Саврань, Савранський район, Одеська область
Cаврань — селище міського типу, центр однойменного району і селищної Ради, якій підпорядковані населені пункти Ковбасова Поляна, Осички.
Розташована в гирлі річки Савранки, притоки Південного Бугу. Відстань до Одеси — 213 км, до найближчої залізничної станції Заплази — 39 км. За 18 км від селища проходить автомагістраль Ленінград—Київ—Одеса. Саврань зв’язана авіалінією з Одесою, Миколаївкою і Любашівкою. Населення — близько 9,3 тис. чоловік.
Територія теперішньої Саврані і навколишніх сіл була заселена з давніх часів. Тут знайдено рештки слов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.), а також пізніших часів (VII—VIII століття н. е.). В околицях селища є багато високих курганів.
Саврань вперше згадується в історичних документах кінця XIV століття у зв’язку з даруванням її литовським князем Вітовтом панам Кошелевичам. Після Люблінської унії землями по середній течії Південного Бугу стали володіти польські магнати Конєцпольські (XVI—XVII століття) і Любомирські (XVIII століття). Щоб захистити свої володіння від татаро-турецьких нападів, С. Конєцпольський в 1634 році доручив французькому інженеру Боплану, який перебував на службі у війську польському, збудувати в Саврані фортецю. Називалася вона Конєцполем, а також Усть-Савранем. Стіни фортеці, змуровані з випаленої цегли, частково збереглися до наших днів.
Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти (1648— 1654 рр.) біля Саврані в 1649 році отаборилась кіннота ногайських татар, які діяли разом із запорізьким військом. Богдан Хмельницький ще в лютому 1649 року зазначав, що він має підтримку всієї орди і «ногайців на Саврані».
Після возз’єднання Лівобережної України з Росією Саврань залишилась під владою польських панів і зазнавала й далі наскоків татар. Восени 1654 року воєвода Бутурлін писав царю, що кримські і ногайські татари «перелезли реку Буг и под Чечельник и под Саврань подбегши, много шкод починили». До кінця XVIII століття савранці боролися проти гніту польської.шляхти і турецько-татарських грабіжників. Ще в першій половині XVIII століття в Саврані й навколишніх селах широко розгорнувся гайдамацький рух. Проти його учасників польський уряд направив великий військовий загін, який розгромив гайдамаків.
У 1793 році Саврань перейшла до Росії. В січні 1799 року, за указом царя, село з 360 душами передано графу Салтикову, який незабаром продав його графині Ржевуській. Але після польського повстання 1830—1831 рр. держава конфіскувала її маєток. У 1839 році Саврань віднесено до військових поселень Києво-Подільського округу. Тут було розміщено підрозділи уланського полку, штаб якого містився в Умані. В 1849 році складено план містечка Саврані, в якому позначено розташування дворів жителів та будов військових підрозділів.
Становище військових поселенців було ще важчим, ніж кріпаків. Адже вони мали забезпечувати війська харчами, постоєм (квартирами), паливом, а коней фуражем. Крім того, сім’ї, які мали трьох працездатних, мусили щороку безплатно відробляти 390 людино-днів, тоді як кріпаки працювали на пана пересічно 102 дні. В списки військових поселенців вносились усі чоловіки віком від 17 до 45 років, здатні відбувати солдатську службу. Два дні на тиждень вони займалися військовим навчанням, а решту — під командою офіцера виконували польові та різні будівельні роботи. За роки існування військового поселення савранці спорудили 5 цегляних казарм, 6 будинків для офіцерів, 2 конюшні, манеж, склади для боєприпасів і продовольства, кузню, 2 водяні млини тощо. Частина цих споруд збереглася.
Після ліквідації військових поселень, що фактично сталося 1865 року, Саврань перейшла у відання міністерства державного майна. Її населення складалось з колишніх військових поселенців (186 дворів), міщан (231 двір), купців (10 дворів) і дворян (3 садиби). Савранці одержали землю за викуп. Землевпорядкування було закінчено восени 1872 року. На 262 двори, в яких налічувалося 735 душ чоловічої статі, було відведено 3347 десятин, у т. ч. угідь — 2890 десятин. Щороку селяни сплачували за землю по 2771 крб., які мали вносити протягом 40 років. Це 33 крб. за десятину, тоді як в 70-х роках у Саврані і волості десятина коштувала 11 крб. 35 копійок.
Наприкінці XIX — на початку XX століття Саврань стає значним торговельним центром. Тут збираються великі базари.
З навколишніх сіл сюди везли хліб, худобу, а жителі Кам’яного Броду — білу глину.
Місцеві ремісники продавали одяг, взуття, збрую для коней, різні вироби з дерева, які савранці виготовляли з великою майстерністю. Містечко славилося талановитими різьбярами, вишивальницями, а також співаками. Не випадково ще у 20-х роках XIX століття в Саврані відкрито школу народних музикантів та співаків. А ось перша освітня школа з’явилася тут десь в 60—70 роках. На початку XX століття в містечку, яке було уже волосним центром, діяли земське двокласне училище, церковнопарафіяльна та народна школи, в яких навчалося 150—160 хлопчиків і дівчаток, працювало 6 вчителів. Багато дітей лишалося поза школою. Переважна більшість жителів не вміла ні читати, ні писати.
Царизм навмисно прирікав трудящих на духовне рабство, вважаючи це чи не найважливішою гарантією непорушності своєї влади. Однак перша російська революція довела, що й неписьменні робітники і селяни можуть завдати такого удару самодержавству, від якого він уже не зможе оправитись. У 1905—1907 рр. у Саврані та сусідніх селах були випадки розрізнених селянських виступів. 13 січня 1906 року балтський повітовий справник у рапорті подільському губернаторові писав, що «настрій населення повіту тривожний і якщо не було останнім часом різного прояву збудження населення, то це завдяки перебуванню в різних пунктах повіту військової сили».
Революційні виступи в Саврані почались після перемоги в Росії Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року. В 20-х числах березня тут відбулися 2 сходки, а 27 квітня — масовий мітинг, на який зібралося близько 1000 чоловік. В Першотравневі дні відбулася масова демонстрація трудящих під лозунгами: «Геть війну!», «Поміщицьку землю без викупу — малоземельним і безземельним селянам!». Особливої сили набрала боротьба за землю восени 1917 року. У вересні селяни захопили значну частину поміщицької землі. Ці дії були схвалені на селянському з’їзді Балтського повіту 7 жовтня 1917 року, на який зібралося 700 делегатів. Резолюція з’їзду закликала до негайного поділу поміщицьких земель і невиконання будь-яких розпоряджень Тимчасового уряду.
Після перемоги Великої Жовтневої, соціалістичної революції в Петрограді і Москві Київський військревком відрядив у Саврань свого представника У. І. Боровицького. Одночасно сюди прибули балтійський матрос Ю. І. Савчук і матрос-чорноморець Г. С. Мельник — член суднового революційного комітету броненосця «Пантелеймон» (колишній броненосець «Потьомкін»). Вони разом з солдатами-фронтовиками, бідняками і батраками становили міцне ядро борців за Радянську владу. Наприкінці грудня 1917 року в містечку спалахнуло повстання проти Центральної ради. Савранці розгромили поліцейський участок і волосне управління. Після цього вони зібралися на мітинг, на якому У. І. Боровицький проголосив встановлення Радянської влади. На зборах трудящих містечка та навколишніх сіл обрано волосний революційний комітет. До його складу увійшли представники революційних солдатів, матросів і селян. Від трудящих Саврані членом ревкому був Я. П. Морозюк. Очолив волревком Устим Боровицький.
Радянська влада надала у користування трудящих селян Саврані 3,5 тис. десятин землі. Однак у березні 1918 року містечко захопили австро-німецькі війська, а разом з ними сюди повернулися і власники маєтків, які відібрали у селян землю. 8 місяців «хазяйнували» в Саврані окупанти. Під керівництвом членів ревкому, що пішли в підпілля, савранці вели боротьбу проти ворогів. Один з партизанських загонів, яким командував місцевий житель Максименко, діяв в районі містечка, нападаючи на німецькі обози з награбованим добром. Савранські партизани тримали зв’язок із загоном І. К. Дячишина, що діяв в районі Балти, і згодом приєдналися до нього. У грудні 1918 року в Саврані відновлено Радянську владу. Волревком відразу ж розгорнув підготовку до виборів у Раду селянських депутатів, які відбулися на початку 1919 року.
В період денікінської навали члени Ради з підпілля керували опором населення білогвардійській контрреволюції. Проти військ Денікіна і петлюрівців тут вела боротьбу 45-а дивізія Червоної Армії. Після визволення Саврані від ворога на початку 1920 року в селі створено партійний осередок. До нього входило 15 чоловік, у т. ч. М. Маляров, І. Михальський, С. Цуркан та інші. Очолював партосередок А. Цалкін. Одночасно в Саврані діяли 2 комсомольські осередки. Наприкінці травня того ж року розпочали роботу волосний і сільський комітети незаможних селян і профспілкова організація.
Працювати активістам села доводилося в дуже складних умовах. Село не раз захоплювали і грабували націоналістичні та куркульські банди Кошового, Заболотного, Тютюнника, Махна тощо. Наприкінці 1920 року в Савранському лісі бандити вбили комісара Одеського губвиконкому Владикіна. Особливо лютували контрреволюційні зграї в червні—серпні 1921 року. В середині липня вони розстріляли члена земельної комісії Коваля і забрали на зсипних пунктах хліб. У серпні 1921 року банда Заболотного, озброєна гвинтівками і чотирма кулеметами, увірвалася в Саврань, захопила відділення міліції і вчинила розправу над його співробітниками. Грабіжники забирали у населення майно тощо.
В умовах гострої класової боротьби у жовтні 1922 року відбулися вибори до Савранської сільської Ради. Партосередок і КНС закликали населення обирати до неї кращих представників трудящого селянства. Виборці одностайно проголосували за список, складений КНС1 2. Нова сільрада подбала про створення селянських загонів самооборони, які формувались, головним чином, з революційної молоді. Всі члени комсомольської організації, яка влітку 1920 року налічувала в своїх рядах 35 чоловік, були в розпорядженні комісара. Місцеві загони допомагали вести боротьбу проти контрреволюційних зграй підрозділам 51-ї Перекопської дивізії, спеціальним військовим частинам. Тільки в 1923 році з бандитизмом в Савранському районі було покінчено.
Після закінчення громадянської війни та ліквідації контрреволюційних банд партійна організація і місцева Рада дістали можливість зосередити увагу на відбудові сільського господарства, на допомозі бідняцьким родинам. За роки імперіалістичної і громадянської воєн, а також внаслідок бандитських грабунків більшість господарств Саврані занепала. Багато селян не мали ні коней, ні реманенту. Серед бідноти, що входила до комнезаму, всього 25 проц. мала тягло. За цих умов, тільки об’єднавши свої зусилля і реманент, незаможні господарства могли обробляти одержану від Радянської влади землю.
За ініціативою комуністів навесні 1923 року в селі створено 3 ТСОЗи, а восени — сільгоспартіль. Ці колективи — «Слава», «Серп», «Вільна праця», «Незаможник» — об’єднували 80 найбідніших родин. В перших трьох господарствах налічувалось 7 коней і 14 плугів та борін.
Землеробські товариства мали статут, за яким основною їх метою було «оновлення сільського господарства, звільнення праці хлібороба від експлуатації». Рік у рік колективні господарства міцніли, поповнювались новими членами. У квітні 1924 року в Саврані було вже 5 ТСОЗів. Вони об’єднували 120 селянських дворів (із загальної кількості 1800). Держава надавала товариствам позички на придбання насіння, плугів та іншого інвентаря. Тільки в 1927 році вони одержали 31,8 тис. крб., а також 2 трактори з виплатою їх вартості в розстрочку на 3 роки.
Кооперативний рух очолював і спрямовував партійний осередок, в якому у 1927 році налічувалось 12 комуністів, а також сільська Рада. Систематичну роботу по залученню селян до спільної праці провадив КНС. В 1927—1928 рр. питання кооперування обговорювалось на зборах сільського комнезаму. В їх постановах підкреслювалось, що лише в колгоспах біднота зможе поліпшити свій добробут. Одночасно КНС широко залучав незаможників до кооперації. До жовтня 1928 року з 104 господарств членів комнезаму до кредитних товариств входило 64, до споживчої кооперації — 74, до товариства взаємодопомоги — 68 тощо. Чимало бідняцьких родин одночасно були членами кількох кооперативних об’єднань. КНС виступав як громадсько-політична організація. В 1927 році під час виборів до сільської Ради він рекомендував до її складу 16 своїх активістів, в т. ч. одного з організаторів комнезаму Р. Шарапановського і члена першого ревкому Я. Морозюка. У дні святкування десятих роковин Червоної Армії члени КНС на загальних зборах прийняли постанову про організацію в селі осередку Тсоавіахіму. До нього вступили усі члени КНС. Збори записали, що комнезам, якщо буде потреба, пошле кращих своїх членів до лав Червоної Армії.
Поряд з сільським господарством в Саврані успішно розвивалася кустарна промисловість. Було створено 6 трудових артілей — цегельну, кожушну, кравецьку, деревообробну, лозоплетильну та бляхарну, в яких об’єдналося 278 ремісників. У 1929/30 році вони виготовили продукції на 615 тис. крб. Ковальське, бондарне і шевське виробництво перебувало в руках кустарів-одинаків.
Партійні і радянські органи багато уваги приділяли здійсненню на селі культурної революції. В Саврані у 1923 році вже працювали 2 школи, де навчалося 546 дітей. Тоді ж було створено надзвичайну комісію по ліквідації неписьменності серед дорослих. Велику роботу провадили бібліотека і сільський клуб. Рада клубу брала активну участь у громадському житті села. За її ініціативою створено політичний, культосвітній та драматичний гуртки. Лише в липні—вересні 1923 року гуртківці показали односельчанам чотири вистави і один концерт. За цей же час рада організувала демонстрацію 3 кінофільмів, залучила місцевого лікаря до читання лекцій по санітарії та гігієні. Важливим політичним заходом було проведення публічного суду над фашизмом. У клубі систематично провадилася антирелігійна пропаганда, внаслідок якої в 1924 році жителі ухвалили закрити молитовний дім та 2 синагоги. Особливо пожвавилося культурне будівництво на селі в роки першої п’ятирічки. До 1930 року всі діти шкільного віку були охоплені навчанням, в основному завершено також ліквідацію неписьменності серед дорослого населення.
На початку 1930 року в Саврані проживало близько 9 тис. чоловік, в т. ч. українців — понад 4,8 тис., решта євреї, молдавани, росіяни тощо. В селі налічувалося 1795 господарств, з них 682 бідняцькі, 15 куркульських, 1098 господарств належали середнякам, кустарям тощо. Отже, значна. частина селянських родин, незважаючи на допомогу держави і місцевих органів, не змогла підняти своє одноосібне господарство, позбутися куркульської кабали. Одночасно приклад ТСОЗів переконував їх в перевагах колективної праці. І коли у 1929 році в країні за рішенням XV з’їзду
ВКП(б) почалася суцільна колективізація, бідняки Саврані першими пішли в колгосп.
На базі Товариств по спільному обробітку землі утворилася артіль «Незаможник». Головою її обрано члена KHС з 1920 року М. Ф. Стукаленка. В 1930 році організовано колгосп ім. Червоної Армії, який очолив В. А. Байрак. Навесні того ж року колективні господарства Саврані об’єднували 187 селянських дворів, з них 173 бідняцькі і 14 середняцьких. В наступному році утворено ще 3 колгоспи: ім. Будьонного, ім. Котовського, «Ленінгейм». На кінець 1931 року Саврань стала селом суцільної колективізації.
Соціалістична перебудова села проходила в умовах запеклої боротьби з класовим ворогом. Куркулі загрожували селянам, які вступали до колгоспів, жорстокою розправою. Вони спалили хату Я. П. Морозюка, активного учасника боротьби за Радянську владу, вчинили кілька замахів на активістів колгоспного руху. Партійний і комсомольський осередки, КНС очолили боротьбу трудящого селянства проти місцевих глитаїв. Вже у 1930 році в Саврані було розкуркулено 8 господарств, а потім ще 7. їх тягло і реманент передано колгоспам.
Велику допомогу в організаційно-господарському зміцненні молодих колективних господарств подала Савранська МТС, створена в 1930 році. Вже наступного року вона мала 27 тракторів, 10 молотарок, 10 автомашин, 14 двигунів, а в 1932 році одержала 4 комбайни «Комунар». Взимку 1930—1932 рр . в селі працювали курси механізаторів, де навчалось 45 чоловік. Першими савранськими трактористами були А. П. Вербицький, П. Ф. Олійник, А. П. Лебедюк, який згодом став і першим комбайнером в районі.
Завдяки повсякденному керівництву партійної організації і сумлінній праці колгоспників та механізаторів у передвоєнні роки савранські артілі значно зміцніли. В 1938 році у колгоспі ім. Будьонного намолот зернових з кожного га становив 20 цнт; надої молока — 2,5 тис. літрів на фуражну корову. Врожаї зернових в 4 інших колективних господарствах дорівнювали 16—18 цнт з га. Того року особливо відзначилися на збиранні врожаю механізатори А. Лісниченко і К. Піднебесний. Останній за 28 робочих днів зібрав комбайном колоскові з 429 га, а потім поїхав в Павлоградську область і там за 40 робочих днів скосив хліба на площі в 1139 га. Лісниченко і Піднебесний були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджені медалями.
За роки довоєнних п’ятирічок великі зміни сталися і в самій Саврані. Тут споруджено нову школу, Будинок культури, кінотеатр, 2 бібліотеки для дорослих і дітей. Чимало колгоспників перебралися в нові просторі оселі. Значно поліпшилось медичне обслуговування населення. Якщо до Великого Жовтня в Савранській лікарні, яка обслуговувала понад 63 тис. чоловік, працювали 1 лікар і 2 фельдшери, то в 1937 році медперсонал районної лікарні й амбулаторії налічував 6 лікарів і 27 акушерок, фельдшерів, медсестер.
Визначною подією в житті села стало спорудження на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятника В. І. Леніну. Важливу роль у громадському житті відігравала районна газета «Більшовицьким шляхом», яка виходила з 1933 по липень 1941 року, аж до окупації села гітлерівцями.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина кинула свої добре, озброєні і відмобілізовані дивізії на нашу країну. В липні 1941 року війська загарбників, просуваючись на Одесу, Первомайськ, Вознесенськ, обійшли Саврань, і вона опинилася в тилу ворога. В зв’язку з цим із села не встигли евакуювати майно колгоспів, підприємств і державних установ. 30 липня в Саврань вдерлися гітлерівці, а потім тут
почали хазяйнувати румунські загарбники. З перших місяців окупації село і Савранський район стали центром партизанського руху на півночі Одеської області. Наприкінці 1941 року в Саврані виникають кілька підпільних груп. Одну з перших створили вчитель Є. А. Благодир і лісник О. О. Шелковников. До неї входило 15 чоловік. Наступного року група значно зросла за рахунок робітників ліспромгоспу, колгоспників, інтелігенції, а також радянських воїнів, які втекли з фашистського полону (Т. Я. Пичков, С. П. Потрашков, Ф. І. Мороз та інші). Наприкінці 1942 року в ній налічувалось близько 100 чоловік. Керували її діями О. О. Шелковников, Л. А. Яцунський, Т. Я. Пичков.
З перших днів свого існування група розгорнула агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. Вона підготувала і розповсюдила майже 50 рукописних листівок, окремі з них, особливо зведення Радянського інформбюро, переписувались у кількох десятках екземплярів і поширювалися не лише в Саврані, айв навколишніх селах. Підпільники виводили з ладу сільськогосподарську техніку, що була в руках окупантів, псували шляхи, руйнували мости, проводили бойові операції. За короткий строк у ворога було захоплено 11 гармат, 64 гвинтівки, 12 наганів, 2 кулемети, 8 кг амоналу. Під час однієї з операцій керівник групи О. О. Шелковников був схоплений окупантами і в лютому 1944 року розстріляний. Цей славний патріот, відважний партизан перед стратою заявив: «Я росіянин і люблю свою Батьківщину. Я життя віддам за свій народ!».
Загибель любимого командира не зламала бойового духу членів групи. Про це подбала Савранська підпільна патріотична організація, створена восени 1942 року для керівництва і координації дій партизанських загонів і груп, що діяли в межах району. Її робота будувалася на принципі суворої конспірації. Всю організацію було розподілено на трійки, на чолі яких поставлено групоргів. До її складу приймались перевірені, віддані люди. Підпільники організовували саботаж заходів ворога, готували і здійснювали силами партизанських загонів та груп диверсії. Вони подавали допомогу радянським активістам, влаштовуючи на роботу в тих місцях, де їх не знали агенти сигуранци, морально і матеріально підтримували родини фронтовиків.
15 червня 1943 року на території Савранського району за завданням штабу 4-го Українського фронту висаджено парашутний десант з 7 чоловік на чолі з І. О. Кухаренком. За допомогою жителів сіл Слюсаревого і Полянецького К. Денисюка та Я. В. Боржкова, а також мешканця Саврані Ф. І. Мороза десантники зв’язались з керівництвом підпілля. Разом з Савранською підпільною організацією вони провадили велику роботу по створенню партизанського загону «Буревісник», командиром якого став І. О. Кухаренко, комісаром В. О. Нестеренко. Підпільна організація передала загону «Буревісник» 3 кулемети, 3 автомати, 104 гвинтівки, 200 гранат, 2 автомашини, 6 підвід, боєприпаси і харчі. До загону вступило 112 підпільників. Незабаром до нього влилися партизанські і підпільні групи Балтського, Гайворонського, Голованівського, Доманівського, Кривоозерського, Любашівського, Піщанського районів. З Гетьманівки, Дубків та деяких інших сіл майже все населення пішло в партизани.
В листопаді 1943 року в загоні «Буревісник» створено партійну організацію, яка спочатку об’єднувала 45 комуністів (парторг І. Г. Глотов), а в ротах — партійні групи. За час діяльності загону ряди членів ВКП(б) поповнилися 80 кращими партизанами. Одночасно утворилась і комсомольська організація. В ній налічувалося 26 чоловік. «Буревісник», який базувався в Савранському лісі, з кожним днем посилював боротьбу проти румунських окупантів, переходячи від невеликих сутичок
до значних бойових операцій і диверсій. Так, в грудні 1943 року партизани в бою знищили понад 20 солдатів ворога і захопили 10 возів з обмундируванням та 18 гвинтівок. В січні 1944 року загін «Буревісник» в районі сіл Мазурового і Миколаївки розгромив ворожу варту і визволив 486 військовополонених.
Для боротьби з народними месниками фашистське командування стягнуло значні сили. Невеличкі лісові масиви не давали можливості партизанам маневрувати. Тому в лютому 1944 року загін «Буревісник», який налічував близько тисячі чоловік, почав передислокацію в Голованівські ліси.
Ще до повного з’єднання з голованівським партизанським загоном «Південний» ворог кинув проти «Буревісника» близько 2 дивізій. В чотириденному нерівному бою партизани вбили і поранили багато солдатів і офіцерів противника, але й самі зазнали великих втрат і змушені були маленькими групами вириватися з ворожого оточення. В цьому бою загинув безстрашний моряк (в минулому командир лінкора «Москва») керівник розвідки партизанського загону О. Б. Тухов.
За роки боротьби з окупантами (листопад 1943 — березень 1944 р.), партизани «Буревісника» провели понад 30 бойових операцій, знищили близько 3 тис. солдатів і офіцерів ворога, пустили під укіс 3 паровози і 22 вагони, знищили понад 30 автомашин, зняли близько 4 тис. метрів телефонних і телеграфних дротів тощо. Тільки в березні 1944 року партизани відбили у ворога і передали Червоній Армії 4 гармати, 50 ручних кулеметів, близько 500 гвинтівок і автоматів, 68 возів з військовим майном, 4 автомашини, 3 радіостанції, близько 300 коней тощо.
Загін «Буревісник» подавав велику допомогу нашим військам у форсуванні ріки Південного Бугу, перешкодивши ворогу зруйнувати переправу. Партизани зберегли від зруйнування 3 цукрових заводи, 10 млинів та багато іншого народного майна.
27 березня 1944 року радянські війська визволили Саврань від окупантів. Загін «Буревісник» увійшов до складу Червоної Армії.
Савранці свято шанують пам’ять своїх односельчан, що віддали життя в боротьбі з ненависним ворогом. Загарбники закатували і розстріляли 26 мешканців села. Багато жителів Саврані полягло в боях з окупантами на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах. Серед них — Герой Радянського Союзу К. В. Бочкович і партизан П. Гальченко.
Трудящі Саврані відразу ж після визволення приступили до відбудови господарства, зруйнованого окупантами. Вороги висадили в повітря колгоспний млин, олійню, спалили школу, 55 житлових будинків, розграбували артілі. Загальна сума збитків, завданих населенню, колгоспам і селу, становила понад 32,3 млн. карбованців.
Незважаючи на трудовий героїзм жінок, старих, підлітків, на плечі яких ліг весь тягар відбудови, значна частина колгоспної землі через відсутність тягла і реманенту лишилася необробленою. Тільки на кінець 1946 року завдяки допомозі держави машинами, насінням тощо, а також збільшенню кількості робочих рук відновлено довоєнну посівну площу. У 1948 році урожайність сільськогосподарських культур досягла довоєнного рівня. Але тваринництво все ще лишалось малопродуктивним і нерентабельним.
Дальше зміцнення економіки колгоспів зв’язане з їх укрупненням, а також з введенням в експлуатацію міжколгоспної Савранської ГЕС, збудованої на річці Південному Бузі. Спорудження електростанції розпочато в 1947 році, а у травні 1950 року вона вже дала струм. Це була найпотужніша (400 квт) міжколгоспна ГЕС на Україні в роки 4-ї п’ятирічки. Внаслідок проведеного в 1950 році об’єднання дрібних савранських сільгоспартілей створено 2 колгоспи — «Прогрес» і «Дружба». Держава закріпила за ними 8360 га землі, в т. ч. понад 5 тис. га орної.
В перші два роки після укрупнення мали місце організаційні недоліки у розвитку громадського господарства, порушення принципу матеріальної заінтересованості колгоспників. Партійні організації цих артілей були нечисленними і недостатньо впливали на господарські справи. В 1950 році, наприклад, в колгоспі «Дружба» було всього 5 комуністів.
Після вересневого Пленуму ЦК КПРС 1953 року економічний стан обох колгоспів почав досить швидко поліпшуватися, зміцніла трудова дисципліна. Значно підвищилась роль первинних парторганізацій в розвитку господарства, збільшився їх чисельний склад. Наприкінці 1958 року партійна організація колгоспу «Дружба» налічувала вже 30 чоловік. 25 комуністів працювали безпосередньо на виробництві. Були створені партійні групи в бригадах та інших виробничих ланках. Комсомольська організація колгоспу об’єднувала понад 100 передових юнаків і дівчат, з них 39 працювали на тваринницьких фермах, інші — рільниками, механізаторами, шоферами тощо.
Протягом 5 років (1953—1958) колгосп «Дружба» з відстаючого став одним з передових господарств району. В 1958 році тут зібрано найвищий в районі урожай зернових, зокрема озимої пшениці — по 22,5 цнт з га. Наступного року члени артілі добилися зростання продуктивності тваринництва, виробивши на 100 га угідь по 79 цнт м’яса і 327 цнт молока. За успішне керівництво розвитком економіки колгоспу його голова М. М. Мусорін у 1958 році нагороджений орденом Леніна.
В артілі «Дружба» виросло багато передовиків, особливо серед тваринників. Майстрами своєї справи стали доярки Л. У. Розумна і С. І. Ткачук. У 1959 році вони надоїли по 3,4 тис. літрів молока від кожної корови. Свинарки П. Т. Жирун, Л. П. Парасюк одержали по 18 ділових поросят від свиноматки.
За роки семирічки помітно виросла матеріальна база колгоспів. Неподільний фонд артілі «Дружба» за семиріччя збільшився з 915,4 тис. крб. до 1273 тис. крб., а оплата праці — в 5 разів.
Особливо інтенсивно почала розвиватись економіка колгоспів після березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року. Великий крок уперед зробила артіль «Прогрес». За 3 роки (1965—1967) її неподільні фонди збільшилися з 648,8 тис. крб. до 1086 тис. крб. В ювілейному році вона одержала чистого прибутку навіть більше, ніж колгосп «Дружба» (202,6 тис. крб. проти 133,8 тис. крб.). Обидва господарства видали своїм трудівникам на людино-день понад 3 карбованці.
Поряд з сільським господарством в Саврані, яку в квітні 1957 року віднесено до розряду селищ міського типу, дедалі більшого розвитку набирає місцева промисловість. Тут працює транспортне підприємство облавтотресту з 79 машинами, побудовано пасажирський автовокзал, від якого щодня відходять автобуси в Одесу й навколишні села та сусідні райцентри. Другим за значенням підприємством є маслозавод, де працюють 52 робітники й службовці. В 1967 році він видав продукції на 1422 тис. крб. Успішно виконують свої виробничі плани колективи райоб’єднання «Сільгосптехніка» і районної друкарні. Невеличку меблеву фабрику передано районному промисловому комбінату. Забійний майданчик з ковбасним цехом підпорядковано райхарчокомбінату. В селищі ще є комбінати комунальних підприємств і побутовий.
Неухильно зростає матеріальний й культурний рівень колгоспників, робітників, службовців. Великого розмаху набрало індивідуальне житлове будівництво. За післявоєнні роки в Саврані споруджено близько 1000 нових будинків.
Жителі селища мають сотні мотоциклів і велосипедів, 9 легкових автомашин, 500 радіоприймачів, понад 120 телевізорів. Багато родин придбали швейні і пральні машини, холодильники, газові балонні установки. У 22 торговельних закладах сільської споживчої кооперації савранці можуть купити всі необхідні речі.
Широко користуються жителі селища безплатним медичним обслуговуванням. У Саврані в 1967 році працювали 21 лікар і 62 чоловіка середнього медичного персоналу. Тут є лікарня на 100 ліжок з амбулаторією, пологовим відділенням, жіночою і дитячою консультаціями. В 1963 році споруджено новий лікувальний корпус, який має добре устатковані кабінети.
В районному центрі велика увага приділяється питанням розвитку освіти й культури. Тут працюють середня, неповна середня школи та професійно-технічне училище, яке готує будівельників. В загальноосвітніх школах навчається понад 1 тис. учнів.
В селищі є чудовий Будинок культури з залом на 500 місць, бібліотека на 20 тис. книг і музей партизанської слави. При Будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності. Особливо добре організовано роботу драматичного колективу, слава про який далеко вийшла за межі селища й району. Він тричі успішно виступав в театрах Одеси; 13 червня 1964 року йому присвоєно звання музично-драматичного народного театру. На честь піввікового ювілею Радянської влади колектив театру показав глядачам п’єсу місцевого автора В. О. Сербиновича «У Прибужжі світає».
Славне п’ятдесятиріччя Великого Жовтня Саврань зустрічала в риштуваннях новобудов. У 1967 році в селищі здано в експлуатацію приміщення автобусної станції, підстанції енергосистеми, навчально-виробничий корпус професійно-технічного училища, житлові будинки, дитячий комбінат та інші. Крім того, споруджуються критий колгоспний ринок, будинок побуту, триповерхове приміщення середньої школи.
Селищна Рада, громадськість надають великої уваги благоустрою селища, на який держава виділила в 1967 році 50 тис. крб. Того року відбулося кілька суботників, де особливу активність проявила молодь. Вулиці набули святкового вигляду. Савранська Рада в змаганні за кращий благоустрій селища і культурне обслуговування населення посіла перше місце в районі.
У грудні 1967 року районний комітет партії і райвиконком затвердили проект забудови й впорядкування Саврані та центральної садиби колгоспу «Прогрес». За цим планом у 1968 році вулиці Леніна, Калініна й Миру були заасфальтовані. На берегах Південного Бугу й Савранки закладаються гаї, споруджується басейн для плавання. Для поліпшення водопостачання населення будується водонапірна башта. До 1970 року селище прикраситься новими житловими і господарськими спорудами. І знов риштовання, знов будівництво. І це природно, бо ж вся наша країна — величезний будівельний майданчик, де радянський народ споруджує своє комуністичне завтра.
Я. Ф. КОРНЄВ, Б. Ф. КОСТИЧКІНА