських депутатів та Одеська Рада матроських депутатів. До керівництва останньої ввійшла група більшовиків. Але більшість у Радах належала угодовським партіям меншовиків, бундівців та есерів.
Революційні події в Одесі розвивались в органічному зв’язку з загальноросійськими подіями. В місті з-понад півмільйонним населенням була досить розвинена промисловість зі значним загоном робітничого класу, який пройшов сувору і багаторічну школу революційної боротьби. Разом з військовими і торговими моряками, які становили чималу питому вагу серед міського населення, пролетаріат Одеси являв собою велику революційну силу. Але разом з тим, у місті був досить значний прошарок — понад 50 тис. чоловік — великої та дрібної буржуазії. Тут скупчилось багато банкірських і посередницьких контор, торговельних і збутових підприємств. На житті міста позначалась також наявність значного прошарку люмпен-пролетаріату.
Ось чому після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Одесі створилась надзвичайно складна обстановка. До складу т. зв. громадського комітету, який виник поряд з Радою робітничих депутатів, увійшли переважно представники буржуазії. Він став місцевим органом Тимчасового уряду, владу якого в Одесі здійснював спеціальний комісар і навколо якого групувались усі реакційні сили.
Отже, в Одесі, як і щ) всій країні, після Лютневої революції склалося двовладдя. Поряд з Радами існував орган буржуазії — громадський комітет, з яким змикались місцеві органи буржуазно-націоналістичної Центральної ради.
У травні 1917 року революційною творчістю мас на півдні України було утворено ще одну форму влади. На першому фронтовому і обласному з’їзді Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського округу було обрано Центральний виконавчий комітет Рад солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (скорочено — Румчерод), в якому спочатку керівництво захопили меншовики та есери і який заявив про свою підтримку Тимчасового уряду. У червні в Одесі утворилась буржуазно-націоналістична губерніальна рада, яка в дальшому, спираючись на деякі українізовані військові частини, почала претендувати на владу в місті.
Більшовицька організація Одеси, ослаблена репресіями царизму, спочатку була нечисленною — після Лютневої революції вийшли з підпілля всього близько 60 членів партії. І все ж вона провадила запеклу боротьбу проти буржуазних та дрібнобуржуазних партій, спілок і товариств.
Квітневі тези В. І. Леніна та рішення VII (Квітневої) конференції допомогли більшовикам Одеси правильно визначити свої позиції в питаннях ставлення до Тимчасового уряду, війни, угодовських партій та завоювання на свій бік робітничо-селянських мас. На час Квітневої конференції РСДРП(б) їх кількість зросла до 300. Велику допомогу одеським більшовикам подав Центральний Комітет партії, який направив до Одеси в різний час ряд досвідчених працівників, зокрема, П. І. Старостіна, О. К. Воронського, Л. І. Рузера, В. О. Дьогтя та інших.
З 5-го березня — часу створення об’єднаної соціал-демократичної організації, в якій провідну роль відігравали меншовики,— до 19-го червня, коли було обрано більшовицький загальноміський комітет (голова О. І. Хмельницький, секретар П. С. Заславський), в який увійшли й меншовики-інтернаціоналісти, більшовики зміцнювали свої позиції, поповнювали лави передовими робітниками, солдатами, матросами. На загальноміських зборах, де обирався комітет, взяло участь понад 600 чоловік. 6 липня 1917 року вийшов перший номер більшовицької газети «Голос пролетария» тиражем 8 тис. примірників.
Слідом за провідними пролетарськими центрами країни в Одесі почалося формування робітничої міліції — збройних сил пролетаріату, реорганізованої в квітні 1917 р. у Червону гвардію. На чолі одеської Червоної гвардії стояв робітник М. І. Чижиков. Активну участь в утворенні й керівництві Червоною гвардією брали більшовики Г. Слєпов, М. Томас, А. Трофимов, Г. Ачканов. У травні загони Червоної гвардії налічували понад тисячу бійців.
Велику увагу було приділено створенню нових, справді масових професійних спілок. В березні — квітні 1917 року в Одесі виникло 40 профспілок, які об’єднували 35 тис. робітників.
Більшовики взяли активну участь в організації першотравневої демонстрації, яка охопила понад 250 тис. трудящих. Вони несли гасла, що закликали до розширення завоювань революції.
В липні 1917 року в Одесі виникла Спілка соціалістичної робітничої молоді. В її статуті говорилось, що вона ставить собі за мету виховання робітничої молоді в дусі боротьби за визволення всіх поневолених від гніту капіталізму. Одеська партійна організація посилила роботу по революційному вихованню молоді. Члени одеської Спілки соціалістичної робітничої молоді брали участь у боротьбі за встановлення Радянської влади.
В червні 1917 року в Одесі почала діяти військова група більшовиків, у якій активно працювали О. Холопов, Д. Гур’єв, М. Трюх. Вона налічувала близько 150 чоловік і проводила значну роботу серед військових частин одеського гарнізону.
Липневі події 1917 року в Петрограді ознаменувались крутим поворотом у розвитку революції. Закінчилось двовладдя. Одеські більшовики посилили боротьбу проти угодовців і підготовку мас до збройного повстання. Заколот Корнілова викликав обурення в масах. Загальноміський загін Червоної гвардії виріс до 2 тис. чоловік, виникли дружини на багатьох підприємствах, сформувалась окрема залізнична Червона гвардія. За активною участю більшовиків утворився тимчасовий революційний комітет, який, спираючись на Червону гвардію, вжив заходів аби запобігти виступу корніловців у місті. Рішучі дії залізничників Одеського вузла зірвали спробу генерала Щербачова перекинути з Румунського фронту контрреволюційні частини на допомогу Корнілову. В Одесі з ініціативи більшовиків на початку вересня відбулась багатолюдна демонстрація робітників, червоногвардійців, матросів і солдатів одеського гарнізону. Демонстрація пройшла під гаслами: «Геть війну!», «Геть смертну кару!», «Геть корніловців!».
У боротьбі за маси росла й гартувалась міська партійна організація. На початок жовтня 1917 року вона об’єднувала 3400 чоловік. На більшості заводів і фабрик були створені партійні осередки. При часткових перевиборах до Рад, які проводились у травні і липні, в них все частіше обирали більшовиків, а висування і вибори делегатів на II Всеросійський з’їзд Рад показали, що переважна більшість робітників, солдатів і матросі, в йшли за більшовиками.
Звістку про переможне збройне повстання в Петрограді вже 25 жовтня, об 11 годині вечора, одержали на одеському центральному телеграфі. На заводах, у військових частинах, на кораблях відбувались мітинги і збори. Трудящі палко вітали перемогу пролетарської революції. 27 жовтня в Народній аудиторії на Старопорто-франківській вулиці відбулось об’єднане засідання Рад робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів, де більшістю голосів (265 проти 35) було прийнято більшовицьку резолюцію про підтримку збройного повстання в Петрограді і закликано всі революційні організації приступити до створення «твердої революційної влади Рад на місцях». Негайного переходу всієї влади до рук Рад вимагав і загально міський мітинг трудящих, а також моряки броненосця «Синоп», крейсера «Алмаз» та солдати 60-го і 49-го запасних полків.