Татарбунари, Татарбунарський район, Одеська область
Татарбунари — селище міського типу, центр однойменного району. Розташовані понад річкою Когильником, що впадає в озеро Сасик, за 165 км від Одеси. До найближчої залізничної станції Сарата (на лінії Одеса— Ізмаїл) — 24 км. Сполучені з обласним центром шосейним шляхом. Населення — 9,3 тис. чоловік.
На території Татарбунар і в околицях виявлені залишки поселень і курганні поховання доби бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.), скіфські поховання (V—IV століття до н. е.) та поселення черняхівської культури (II—V століття н. е.).
У другій половині першого тисячоліття н. е. територія між Дністром і Дунаєм була заселена осілими слов’янськими племенами, які згодом ввійшли до складу Київської Русі. Крім того, на цих землях кочували печеніги й половці. Деякі дослідники схильні вважати, що саме на місці Татарбунар містилася резиденція половецьких ханів, яка називалася Карабуна.
Після нашестя на Русь монголо-татарських завойовників в цій місцевості, багатій пасовиськами, кочували татарські орди. Згодом територію, де розташовані Татарбунари, вони перетворили на місце складання здобичі, награбованої під час набігів на сусідні землі.
Сама назва Татарбунари (Татар-Бунари) татарського походження, що означає колодязь або джерело (звідси витікає багато джерел). З’явилася вона не раніше XVI століття.
В 1770 році турки спорудили тут чимало будівель. На початку XIX століття на території Татарбунар ще зберігалися руїни кам’яних бань та фундаменти мечетей, а на правому березі річки Когильника височів замок, що мав квадратну форму. Його камінні стіни, завдовжки 24 сажні кожна, були подвійні, з чотирма наріжними баштами.
Під час російсько-турецьких воєн 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Татарбунари перебували під владою Росії і заселялися українцями та росіянами. Значно збільшилась кількість населення в 1804—1805 рр., коли задунайські запорожці одержали дозвіл селитися «по ордах татарських» в Акермансьйій і Кілійській округах. У вересні 1807 року кошовий Задунайської Січі переніс сюди на деякий час навіть свою резиденцію. 1809 року село віднесено до рангу міст.
Після остаточного визволення Татарбунар (в результаті війни 1806—1812 рр.) з-під панування турків та їхніх васалів тут містився гарнізон російських військ, яким командував талановитий генерал-лейтенант, згодом прославлений герой Вітчизняної війни 1812 року — М. І. Платов. Тоді ж у Татарбунарах перебував і великий російський полководець М. І. Кутузов.
З 1812 року слідом за задунайськими запорожцями тут поселялися і відставні солдати російської армії, яких наділяли землею. Першими з них були Нежибірський, Максис, Лазарев. їх іменами й досі називаються частини селища. Крім того, тут поселилося чимало й болгар. У 1822 році вони переселились на спеціально відведені для них землі. Населення швидко збільшувалося за рахунок втікачів з України і Росії, які, рятуючись від кріпацького гніту, зупинялись у цій місцевості.
В документах за 1823 рік Татарбунари згадуються як державне поселення з казенними землями навколо. Проте такі поміщики, як Буртов, Бутучок і Сакаран, що жили в Ізмаїлі, мали тут по 2,5 —3 тис. десятин землі.
В 1854 році в містечку, де налічувалося 2 тис. жителів, були бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква, синагога. В кам’яних будинках, споруджених у 1818 році, містилося волосне управління і парафіяльне училище для хлопчиків.
По закінченню Кримської війни, з 1856 року, поблизу Татарбунар проходив кордон Росії з Румунією. В містечку розмістились митниця та карантинні застави, через які тільки в 1869 році було перевезено на 71 225 крб. товарів у Росію і на 137 475 крб. за кордон. Експортували переважно худобу, зерно, бавовняні тканини, вироби з льону та конопель.
У 1885 році в містечку налічувалося 413 дворів, в яких мешкало 2685 жителів. Тут була поштова станція, щонеділі збиралися базари. Згодом кількість населення значно збільшилась і в 1904 році становила 6 тис. чол. Більшість мешканців займалася хліборобством і тваринництвом. Частина працювала на суконній фабриці, в каменоломнях.
На початку XX століття в Татарбунарах процес класового розшарування серед населення прискорився. Збільшується кількість малоземельних і безземельних селян. Так, у 1906 році тут тільки безземельних сімей налічувалось 3005. За мізерну плату вони від зорі до зорі гнули спину в куркульських господарствах. Не кращою була доля робітників суконної фабрики, де працювали по 12—14 годин на добу, постійно зазнаючи знущань господаря або його прислужників.
Переважна більшість населення тулилася в маленьких хатах (бурдейках), зліплених із саману. Хоч у Татарбунарах були кам’яні кар’єри, бідні селяни не мали змоги купити каменю для спорудження жител. Одягались вони здебільшого в домоткані вироби, незмінним взуттям були солом’яні постоли, і лише в свято — шкіряні.
Соціальне гноблення не давало можливості бідноті вчити своїх дітей. Хоч у 1904 році в Татарбунарах діяло 3 початкові навчальні заклади — двокласне і жіноче училища, церковнопарафіяльна школа — відвідували їх 350 дітей, здебільшого багатих батьків. Утримання навчальних закладів майже повністю перекладалося на місцеве населення. Коли приміщення двокласного училища завалилося і населення було неспроможне побудувати нове, в 1905 році його закрили зовсім.
Не в кращому стані перебувала справа з лікарською допомогою. В кінці XIX — на початку XX століть у містечку працював один лікар.
Революційні події 1905 року, особливо на півдні України — в Одесі, Миколаєві та інших містах, сприяли організованій боротьбі селян проти гнобителів. У грудні 1905 року в Татарбунарах відбувся з’їзд селян Південної Бессарабії, який прийняв рішення про приєднання до Всеросійської селянської спілки.
Значний вплив на розгортання революційної боротьби мав створений у 1906 році підпільний партійний комітет. Він провадив агітаційну роботу серед населення, випускав листівки, організовував масові виступи проти самодержавства. З 1906 року в містечку регулярно влаштовувались маївки. Здебільшого вони проходили на північно-західній околиці. Люди збиралися невеликими групами. До кожної з них був прикріплений один з членів підпільного партійного комітету. Групою молоді керував .0. Павленко, серед дівчат провадила роботу Є. Платонова, або, як її звали, Дуня. З селянами працював батрак М. Лісовий. Учасники маївок вітали один одного, відгинаючи лівий лацкан піджака, під яким була прикріплена червона стрічка.
Боротьба трудящих Татарбунар набрала гострих форм під час проведення столи-пінської аграрної реформи. Так, у листопаді 1911 року комісія, що нарізала землю куркулям, під тиском революційно настроєних селян кілька разів припиняла роботу. Зрештою справа дійшла до відкритого виступу. Незважаючи на поголовні арешти, штрафи та безчинства місцевої влади, повсталі продовжували чинити опір, вступали в сутички з поліцією. Селяни-общинники підпалювали садиби куркулів, заорювали межі. Тоді в містечко було викликано загін поліції. У відповідь на це селяни зібралися на сільську сходку і заявили, що відмовляються переселятися на відруби, виходити з общини. Тут же поліція багатьох заарештувала, на інших наклала штрафи, але свого не добилась.
Заворушення селян тривали і в 1912 році. В січні 1914 року вони відмовилися охороняти поштово-телеграфну контору і винну крамницю, що належали казні, виділяти посланців у розпорядження урядника та чергових десяцьких становому приставу. Знову розпочалося розслідування в департаменті поліції, після чого ЗО чоловік було заарештовано і справу на них передано до суду.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції боротьба селян в Татарбунарах загострилася. Станового пристава, його помічника, урядника, письмоводителя і весь склад старого волосного управління за постановою місцевого суду було заарештовано, викрито їх кримінальні злочини по службі. На сходці відбулися вибори волосного комітету.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції з Одеси в село приїхав більшовик.(ім’я його залишилось невідомим) і сформував з селян-бідняків бойовий загін. На зборах загону посланець розповів про події в Петрограді, закликав до боротьби за встановлення влади Рад. Загін, утворений в Татарбунарах, конфіскував поміщицькі маєтки, обмежив володіння церкви, роздав безземельним селянам землю.
Спираючись на безземельних і селян-бідняків, татарбунарські революціонери допомагали встановленню і зміцненню Радянської влади на півдні Бессарабії. Коли стало відомо, що «Сфатул-Церій» готує зраду, а частина губернського з’їзду в Кишиневі сліпо плентається за ним, татарбунарці виявили недовір’я першому делегатові і від волості послали на з’їзд нового делегата. Прибувши в Кишинів, він від імені трудящих Татарбунарської волості засудив зрадницьку позицію «Сфатул-Церія» і губернського з’їзду.
Скориставшись винятково важким становищем молодої Радянської держави, боярська Румунія в січні 1918 року почала окупацію Бессарабії. Трудящі Татарбунар готували рішучу відсіч загарбникам. Молодь організувала бойовий загін, який взяв охорону села в свої руки. Коли наблизились окупанти, розпочалися великі бої, які тривали з кінця січня до початку березня 1918 року. Зламати опір революційних сил окупанти змогли лин& за допомогою німецько-австрійських військ. 5 березня боярська Румунія впустила їх у Бессарабію, звідки вони пішли на Одесу.
Настали важкі роки румуно-боярського панування. Спочатку окупанти намагалися відновити поміщицьке землеволодіння звичайним розпорядженням. Коли це стало неможливим, румунський уряд розпочав т. зв. земельну реформу, яка проводилась з 1918 по 1924 рік. Процес обезземелення селян тривав і після реформи. Не кожний міг викупити землю, оскільки на неї встановлювалася висока ціна. До того ж румунський уряд замість обіцяних 40 років розстрочки вирішив зібрати гроші за 5 років. Крім викупних сум, селяни змушені були сплачувати великі податки — 800 лей з душі, що становили пересічно 4 тис. лей на селянський двір. Щоб розрахуватися з боргами, багатьом государствам доводилося спродувати свої наділи. Цим, звичайно, користалися багатії, скуповуючи землю за дешеву ціну. В результаті реформи румунські бояри і куркулі захопили в Татарбунарах 50 проц. землі.
Розорювалося селянство і від того, що не мало де збувати продукцію, оскільки Татарбунари були відірвані від традиційних базарів Одеси та інших міст на сході. Стало типовим явищем, коли в селянина, що не мав чим сплатити податки, перцептори (збирачі податей) забирали майно і худобу. Не було худоби — виймали вікна й двері. Розпродаж майна (перцепція) відбувався під барабанний бій.
Румунські бояри проводили шовіністичну політику і в галузі освіти. Російська, українська та інші мови були заборонені. Викладання в чотирикласній школі велось лише румунською мовою. Вчителі, що не прийняли румунського підданства, і ті, хто не знав румунської мови, звільнялись з роботи. В усіх державних установах російська й українська мови також заборонялися. Навіть на вулиці невільно було розмовляти рідною мовою, співати пісні.
Вкрай незадовільним було медичне обслуговування. В містечку, як і раніше, працював один лікар. Ліки й лікарська допомога були платні. Операція тяжко хворого коштувала 20—ЗО тис. лей. Одна таблетка аспірину коштувала 8 лей, каплі від болю серця — 120 лей. Особливо великою була смертність серед дітей. Так, на кожну тисячу новонароджених в ранньому віці вмирало 246.
Трудове населення ставало на боротьбу проти окупантів, боролося за возз’єднання з Радянською батьківщиною. Відважні месники робили наскоки на поміщицькі маєтки, жандармські пости. У 1921 році, вивівши з ладу телефонний і телеграфний зв’язок, вони напали на татарбунарський жандармський пост. У 1922 році селянський загін розгромив маєтки поміщиків у Миколаївці і Бургуджі, млин і електростанції в Татарбунарах, що належали капіталістові Хаману.
В 1921—1923 рр. більш як у ЗО селах півдня Бессарабії виникли підпільні революційні організації. Загальне керівництво ними зосереджувалось в Ізмаїльській підпільній організації, яку очолював А. І. Клюшников (Клушников, Клужников, Ключников, Ненін). Оскільки в Ізмаїлі було багато агентів сигуранци і жандармів, наприкінці 1922 — початку 1923 рр. підпільники перемістили керівний центр до Татарбунар. А. І Клюшников і У. М. Батищев (Алмазов) організували в Татарбу-нарах підпільний революційний комітет. На початку 1924 року керована А. I. Клюшниковим організація налічувала 100 чоловік. Його найближчими помічниками стали У. М. Батищев, наймит Ф. А. Коваль, теслярі з Татарбунар Ф. В. Вальц, що був учасником повстання на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 року, і А. Л. Осадчук. Всі вони брали участь у повстанні чорноморських моряків під керівництвом лейтенанта Шмідта, за що відбували каторгу в Сибіру. Після перемоги Жовтневої революції вони повернулись у рідні краї і активно включились у боротьбу за перемогу Радянської влади.
Революціонери готували населення до збройного повстання, щоб вигнати загарбників з рідної землі, знищити соціальний і національний гніт та возз’єднати Бессарабію з Союзом Радянських Соціалістичних Республік. У Татарбунарах та інших селах революційні комітети створювали молодіжні бойові загони, заготовляли зброю, боєприпаси. Для загального керівництва повстанням був створений робітничо-селянський комітет Бессарабії по боротьбі з румунськими окупантами.
14 вересня 1924 року в Татарбунарах на квартирі У. М. Батищева відбулась нарада керівників революційних організацій навколишніх сіл. 15 вересня проходила друга нарада. В ній взяли участь організатори революційного комітету в Татарбунарах — У. М. Батищев, К. Назаренко, О. Павленко (він же Добровольський), М. Лісовий, Г. Черненко (Мудрий), Кольцов і Л. Цуркан (голова ревкому в селі Нерушаї). Передбачалося, що слідом за повстанням у Татарбунарах виступлять усі села півдня Бессарабії.
Повстання почалось о 5 годині ранку 16 вересня 1924 року. Вже о 9 годині всі адміністративні установи були взяті повстанцями. На мітингу, що відбувся об 11 годині ранку на площі перед будинком примарії, А І. Клюшников звернувся до присутніх з палкою промовою, в якій заявив, що Бессарабія проголошується Радянською республікою. Після мітингу утворено керівний орган Радянської влади — революційний комітет, до якого ввійшли А. І. Клюшников (голова ревкому), Л. Цуркан, У. М. Батищев, Кольцов, F. Черненко і М. Лісовий. Одночасно Кольцов, Г. Черненко і М. Лісовий призначалися командирами бойових загонів, що направлялися на допомогу повстанцям інших сіл.
Ревком приступив до негайного проведення в життя революційних заходів. Першим з них було звільнення арештованих румунською жандармерією. Потім повстанці роззброїли воєнізовану охорону і захопили суконну фабрику Єсена. Для підтримки і захисту революційного порядку повсюдно посилили варту. Для потреб загонів за вказівкою ревкому в поштовому відділенні і фінансовому управлінні були вилучені всі наявні гроші. Колишньому помічникові примаря наказано дати в розпорядження ревкому 50 підвід для перевезення добровольців та окремо 50 осідланих коней для кавалерійського загону. Групам повстанців на чолі з У. М. Батищевим і М. Лісовим ревком доручив негайно вилучити всю наявну зброю в установах і в куркулів.
Повстання на півдні Бессарабії налякало не лише місцеву румунську адміністрацію, але й румунський королівський уряд, який розумів, що досить однієї іскри, щоб революційне полум’я охопило всю країну. На південь Бессарабії перекидалися регулярні війська, підходили військові кораблі дунайської флотилії та з Чорного моря. З села Чічми і станції Сарата 17 вересня 1924 року почався наступ королівських військ. Зав’язалися кровопролитні бої. Погано озброєні повстанці з великими втратами відходили до Татарбунар. Біля татарбунарського мосту був смертельно поранений один з керівників повстання Кольцов. Вночі румунські війська оточили Татарбунари. Знесилені попередніми боями, під час яких була втрачена майже половина особового складу, повстанці продовжували героїчно відбивати жорстокі атаки. Коли ж кінчились боєприпаси і триматися далі стало неможливо, вони невеликими групами почали виходити з вогняного кільця. 60 повстанців прорвали вороже оточення в північно-західному напрямі, але там знову потрапили в засаду і були взяті в полон. Лише 100 чоловік на чолі з А. І. Клюшниковим прорвалися на південь. Решта повстанців, яка не могла вийти з оточення, продовжувала бій. Опівдні 18 вересня 1924 року Татарбунари захопили королівські війська. Щоб поповнити свої сили, в ніч з 19 на 20 вересня група А. І. Клюшникова з боями пробивалася в район Галілешти — Жебріяни, сподіваючись на приєднання повсталих селян в цій місцевості. Однак повстанці потрапили в засаду. Зав’язався бій, в якому А. І. Клюшников загинув, а більшість його товаришів були взяті в полон. 22 вересня 1924 року повстання було остаточно придушене.
Почався дикий терор, особливо в Татарбунарах. Жандарми наказали всім жителям стати в два ряди і за вказівкою куркулів відводили в бік учасників повстання і тут же розстрілювали або били до смерті. В перший день у дворі церкви було розстріляно понад 100 повстанців. 150 заарештованих селян жандарми замкнули в льоху, де більшість з них до ранку задихнулась.
Урядова комісія на чолі з Татареску та Інкульцем, послана в Південну Бессарабію для придушення визвольної боротьби, ще більш посилила терор і встановила справжній стан облоги. Містечко Татарбунари окупанти перейменували в Татарешти. На завершення кривавих репресій румунський уряд готував великий судовий процес над учасниками повстання. Під час слідства, розпочатого в жовтні 1924 року, з 500 заарештованих і ув’язнених у тюрмах до суду дожило тільки 400, інші померли від хвороб і катувань. 25 серпня 1925 року розпочався суд. Увесь процес був проведений без дотримання будь-яких бодай елементарних правил законності.
Проти свавілля, що творилось на суді, і на захист бессарабських селян виступила Комуністична партія Румунії. В опублікованому маніфесті вона викривала жахливе економічне становище трудового народу, засуджувала політичне і національне гноблення, виступила проти кривавого терору, запровадженого в країні румунською буржуазією і поміщиками. На захист обвинувачених піднялась вся прогресивна громадськість світу. Міжнародна організація допомоги революціонерам (МОДР) і товариства бессарабців у Радянському Союзі та інших країнах провели ряд мітингів і демонстрацій протесту проти боярської сваволі. На мітингу, що відбувся 20 серпня 1925 року в Одесі, зібралось понад 15 тис. чол. Адвокати і журналісти ряду країн, що були присутні на процесі, публікували в газетах викривальні статті, памфлети. На захист знедолених підняв свій голос Анрі Барбюс, який також був на процесі.
Енергійні протести світової громадськості примусили королівський уряд дещо пом’якшити вирок татарбунарцям. Після дводенної наради 2 грудня 1925 року військовий трибунал оголосив вирок. «Винними» визнавались 85 чоловік. З них на довічну каторгу засуджено У. М. Батищева, до каторжних робіт від 15 до 5 років, з наступним позбавленням громадянських прав — 22 чоловіка, до тюремного ув’язнення до 5 років і менше — 62 чоловіка. 194 чоловіка трибунал змушений був звільнити. Решту, 68 чоловік, судили заочно вже в 1926 році.
Татарбунарське повстання, в якому взяло участь понад 6 тис. селян, ремісників і дрібних службовців, було одним з найбільших повстань за весь 22-річний період румунської окупації. Воно охопило майже всю Південну Бессарабію і значною мірою вплинуло на розвиток визвольної боротьби трудящих краю проти колонізаторів у наступні роки.
Незважаючи на розгром повстання, в 1927 році в Татарбунарах відновила свою діяльність комсомольська організація. Комсомольці відзначали 1-е Травня, друкували листівки, в яких закликали населення до боротьби проти загарбників. Керував організацією О. Павленко (Добровольський). Членами її були сини У. М. Батищева — Михайло та Іван, також Й. Самійленко, К. Лісний. 25 червня 1929 року комсомольська організація була розкрита. Проте невдовзі вона знову поновила свою діяльність, секретарем обрали С. Бойченка.
У 1934 році в Татарбунарах утворився волосний партійний комітет. Його секретарем став І. Д. Сорочан. В першому засіданні взяли участь учасники Татарбунарського повстання, що повернулися із заслання,— безстрашний підпільник І. Галузинський (загинув у 1940 році в тюрмі Дофтані), П. Коваленко, П. Швець, а також Г. Буновський, К. Чумаченко, І. Семенюк, І. Здоровий, І. Гуслистий і редактор підпільної комуністичної газети «Робітничо-селянська правда» К. Сирбов. До осені волпартком створив у селах 24 осередки.
Партійна і комсомольська організації спрямовували роботу підпілля, яке мало постійний зв’язок з Акерманською партійною організацією. Одночасно вживалися заходи для налагодження тісних зв’язків з масами.
З цією метою за рішенням партійного підпілля І. Семенюк і П. Мардар придбали друкарську машинку. В одній з печер каменоломень, куди був лаз з городу Г. Іванченка, була устаткована підпільна друкарня.
Партійно-комсомольське підпілля відгукувалося на всі події в селі. Так, похорони наймита, замученого непосильною працею і нелюдськими умовами життя у німця Густава, вони перетворили на демонстрацію, спрямовану проти гнобителів. У 1935 році комсомольці організували виступ кількох сотень трудящих перед примарією на знак протесту проти знущання жандармів над двома юнаками. Шеф жандармів змушений був прилюдно пообіцяти, що винуватці будуть покарані. Комсомольці В. Сорочан, І. Семенюк, К. Чумаченко і Г. Іванченко організували в квітні 1935 року страйк, в якому взяли участь 400 робітників, що прокладали дорогу Акерман — Арциз — Татарбунари. Вимоги робітників про підвищення заробітної плати були задоволені. Напередодні 1-го Травня комсомольці вночі знесли пам’ятник якомусь жандармському чину, а на могилі героїв Татарбунарського повстання поставили червоні прапори. 1-го Травня вони пройшли центральною вулицею з піснею «Смело, товарищи, в ногу…». Потім на імпровізованій трибуні виступив з промовою В. Бойченко. Він вимагав заборони фізичного покарання, відстоював право трудящих розмовляти рідною мовою, співати рідних пісень. Жандарми розігнали демонстрантів. Однак революційна боротьба розвивалася й далі.
Наприкінці травня 1935 року жандарми натрапили на слід підпільників і багатьох заарештували. Маючи намір показати революціонерів шпигунами і диверсантами, уряд намагався вчинити гучний судовий процес. Проте рішучий протест трудящих всієї Румунії з вимогою звільнити політв’язнів примусив відмовитися від цього. І все ж заарештованих було засуджено у «справі 43-х». Це викликало нову хвилю обурення трудящих. Навіть вирок засудженим зачитали не в залі суду, а в тюрмі. Галузинський, Онуфрієнко, Руденко, Протопопов були позбавлені волі на 10 років, П. Швець, Михайло і Петро Коваленки та І. Д. Сорочан — на 5 років, В. Сорочан та І. Семенюк позбавлялися волі на 3 роки кожний.
Усі 22 роки, роки панування румунських бояр, трудящі Татарбунар боролися за визволення від окупації. Саме тому жандарми називали Татарбунари «проклятим селом», «більшовицьким кублом».
Та довгожданий час свободи настав. 28 червня 1940 року з великою радістю трудящі зустрічали своїх визволителів. Ініціаторами та організаторами відновлення Радянської влади стали учасники Татарбунарського повстання і революційного підпілля І. Д. Сорочан, І. Н. Чумаченко, У. М. Батищев та інші. У. М. Батищев був делегатом VII сесії Верховної Ради СРСР, яка прийняла 2 серпня 1940 року закон про возз’єднання Бессарабії з матір’ю Батьківщиною в єдиній державі.
Після визволення Татарбунари стали районним центром. Тут почали діяти районний комітет партії, райвиконком, сільська Рада депутатів трудящих. Головою сільради обрали І. Д. Сорочана. Сільрада розподілила між безземельними і малоземельними селянами поміщицьку землю, обмежила землеволодіння куркулів, провела націоналізацію банку і суконної фабрики. Комуністи знайомили трудящих з життям і соціалістичним будівництвом у Радянському Союзі, зокрема на Україні.
22 липня 1940 року в Татарбунарах організовано колгосп ім. Татарбунарського повстання, головою якого обрали В. О. Плотного. За артіллю закріпили ті землі, що раніше належали боярину Бурті. За допомогою МТС, створеної тут у 1940 році, колгоспники виростили добрий урожай. Однак зібрати його не змогли — на Країну Рад напали фашистська Німеччина і її сателіти, в т. ч. й королівська Румунія.
Почалася Велика Вітчизняна війна. Колгосп евакуював худобу і частину майна в Південно-Казахстанську область. Туди виїхав і У. М. Батищев. 23 липня 1941 року фашистські загарбники окупували Татарбунари й утворили тут концтабір, в який зігнали цивільних і військовополонених. 15 серпня 1941 року майже без зброї татарбунарці вступили в бій з добре озброєною фашистською охороною за визволення полонених. 118 патріотів полягли смертю хоробрих, але їх загибель врятувала життя 300 смертникам концтабору. Після цього фашисти жорстоко розправилися з селянами. Вони вбили учасників Татарбунарського повстання О. Назаренка і Софію Ільченко та інших.
Мужність і відданість Батьківщині виявив активний учасник Татарбунарського повстання Ф. А. Чуприна. Він переховував у себе двох радянських розвідниць з рацією — К. Пархоменко і Т. Коватєву. Коли фашисти оточили будинок і хотіли схопити їх, брат господаря Івась через потайний хід вивів дівчат у сад, а звідти — в степ. Фашисти увірвались у приміщення, але нічого і нікого там не знайшли. Тоді вони заарештували Федосія Антоновича і посадили в тюрму. Проте він звідти втік. Незважаючи на те, що за його будинком пильнувала поліція, Ф. А. Чуприна зумів винести з нього рацію і зброю, потім знайшов розвідниць і передав усе це їм.
Під могутніми ударами Червоної Армії фашистські загарбники відходили з тимчасово окупованих територій. 23 серпня 1944 року ворожі війська почали відступати з Білгорода-Дністровського через Татарбунари на Ізмаїл. Татарбунарський гарнізон румунських військ відходив на Арциз. В обозі йшли підводи з награбованим народним майном.
Обходячи ворога з півночі, наступала 5-а окрема мінометна мотострілецька бригада. На один день раніше до Татарбунар підійшла перша батарея 101-го мінометного полку 3-ї мінометної Свірської бригади під командуванням старшого лейтенанта І. М. Баринова. Помітивши відступаючого ворога, артилеристи влучним вогнем перетяли шлях. Отямившись, противник пішов у наступ. Сили були нерівні: кілька тисяч озброєних фашистів проти однієї батареї. Коли недалеко від пункту спостереження І. М. Баринов побачив ворожу батарею, що готувалася відкрити вогонь, він з шістьма бійцями підібрався до неї і знищив обслугу. Оволодівши батареєю, сміливці повернули гармати і вистріляли всі боєприпаси по ворожих колонах. Гітлерівці були зупинені. Лише через годину вони знову пішли в наступ, прориваючись до переправи. Радянські воїни шквальним вогнем зупинили наступ. 21 годину артилеристи билися з переважаючими силами ворога. Вони відбили 9 шалених атак, в кожній з яких брали участь близько 1000 фашистів. Коли кінчились боєприпаси, І. М. Баринов підняв бійців до рукопашного бою. В рядах радянських воїнів залишилось всього 9 чоловік. Гітлерівці увірвались в розташування радянської батареї. Тоді відважний командир кинувся до рації, що випадково уціліла, і викликав вогонь на себе. Через півгодини з півночі прорвалась 5-а мотострілецька бригада. Танки з ходу врізалися в колони ворога. За ними мчала мотопіхота. Шлях до відступу ворога був перетятий. Радянські воїни вступили в Татарбунари. Зав’язались вуличні бої. Особливо жорстокий бій точився на вулицях Саратській, Леніна, а також біля мосту через річку. Селяни на підводах підвозили боєприпаси, а І. Дениско і Ф. А. Чуприна пробили отвір у мурі, через який стріляли у ворожих солдатів.
24 серпня ворог тричі робив спробу вирватись з оточення, та дарма. Наступ бригади був такий стрімкий, що добратися до переправи йому не вдалося. Біля батареї І. М. Баринова залишилося понад 400 трупів ворожих солдат і офіцерів; уламки автомашин, возів тощо. На спотворених артилерійським вогнем брустверах лежали й тіла вбитих героїв — І. М. Баринова та його бойових товаришів. 24 серпня їх поховали в Татарбунарах у міському сквері. І. М. Баринову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Орденами і медалями посмертно нагороджені і його бойові друзі.
Кільце оточення замкнули воїни під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Зав’ялова. В татарбунарському котлі взято в полон 21 тис. ворожих солдат і офіцерів. 25 серпня Татарбунари були остаточно визволені від фашистських загарбників.
Німецько-румунські загарбники принесли багато страждань і горя радянським людям. За період окупації вони розстріляли в районі 700 мирних жителів, зруйнували понад 240 житлових будинків, вивезли устаткування суконної фабрики, олійні та виноробної і риболовецької артілей, каналізаційні і водопровідні труби, обладнання і машини МТС, вивели з ладу телеграфний і телефонний зв’язок, пошту, радіовузол, знищили клубне майно. Господарству артілі ім. Татарбунарського повстання заподіяно збитків на суму 3,5 млн. карбованців.
Населення з ентузіазмом взялося за відбудову народного господарства. У вересні 1944 року відновила роботу МТС. Сільська Рада повертала землі малоземельним і безземельним селянам.
Влітку 1945 року відновлено колгосп ім. Татарбунарського повстання та утворено ще 4 артілі: ім. Чапаева, «5 грудня», ім. Горького, ім. Пушкіна. Всі вони одержали допомогу від держави. Було виділено худобу, деякий реманент. Поповнювався тракторний парк MTС. Все ж відчувалась нестача техніки, робочої худоби тощо. Позначився на господарстві і неврожай 4946—1947 рр.
Незважаючи на труднощі, колгоспники самовіддано працювали, підвищували врожайність ланів. В артілях з’явились нові тваринницькі приміщення, виросло громадське поголів’я худоби.
В 1954 році всі колгоспи об’єдналися в артіль ім. Татарбунарського повстання. В липні 1955 року на заклик партії перейшов на роботу в укрупнений татарбунарський колгосп агроном за освітою В. 3. Тур. Він уміло сполучає керівництво господарством з громадською діяльністю. Його не раз обирали членом райкому та обкому партії, депутатом обласної Ради депутатів трудящих. Обласна партійна організація посилала В. 3. Тура делегатом XXIII з’їзду КПРС. Як агроном В. 3. Тур впровадив науково обгрунтовану систему хліборобства з використанням місцевих і мінеральних добрив. У колгоспі запроваджуються нові високоврожайні сорти пшениці, зокрема безоста-1, соняшник армавірський,- горох роменський. Посіви підживлюються аміачною водою, гіпсуються солонці.
В 1959 році в колгоспі було 5 комплексних бригад і 20 ланок, в яких працювало 3560 членів артілі.
В роки семирічки широко застосовувалися досягнення науки і техніки. Більше стали використовувати добрива. У 1964 році їх внесено в 20 разів більше, ніж у попередні роки. Внаслідок цього в 1965 році колгосп зібрав по 37,1 цнт зернових з га, зокрема, озимої пшениці — по 35,1 цнт з га на площі 5,4 тис. га, кукурудзи в зерні — по 43,7 цнт на площі 1084 га, соняшнику — по 23,8 цнт на площі 1666 га. Збільшилися прибутки від тваринництва. Виробництво м’яса за рік пересічно на 100 га становило 59,5 цнт, молока — 292,2 цнт, вовни — 1,3 цнт. Загальний прибуток артілі в 1965. році дорівнював 6,3 млн. крб., а неподільний фонд перевищував 5 млн. крб. Це дало можливість підвищити оплату праці колгоспників більше як у 5 раз. Крім того, з 1963 року запроваджено оплачувані відпустки на 24 робочі дні для тих, хто виробив по 300 людино-днів. Члени артілі безплатно лікуються в колгоспній грязелікарні.
Завдяки продуманому використанню земельних угідь в колгоспі значно підвищено врожайність зернових культур. Тут один раз в 3—4 роки провадиться глибока оранка на 40—45 см. За рахунок цього колгосп щороку одержує додатково 4—5 цнт зерна з гектара. Щороку спеціалісти колгоспу провадять десятки дослідів з різних питань агротехніки. Це дає змогу впроваджувати в конкретних умовах найбільш доцільні досягнення агротехніки не тільки в колгоспі в цілому, але й у бригаді. Одержані результати досить переконливі. Якщо урожай зернових у 1955 році становив 7,8 цнт, то в 1967 році він збільшився до 36 цнт. В умовах досить посушливого південного степу урожай зернових за останні роки був майже сталий — по ЗО цнт з га на площі понад 7 тис. гектарів.
Збільшення врожаїв зернових дало змогу поліпшити і стан тваринництва. Шляхом багаторічного відбору молодняка виведено високопродуктивне маточне поголів’я корів, свиней, овець. У 1967 році від кожної з 2347 корів надоєно по 3206 кг молока, а на кожні 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено м’яса 71,7 цнт, молока — 427 цнт, вовни — 125 кг. У ювілейному 1967 році державі продано м’яса майже вдвоє більше, ніж заплановано. Завдяки зміцненню кормової бази, впровадженню механізації та поліпшенню племінної роботи всі ферми колгоспу стали рентабельними. Річні доходи від тваринництва стали перевищувати 0,5 млн. карбованців.
Провідна роль у розвитку господарства належить партійній організації артілі, яка налічує 250 комуністів. Її помічником є комсомольська організація, що об’єднує понад 390 юнаків і дівчат. Взагалі тут кожен п’ятий — комуніст або комсомолець.
Впровадження в життя рішень історичного березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС сприяли подальшим успіхам у розвитку господарства. Колгоспники щиро вдячні Комуністичній партії і Радянському урядові за допомогу в спорудженні зрошувальної системи. На їх поля в ювілейному 1967 році прийшла життєдайна дунайська вода. Все це стане запорукою вирощування ще більш високих врожаїв, успішнішого розвитку інших галузей колгоспного господарства. В 1967 році колгосп одержав 7,2 млн. крб. чистого прибутку, що становить майже 300 крб. з гектара землі. Продуктивність праці виросла в порівнянні з 1957 роком більш, ніж у 5 разів, а виробництво валової продукції збільшилось на дві третини.
Зростання прибутків колгоспу дало змогу виділити 1 млн. 840 тис. крб. на громадське будівництво та понад 1 млн. крб. на пенсії і культурні потреби. Збільшився фонд громадського споживання, зокрема асигнування на утримання дитячих ясел, оплату відпусток тощо.
Колгосп ім. Татарбунарського повстання — це високорозвинуте багатогалузеве господарство. Площа всіх земельних угідь займає 18 563 га, в т. ч. 13 076 під зерновими та кормовими культурами, 1294 га під виноградниками, 135 га під садами. Артіль має також два зарибнені ставки, пасіку та допоміжні галузі виробництва: добування каменю, виробництво черепиці, виготовлення залізобетонних виробів, два виноробні цехи, механічні майстерні тощо. Більшість виробничих процесів механізована. Господарство має 268 тракторів, 70 комбайнів, 100 автомашин, в т. ч. бензовози, молоковози, пожежні та інші. Є в колгоспі 2 комфортабельні автобуси, вантажне таксі, 10 легкових автомобілів.
За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства, виконання планів заготівель, за проведення меліоративних ‘робіт, розробку і впровадження в сільськогосподарське виробництво наукових досягнень Президія Верховної Ради GPGP у травні 1967 року нагородила артіль ім. Та тарбунарського повстання орденом Леніна. Постановою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 21 жовтня 1967 року колгосп нагороджено пам’ятним прапором за виконання зобов’язань на честь 50-річчя Радянської влади.
Великих трудових успіхів домоглися колгоспники завдяки сумлінній праці. Серед них сотні ударників комуністичної праці. Ланкова Д. В. Калантарчук, бригадир Г. П. Таєр, доярка Є. І. Бондаренко нагороджені орденом Леніна. Голові колгоспу В. 3. Туру присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Заслуженою повагою користуються майстри сільського господарства ударники комуністичної праці Н. П. Добинда, яка надоює по 4 тисячі кг молока від кожної закріпленої за нею корови, ланкова М. Калантарчук, що вирощує по 110 цнт винограду з га, Г. Назаренко, ланка якого вирощує по 55 цнт кукурудзи в зерні з кожного га, та багато інших.
Докорінно змінились умови праці і на суконній фабриці. Підприємство реконструйовано, обладнано сучасним устаткуванням. Тут запроваджено методи праці новаторів Москви, Ленінграда та інших міст країни.
У Татарбунарах є маслозавод, винзавод, харчокомбінат, побутовий комбінат.
Змінився й побут татарбунарців. Зникли бурдейки. Замість них споруджено світлі добротні будинки. Кімнати в них обставлені сучасними меблями. Майже в кожній хаті є газові плити з балонними установками. Для забезпечення населення водою побудовано водопровід довжиною 6 км. Селище підключено до державної електромережі. До послуг жителів райунівермаг, книжковий, взуттєвий і меблевий магазини, магазин залізних виробів, ощадкаса, пошта, телеграф, лазня, фотоательє тощо.
Добре налагоджена охорона здоров’я трудящих. Тут є лікарня на 200 ліжок, амбулаторія, санепідстанція, 2 рентген-кабінети. Крім того, колгосп ім. Татарбунарського повстання має свою грязелікарню і санаторій, куди для оздоровлення прибувають хворі й з інших областей.
У селищі працюють середня школа, де навчається 1,5 тис. учнів, середня школа робітничої молоді, заочна середня школа та школа медичних сестер. У всіх цих закладах працює близько 80 учителів. Всього фахівців з вищою освітою, що працюють у різних галузях господарства й культури, понад 150 чоловік.
Є де людям і відпочити. В селищі працює три кінотеатри, в тому числі літній і широкоекранний. При Будинку культури діє університет культури та кілька художніх колективів: драматичний, театр ляльок, оркестр народних інструментів, ансамбль пісні й танцю, вокальний ансамбль, студія образотворчого мистецтва.
В селищі є народний музей ім. Татарбунарського повстання. В ньому зібрано документи й експонати, що розповідають про героїчну боротьбу проти турків і татар, румунсько-боярських загарбників та німецько-фашистських окупантів, про розквіт селища за роки Радянської влади. Мешканці Татарбунар свято шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя в боротьбі за щастя народу. На братській могилі учасників Татарбунарського повстання споруджено пам’ятник. Встановлено пам’ятники В. І. Леніну та радянським воїнам, що полягли в боях за визволення Татарбунар.
Натхнені ідеями Комуністичної партії, трудящі селища успішно здійснюють нові соціалістичні перетворення.
В. А. АДАМОВИЧ