Тарутине, Тарутинський район, Одеська область
Тарутине — селище міського типу, центр Тарутинського району. Розташоване в долині на обох берегах річки Анчокраку, за 7 км від залізничної станції Березине і за 212 км від Одеси. З обласним центром та селами району селище зв’язане автобусним сполученням. Між Одесою і Тарутиним щоденно курсують літаки. Населення 4,1 тис. чол., переважно українці, болгари, а також росіяни, гагаузи, молдавани, білоруси та інші.
Тарутине засновано в 1814 році. Свою назву воно дістало на честь переможного наступу російської армії проти французьких загарбників, який розпочався в жовтні 1812 року від села Тарутиного Угодсько-Заводського району Калузької губернії. Першими поселенцями Тарутиного в основному були німецькі колоністи і поляки. Колоністи одержали від царського уряду по 60 десятин землі на сім’ю у «вічне і спадкове користування», на 50 років звільнялися від податків та військової повинності. В 1827 році тут налічувалося 938 чол., з них 678 німців і 248 поляків, що мешкали в 136 будинках. їм належало тоді 7980 десятин землі, в т. ч. сіножатей, виноградників і садів. 130 десятин землі належало церкві. Колоністи мали 358 коней, 2152 голови великої рогатої худоби і 1020 овець
Після поразки царської Росії в Кримській війні 1853—1856 рр. Тарутине відійшло до складу Молдавського князівства. В 1875 році тут налічувалося 3642 жителі. Серед них чимало було багатих колоністів, яким належала сукняна і тютюнова фабрики, дві маслобойні тощо.
Внаслідок перемоги над Туреччиною у війні 1877—1878 рр. Тарутине відійшло до Росії. Це сприяло його дальшому розвитку.
У 1886 році німці-колоністи збудували тут прядильно-ткацьку фабрику, завод землеробських машин і знарядь, млин (1889 рік). Згодом з’явився ще один млині 2 підприємства по виробництву мінеральних вод. Наприкінці XIX століття Тарутине стало головним торговельним і адміністративним центром німецьких колоній у Бессараба. Двічі на рік тут збирались багатолюдні ярмарки і двічі на місяць — базари. Домінуючу роль у торгівлі посідали німці-коловіяти, господарства яких давали велику кількість товарного хліба, зокрема пшениці, що мала великий попит і на зовнішніх ринках. Лише в 1901 році валовий товарообіг Тарутиного, як торговельного центру і хлібного ринку на півдні України, складав понад 1,5 млн. крб. на рік.
У 1904 році в Тарутиному налічувалося 4270 жителів, у т. ч. З тис. німців, 1020 євреїв, решта — росіяни, українці, вірмени. Немало з них належали до бідняцьких родин, які працювали в сільському господарстві або на промислових підприємствах. Шукаючи роботи, сюди також приходило багато знедолених селян
3 інших міст і сіл Бессарабії та України. Лише на промислових підприємствах тут працювало до 500 робітників. У Тарутиному проживав ще значний прошарок населення, який займався виключно торгівлею і дрібними ремеслами. Все ж основним заняттям більшості жителів Тарутиного було сільське господарство. На початку XX століття багаті німці-колоністи вже мали в своїх господарствах віялки, ручні кукурудзомолотарки, кінні молотарки, сепаратори та інші сільськогосподарські машини. Для обробітку земель і збирання врожаю вони використовували місцевих і прийшлих наймитів. У Тарутине та інші села Акерманського повіту тільки з Херсонської губернії і Хотинського повіту щороку прибувало на сезонні роботи до 200 наймитів.
Експлуатація наймитів і бідняків у господарствах німецьких колоністів була жахливою. Так, у праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін, посилаючись на журнал «Сельский Вестник» за 1890 рік (№ 15), підкреслював: «Мужики-хуторяни і німці-колоністи добирають собі робітників „на вибір», платять їм на 15—20 % дорожче, але й сума роботи, яку ці хазяїни „видавлюють» з робітників,— вища на п’ятдесят процентів» і «через це з виснаженого вигляду так легко впізнати тих, що працювали у німців-колоністів».
Нелегким було життя й робітників, що працювали на промислових підприємствах. Особливо важкою була праця робітників-ливарників на заводі землеробських машин і знарядь. Більшість виробничих процесів виконувалася вручну. Заробітна плата була низькою, а робочий день тривав 12 годин.
Про становище тарутинської бідноти, переважно тієї, що приходила сюди з України й Росії, не могла замовчати Навіть буржуазна газета «Бессарабец». В одному з її номерів підкреслювалося, що «православна громада с. Тарутиного дуже бідна, оскільки вона складається не з корінних мешканців, а з стороннього люду: майстрів, фабричних робітників і т. п.».
13 січня 1903 року в селі відбувся страйк. Робітники поставили перед власником заводу Рознером вимогу підвищити заробітну плату, скоротити робочий день. У відповідь на відмову вони припинили роботу. Страйк тривав 2 дні і закінчився їх перемогою. Робітники добились деякого підвищення зарплати. Це була перша перемога тарутинських трудящих, здобута в боротьбі проти експлуататорів.
Часті засухи призводили до повного зубожіння найбіднішої частини селян. Влітку 1906 року в Тарутиному, як і в повіті, від засухи загинули ярі й озимі посіви. Селяни змушені були продавати худобу за півціни. На цьому, як правило, наживалися місцеві спекулянти.
Більшість населення лишалась і без медичної допомоги, бо послугами відкритої лікарні могли користуватися тільки багатії. Тут часто лютували епідемічні хвороби. Від дифтериту скарлатини та інших хвороб щороку вмирало близько 100 чоловік.
Так, з 1 липня 1882 року по 1 липня 1883 року хворіли на дифтерит 101 чоловік, з них 54 — вмерло, на скарлатину — 75 чоловік, з них померло 36.
Діти з бідних родин були позбавлені можливості здобувати навіть елементарну освіту. Місцеву гімназію з німецькою мовою викладання відвідували діти тільки заможних і привілейованих батьків. Лише в 1902 році тут відкрили початкову школу з російською мовою навчання. Матеріальне утримання школи було перекладено на плечі батьків. Тимчасом на будівництво тарутинської тюрми земство в 1903 році виділило 14,5 тис. крб., а на придбання будинку для лікарні асигновано лише 6 тис. крб., тобто в два з половиною раза менше.
Перша світова імперіалістична війна спричинила скорочення або закриття підприємств, що не виконували замовлень військових відомств. Було закрито завод землеробських машин і знарядь, де працювало до 150 чоловік, а також тютюнову фабрику (50 робітників). Почалося безробіття.
Мобілізація чоловіків до царської армії ще більше загострила становище.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в селах Акерманського повіту класова боротьба посилилася. Селяни руйнували поміщицькі маєтки, захоплювали куркульські господарства і землі, зерносховища, рубали ліс тощо. Боячись, щоб селянський рух проти експлуататорів не поширився і на Тарутине, багатії-колоністи звернулись по допомогу до акерманського повітового комісара, який, у свою чергу, 19 березня 1917 року звернувся до командуючого Одеським військовим округом прислати солдатів у Тарутине та інші села повіту для припинення заворушень.
У квітні 1917 року в Тарутиному була створена Рада робітничих і солдатських депутатів, яка закликала трудящі маси до боротьби з експлуататорами. Вона встановила зв’язок з Одеською Радою робітничих депутатів. В одному з листів трудящі Тарутиного писали, що вони, одностайно зорганізувавшись в одну силу й обравши Раду робітничих депутатів, шлють свій сердечний привіт і поздоровлення з першотравневим урочистим святом своїм одеським товаришам.
Організатором і першим головою Тарутинської Ради робітничих і солдатських депутатів був Й. М. Салтанов. Рада послідовно проводила політику більшовиків, спрямовану проти Тимчасового уряду, місцевого куркульського самоврядування, власників заводів і торговельних підприємств.
З величезною радістю трудящі Тарутиного зустріли перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Скориставшися з того, що армія молодої Радянської республіки боролася з ворогами на фронтах громадянської війни, боярська Румунія, підтримана німецькими, англо-французькими і американськими імперіалістами, взимку 1918 року захопила Бессарабію. Німецькі куркулі-колоністи та місцеві білогвардійці створили в Тарутиному збройний загін з 60 чоловік, який став опорою румунських загарбників. Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів окупанти розігнали. Так, у наказі, виданому наприкінці січня 1918 року заступником коменданта окупаційної армії в Тарутиному, зазначалося: «Доводжу до відома всіх, що віднині не існує інших властей у Тарутиному, крім волосної земської управи, яка одна визнана й наділена владою румунською армією. Всі комітети, Ради, які існували до цього часу, припиняють свої дії і свої справи. Хто не підкориться цьому наказові, буде заарештований. Хто спробує втекти або сховатись, не здавши справ, сім’я того буде заарештованою». Почались арешти комуністів. Голова Ради Й. М. Салтанов змушенй був виїхати до Одеси, де продовжував боротьбу за владу Рад.
Відновилися капіталістичні порядки. До рук місцевої буржуазії знову потрапили всі промислові підприємства, пивоварний і цегельний заводи, фабрика металевих виробів тощо. На селі з’явилось багато торговців та дрібних спекулянтів: 17 бакалійників, 6 власників харчевень, 18 шинкарів, 6 хліботорговий, 13 торговців залізо-скоб’яними товарами, 9 — галантереєю, 19 — мануфактурою, 6 — шкіряними виробами. Тут також було близько 160 столярів, шевців, кравців, хутровиків та інших ремісників.
Найкращі землі знову потрапили до рук колоністів. Лише 49 найбагатшим сім’ям німецьких колоністів належало 1997 десятин орної землі. Румуно-боярський уряд намагався використати їх у своїх загарбницьких цілях. З цією метою Тарутине перетворилось на опорний пункт боярської Румунії на півдні Бессарабії. В приватній друкарні почала виходити німецькою мовою реакційна газета «Німецька газета в Бессарабії».
Життя трудящих в роки окупації стало ще гіршим, ніж за царизму. Колишній робітник фабрики металевих виробів (належала німцю-колоністу Рудольфу Ланге) І. Є. Запша згадував: «Тяжко жилось нам за румунів. Працювати доводилось багато. Робили і вдень, і вночі. Житлові умови були також надзвичайно погані. Хорошу квартиру можна було найняти за 600—700 леїв на місяць, у той час, як середня плата робітника дорівнювала 40 леям на день. Тому сім’ї робітників тулились у землянках. Ми жили в маленькому вологому і темному приміщенні. Моя дружина працювала пралею в багатих німців. Через важку працю вона передчасно стала інвалідом». Селяни були обкладені різними державними податками. За несвоєчасну сплату їх часто піддавали тілесним покаранням або заарештовували. Особливо дикі розправи над селянами чинили каральні експедиції, котрі прибували для стягнення податків. Нестерпні умови життя примушували робітників і селян залишати рідні місця і переходити за Дністер на територію Радянської України, де їх зустрічали як рідних братів.
Та марно силкувались румунські окупанти силою зупинити революційний рух за відновлення Радянської влади. Він охоплював усе нові й нові райони Бессарабії. На початку 1933 року в Тарутиному, Бендерах і Чадир-Лунге поширювалась комуністична література, що закликала до боротьби з поневолювачами. У зв’язку з цим були заарештовані й ув’язнені К. Кононов, Ш. Браїловський, Я. Сакин, М. Андреев, С. Торик, П. Гройсман, Б. Клоц, М. Матвієнко та інші активні борці за визволення рідного краю — всього 24 чоловіка.
Прихід до влади в Німеччині фашистів позначився і на суспільно-політичному житті Румунії і Бессарабії. Готуючись до нових завоювань, гітлерівська Німеччина почала переговори з боярською Румунією про воєнний союз. Нацисти встановили «опіку» над німецьким населенням Тарутиного та інших німецьких колоній Бессарабії з метою створення тут фашистських організацій. У самому Тарутиному існував навіть центр, очолюваний спеціально надісланим з Берліна резидентом, що керував усіма фашистськими організаціями в німецьких колоніях Бессарабії.
У зв’язку із загрозою фашистського поневолення в жовтні 1938 року в людних місцях Тарутиного поширювалися рукописні антифашистські листівки, які закликали населення рішуче боротися проти фашизму. В одній із таких листівок писалось: «Товариші, єднайтесь для повалення фашизму і війни, встановлення миру, свободи і справедливості. Хай живе союз молоді — комсомол!».
Після возз’єднання Бессарабії з Союзом Радянських Соціалістичних Республік (28 червня 1940 року) трудящі Тарутиного обрали свій орган влади — сільську Раду депутатів трудящих. Головою сільради обрали В. І. Тутлова. Влітку 1940 року німці-колоністи виїхали до Німеччини, а в Тарутине прибуло близько 800 сімей переселенців із села Малої Русави Вінницької області.
Швидкими темпами розвивались економіка і культура села.
В грудні 1940 року під керівництвом партійної організації тут створено 3 колгоспи: «Вільна праця», ім. Леніна і «7-й конгрес Комінтерну». Від держави артілі одержали сівалки, трактори, 150 коней, 270 голів великої рогатої худоби, 426 овець тощо.
Завдяки цій допомозі відновили роботу і націоналізовані промислові підприємства: фабрики — суконно-ткацька і металевих виробів, артіль трикотажних виробів, бондарно-столярні майстерні, 6 парових млинів. Стали до ладу маслозавод, олійниця, крупорушка. Відкрито лікарню на 75 ліжок і пологовий будинок. У 1940 році вперше в історії Тарутиного почали працювати дитячі ясла. У вересні 1940 року в селі відкрилися початкова і неповна середня школи, педагогічний технікум.
Великим святом для тарутинців стало 12 січня 1941 року, коли вони вперше взяли участь у виборах до Верховної Ради СРСР і УРСР. Виборці Тарутиного віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
Віроломний напад фашистської Німеччини порушив мирну працю тарутинців. 22 липня 1941 року на землі Тарутиного ступив кований чобіт окупантів. Гітлерівці створили в селі табір для військовополонених, всіляко знущалися з них, вбивали.
Серед загиблих було 11 тарутинців.
Фашисти пограбували промислові підпрйємства і колгоспи.
Вони забрали 300 корів, 200 свиней і 500 овець, а майно, яке не могли вивезти, зіпсували: спалили фабрику металевих виробів і суконну, 2 млини, близько тисячі господарських будівель тощо. Загальні збитки, завдані окупантами, становили 10 млн. карбованців.
Під нищівними ударами підрозділів 14-ї гвардійської Червонопрапорної механізованої бригади: кулеметної роти 2-го мотострілецького батальйону, танкового батальйону та інших фашистські окупанти відступили, і 22 серпня 1944 року Тарутине було визволено. Смертю хоробрих полягли 63 радянські воїни. На увічнення їх пам’яті в 1950 році в центрі тарутинського парку в День Перемоги встановлено пам’ятник.
Багато жителів Тарутиного було в рядах Червоної Армії. За мужність і відвагу, виявлені в боях за Батьківщину, чимало з них відзначено урядовими нагородами: Ю. Є. Михайленко, І, Т. Коробков та інші — усього понад 30 воїнів.
Після визволення трудящі обрали Тарутинську районну Раду депутатів трудящих. На початку вересня 1944 року відбулися районні збори комуністів, які обрали Тарутинський райком КП України. Спочатку районна партійна організація налічувала в своїх рядах лише 30 комуністів і 5 кандидатів у члени КПРС, комсомольська організація — 20 юнаків і дівчат.
24 вересня 1944 року в Тарутиному відбулися загальні партійні збори, які прийняли рішення мобілізувати трудящих на боротьбу за відбудову зруйнованого німецько-фашистськими загарбниками господарства. Під керівництвом партійної організації до 27-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі відремонтували районну лікарню, школу і приміщення торговельних організацій.
Відбудовуючи господарство, тарутинці разом з трудящими країни прагнули допомогти рідній Червоній Армії остаточно розгромити ворога. В серпні—вересні 1944 року вони зібрали з своїх особистих заощаджень 50 тис. карбованців.
Ще на початку 1945 року в умовах війни і в перші післявоєнні місяці партійна організація націлила тарутинців на відродження зруйнованого господарства. Не вистачало машин, коней, доводилося обробляти землю волами і коровами, не було насіння, добрив, робочих рук: майже кожна селянська родина втратила на війні чоловіка, сина, брата чи сестру. Немало повернулось інвалідами. Жінкам, підліткам
і літнім довелось виконувати важкі роботи. Проте й у цих умовах в 1945 році в селі відбудували 110 будинків, лазню, дитячий садок, відремонтували водопровід.
У центрі уваги партійних і радянських органів було відродження сільського господарства, що занепало під час гітлерівської окупації. 18 лютого 1946 року Тарутинська сільрада прийняла рішення про створення ініціативної групи з 15 чоловік, яка мала розробити заходи по організації і зміцненню колективного господарства. В березні 1946 року в селі було організовано колгосп ім. В. І. Леніна. Спочатку артіль мала 700 га орної землі та 18 овець.
У 1946 році через посуху загинули посіви. Партія і Уряд подали населенню всебічну допомогу. Колгосп одержав від держави на пільгових умовах необхідні сільськогосподарські машини, потрібний інвентар тощо. Технічне оснащення сприяло піднесенню культури сільськогосподарського виробництва, зростанню врожайності колгоспних ланів. Уже в 1947 році колгоспники артілі ім. В. І. Леніна зібрали з га по 22 цнт озимої пшениці, по 25 цнт — ярової і по 40 цнт — кукурудзи. До колгоспу вступали інші селянські родини.
У 1948 році за вирощений урожай — по 23 цнт зернових з га на площі 1,2 тис. га — урядовими нагородами відзначено 7 чоловік, у т. ч. ланкових П. Шевченко і У. Кельбас — орденом Трудового Червоного Прапора. З кожним роком гоподарство зростало й міцніло. 10 травня 1957 року артіль ім. Леніна реорганізували у 3-є відділення радгоспу «Бессарабський», 1-е і 2-е відділення якого були розташовані на території Підгорнянської сільради. За радгоспом закріпили 10 911 га землі, в т. ч. 9843 га сільськогосподарських угідь, з яких 7078 га орної землі, 27 га — сіножатей і 2032 га луків.
Третє відділення радгоспу, що розмістилося в Тарутиному, має 4056 га сільськогосподарських угідь. З них — 2561 га під зерновими культурами, 170 га — під виноградниками, 85 га — під садами, 17 га — під городами. Головний господарський напрямок радгоспу — м’ясо-молочне тваринництво.
В 1960 році радгосп «Бессарабський» по виробництву зерна зайняв друге місце в районі, одержавши по 25,9 цнт зернових з га. Наступного року на площі 1960 га зібрано по 50,4 цнт кукурудзи з га і на площі 1,2 тис. га — по 25,5 цнт озимої пшениці. Значних результатів у праці добились тарутинські тваринники, що відгодували і здали державі понад план тисячу голів свиней. Так, свинар Н. Бахов відгодував і здав державі 2,7 тис. свиней (кожна вагою до 1 цнт) при плані 1,5 тис. голів. Крім розвитку тваринництва, в 3-му відділенні радгоспу щорічно одержують по 5 цнт цінних коконів шовкопряда.
За успіхи, досягнуті у вирощуванні зернових і відгодівлі тварин, у 1961 році радгоспові вручили перехідний Червоний прапор Головного управління радгоспів і республіканської Ради професійних спілок. З 1962 року радгосп «Бессарабський» став опорно-показовим господарством всього Тарутинського району.
В останні роки семирічки (1963—1965 рр.) робітники радгоспу здобули нові перемоги. Якщо в 1963 році в господарстві на 100 га виробили 53,2 цнт м’яса і 205 цнт молока, то в 1965 році відповідно — 75,6 і 244. У 1966 році у 3-му відділенні радгоспу одержали по 97 цнт м’яса і по 284 цнт молока на 100 га угідь.
У 1963—1966 рр. середній урожай озимої пшениці становив по 30 цнт та кукурудзи по 46—48 цнт з га. За успіхи в збільшенні виробництва і заготівель зернових та кормових культур, зразкову організацію праці директорові радгоспу Т. В. Буркацькому в червні 1966 року присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а доярок А. Ю. Лисак і Н. Г. Дячук нагороджено медаллю «За трудову доблесть».
Досягнення радгоспу і, зокрема 3-го відділення, стали можливими завдяки енергійній, повсякденній діяльності партійної організації, що об’єднує 18 комуністів. Особливо широкого розмаху набуло соціалістичне змагання після XXIII з’їзду КПРС. Радгосп «Бессарабський» вийшов переможцем у соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він нагороджений пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
У Тарутиному є ряд промислових підприємств, на яких зайнято 400 робітників і службовців. Найбільшим з них є виноробний завод, що працює на місцевій сільськогосподарській сировині. Тут виготовляється вино, снирт-сирець, виннокам’яна кислота тощо. Щороку робітники заводу перевиконують виробничі плани. Рік у рік збільшується випуск продукції заводу. Якщо в 1954 році завод виробив продукції на 628 тис. крб., то в 1966 році — на 5424 тис. крб. В основі успіху заводського колективу лежить правильна організація і свідоме ставлення до праці, механізація виробництва. Коли в 1954 році завод переробляв за рік лише 350 тонн продукції, то в 1966 році він став переробляти до 7,5 тис. тонн на рік.
Десятки робітників заводу щомісяця перевиконують свої виробничі плани. В 1966 році за високі виробничі показники найстарішого робітника заводу І. Г. Пенкова нагороджено Медаллю «За трудову доблесть».
Немалі прибутки дає державі Тарутинський маслозавод, що виробляє вершкове масло, бринзу, сир, простоквашу, козеїн, сметану, морозиво. Тут діє потокова лінія, продуктивність якої становить 700 кг вершкового масла на годину. За семирічку завод значно поліпшив свою роботу. Завдяки злагодженості всіх виробничих процесів і механізації основних галузей виробництва колектив заводу виконує виробничі плани на 150—160 процентів.
Значну науково-дослідницьку роботу тут провадить лабораторія державної насіннєвої інспекції.
Тарутинський побутовий комбінат за своїм профілем досить різноманітний. До його складу входять 57 побутових пунктів, розташованих у різних селах району, з них 10 — у самому Тарутиному. Тут працюють трикотажний, слюсарний, столярний і взуттєвий цехи, майстерня індивідуального пошиття і ремонту одягу, харчовий комбінат, пекарня тощо.
За роки Радянської влади докорінно змінився вигляд Тарутиного. Тут збудовано двоповерховий універмаг, книгарню, магазини культтоварів і меблів, комісійний, літнє кафе, стадіон, готель, водопровід.
Для робітників радгоспу збудовано двоповерхові Житлові будинки. Широкого розмаху набуло індивідуальне житлове будівництво. Лише за роки семирічки збудовано понад 60 будинків. Малята виховуються в дитячих садках і яслах.
З 1963 року підприємства, установи і жителі Тарутиного повністю забезпечуються електроенергією, яка надходить від Дубоссарської ГЕС.
За роки Радянської влади в Тарутиному добре налагоджено медичне обслуговування населення. До 1940 року тут було всього 9 лікарів і 5 акушерок. Лікарня на 13 ліжок містилась у старому будинку в 4 невеличких кімнатах. Тепер у Тарутиному працюють 22 лікарі, 7 фельдшерів, 7 акушерок, 43 медичні сестри. В селищі є районна лікарня на 135 ліжок, поліклініка, аптека.
Повністю ліквідовано неписьменність. Тут є 2 середні школи, в т. ч. заочна. В 1967 році відкрито музичну семирічну школу. До послуг населення — дві бібліотеки: для дорослих і дітей. Бібліотека для дорослих має 1850 постійних абонентів, дитяча — майже 1,4 тис. Мешканці Тарутиного щорічно передплачують близько 4 тис. прим, різних газет і журналів.
Корінні зміни відбулися за роки Радянської влади і в справі підготовки кваліфікованих кадрів. Якщо до 1940 року в селищі було 9—10 чол. з вищою освітою, то зараз тут працює понад 100 спеціалістів з вищою і понад 500 — з середньою спеціальною та загальною освітою.
Тарутине повністю радіофіковане, тут є ретрансляційна станція, 2 кінотеатри — зимовий і літній, 2 кіноустановки — в Будинку піонерів і в Будинку культури.
Трудящі Тарутиного і, зокрема молодь, охоплені різними формами культурно-масової роботи. Будинок культури перетворився на своєрідний центр розвитку народного самодіяльного мистецтва. Тут працюють драматичний, хоровий, хореографічний, музичний та інші гуртки. їх учасники часто виступають з концертами, що присвячуються знаменним датам, та на вечорах відпочинку. На обласному і республіканському оглядах художньої самодіяльності в 1967 році тарутинці зайняли одне з перших місць.
Рік у рік селище прикрашається, стає наряднішим. На вулицях висаджено тисячі декоративних і фруктових дерев. Центральні вулиці асфальтуються, обновлюються і розширюються парки і майданчики для відпочинку. Школярі проводять своє дозвілля в Будинку піонерів.
Велику роль у господарському і культурному житті Тарутиного відіграють партійні організації селища, які налічують у своїх рядах понад 200 комуністів. Під їх керівництвом трудящі Тарутиного разом з усім радянським народом борються за перетворення в життя історичних рішень, накреслених XXIII з’їздом КПРС.
О. С. РОДІЧЕВ