Полянецьке, Савранський район, Одеська область
Полянецьке — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Глибочок, Калинівка, Квітка, Острівка. Розташоване за 8 км від районного центру і за 30 км від залізничної станції Любашівка. Населення — близько 2 тис. чоловік.
За легендою, десь в першій половині XVII століття на поляні в гущавині лісу оселилися селяни, що втекли від татарської неволі і панського гніту. Звідси і назва села — Полянецьке. Протягом тривалого часу воно належало польським магнатам Любомирським. У 1799 році, після приєднання цих земель до Росії, Полянецьке разом з іншими містечками і селами було передано графу Салтикову. Згодом той продав його Ржевуській. Після повстання 1830—1831 рр. у Польщі землі польських поміщиків у Подільській губернії, в т. ч. у Ржевуської, були конфісковані царським урядом. Полянецьке передане міністерству державного майна і віднесене до військових поселень Києво-Подільського округу. На карті військового поселення значиться, що в 1849 році жителі Полянецького користувалися 829 десятинами землі, з яких 387 десятин було під посівами, 238 — під городами і 204 — під громадськими сінокосами.
Становище військових поселенців, яких змушували поєднувати військову службу з працею в сільському господарстві, було нестерпним. Колишні поміщицькі кріпаки стали військовими кріпаками. їх позбавили всіх людських прав. Офіцер май над ними необмежену владу: міг забити до смерті шпіцрутенами, заслати на каторгу, розорити поборами, постоями тощо.
Численні повстання військових поселенців примусили царський уряд видати в 1857 році наказ про скасування поселень. Проте цей процес затягнувся на кілька років. В Полянецькому військові поселенці були переведені до розряду державних селян у 1865 році. У 1871 році чиновник Савранської волості Балтського повіту розпочав обмір і наділення селян землею. Її одержали 180 селянських родин і 28 відставних солдатів. Всього жителям Полянецького нарізано 2698 десятин, у т. ч. 103,5 десятини неужитків. За цю землю вони мали сплатити понад 118,6 тис. крб., вносячи протягом 41 року (аж до 1 січня 1913 р.) по 2886 крб. 33 коп.3 Отже, селяни платили за десятину майже в 3 рази дорожче риночної ціни.
Грабувала народ казна, грабувала церква. В 1849 році полянецькій церкві, збудованій у XVIII столітті, належало 430 десятин землі. 1862 року було складено кошторис (8,8 тис. крб.) на будівництво нового храму. Переважну частину цієї суми мали сплатити мешканці села.
Великий храм звели за 4 роки, а маленький будиночок народного училища земство споруджувало 6 років (закінчено в 1881 р.). До відкриття училища в селі була церковнопарафіяльна школа, яку жителі утримували своїм коштом. Через тяжке матеріальне становище більшість селян не мала можливості учити своїх дітей. Так, у 80-х роках XIX століття в Полянецькому проживало 2326 чоловік, а школу і училище відвідувало всього 100 хлопчиків і дівчаток. Навчання провадилось тільки російською мовою. Учням розмовляти рідною мовою категорично заборонялося. І все ж, всупереч русифікаторській політиці царизму і церкви, населення свято зберігало свої національні традиції, національне мистецтво. На весь Балтський повіт славилися вишиті полянецькими майстерницями рушники, чоловічі, жіночі сорочки. Мабуть, ніде в цьому краї так гарно не співали українських пісень, як в Полянецькому і Саврані. Найбільш поширені — «А де ж тая весільная мати», «Топи, мати, грубу». Пісень здебільшого співали журливих, які відображали тяжку селянську долю. І дійсно, становище жителів Полянецького рік у рік погіршувалося.
В період імперіалізму класове розшарування на селі набрало великих розмірів. Куркулям, що становили лише 5 проц. населення, та місцевому поміщикові належало близько 30 проц. орної землі. Зростав сільський пролетаріат — наймити. Серед малоземельних і безземельних селян зрів протест проти жорстокої експлуатації, проти злиднів і безправ’я. В 1892 році біднота Полянецького, обурена непосильними податками і продажем майна за їх несплату, вдалася до масових потрав куркульських і поміщицьких посівів і захоплення луків. Але цей виступ був неорганізованим, стихійним, і місцевим властям вдалося його швидко придушити.
Революційні події в країні 1905—1907 рр. сприяли піднесенню класової свідомості селян. З великим захопленням вони читали революційні листівки, які поширював серед своїх односельчан робітник-лісоруб Я. В. Сивак. Під впливом листівок бойовий настрій жителів зростав, але він так і не вилився у відкритий виступ, бо’ у селян не знайшлося рішучих керівників.
Під час столипінської реакції і особливо в роки першої світової війни життя мешканців Полянецького стало ще тяжчим. Якщо в 1913 році в селі налічувалося 5 проц. господарств, які зовсім не мали посівів, то в 1916 році їх стало вже 10 проц. Війна підірвала не тільки бідняцькі, але й середняцькі господарства, які здебільшого теж лишилися без тягла, робочих рук. У селян зростала ненависть до панівних класів, які кинули країну у вир кривавої бойні. Коли звістка про перемогу Лютневої революції і скинення царя дійшла до Полянецького, тут зібрався сільський сход. На ньому трудящі селяни вимагали припинення війни, розподілу поміщицької землі, звільнення від тяжких податків.
Наприкінці січня 1918 року в селі було встановлено Радянську владу. Тоді ж створено революційний комітет на чолі з селянином-бідняком Т. Я. Григоруком. Не встиг ревком по-справжньому розгорнути роботу і, перш за все, наділити землею бідноту, як в березні 1918 року село захопили німецько-австрійські загарбники. Після їх вигнання з України трудящим Полянецького довелося вести запеклу боротьбу проти петлюрівців і денікінців.
Тільки в лютому 1920 року в селі остаточно встановлено Радянську владу. Було створено ревком, який незабаром передав владу новообраній сільській Раді. Її очолив селянин-бідняк І. М. Гончар. У серпні того ж року організовано комітет незаможних селян, до якого вступили О. Будин, А. Цуркан, В. Григорук та інші. Головою KHС обрали І. І. Ковбасюка. Він же увійшов до складу Савранської волосної Ради. Члени комнезаму активно допомагали розподіляти поміщицькі, куркульські та церковні землі між трудящими селянами. Одночасно провадилася боротьба проти куркулів, які відмовлялися здавати хліб державі. Наполеглива робота дала добрі наслідки. План продовольчої розверстки 1920 року був виконаний. Комнезамівці брали активну участь у загоні самооборони, створеному для відсічі бандитським зграям. Так, 4 квітня 1921 року в Полянецькому і його околицях протягом кількох годин точився бій з бандами Заболотного, Кошового, які налічували в своєму складі близько 450 чоловік, в т. ч. 100 вершників. Сільський загін з допомогою прибулих червоноармійців 12-ї дивізії відбив напад бандитів, але ті встигли спалити кілька хат сільських активістів.
Після закінчення громадянської війни сільська Рада, КНС і комсомольська організація, створена влітку 1922 року (секретар Г. К. Клембовський), посилили допомогу маломіцним селянським господарствам. Радянська влада дала селянам безплатно землю, але більшість одноосібних господарств відчувала гостру нестачу реманенту й особливо тягла. Так, у 1924 році в Полянецькому налічувалося 805 господарств, яким належало 698 коней і 530 голів великої рогатої худоби. Однак з числа цих господарств у 195 зовсім не було тягла, 180 мали по одній коняці і лише 41 господарство — по 4 і більше коней. Отже, наприкінці відбудовного періоду близько 50 проц. селянських господарств не могли власними силами обробляти свою землю. Вихід був один — створювати кооперативні об’єднання, товариства взаємодопомоги, колгоспи.
За ініціативою Ради і комнезаму 29 жовтня 1922 року в селі засноване сільськогосподарське кредитне товариство «Відродження». У 1923 році воно об’єднувало 260 чоловік. Держава подала товариству значну допомогу. Тільки з серпня 1923 по червень наступного року йому було надано кредитів на суму 4,3 тис. крб., з них 1,5 тис. крб. для придбання посівного матеріалу, а решту—для купівлі коней, реманенту тощо. Товариство швидко зростало. На 1 липня 1925 року воно вже об’єднувало 325 селян, в т. ч. 210 незаможників. Отже, основну масу членів кредитного товариства становила сільська біднота.
У 1924 році найсвідоміші бідняки — М. Ковбасюк, К. Левицький, Я. Мороз, Ф. Мороз, Н. Швець — створили товариство по спільному обробітку землі. 1927 року ТСОЗ об’єднував 7 господарств і мав 32 десятини землі, 10 коней, 5 корів, 3 плуги, 9 борін. У 1928 році різними формами кооперації було охоплено понад 50 проц. селянських родин.
Трудівники Полянецького, які відчули себе господарями власної долі, виявили велику громадську активність. На зборах вони обговорювали різні питання економічного й політичного характеру, розробляли плани впорядкування села. Так, на зборах, скликаних сільрадою і КНС 14 лютого 1928 року, розглядалися питання електрифікації села, поліпшення роботи споживчої кооперації і культурно-освітніх закладів. Культурне будівництво на селі розпочалося ще в 1920 році. Тоді в Полянецькому відкрилися хата-читальня, початкова школа, гуртки лікнепу. 1922 року в зв’язку з винятково важким економічним становищем селяни взяли школу і хату-читальню на своє утримання. Через відсутність взуття, одягу, підручників школу відвідувало лише 105 учнів. У 1923/24 навчальному році сільська Рада знов почала фінансувати роботу культурних закладів. Кількість учителів збільшилася з 4 до 8. У листопаді 1924 року розгорнуло роботу товариство «Гетьнеписьменність».
Особливо посилилося культурне будівництво на селі після XV з’їзду партії, що взяв курс на колективізацію сільського господарства.
Наприкінці 1929 року передова частина сільської бідноти та деякі середняки об’єднались у колгосп «Червона поляна» (пізніше перейменований в «Червоний шлях»). Головою правління обрали робітника з Донбасу двадцятий’ятитисячника І. Кравченка.
В період масової колективізації активісти села звернулись з проханням прийняти їх до лав ВКП(б). В 1930 році в селі створилася партійна група, яку очолив В. П. Чечельницький. Її члени всі свої зусилля спрямували на політичне виховання селян, проведення суцільної колективізації. На початку 1930 року в Полянецькому налічувалося 820 селянських господарств, з них в колгосп об’єдналося 171, в т. ч. 128 бідняцьких і 43 середняцькі. У 1931 році організовано ще 2 артілі. До них вступила переважна кількість селянських господарств. Того ж року колективізацію в селі було в основному завершено.
Поступово міцніли колективні господарства. Якщо в 1930—1933 рр. вони збирали зернових пересічно по 10—12 цнт з га, то 1937 року члени артілі «Червоний шлях» виростили по 18 цнт зернових з га. Колгосп здобув право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Розрахувавшись по хлібопоставках, він додатково продав державі 610 цнт пшениці і за частину одержаних грошей купив автомашину. Того ж року в артілі було збудовано кузню, теслярну майстерню, споруджено рибний ставок. Зростала й оплата праці. Колгоспники одержали по 7,5 кг зерна на трудодень. Зокрема, М. Олійнику і С. Бурдейній було видано на вироблені ними трудодні—першому 294 пуди зерна, другій 237 пудів. Артіль допомогла своїм членам придбати телиць. Успішно розвивалися й інші колгоспи
Поліпшувався добробут жителів Полянецького, підвищувався і їх культурний рівень. У роки колективізації було завершено ліквідацію неписьменності серед дорослого населення, всіх дітей шкільного віку охоплено навчанням. У 1934 році в семирічній школі здобували освіту понад 470 хлопчиків і дівчаток. їх навчали 16 учителів. Педагогічний колектив провадив на селі велику культурно-освітню роботу. Вчителі систематично виступали з доповідями і лекціями, керували роботою гуртків художньої самодіяльності. На сцені сільського клубу ставилися п’єси О. Корнійчука «В степах України», І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля», М. Гоголя «Ревізор» та ін. Драматичний і хоровий гуртки Полянецького були відомі далеко за межами району.
Щасливо жили люди колгоспного села. «У мене 11 дітей і жодне з них мене не обтяжує,— писав на сторінках районної газети 64-річний колгоспник Михайло Ковбасюк.— Один мій син — учитель, другий — лейтенант, третій — рахівник, четвертий — червоноармієць, п’ятий — обліковець колгоспу, шостий — вчиться, одна дочка — студентка третього курсу інституту, друга — трудиться на молочному пункті, інші працюють на різних роботах. І все це стало можливим тільки в умовах Радянської влади».
Соціалістичний лад дав трудящим Полянецького щастя, достаток, відкрив широкі шляхи до освіти, культури. Тому коли ворог зазіхнув на нашу священну радянську землю, жителі села грудьми стали на її захист. З перших днів війни 538 чоловіків пішли в Червону Армію. Багато з них билися під Одесою, в Криму, на Волзі, Неві, Одері, у Варшаві і Берліні. Важкий шлях боротьби і перемог пройшов Т. П. Мороз. Він брав участь в прориві блокади Ленінграда. При визволенні міста Медведя артилерист Мороз влучним вогнем знищив 4 бронемашини, 3 гармати ворога. В січні 1945 року за завданням, командування група бійців 4-ї танкової армії, в якій був
і Терентій Мороз, з танком і трьома гарматами вийшла в тил гітлерівцям і знищила близько 300 автомашин з живою силою і бойовою технікою противника. На річці Одері група захопила переправу і тримала її протягом 6 діб, аж до підходу наших регулярних частин. За мужність і відвагу, виявлені під час цієї операції, Т. П. Морозу було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
Від західних кордонів нашої країни до Сталінграда і від Сталінграда до Берліна — такий бойовий шлях танкіста Ф. С. Гаврищука, кавалера 14 орденів і медалей. Один з організаторів колгоспного ладу І. В. Сарафанов був учасником багатьох тяжких боїв, і зокрема під Сталінградом. Мужньо бились з ворогом і його сини. Один з них — Леонід загинув на полі бою смертю хоробрих.
Значний вклад у перемогу над ненависним ворогом внесли і ті жителі села, що залишилися на тимчасово окупованій території. З перших днів окупації, яка почалася 4 серпня 1941 року, вони чинили запеклий опір румуно-боярським загарбникам. Понад 50 чоловік активно боролись проти них в партизанському загоні «Буревісник», що діяв у Савранських лісах. Ним командував І. О. Кухаренко. Першими з мешканців Полянецького вступили до загону брати Я. і М. Боржкови, О. Пересунько, О. Мороз та багато інших.
Безстрашний партизанський розвідник П. О. Шарандак очолив комсомольську організацію «Буревісника». Велику допомогу загонові подавала вчителька Г. Н. Боржкова. Працюючи в румунській примарії, вона забезпечувала партизанів паспортами та іншими документами, інформувала їх про наміри ворога. Літній колгоспник М. Т. Чорний переховував поранених партизанів. В його хаті, перетвореній на госпіталь, лікувався і відважний командир загону І. О. Кухаренко. Майже в кожному дворі патріоти випікали для партизанів хліб. Вони забезпечували народних месників продуктами, одягом, взуттям. Населення все рішучіше саботувало заходи окупаційних властей. В донесенні префекта Балтського повіту від 17 листопада 1943 року говорилось, що села повіту зовсім вийшли з покори і що їх більше не можна вважати підлеглими румунським властям.
Восени 1943 року, коли під могутніми ударами Червоної Армії війська загарбників один за одним здавали населені пункті, окупаційні власті посилили вивезення з Полянецького і навколишніх сіл матеріальних цінностей і хліба. Розуміючи, що їм більше не хазяйнувати на нашій землі, німецько-румунські загарбники заборонили проводити осінню сівбу. Але радянські патріоти зірвали їх наміри залишити людей без хліба. Під охороною партизанського загону осінніми ночами селяни засіяли близько 500 га землі. Народні месники не дали гітлерівцям вивезти на каторжні* роботи до Німеччини молодь і знищити колгоспні машини, зберегли чимало худоби. Якось окупанти гнали через Полянецьке череду для відправки у Німеччину. Партизани зненацька напали на варту і перебили її. Тварин сховали в лісі, а потім передали їх власникам — жителям навколишніх сіл.
У боротьбі з німецько-фашистськими і румуно-боярськими загарбниками зростав загін «Буревісник». Він брав активну участь у боях Червоної Армії з ворогом на території Савранського та деяких інших районів. З допомогою партизанів 27 березня війська 2-го Українського фронту визволили від окупантів Саврань, а 29 — Полянецьке.
З небувалою енергією взялись колгоспники за відбудову громадського господарства. Переборюючи чималі труднощі, вони поступово збільшували посіви, відбудовували старі і споруджували нові приміщення, житла. У 1949 році були повністю освоєні орні землі всіх 3 колгоспів, відбудовано 6 тваринницьких ферм тощо.
Відродженню і дальшому розвитку господарства сприяло об’єднання артілей в один укрупнений колгосп ім. Шевченка, що сталося 25 серпня 1950 року. В лютому 1957 року до нього приєдналася артіль села Глубочка. 17 лютого були об’єднані і партійні організації цих колгоспів.
У 1963 році за рішенням загальних колгоспних зборів артіль ім. Шевченка перейменовано в «Авангард». Держава закріпила за укрупненим колгоспом 5,1 тис. га угідь, в т. ч. 4,4 тис. га орної землі, 174 га садів, виноградників і шовковиць. Колгоспне господарство має дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Провідне місце в першому посідають пшениця, ячмінь, кукурудза, цукрові буряки, соняшник. В артілі вирощують велику рогату худобу, розвивають птахівництво, вівчарство та свинарство.
Борючись за перетворення в життя накреслень березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС та XXIII з’їзду партії, колгоспники Полянецького досягли чималих успіхів в усіх галузях виробництва. У 1967 році, навіть при несприятливих погодних умовах, було одержано пшениці по 20,1 цнт з га, озимого ячменю — 28, жита — 24,4, вівса — 27,5, соняшнику в зерні — 21,5. Найбільш високих урожаїв кукурудзи без застосування ручної праці домоглася ланка знатного механізатора П. О. Полтавчука. На площі 84 га вона зібрала по 54 цнт сухого зерна.
Багато уваги приділяє колгосп розвиткові громадського тваринництва, механізації трудомістких робіт. Протягом 1950—1960 рр. тут збудовано 12 тваринницьких ферм. Корівники обладнані автопоїлками і доїльними апаратами. За 13 років (1953— 1966) поголів’я великої рогатої худоби зросло з 560 до 2136 голів, а свиней — в три рази. За цей же час неподільні фонди артілі збільшилися з 208,8 тис. крб. до 1291 тис. крб. На початок 1968 року вони становили майже 1,6 млн. крб. За рахунок цих фондів колгосп проводить капітальне будівництво, купує машини. У 1968 році тут налічувалося 33 трактори, 18 комбайнів, 20 вантажних автомашин. На допоміжних роботах використовуються коні, яких в артілі 216. У громадському виробництві широко застосовується електроенергія (село підключено до державної електромережі).
Велика заслуга в успішному розвиткові господарства належить голові колгоспу демобілізованому офіцерові тридцятитисячнику М. А. Носкову. 13 років він беззмінно очолює артіль «Авангард». За самовіддану працю нагороджений орденом Леніна. У колгоспі є чимало орденоносців. Знатний комбайнер України Д. А. Кульов — кавалер двох орденів Леніна.
Люди створили багатство колгоспу, і той добре винагороджує їх працю. З 1964 року вони одержують щомісячну грошову оплату. У 1967 році артіль виплатила своїм членам 649,6 тис. крб. На людино-день колгоспники одержали пересічно понад 3 крб. Середньомісячний заробіток тваринників становив 95—100 крб. Так, доярка Г. І. Бондар одержала за рік 1449 крб., свинарка С. М. Яворович — 1417 карбованців. На свої невпинно зростаючі доходи трудівники села мають можливість придбати цінні речі. В особистому користуванні жителів — 9 легкових автомашин, понад 600 мотоциклів і велосипедів. Багато мешканців мають радіоприймачі, радіоли, 300 сімей придбали телевізори. В домівках з’явилися добрі меблі, та й самі оселі мають зовсім інший вигляд. Якщо раніше в селі переважали мазанки під солом’яною стріхою на одну кімнату з долівкою, то тепер їх майже не лишилося. Близько 600 будинків вкрито бляхою та шифером, в них наслано дерев’яну підлогу. За останні роки в Полянецькому споруджено близько 150 нових красивих будинків на 2—3 кімнати.
Сільська Рада і її комісії проводять плідну роботу по благоустрою села. Тільки в 1967 році в Полянецькому посаджено понад 5 тис. дерев. Чималу увагу приділяють поліпшенню медичного обслуговування населення. В селі є фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок. Дітей колгоспників обслуговує четверо ясел.
Розширюється мережа освітніх закладів. В Полянецькому працюють середня і 2 початкові школи.
Крім них, в селі є вечірня середня школа, в якій молодь навчається без відриву від виробництва.
1 вересня 1965 року будівельники здали в експлуатацію нове приміщення школи на 320 місць з їдальнею, споруджене за рахунок колгоспу. 33 вчителі дають учням грунтовні знання. Про це свідчить той факт, що значна кількість випускників десятирічок вступають у вищі і спеціальні середні учбові заклади.
Кращі трудівники навчаються в інститутах, технікумах та на різних курсах коштом колгоспу. Близько 50 жителів села вже закінчили вузи, 24—продовжують навчання. Чимало мешканців Полянецького стали висококваліфікованими спеціалістами в галузі науки і культури. Серед них — кандидат історичних наук, доцент Одеського державного університету С. М. Ковбасюк, письменник Є. М. Григорук (1899—1922) та інші.
Велика увага приділяється в селі розвиткові духовної культури населення. На території сільради діють 3 клуби на 600 місць, збудовані після Великої Вітчизняної війни. При Полянецькому клубі працюють 5 гуртків художньої самодіяльності. У жителів Полянецького найбільшою популярністю користуються сільський хор і драматичний колектив. Охоплюючи багатьох обдарованих колгоспників, сільську інтелігенцію, він протягом 18 років (1950—1968) поставив понад 50 п’єс радянських авторів та класиків української і російської драматургії. Молодь бере активну участь у футбольній і волейбольній командах, шахово-шашковій секції спортивного товариства «Колос».
Плодотворну роботу провадять бібліотеки села, одна з яких створена на громадських засадах. В них налічується 21 тис. книг, якими користуються близько 2 тис. читачів. Жителі Полянецького є активними передплатниками періодичних видань. У 1967 році на 2 тис. мешканців припадало 2,4 тис. примірників газет і журналів.
З підвищенням культурного рівня в минуле відходять старі релігійні обряди. На їх місце прийшли нові, радянські. Молодь реєструє шлюб у сільському клубі в урочистій обстановці. Тут же, у святково прибраному приміщенні, молоді спільно з родичами, друзями, гостями справляють весілля. Урочисто відзначають колгоспники реєстрацію новонароджених. Вона проходить під девізом «Ваша радість — наша радість». За традицією в цей знаменний день батьки садять фруктове або декоративне деревце. При народженні хлопчика — дуб, горіх, клен, дівчинки — вишню, черешню, тополю, сливу, грушу тощо. Біля клубу в алеях уже посаджено понад 100 дерев, які розростаються у справжній парк.
Загальною повагою в селі оточені літні люди. Широко відзначається золоте весілля. До нього заздалегідь готуються правління колгоспу, партійна організація, культосвітні заклади і, звичайно, «винуватці» торжества. У травні 1966 року громадськість села відзначала золоте весілля подружжя Сарафанових. Іван Васильович — член колгоспу з 1929 року, хоробро бився на фронтах Великої Вітчизняної війни. Незважаючи на свої 75 років, він і тепер працює в артілі конюхом. Золоте весілля відсвяткували дуже урочисто. На уквітчаних легкових автомашинах у супроводі колгоспного хору святковий кортеж повільно рушив до клубу. Тут під звуки духового оркестру Іван Васильович і Юхима Данилівна займають почесні місця в президії. З палким вітанням до них звернулися голова колгоспу, секретар парторганізації. Потім всі присутні сідають за багато накриті столи. Учасники художньої самодіяльності виконали улюблені пісні подружжя, танці, уривки з п’єс. В клубі широко відзначають День колгоспу, який став святом всього села.
Душею всієї виробничої, ідейно-виховної і культурно-масової роботи на селі є партійна організація. В своїх рядах вона налічує 88 членів і кандидатів в члени КПРС, із них 66 комуністів працюють безпосередньо в колгоспному виробництві, 10 — в сільських культурно-освітніх закладах. Партійна організація зуміла згуртувати навколо себе великий актив. Близько 100 її агітаторів і лекторів несуть полум’яне слово партії в маси.
Великим авторитетом серед місцевого населення користується Полянецька сільська Рада. В її п’яти постійно діючих комісіях працює 31 депутат. Як партійна організація, так і Рада спрямовують всі свої зусилля на організаційно-господарське зміцнення артілі, на піднесення матеріального і культурного рівня колгоспників.
Перспективним п’ятирічним планом у колгоспі «Авангард» передбачено збудувати в 1970 році і ввести в дію птахофабрику, що даватиме на рік 3 млн. штук яєць. Вже став до ладу консервний завод потужністю 1,5 млн. умовних банок за сезон. До кінця п’ятирічки намічено спорудити Будинок культури на 500 місць, школу, їдальню, пекарню, новий магазин. Заплановано протягом п’ятирічки збільшити урожайність зернових культур на 30 проц., підняти виробництво продуктів тваринництва на 25 проц. Вже тепер колгоспники борються за те, щоб в 1970 році виробити м’яса 211 тонн, молока 1615 тонн, яєць 3 млн. штук, вовни 15 цнт. Немає сумніву, що трудящі ГІолянецького не лише виконають, а й перевиконають ці завдання.
Р. Д. ЧАЙЧУК