Виникнення і розвиток міста Одеса
Одеса — місто обласного підпорядкування, центр Одеської області, один з найбільших промислових, наукових та культурних центрів Радянської України і Радянського Союзу, найбільший порт на Чорному морі. В місті шість районів: Жовтневий, Іллічівський, Київський, Ленінський, Приморський і Центральний. Територія міста становить 147,7 кв. км. Населення — 796,7 тис. чоловік.
На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів. У період бронзи (2 тисячоліття до н. е.) тут проживали племена ямної та катакомбної культур. Про це свідчить розкопаний на Червоній Слобідці величезний курган. У VII столітті до н. е. на узбережжі Чорного моря виникли давньогрецькі поселення. Бухта, що була на відстані приблизно одноденного плавання між двома великими містами — Ольвією (на правому березі Дніпро-Бузького лиману) і Тірою (на території сучасного Білгорода-Дністровського), використовувалась мореплавцями для стоянки кораблів. На території теперішнього Приморського бульвару, Театральної площі і приміського курорту Лузанівки, а також на Жеваховій горі виявлено сліди грецьких поселень (V—III століття до н. е.), де жили рибалки, хлібороби та торговельно-ремісничий люд.
На території міста знайдено римські монети (II століття н. е.). У III—V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської культури.
У V—VI століттях н. е. причорноморськими степами заволоділи кочові племена гуннів та аварів. Проте у річкових долинах продовжували існувати землеробські селища, які, очевидно, засновані ранніми слов’янами.
Кочові племена, а особливо монголо-татари, насильно відірвали Причорномор’я від Русі. Але в кінці XIV—на початку XV століття, коли Золота Орда занепала, владу над Північно-західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Качибей (Коцюбіїв, Качикленов, Гаджибей та ін.). Перша згадка про нього відноситься до 1415 року, коли Качибей був уже порівняно значним портом, звідки вивозилося зерно. На терені Качибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття.
В кінці XV століття в Північному Причорномор’ї встановилась влада Кримського ханства — васала могутньої тоді Османської імперії. Але завойовники не змогли заселити і по-господарськи освоїти родючі землі. Це призвело до занепаду Качибея (в цей період його частіше згадують як Хаджибей). У другій половині XVIII століття турецький уряд розпочав поблизу Хаджибея будівництво фортеці Ені-Дунья. Місто знову почали заселяти українці, греки, вірмени тощо. З невеликої гавані, де було споруджено маяк, вивозили хліб, доставлений з Поділля та Придністров’я.
Під час другої російсько-турецької війни російські війська та загін козаків Чорноморського війська, сформований з колишніх запорожців, 14 вересня 1789 року оволоділи Хаджибеєм. Ясський мир (1791 р.) остаточно закріпив за Росією так звану Очаківську область, куди входив і район Хаджибея. За пропозицією великого російського полководця О. В. Суворова у Хаджибеї в 1793 році розпочалось будівництво фортеці.
У 1794 році почались роботи по спорудженню нового міста. Цей рік і вважається часом заснування Одеси. 27 травня 1794 року з’явився «височайший указ», в якому говорилось: «Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью». Керівництво всіма цими роботами покладалось і в майбутньому здійснювалось Суворовим — одним з головних засновників Одеси. Спеціально створена експедиція на чолі з Й. М. Дерібасом і талановитим інженером Ф. Деволаном мала за 5 років спорудити гавань і місто.
У 1795 році Хаджибей перейменували на Одесу за назвою грецької колонії Одесос, яка колись існувала поблизу згаданої території.
Заснування Одеси було одним з наслідків багатовікової боротьби українського і російського народів за повернення своїх споконвічних причорноморських земель.
Швидко зростало населення новоутвореного міста. Це зумовлювалось успішним господарським освоєнням малозаселених просторів Південної України, інтенсивним переселенням сюди українських і російських селян, що шукали порятунку від кріпосницького гніту, також ремісників і дрібних торговців з багатьох містечок Правобережної України та Білорусії. У 1803 році в місті вже проживало 9 тис. чол., у 1827 році — понад 32 тис., у 1836 році — 54 тис., а в 1858 році населення міста вже становило 104 тис. чоловік. За кількістю міського населення Одеса вийшла на третє місце в Росії. У 1805 році вона стала центром Новоросійського генерал-губернаторства, яке охоплювало всю Степову Україну, Приазов’я, Крим, а з 1828 року і Бессарабію. Аде й після скасування Новоросійського генерал-губернаторства (1874 р.) Одеса залишалася центром військового, учбового, судового округів та ряду інших крайових установ.
Характеризуючи економічний розвиток Одеси дореформених часів, слід підкреслити, що вона південними воротами Російської держави. Одеський порт став основним виходом на зовнішні ринки для зростаючого потоку продукції сільського господарства (зерна, вовни тощо) України та Бессарабії. Це зумовило специфіку господарського життя Одеси та її місце в економічному розвитку Росії.
В. І. Ленін відзначав, що вирішальну роль у соціально-економічному розвитку південних районів Росії відігравали їх тісні економічні зв’язки з великоруським центром. «Розвиток промисловості в центральній Росії,— писав В. І. Ленін.— і розвиток торговельного землеробства на окраїнах стоять у нерозривному зв’язку, створюють взаємно ринок один для одного»
Світова господарська кон’юнктура виявилась дуже сприятливою для Одеси в перші роки її існування. Розвиток капіталізму в країнах Західної Європи і спустошливі війни початку XIX століття викликали винятково великий попит на російський хліб. Вантажооборот порту весь час зростав. Цьому сприяло й те, що з 1819 по 1859 рік Одеса була на становищі порто-франко, тобто містом, в межах якого дозволялись вільний безмитний продаж і зберігання іноземних товарів. Вулиці Старопортофранківська (тепер Комсомольська) і Новорибна (тепер Чижикова), які охоплювали місто напівкільцем, становили зовнішній кордон вільної зони. Режим порто-франко був разом з тим чималим гальмом на шляху промислового розвитку Одеси. Він призводив до однобічного розвитку господарського життя міста переважно як торговельного центру.
В Одесі вже на початку XIX століття з’явились деякі промислові підприємства. Виробляли вони в основному товари, що споживались у самому місті (борошно, макарони), або йшли на експорт (продукція салотопних, свічкових й інших заводів), та обслуговували судноплавство (канатні заводи, лісопильні тощо). У 1802 році в Одесі налічувалось 16 фабрик і 23 млини, на яких було зайнято 154 робітники; у 1837 році на 37 фабриках працювало 674 чоловіка.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві півдня України, потреби порту сприяли виникненню тут більших підприємств, зокрема чавуноливарного заводу Рестеля (1844 р.), заводу сільськогосподарських машин Гена (1854 р.), судноремонтних майстерець РОПИТ (1858 р.), механічного заводу Белліно-Фендеріх (1860 р.). Однак на дрібних підприємствах та в ремісничих майстернях все ще було зайнято набагато більше робітників, ніж на фабриках. У 30-і роки тільки «мірників» пшениці налічувалось понад
200 чоловік. Чимало робітників обслуговувало порт. Вантажників і візників було не менш 3—4 тис. чоловік.
Специфіка господарського життя Одеси зумовила своєрідну класову структуру населення Одеси в дореформений період. Царська адміністрація з одного боку насаджувала кріпосницькі порядки у новозаселеному краї, а з другого — крізь пальці дивилась на легалізацію в місті кріпаків-утікачів. У перші роки існування Одеси до «міських обивателів» приписували людей без особливої перевірки станового походження. Так «на законній підставі» тут опинилось багато поміщицьких селян. Це змушений був визнати у 1819 році одеський градоначальник, який, щоправда, з деякими перебільшеннями, констатував: «Три чверті міщан іта багато російських купців є збіглі кріпаки». В місто прибувало багато сезонних робітників. За даними Міністерства внутрішніх справ (1840 р.) до Одеської адресної експедиції, де мали реєструватись селяни, що прийшли в місто на тимчасові заробітки, зверталось щороку близько 16 тисяч чоловік.
Дворянський прошарок в Одесі був порівняно невеликий. Зате в місті утворилась економічно міцна і соціально-впливова буржуазна верхівка, що займалась переважно зовнішньою торгівлею та лихварсько-банкірськими операціями. До цієї верхівки примикали дрібнобуржуазні елементи, зв’язані з торгівлею, посередницькими операціями тощо.
В Одесі налічувалось чимало ремісників. У 1837 році в 25 цехах працювало 1290 майстрів і 2336 підмайстрів.
Одеська адміністрація ставилась особливо доброзичливо до іноземців — греків, французів, хорватів та інших. Однак іноземці становили досить значний прошарок тільки серед верхівки купецтва, а в загальній кількості населення посідали лише одну п’ятнадцяту частину.
Вже в перші десятиліття свого існування Одеса стає значним культурним центром. Так, на початку XIX століття в місті налічувалося кілька шкіл і пансіонатів, у 1817 році відкрився Рішельєвський ліцей, перетворений згодом (1865 р.) на Новоросійський університет. У 1830 році почала працювати міська публічна бібліотека (друга в країні за часом заснування — після Петербурзької), яка згодом перетворилась у найбільшу культурну установу, в справжній «вільний університет» для багатьох поколінь жителів міста. В 1839 році виникло Одеське товариство історії і старожитностей, яке за час свого існування видало 33 томи «Записок», створило багатющий археологічний музей, велику бібліотеку. Активну діяльність розгорнуло засноване в 1839 році Одеське філармонічне товариство. В Одесі рано з’явилась періодична преса. Уже в 1820 році тут друкувався листок французькою мовою.