Соціально-економічний стан Одеської області в ХІХ столітті
Реформа 1861 року, а також запроваджені після неї земська, судова, військова та інші реформи створили на півдні України дуже сприятливі умови для розвитку капіталізму. Для цього краю, якому так бракувало робочих рук, особливо велике значення мало те, що зі скасуванням кріпосництва були розірвані пута, які заважали вільному пересуванню народних мас і їх легальному осіданню на нових місцях. Як відзначав В. І. Ленін, «головною умовою, яка дала можливість швидко колонізувати Новоросію, було падіння кріпосного права в центрі Росії. Тільки переворот у центрі дав можливість швидко, широко, но-американському, заселити південь і індустріалізувати його».
Перші десятиліття пореформеного періоду позначились тут швидким зростанням населення, головним чином за рахунок припливу ззовні. Якщо по Росії в цілому населення збільшилося з 1861 по 1897 рік приблизно на одну третину, то на території сучасної Одеської області за цей час воно зросло більше, ніж у два рази — з 700 тис. до 1600 тис. чоловік.
Одеса, де перед реформою було близько 100 тис. жителів, стала великим економічним центром і в 1897 році налічувала 404 тис. чоловік. За кількістю населення вона посіла (після Петербурга, Москви і Варшави) четверте місце в Росії. Тут бурхливо зростала промисловість, структура якої визначалась приморським положенням міста (підприємства по переробці продуктів, що йшли на експорт, та імпортної сировини і по обслуговуванню торговельного флоту), попитом сільського господарства краю на землеробські машини і знаряддя тощо. Наприкінці XIX століття в Одесі працювало 486 заводів і фабрик — у сім разів більше, ніж перед реформою,— і виробляли вони продукції на 59 млн. крб. за рік — у п’ятнадцять разів більше. Крім цих підприємств, у місті діяли численні ремісницькі фабрики та різні дрібні майстерні з найманою робочою силою.
У 60—90-х роках виникло чимало промислових підприємств, щоправда, здебільшого невеликих, у ряді повітових міст і містечок. Це були в основному підприємства по переробці сільськогосподарської сировини. В 1890 році на території сучасної Одеської області (крім Одеси), не рахуючи невеликі сільські вітряки, діяло 38 млинів, які виробляли борошна на 850 тис. крб. У таких містах, як Ананьїв, Акерман, Болград, Рені, було по кілька млинів. У Татарбунарах, Тарутиному і деяких інших населених пунктах Задніпров’я, в якому особливо широко було розвинене вівчарство, існували невеликі заводи, що виробляли грубе сукно і повсть з місцевої сировини. В Ізмаїлі діяли рибні заводи. В багатьох населених пунктах були цегельно-черепичні заводи. В наддністрянських і придунайських містах — Акермані, Маяках, Ізмаїлі, Рені та інших працювали лісопильні. В Сараті виник невеличкий завод землеробських знарядь, що належав німецьким колоністам.
Широко розвивались торгівля і транспорт. Через Одеський порт безперервним потоком йшла пшениця, експорт якої весь час зростав, вивозились цукор, спирт, а з-за кордону доставлялись джут і пробкова кора, бавовна, фрукти та інші товари. Далі, з розвитком промислового капіталізму в Росії, в експорті з’явились марганець, чавун, а в імпорті — промислове устаткування. Зовнішньоторговельний оборот Одеського порту, який до 1861 року становив близько 40 млн. крб., у 90-х роках збільшився до 100 мільйонів.
Зростав морський торговельний флот. Організоване ще в 50-х роках Російське товариство пароплавства і торгівлі (РОПИТ2), яке користувалося значною підтримкою уряду, мало в 1861 році 41 пароплав водотоннажністю 32 тис. тонн, а в 1874 році — 97 суден водотоннажністю 92 тис. тонн.
Жвава торгівля йшла й по Дунаю. Багато зерна вивозилось через дунайські порти в Одесу, а звідти значна його частина відправлялася за кордон. В Ізмаїлі після російсько-турецької війни 1877—78 рр., під час якої це місто було вчетверте взяте російськими військами, швидко відроджувався порт. У 1879 році через нього було відправлено 273 тис. четвертей пшениці, 139 тис. четвертей кукурудзи та інші сільськогосподарські продукти. Чимало хліба та інших товарів вивозилось через порти Рені й Кілію. Річковий порт з кількома причалами діяв і в Акермані, розташованому на березі Дністровського лиману.
В розширенні торгівлі та розвитку економічного життя краю велика роль належала новозбудованим залізницям, які зв’язали Одесу з багатьма районами країни. В 1865 році почала діяти залізниця Одеса—Балта, яку в 1870 продовжили до Єлисаветграда (нині Кіровоград) і Крюкова (порт на правому березі Дніпра), а згодом з’єднали з залізницею, що вела на Харків. У 1876 році було встановлено залізничне сполучення між Одесою і Києвом, а згодом з Москвою і Петербургом. Одеса стала великим вузлом, який зв’язував морські й залізничні шляхи. Чимало населених пунктів, розташованих вздовж залізниці або поблизу неї, як, наприклад, Бірзула (нині Котовськ), Ананьїв, Балта, Роздільна та інші, стали значними торговельними містами і містечками.
З розвитком промисловості і транспорту зростав робітничий клас. У Причорномор’ї він формувався переважно з розорених селян, що масами прибували сюди в пошуках заробітків. Більшість з них наймалась на сільськогосподарські роботи, а певна частина — на промислові підприємства, в порти, на залізницю. Наприкінці XIX століття в Одесі налічувалось понад 50 тис. робітників, з яких близько третини становили фабрично-заводські пролетарі, решту — портовики, залізничники, будівельники, робітники ремісницьких фабрик і дрібних майстерень, каменоломень, торговельних підприємств. Чимало робітників було в Бірзулі, де в залізничному депо у 80-х роках працювало близько 700 чоловік, в Ізмаїлі, де тільки на рибних заводах було зайнято понад 500 чоловік, в Акермані та інших містах. Становище промислових робітників було тяжким. їм доводилося працювати 12 і більше годин на добу, до того ж в умовах часом небезпечних для здоров’я і навіть для життя. Заробітна плата фабричного робітника в Одесі становила наприкінці XIX століття пересічно 223 крб. на рік, а жінки-робітниці — 129 крб. Такі мізерні розміри зарплати прирікали робітників та їх сім’ї на напівголодне існування, на жахливі житлові умови. Не кращим, а частіше ще гіршим було становище тих робітників, які працювали в порту та на ремісницьких підприємствах.
Великі зрушення в розвитку економіки і разом з тим багато горя трудящим масам приніс розвиток капіталізму на селі.
Після реформи 1861 року значно швидше, ніж раніш, освоювались і заселялись причорноморські степові простори. Виникло багато нових сіл, виселків і хуторів. Якщо в 1859 році в Херсонській губернії налічувалось 2869 населених пунктів, то на 1897 рік їх кількість зросла до 8110. Наприкінці 80-х років на території сучасної Одеської області в основному завершилось розорювання земель. У зв’язку з перетворенням пасовиськ на поля під посівні площі дуже скоротилося вівчарство, продукція якого (вовна) не витримувала конкуренції на зовнішніх ринках з боку бал-канської, а згодом і заокеанської вовни. Зате значно збільшилось виробництво пшениці й кукурудзи, попит на які дедалі зростав як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках. Перелогова система землеробства замінювалась нормальним для того часу трипіллям. Зростала площа під виноградниками. В деяких поміщицьких маєтках і господарствах місцевих багатіїв почали застосовувати різні машини і вдосконалені знаряддя праці, зокрема залізні плуги, борони, сівалки тощо. Загалом же землеробство велось надзвичайно примітивним способом і залишалось малопродуктивним. Урожаї були, як правило, низькі.
Майже половина всієї землі на Херсонщині залишалася власністю поміщиків, які здебільшого здавали її в оренду, а частково вели господарство по-капіталістичному. Поряд з поміщиками на селі виник новий експлуататорський клас — куркульство. Чим далі, тим глибше розшаровувалося селянство на два протилежні полюси — куркулів і сільських пролетарів.
Значна різниця в розмірах наділів між окремими групами селянства, якою характеризувалося селянське землеволодіння в перші пореформені роки, зберігалась і в наступні десятиліття, середня забезпеченість землею селянських дворів неухильно зменшувалась. У Херсонській губернії перед реформою на одну ревізьку душу припадало 5,1 дес. землі, у 1880 році середній наділ становив 3,4, а в 1900 році вже тільки 2,2 дес. Це пересічно по всіх категоріях селян, але в більшості селянських дворів наділи були значно менші. До того ж куркулі мали, крім наділів, багато т. зв. приватновласницької землі, купленої у поміщиків чи в інших селян, тим часом як бідняцько-середняцькі господарства в кращому випадку могли купувати тільки невеликі ділянки. В 1862 році в Херсонській губернії селяни мали, крім наділів, 74 тис. десятин, а в 1902 році — 888 тис. десятин власної землі, більша частина якої належала порівняно нечисленній заможній верхівці села. На території сучасної Одеської області багато куркулів мали по 100 і більше десятин купленої землі. Значними площами землі володіли іноземні колоністи, особливо німецькі.
Великою була різниця між окремими групами селянства і щодо забезпеченості робочою худобою. На початку 90-х років серед селянських господарств Херсонської губернії безкінні становили 38,6 проц., з одним конем — 6,6, з двома кіньми — 32, з трьома і більше — 22,8 процента.
Малоземельні й безземельні селяни примушені були орендувати землю у поміщиків і куркулів на кабальних умовах. Орендна плата невпинно підвищувалась: якщо у 80-х роках XIX століття вона становила в Херсонській губернії 5—6 крб. за десятину, то на початку XX століття вона вже піднялась до 9—10 крб. Нерідко орендна плата за землю перевищувала вартість одержуваного з неї доходу. Широко практикувалась половинщина: орендарі-бідняки обробляли поміщицьку землю, а часом ще й засівали її своїм насінням за половину врожаю.
Обтяжена великими податками, викупними платежами за наділи, непомірно високою орендною платою, основна маса селянства голодувала, потрапляла в кабалу до глитаїв і поміщиків. Досить сказати, що лише по податках з надільних земель заборгованість селян Херсонської губернії в 1870—1900 рр. зросла з 1,2 до 1,7 млн. карбованців.
Розорені селяни наймались на роботу в сусідні поміщицькі і куркульські господарства, де їх, як і заробітчан, що приходили здалека, ждали тяжка виснажлива праця і злидарська заробітна плата. Чимало зубожілих селян йшло в місто і поповнювало ряди міського пролетаріату.
Друга половина XIX століття в краї, а особливо в Одесі, позначилась досить важливими подіями в розвитку освіти й культури. В 1865 році на базі Рішельєвського ліцею відкрився Новоросійський університет, в якому працювали славетні біологи І. М. Сеченов, І. І. Мечников, О. О. Ковалевський, фізик М. О. Умов та інші видатні вчені, що становили красу і гордість вітчизняної науки. В місті виходило кілька газет, журналів, альманахів, розширилась книговидавнича справа. Крім міського театру, для якого у 80-х роках було споруджено нове прекрасне приміщення, виникло ще два театри. В Одесі відкрилось кілька гімназій та інших середніх учбових закладів, десятки початкових шкіл. Були відкриті гімназії і в Ананьєві, Акермані, Ізмаїлі та деяких інших містах.
Але для широких трудящих мас шлях до освіти, як і раніш, був закритий. Навіть в Одесі, одному з найбільших культурних центрів країни, нижчі школи відвідувала лише третина дітей шкільного віку, а в гімназіях та інших середніх навчальних закладах взагалі було мало учнів, і переважну більшість їх становили сини і дочки поміщиків, фабрикантів, купців, чиновників. На селі ж половина населення не мала навчальних закладів за місцем мешкання. В Одеському повіті, наприклад, школи були тільки в 94 селах з 207, в Ананьївському — в 49 з 340. Основна маса населення була неписьменною. За даними перепису 1897 року, в Херсонській губернії письменних налічувалось тільки 25,9 проц., в Бессарабській — 15,5 процента.
В суспільно-політичному житті краю початок пореформеного періоду ознаменувався селянськими заворушеннями проти «голодної волі». В березні-травні 1861 року в Херсонській губернії відбулося 17 селянських виступів, якими було охоплено 38 сіл. В Одеський повіт для придушення заколотів царські сатрапи послали дві роти солдатів. Сутичка селян з солдатами відбулась і в с. Новопетрівці Ананьївського повіту. Багато тимчасово зобов’язаних селян рішуче відмовлялись підписати т. зв. уставні грамоти, в яких визначались їх нові поземельні й повинносні відносини з поміщиками. На укладення цих актів і запровадження їх у життя давався дворічний строк, проте до 19 лютого 1863 року в Херсонській губернії не підписали зазначених грамот 45,5 проц. від усієї кількості тимчасово зобов’язаних селян. Усього протягом 60-х рр. у губернії відбулося 54 селянські виступи.
У другій половині XIX століття Одеса стала одним із центрів революційного руху. Цьому сприяв склад населення міста, в якому значна питома вага належала робітникам і ремісникам, наявність досить численного прошарку студентської молоді. Одеса посідала одне з перших місць у країні за кількістю передплатників журналу «Современник» у ті роки, коли, перебуваючи під впливом М. Г. Чернишевського і М. О. Добролюбова, він був бойовим органом революційної демократії. Через Одеський порт на Україну проникала з-за кордону революційна література. Значна її частина поширювалась в Одесі і в краї.
В 70—80-х роках, коли в революційному русі на Україні, як і в Росії в цілому, провідну роль відігравали народники, Одеса була одним з їх найважливіших опорних пунктів на півдні. Тут діяло чимало гуртків, що примикали до різних напрямів народництва, в них активну роботу провадили видатні діячі цього руху — А. І. Желябов (згодом один з керівників «Народної волі»), Ф. В. Волховський, який написав українською мовою брошуру «Правдиве слово до земляків», та інші. Народницькі гуртки існували і в деяких інших містах нинішньої Одеської області. У 80-х роках діяв такий гурток в Акермані. В його діяльності брав участь один з найстаріших діячів революційного руху в Росії В. Л. Шанцер («Марат»), тоді народоволець, а згодом один з видатних діячів більшовицької партії. Був народницький гурток і в Ананьєві.
Найважливіші події в суспільно-політичному житті Одеси в 70—90-х роках XIX століття пов’язані з робітничим рухом, що розвивався на Україні як складова частина загальноросійського робітничого руху. Нестерпні умови життя і праці штовхали робітників на боротьбу проти жорстокої капіталістичної експлуатації, за підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня і т. ін. В першій половині 70-х років спалахнули страйки на ряді підприємств Одеси. В цих економічних страйках робітники здобули серйозні політичні уроки. Ініціатори страйку на кожушаній фабриці в 1871 році були заарештовані і за наказом одеського градоначальника в адміністративному порядку вислані в Олонецьку губернію. Страйк на судноремонтному заводі Белліно-Фендеріха в 1875 році було придушено силами поліції і козачих загонів. Свідомі пролетарі дедалі більше переконувалися, що робітничий клас повинен боротися як проти капіталістів, так і проти царизму і що для цього йому необхідна своя власна політична організація.
У 1875 році в Одесі виник нелегальний «Південноросійський союз робітників», який об’єднав близько 200 чоловік. Це була перша в Росії і на Україні самостійна робітнича революційна організація. В своєму статуті, складеному під впливом написаного К. Марксом Статуту І Інтернаціоналу, вона ставила собі за мету визволення робітників з-під гніту капіталізму шляхом насильственого перевороту.
Хоча «Союз» проіснував недовго (його наприкінці 1875 року розгромили жандарми), він відіграв важливу роль в історії робітничого класу всієї країни.
В перший період російської соціал-демократії передові робітники Одеси підтримували зв’язок зі створеною за кордоном групою «Визволення праці», збирали кошти на допомогу її видавничої діяльності, одержували і вивчали надруковану нею літературу. В місті один за одним стали з’являтися марксистські гуртки. На початку 1894 року поліція заарештувала багатьох учасників марксистських гуртків. Значну їх частину вислали в різні місцевості під нагляд поліції, а найбільш активних пропагандистів засудили до тюремного ув’язнення на різні строки. Та незабаром замість розгромлених соціал-демократичних гуртків організувались нові.
В другій половині 90-х років XIX століття під впливом діяльності створеного В. І. Леніним у Петербурзі «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» соціал-демократи Одеси прагнуть до об’єднання своїх сил і переходу від вузькогурткової пропаганди до масової агітації серед робітників. Після кількох спроб у цьому напрямі, зірваних масовими арештами, в 1898 році соціал-демократичні гуртки і групи Одеси змогли об’єднатись в одну організацію під назвою «Агітаторське зібрання», на базі якої на початку 1900 року утворився Одеський комітет РСДРП.
Страйковий рух в Одесі протягом останньої чверті XIX століття не припинявся. Тричі за цей час страйкували вантажники порту, відбулися страйки на ряді промислових підприємств.
Не припинялись і антипоміщицькі виступи селян, які часом набирали дуже гострих форм. Так, у 1885 році селяни с. Чернечого Балтського повіту вчинили відчайдушний опір органам влади, які намагались провести розмежування поміщицьких і селянських земель на користь поміщика. Коли в село прибула рота солдатів, викликана для сприяння межовій комісії, близько 100 селянок напали на солдатів і припинили межові роботи. Тоді прибула ще одна рота солдатів на чолі з подільським губернатором, і тільки масові арешти примусили чернечан скоритись. У 1891 році жителі села Яськів Одеського повіту захопили казенну лісову дачу під випас худоби. В 1898 році в Ананьївському повіті селяни захопили 167 десятин поміщицької землі. Подібні заворушення були і в інших місцях.
Значно більшої гостроти набула класова боротьба в місті й на селі в подальші роки, напередодні першої російської буржуазно-демократичної революції.
В Одеській соціал-демократичній організації, очолюваній створеним у 1900 році комітетом, з самого початку її існування точилась боротьба між послідовними революціонерами й опортуністами. «Економістам»-опортуністам протистояло міцне революційне ядро організації на чолі з передовими робітниками Головних залізничних майстерень І. Авдєєвим, Й. Кристаловським, П. Квачовим, І. Бланкенштейном, Ф. Голубковим та іншими. В жовтні 1901 року з організації виділилась «Південна революційна група соціал-демократів», яка твердо стояла на позиціях ленінської «Искры». Разом а місцевими іскрівцями в Одесі тоді працювали видатні агенти «Искры» Р. С. Землячка, Д. І. Ульянов та інші.
Згодом іскрівцям, які здобули великий авторитет серед широких мас робітників, вдалось ідейно й організаційно розгромити «економістів» і добитись об’єднання всіх соціал-демократичних сил міста на ленінській платформі. В квітні 1903 року Одеський комітет РСДРП визнав ленінську «Искру» своїм керівним органом.
Влітку 1903 року одеський пролетаріат взяв найактивнішу участь у відомому загальному страйку на півдні Росії. В середині липня страйкували робітники всіх підприємств Одеси, вони вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати. В місті відбувались масові сходки, мітинги і демонстрації. Страйк був жорстоко придушений, сотні людей — заарештовано. Та незабаром знову вибухнули страйки на ряді підприємств.
Політична активність робітників ще вище піднеслась у 1904 році, коли тяжке становище трудящих стало ще нестерпнішим у зв’язку з російсько-японською війною. В листопаді і грудні відбулися багатолюдні демонстрації, їх учасники співали революційних пісень і вигукували гасла: «Геть самодержавство!», «Геть війну!».
Революційний рух охопив і робітників невеликих міст і селищ. У перші роки XX століття виникли соціал-демократична організація в Балті, соціал-демократичні гуртки в Акермані, Бірзулі, Ананьєві та ряді інших місць. Одеська партійна організація, з якою вони підтримували тісний зв’язок, надсилала до них пропагандистів і агітаторів, революційну літературу. їх вплив на робітників дедалі посилювався. В Акермані в 1902 році робітники теслярських майстерень оголосили страйк, який закінчився перемогою. Успішний страйк провели в червні 1901 року робітники парових млинів у Кілії. Робітники Бірзульського залізничного депо в липні 1903 року одночасно з робітниками Одеси брали участь у загальному страйку на півдні Росії. В Балті в 1904 році 1 травня під керівництвом соціал-демократів була проведена маївка, а в серпні — сходка, спрямована проти російсько-японської війни.
Загострилась і боротьба селянства проти поміщиків. Цьому сприяла політична робота, яку розгорнули соціал-демократи на селі. Антипоміщицькі виступи селян часом супроводжувались сутичками з поліцією і військами. Так, у с. Янівці Одеського повіту в серпні 1903 року селяни відмовились возити хліб за 4 коп. з пуда, як хотів поміщик, і вимагали підвищити плату до 8 коп. Поміщик викликав козачий загін, справа закінчилась кривавою сутичкою, під час якої було вбито шість чоловік. Це викликало заворушення серед селян навколишніх сіл. У багатьох селах Херсонської губернії селяни відмовились платити податки і штрафи.
Під впливом революційної боротьби робітників і селян посилились революційні настрої серед прогресивної інтелігенції, зокрема передового студентства.
В ті роки встановились міцні зв’язки між Одеською соціал-демократичною організацією і В. І. Леніним, який приділяв її діяльності велику увагу, листувався з нею, допомагав конкретними вказівками і порадами, зміцнював її керівними кадрами. Після II з’їзду РСДРП, коли розгорнулась гостра боротьба між більшовиками-ленінцями і опортуністами-меншовиками, Одеський комітет партії одним з перших рішуче підтримав В. І. Леніна. В лютому 1904 року з ініціативи Одеського комітету, схваленої В. І. Леніним, в Одесі було створено Південне бюро ЦК РСДРП, яке розгорнуло велику роботу по зміцненню більшовицьких сил на півдні України, очолило їх боротьбу проти меншовиків, за скликання III з’їзду партії. До складу бюро ввійшли видатні партійні діячі В. В. Воровський, I. X. Лалаянц, направлені на роботу в Одесу В. І. Леніним, і К. О. Левицький. Своїм делегатом на III з’їзд РСДРП одеські більшовики обрали В. І. Леніна.
Діяльність Одеської більшовицької організації проходила в дуже складних умовах. Сили її послаблювались безперервними арештами і репресіями. На кожному кроці своєї роботи по мобілізації мас на революційні виступи вони зустрічали опір меншовиків, есерів, бундівців та інших дрібнобуржуазних організацій. І все ж Одеса була одним з тих міст, де в 1905 році революційна боротьба набула особливо гострого характеру.
В травні припинили роботу 109 заводів і фабрик, страйкувало понад 10 тис. чоловік, а в червні все місто було охоплене загальним страйком, яким керували більшовики. На вулицях відбувались політичні демонстрації, в яких брали участь тисячі людей. На намагання поліції й козачих патрулів розігнати демонстрацію робітники відповіли спорудженням барикад і збройним опором. Були вбиті й поранені. І коли в ніч на 15 червня на Одеський рейд прибув під червоним прапором повсталий броненосець «Потьомкін», в місті створилися сприятливі умови для загального повстання об’єднаних сил революційних матросів та робітників і захоплення влади. Але ці можливості не були використані через дезорганізаторські дії меншовиків і бундівців та недостатню рішучість місцевих більшовиків. Царські власті швидко стягнули в Одесу війська з інших міст, знову почались масові арешти.