Чорнухи, Чорнухинський район, Полтавська область
Чорнухи — село, центр Чорнухинського району і однойменної сільської Ради. їй підпорядковані населені пункти Біличеве, Богданівка, Бондарі, Галяве, Кізлівка, Ковалі, Липове, Нехристівка, Нова Діброва, Пізняки, Харсики, Яцюкове. Чорнухи розташовані на північному березі річки Многи (лівої притоки річки Удаю), за 2 км від автотраси Київ—Суми і за 35 км від залізничної станції Пирятцн. До м. Полтави 230 км. Населення — 2697 чоловік.
Щодо часу виникнення Чорнух точних даних нема. Відомий історик чорнушанин Л. В. Падалка вважав, що вони засновані на початку XVII століття. Однак деякі історичні джерела дозволяють твердити, що у 1261 році Чорнухи вже були досить великим населеним пунктом. Цілком імовірно, що поселення на місці сучасних Чорнух існувало задовго до цього. В Чорнухах і досі збереглися земляні укріплення, відомі під назвою Чорнухинського лісового городища.
Наприкінці XIII століття під час одного з татарських нападів поселення було повністю зруйноване і відродилося десь через 3 століття. В одному з документів 1641 року згадуються жителі містечка Чорнух, яким належали пасіки по річці Мерло. В інвентарі 1647 року серед володінь князя Вишневецького на Полтавщині значиться старовинне місто Чернов, або Черновка. В інших джерелах вказано, що на цей час населення міста становило 948 душ чоловічої статі, разом з тими, що жили в хуторах Харсиках, Кізлівці і Ковалях. У 1648 році Чорнухи стали сотенним містечком Лубенського полку, а з 1649 року тут було вже дві сотні, які входили до складу Кропивенського полку. Перша сотня мала 102 козаки, друга — 133. У зв’язку з ліквідацією Кропивенського полку в 1658 році Чорнухи були повернуті до Лубенського полку, в складі якого залишились до ліквідації полкового устрою України (1782 р.). Чорнухинські сотні об’єдналися в одну.
Чорнушани брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. проти шляхетської Польщі і стояли за союз із Росією. Вони були учасниками народної боротьби проти зрадника гетьмана І. Виговського, який у 1658 році почав війну проти Росії. Під час воєнних дій Чорнухи були спалені союзниками Виговського — татарами.
Татарські орди не раз нападали на Чорнухи. В 1665 році вони спалили їх і вигнали в неволю значну кількість жителів. Але вже в переписних книгах 1666 року Чорнухи значились як торговельно-ремісничий центр. В них було 88 дворів міщан і 39 — ремісників. Значну частину населення становили неімущі — жебраки.
Посилення феодального гніту і гостра боротьба між старшинськими групами за владу на Лівобережній Україні привели до повстання 1668 року. Народні маси виступили проти козацької старшини і царських воєвод. Восени 1669 року гетьман Дорошенко, намагаючись з допомогою турків і татар поширити свою владу на Лівобережну Україну, перейшов у наступ і поряд з іншими населеними пунктами захопив Чорнухи. Антинародна зрадницька політика Дорошенка відсахнула від нього козацтво і зумовила його падіння.
Чорнушани взяли активну участь в боротьбі проти шведських загарбників і зрадника гетьмана Мазепи. З кінця жовтня 1708 року вони протягом півтора місяця стійко витримували напади переважаючих сил ворога. Про героїчну боротьбу чорнушан згадував учасник походу шведський полковник Поссе. 11 грудня 1708 року шведський загін підполковника Томаса Функе підійшов до Чорнух. Усі козаки й селяни збіглися на церковний двір і заповнили його докраю. Огороджений валом двір вони укріпили палісадами. Спішившись, шведи двічі атакували укріплення і двічі, завдяки героїчному опорові жителів, були відбиті. Навіть жінки стояли на валах і билися проти шведів. Під час третьої атаки шведам вдалося вдертися на вал і проникнути в місто. Загарбники нещадно розправлялися з населенням. Кількасот чоловік було порубано. «Щодо тих,— пише Поссе,— хто замкнувся в церкві (а в ній було повно людей, які категорично відмовилися відчинити двері), Функе наказав підпалити церкву, і всі, що там були, згоріли». За загиблих помстилися жителі Пирятина, які очистили від противника весь район, в т. ч. і Чорнухи. Після відступу шведів містечко виявилося майже повністю зруйнованим. Але жителі досить швидко його відбудували.
У 1740 році в Чорнухах проживало понад 700 чоловік. Тут було 145 дворів, з яких 23 належали козакам, 81 — підсусідкам старшинським і козацьким, 25 — посполитим, 10 — ремісникам та ін. У містечку налічувалося 3 невеличкі школи.
У 40-х роках XVIII століття царський уряд пожалував землі навколо Чорнух разом з посполитими грузинським князям Асихмовановим. Чимало селян і їх земель захопив чорнуський сотник Семен Максимович. Поміщики жорстоко експлуатували своїх підданих. Панщина становила 4, а іноді і 5 днів на тиждень. Селяни ще мали право переходу до інших власників. Але у 1763 році це право було обмежено, а у 1783 році зовсім скасовано.
У 1786 році Катерина II передала Чорнухи «у вічне спадкове володіння» графу О. Безбородьку. Переважна більшість землеробів—721 з 1190—опинилася у кріпосній залежності від пана. Козаків лишилося 461, казенних селян — 8. На цей час Чорнухи були досить великим населеним пунктом. Ось як описував їх сучасник: «Містечко розкинулося на косогорі, на лівому березі річки Многої і по обидва береги річки Сурмачки, на великому шляху з Лохвиці в Пирятин… У Чорнухах є зруйнований земляний вал з чотирма проїздами. З будов — 3 дерев’яні церкви, богадільня, 6 панських дерев’яних будинків, 305 будинків різночинців, духівництва, козаків та селян, 4 власницькі борошномельні млини на річці Многій. Крім того, в Чорнухах є ще селітряний завод… Мешканці живуть з хліборобства і скотарства».
У середині XIX століття Чорнухи були значним центром ярмаркової торгівлі. Тут щороку відбувалося 4 ярмарки. На них продавали селянське полотно, чоботи, шапки, гончарні вироби тощо. Під впливом зростаючої торгівлі місцеві кустарі розширювали своє виробництво. їх вироби скуповували багаті селяни, купці, що ставали на шлях організації розсіяної мануфактури. Жителі Чорнух займалися також промисловим садівництвом. Найзначнішим підприємством у Чорнухах був винокурний завод, що належав поміщикові. На ньому працювали кріпосні селяни.
Напередодні реформи 1861 року найбагатші чорнухинські поміщики Романови-Славотинські володіли 108 ревізькими душами (48 дворів) і 3 дворовими. За кріпаками було закріплено 254 десятини землі. Після скасування кріпацтва селяни одержали 265 десятин, навіть більше, .ніж мали до реформи. Це пояснюється тим, що землі були неродючі і поміщики воліли Одержати за них гроші від держави і селян. До 1868 року колишні кріпаки платили їм щороку 670 крб. 63 коп. оброчних платежів, а з переходом на викуп протягом 49 років виплачували державі по 562 крб. 73 коп. Дрібнопомісні дворяни відпустили своїх кріпаків, на значно гірших умовах, виділивши їм по 1—1,5 десятини на ревізьку душу.
Розвиток капіталізму у пореформений період посилив соціальну диференціацію серед селянства.
У 1888 році більша частина землі в Чорнухах належала козакам. 255 козацьких дворів (61,2 проц. всіх дворів) мали 2359 десятин (86,2 проц.), тобто в середньому по 9 десятин на двір; 118 дворів колишніх кріпаків (28,6 проц.) — 260 десятин (9,5 проц.), тобто в середньому по 2,2 десятини надвір. Козаки за окладну десятину сплачували державі 0,5 крб., а колишні кріпаки — 2,4 крб. Крім того, слід мати на увазі, що в кожній з соціальних груп земля зосереджувалася переважно в руках багатіїв.
Бідняки, шукаючи засобів до існування, наймитували в поміщиків і куркулів, йшли на далекі заробітки в Катеринославську, Херсонську, Таврійську та ін. губернії. В 1886 році, наприклад, взяли паспорти для відходу на заробітки 93 чорнушанини, з них річних — 18, на півроку — 50, на місяць — 25. Селяни переселялися також на неосвоєні землі Сибіру, Тургайської області тощо. З Чорнухинської волості в 1877—1881 рр. переїхали туди 59 чол., в 1882—1886 рр.— 177, в 1887 — 1893 рр,— 73 чоловіка.
Безземельні селяни займалися ремеслами і дрібними кустарними промислами. У Чорнухах найбільш поширеними ремеслами були ткацтво, в’язання рибальських сітей, кравецтво і шевство, обробка дерева тощо. Вправні чорнухинські столяри виготовляли скрині, шафи, ліжка, стільці, віконні рами. Свої вироби ремісники продавали на місцевих базарах і ярмарках (їх щороку було 4), а також у Пирятині, Лохвиці, Лубнах та інших містах. Бідняки, неспроможні вивозити свої вироби на віддалені ринки, збували їх скупникам, до яких потрапляли в цілковиту залежність.
На 1888 рік у Чорнухах ремеслом і кустарними промислами було зайнято 80 господарств, з них 41 господарство вже зовсім відійшло від землеробства.
Злиденні, темні, задавлені поміщицькою й куркульською кабалою селяни під впливом революційного робітничого руху все рішучіше ставали на шлях боротьби проти поміщиків. Особливо посилився селянський рух у період революції 1905— 1907 рр. Організаторами виступів селян проти поміщиків і куркулів у Чорнухах були Олексій Ситник, Демид Сагура, Іван Попівнич. Влітку 1906 року вони загітували сільськогосподарських робітників, що працювали на поміщика Немировського, кинути роботу. У село надіслали козаків, які придушили страйк, а його організатора Івана Попівнича розстріляли.
В роки революції великий вплив на селян мала Лохвицька повітова Селянська спілка. Її керівник І. П. Бедро багато разів приїздив в Чорнухи. Виступаючи на сходках і мітингах, які особливо часто скликалися влітку 1906 року, Бедро агітував селян відбирати у поміщиків землі і ділити їх між собою. У революційній роботі серед жителів Чорнух голові Селянської спілки велику допомогу подавав місцевий учитель А. Г. Батієвський, навколо якого гуртувалися найсвідоміші селяни. Незважаючи на поразку, революція 1905—1907 рр. лишила глибокий слід у свідомості чорнушан. Вони і далі продовжували боротьбу за землю.
У період столипінської реакції ще більше посилилося майнове розшарування населення. У 1910 році з 539 описаних дворів 93 зовсім не мали землі, 133 — не мали орної землі. 1835 біднякам (63,2 проц. населення) належало всього 203 десятини, тоді як 330 заможних (11,4 проц. населення) зосередили в своїх руках 2250 десятин (66,5 проц. селянської землі)2. Крім того, багатії володіли двома цегельними заводами, трьома олійницями і паровим млином. На них працювало 28 робітників з місцевої бідноти.
Понад половина населення Чорнух (1479 чол.) жила не за рахунок землеробства. 126 бідняцьких родин заробляли на хліб поденною роботою і «зажином». З кожного п’ятого двору хтось йшов на заробітки. 277 чоловік, з них 117 жінок (42,2 проц.), працювали в наймах протягом цілого року. Все це свідчило про глибоку пролетаризацію основної маси селян. Багато селян зовсім залишали рідні оселі. Тільки за 5 років (1907—1912 рр.) з Чорнухинської волості переселилося 120 родин (660 чол.). Найбільше чорнушан оселилося тоді в Барнаульському повіті Томської губернії.
В дореволюційні часи селяни Чорнух терпіли від злиднів, темряви, епідемічних хвороб. У 1882 році, наприклад, тут було 3335 випадків інфекційних захворювань, з них 940 — на дифтерію, 670 — на дизентерію. У 1896 році в повіті вмирала кожна четверта дитина віком до одного року. Тільки на початок XX століття медичне обслуговування населення було взято під нагляд земства. А проте і в 1912 році у Чорнухинській волості на 1 лікаря припадало 15 тис. жителів. Не краще було в Чорнухах і з народною освітою. Тільки в 40-х роках XIX століття тут засноване парафіяльне училище, в якому навчалося всього 40 учнів. Наприкінці XIX ст. в Чорнухах було відкрито міністерську двокласну школу. Але навчалося в ній всього 50—60 дітей, переважно заможних батьків. «Загальну масу селян,— писали сучасники,— діти яких навчаються в початкових школах, можна поділити на дві категорії: одні селяни — багатії — віддають своїх дітей після закінчення ними початкової школи в середні спеціальні училища (сільськогосподарські, технічні, залізничні, учительські семінарії і т. п.), а інша категорія селян (більшість), менш заможних, а також справжніх бідняків далі початкової школи вчити своїх дітей не може».
Більшість жителів села лишалась неписьменною.
У 1910 році в Чорнухах з кожних десяти чоловік тільки троє вміли розписатися і вважалися письменними, а з середньою і незакінченою середньою освітою було всього 28 чол. і жодного — з вищою освітою.
Імперіалістична війна і зв’язана з нею розруха вкрай загострили класові суперечності і прискорили назрівання революції. У лютому 1917 року трудящі маси країни, керовані більшовиками, повалили царизм. Але робітникам і селянам ще не один місяць довелося боротися проти поміщиків і буржуазії, які захопили владу.
Радісна звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції дійшла до Чорнух на початку листопада. Проте Радянська влада тут була встановлена лише в січні 1918 року.
Під керівництвом повітової організації більшовиків Чорнухинський волосний ревком відразу ж приступив до націоналізації поміщицьких земель, конфіскації реманенту, хліба, худоби та розподілу їх серед трудящого селянства. Однак мирне життя народам нашої країни довелося завойовувати у кровопролитній боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.
У березні 1918 року в районі Чорнух і Красного Лохвицький і Санчанський партизанські загони, в яких було чимало чорнушан, вели жорстокі бої з німецькими загарбниками і гайдамацькими бандами. Чорнухи кілька разів переходили з рук у руки. Але сили були нерівні, і село опинилося в руках ворога.
Тільки у січні 1919 року в Чорнухах було відновлено Радянську владу. У березні чорнушани обрали волосну Раду селянських і солдатських депутатів на чолі з Й. Ф. Коломійцем. Її представники брали участь у повітовому надзвичайному з’їзді Рад, який розпочав свою роботу в Лохвиці 10 квітня 1919 року. Селяни-бідняки Чорнух гаряче вітали рішення з’їзду про негайний розподіл націоналізованої землі і організацію на цілком добровільних началах колективних господарств.
Перша сільськогосподарська артіль була створена в Чорнухах 15 квітня 1919 року. До неї увійшло 128 чоловік, які мали 150 десятин землі. Наступного місяця були організовані ще дві артілі: в одній з них об’єднались 83 чол. з 100 десятинами землі, друга (артіль «Праця») налічувала 368 чол. і мала 250 десятин землі. Це були перші кроки соціалістичної перебудови села.
Але мирне будівництво в селі перервав наступ білих армій генерала Денікіна. У серпні 1919 року денікінці захопили Чорнухи і відновили в селі владу поміщиків. Жителі села в складі партизанських загонів і частин Червоної Армії боролися проти білогвардійської контрреволюції. У грудні 1919 року Чорнухи були визволені від денікінців. Того ж місяця створено волревком, до складу якого входили 1 комуніст і 2 співчуваючі. Земельний відділ ревкому взяв на облік всі поміщицькі маєтки і великі куркульські господарства. Подбав ревком і про медичне обслуговування населення. На початку 1920 року в селі було відкрито лікарню з інфекційним відділенням на 50 ліжок.
У радянському будівництві на селі велику роль відігравав Чорнухинський волосний партійний осередок, створений у грудні 1920 року. В протоколі перших зборів організаційного бюро говорилося: «Для закріплення завоювань пролетаріату і необхідності рішучої боротьби з контрреволюцією та бандитизмом організувати в м. Чорнухах комосередок, який об’єднав би всі пролетарсько-революційні сили Чорнухинської волості».
Партійний осередок, до якого спочатку входило 7 чоловік, і зокрема В. Т. Сатура, К. П. Очередько, К. Т. Шумейко, Д. Ф. Дерев’янко, швидко зростав і на 14 лютого 1921 року налічував вже 16 комуністів. Про авторитет партосередку свідчить той факт, що навесні 1921 року 6 його членів були обрані у волосну Раду, а 2 — у керівні органи споживчої кооперації.
У лютому 1921 року, в зв’язку з посиленням бандитизму, членів партосередку перевели на казармене становище. Особливо важким був травень 1921 року, коли місцева куркульська банда Греся двічі робила нальоти на Чорнухи. Кілька разів село захоплювали банди Махна, Щуся та ін. Вони тероризували населення, чинили диверсії, порушували нормальну роботу радянських установ. Комуністам доводилося «майже весь час тримати гвинтівку в руках». Особливо відзначився в боротьбі проти банд воєнком Чорнухинської волості комуніст Й. Ф. Коломієць.
Велику допомогу партійним і радянським органам у ліквідації в волості бандитизму і відбудові господарства подавав комітет незаможних селян, організований влітку 1920 року. На кінець 1921 — початок 1922 року KHG об’єднував 121 незаможника. Очолював його комуніст В. О. Бухало. Крім нього, в комнезамі було ще 3 члени партії. Незаможники разом з продзагонами вилучали лишки хліба у сільських багатіїв, допомагали радянським органам відбирати у них незаконно захоплені землі і наділяти ними найбідніших селян. Вони реквізували у куркуля Бибика олійницю. Чорнухинський КНС брав участь у відчуженні церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим. У селі були організовані комітети допомоги голодуючим, проводилося патронування виснажених дітей.
18 листопада 1921 року в Чорнухах відбувся волосний партійний з’їзд, на якому були присутні 21 комуніст з ухвальним голосом і 13 — з дорадчим. З’їзд обговорив питання про роботу на селі і обрав партійний комітет у складі С. П. Нелепи, В. Т. Сатури, А. Б. Сенжурова, Ю. В. Юшкевича та інших. В 1923 році в селі був заснований комсомольський осередок. Очолювали його Є. К. Зарайський та І. І. Терещенко.
Життя в Чорнухах поступово нормалізувалося. Були досягнуті перші успіхи у відбудові селянських господарств, діяли сільськогосподарські товариства, прокатний пункт. Став до ладу паровий млин.
Українську гімназію ім. Г. С. Сковороди, створену в 1918 році, було реорганізовано. В 1920/21 навчальному році з перших чотирьох класів гімназії утворено Чорнухинську трудову, а з двох старших класів — сільськогосподарську професійну школу, що існувала до 1934 року. 17 серпня 1921 року оргсекретаріат профспілок схвалив рішення про організацію в селі професійної педагогічної школи. Відбулися адміністративні зміни. У 1923 році Чорнухи стали районним центром.
Жителі Чорнух, керовані комуністами, взяли найактивнішу участь у соціалістичній перебудові села. Протягом 1928—1930 рр. тут були створені 4 ТСОЗи — «Пролетарський косар», «Пахар», «Колосок», «Серп». У 1930 році на базі ТСОЗів утворилися три артілі: ім. Петровського, «Нове життя», «Вільна праця».
У перші роки колективізації було допущено чимало помилок. Подекуди застосовувалися методи примусу. Зміцненню артілей дуже шкодила велика плинність керівного складу. За короткий час в районі було знято багато голів колгоспів. Внаслідок цих помилок взимку 1931—32 рр. багато селян вийшло з артілей (в Чорнухинському районі подали заяви про вихід 1069 чол.). Але незабаром партійні організації району добилися перелому в настроях трудівників села. Помилки були швидко виправлені і селяни масами рушили в колгоспи. 1933 рік став завершальним у колективізації села.
За роки довоєнних п’ятирічок невпізнанними стали Чорнухи. Тут було побудовано цегельний завод, електростанцію, водокачку, водопровід, збудовано механічний млин та маслозавод. Відкрито майстерню по пошиву одягу і взуття, створено артіль української вишивки «Зірку», продукція якої славилась не тільки в нашій країні, а й на міжнародних ярмарках.
Потреби населення у продовольчих і промислових товарах задовольняли харчокомбінат та 8 різних магазинів. До послуг чорнушан були хлібопекарня, їдальня. Маленькі жителі села мали дитячий садок. У селі функціонували лікарня, амбулаторія, аптека, санепідстанція, ветеринарна лікарня.
За роки Радянської влади в Чорнухах була поступово ліквідована неписьменність. У 1934 році відкрито середню школу ім. Г. С. Сковороди на 460 учнів. Близько 100 чол. навчалося в середніх спеціальних і вищих закладах України.
У 1936 році в Чорнухах споруджено Будинок культури на 450 місць з постійно діючою кіноустановкою. В центрі села насаджено великий парк та збудовано стадіон. У парку встановлено пам’ятник засновникові Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніну.
Заможність і достаток прийшли у кожну хату. Середній прибуток на одне господарство колгоспника в 1940 році становив близько 2,5 тис. карбованців. У хатах засвітилися лампочки Ілліча.
Війна порушила мирне життя радянських людей. Значна частина жителів села була мобілізована в армію і героїчно захищала Батьківщину від озвірілих фашистських орд. Понад 200 чорнушан працювали на спорудженні оборонних рубежів.
У липні 1941 року в Чорнухах було створено винищувальний батальйон. Очолювали його перший секретар райкому Г. Г. Гриценко і голова райвиконкому М. Є. Хорошман. До складу батальйону входили керівні працівники районного військкомату — С. 3. Троценко і І. М. Тихенко, завідуючий оргвідділом райкому А. А. Лець та багато інших. Бійці батальйону охороняли шляхи, мости, виловлювали диверсантів. Так, у серпні вони виявили і знешкодили кількох фашистських розвідників. На початку вересня надійшли відомості, що в районі Луговиків ворог скинув двох парашутистів. Туди відправили винищувальну групу. Незабаром парашутистів знайшли і розстріляли.
Коли лінія фронту наблизилася до Полтавщини, в Чорнухинському районі було створено партійне підпілля на чолі з підпільним райкомом партії і партизанський загін. До загону входило понад 100 чоловік, і зокрема комуністи Й. Ф. Коломієць, Я. П. Луговий, К. П. Очередько, С. Д. Журавель, К. Т. Шумейко, Ф. 3. Івашина, С. А. Дубовик та інші. Бази партизанського загону були розташовані в лісових урочищах Трушисі та Острові. Тут, а також у лісах поблизу хуторів Нетратівки та Скибинців розміщено склади з продовольством і зброєю.
На початку другої декади вересня, за завданням штабу 5-ої армії, чорнухинські підпільники замінували міст через притоку річки Удаю. 12 вересня зведений партизанський загін, разом з бійцями однієї з частин 5-ої армії, вели бої проти німецьких механізованих груп за селом Сухоносівкою. Наступного дня секретар підпільного райкому Г. Г. Гриценко одержав наказ штабу фронту силами партизанів взяти під охорону переправу через Удай і ліквідувати ворожий десант, що діяв у тилу наших військ. У цих операціях брали участь підпільні партизанські групи А. А. Леця, М. П. Криворотька, К. П. Очередька та інших.
14 вересня радянські війська, які просувалися з Пирятина на Чорнухи, змушені були змінити напрям, бо їм перетнули шлях великі сили танків і мотопіхоти ворога. Частини 5-ої армії з боями відходили до села Куріньки. У цих умовах підпільний райком партії прийняв рішення розділити партизанський загін на кілька бойових груп, що мали виводити з оточення радянських бійців, постачати їм продовольство, одяг. У лісі поблизу хутора Липового секретар Кізлівської сільради О. Демченко організував харчувальний пункт. Бійці і командири, що пробивалися з оточення, могли тут трохи перепочити, попоїсти гарячої їжі, їм подавали медичну допомогу. Такі ж пункти були створені у Вороньках, Сухоносівці та деяких інших селах району. Підпільники влаштували по квартирах і лікарнях тяжко поранених і хворих воїнів.
За завданням підпільного райкому, І. М. Тихенко, М. П. Криворотько, М. Остренко та інші перегнали великі гурти худоби в район Куріньки, де скупчилося багато наших військ. Завдяки цьому радянські військові частини, що вели кровопролитні оборонні бої, були забезпечені м’ясом. Крім того, їм передали чимало колгоспного хліба, а решту розподілили між місцевими жителями.
17 вересня 1941 року в Чорнухи вдерлися німецько-фашистські загарбники. Вони встановили тут режим найжорстокішого терору, залили село кров’ю радянських людей. Фашисти розстріляли в Чорнухах більше як 100 партійних і радянських активістів, а також 180 поранених червоноармійців. Над їх могилами чорну -шани спорудили після війни пам’ятники.
У листопаді 1941 року гітлерівці схопили і повісили на сільській площі С. 3. Троценка. В лісі під Луговиками в землянці поліцаї оточили партизанів С. Д. Журавля і Ф. 3. Івашину. Мужні патріоти відстрілювалися до останнього патрона і загинули смертю героїв. У грудні були схоплені і страчені у Лубенській в’язниці керівники підпілля Г. Г. Гриценко і М. Є. Хорошман.
Однак, незважаючи на кривавий терор окупаційних властей, населення не припиняло боротьбу. Сім разів переходила лінію фронту безстрашна комсомолка, зв’язкова підпільного обкому КП(б)У Л. О. Бугорська. Два рази вона спускалася на парашуті в районі Лохвиця—Чорнухи для встановлення зв’язку з підпільними партійними групами. Явочною квартирою була хата її шкільної подруги Марії Коломієць. За доносом в січні 1943 року Марію було арештовано і страчено в м.Лубнах. Лініза Бугорська загинула при виконанні чергового бойового завдання.
У с. Пісках активно діяла підпільна комсомольська група, на чолі якої стояла чорнухинська вчителька комсомолка К. О. Матвієнко та агроном М. С. Зуб. Разом з комсомолками У. В. Ужакою, М. Д. Кривохвіст, О. М.Матухно та ін. вони писали і поширювали листівки, в яких повідомляли про події на фронтах, закликали не працювати на окупантів, ховати від них хліб, худобу, а також попереджували молодь, коли мала провадитись чергова мобілізація на каторжні роботи до Німеччини. Підпільники М. С. Зуб та М. Д. Кривохвіст були страчені гітлерівцями.
Жителі Чорнух проявили велику відвагу та героїзм і на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато з них нагороджено орденами і медалями, а командиру кулеметної роти П, В. Масленнікову за форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. «Командування частини,— розповідав Петро Володимирович,— доручило мені очолити групу з 30 добровольців для захоплення плацдарма на правому березі Дніпра. Вночі група форсувала ріку і в запеклій сутичці вибила ворога з зайнятої ним позиції. На світанку виявилося, що ми захопили ворожу батарею —-кілька гармат і ящики з боєприпасами. На щастя, в групі були колишні артилеристи. Не довго думаючи, ми повернули гармати і відкрили вогонь по ворогу. Це було справжньою несподіванкою для фашистів — звідки у росіян на правому березі гармати? А в цей час на зайнятий нами плацдарм висаджувались інші частини наших військ».
17 вересня 1943 року Радянська Армія визволила Чорнухи. Вони лежали в руїнах. Фашистські загарбники зруйнували житлові будинки, господарські споруди, школи, клуби. Не гаючи часу, чорнушани взялися за відродження рідного села та його господарства. Були відбудовані електростанція, водопровід, Будинок культури та ін. Щоб прискорити перемогу над гітлерівською Німеччиною, жителі району внесли у фонд Червоної Армії 246,6 тис. пудів хліба і продали державі 271,8 тис. пудів. Зібрали на будівництво танкової колони «Визволена Полтавщина» 1329 тис. карбованців.
Переборюючи численні труднощі, трудящі Чорнух не тільки відбудували зруйноване окупантами господарство села, але й домоглися його дальшого значного розвитку.
Об’єднання в 1950 році артілей «До заможного життя», ім. Петровського та ім. РСЧА в один колгосп ім. Жданова (у 1964 році перейменовано на артіль ім. Суворова) сприяло значному підвищенню продуктивності господарства. Вже через рік після укрупнення колгосп ім. Жданова став передовим у районі. Він виростив добрий урожай зернових (по 17 цнт з га) і технічних культур, першим у районі виконав план хлібозаготівель, першим розрахувався з державою за всіма видами поставок продуктів тваринництва, створив насіннєвий та фуражний фонди і забезпечив значно вищу, ніж у попередні роки, оплату трудодня.
Борючись за піднесення колгоспного виробництва, керівництво артілі дбало про механізацію трудомістких робіт. Після 1958 року колгосп придбав чимало техніки. Нині він має ІЗ тракторів, 9 комбайнів, 8 автомашин та інші машини і механізми.
Все це позитивно вплинуло на врожайність сільськогосподарських культур. В 1965 році колгоспники зібрали з кожного гектара вже 23,1 цнт озимої пшениці, 236 цнт цукрових буряків. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося до 1100 голів (проти 689 — у 1958 році), свиней 1093. Надій молока на фуражну корову дорівнював 2082 кг, а валовий надій молока по колгоспу—7640 цнт. Колгоспники з честю виконали свій семирічний план.
Піднесенню колгоспного виробництва великою мірою сприяли рішення березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року. Лише від продажу зерна по підвищених закупівельних цінах колгосп одержав додатково 66 тис. крб. доходу та від зменшення прибуткового податку — 11,7 тис. карбованців. У 1965 році колгосп одержав доходу близько 510 тис. крб. Його неподільний фонд за семирічку збільшився майже в 3 рази.
У першому році нової п’ятирічки колгоспники виробили на 100 га сільськогосподарських угідь м’яса 60,6 цнт (при плані 57,2 цнт), молока 254,7 цнт (при плані 248,3 цнт), вовни — 34 кг. Вартість основних засобів виробництва в артілі перевищує 702,9 тис. крб. За післявоєнні роки в колгоспі споруджено 2 корівники на 120 голів кожний, 3 свинарники, вівчарню, гараж для автомашин, 3 водокачки.
Колгоспники самовіддано трудяться на фермах і полях, примножуючи громадське багатство. Заслуженою повагою користуються в селі передовики колгоспного виробництва. Серед них ланкова М. О. Очередько, ланка якої у 1965 році на площі 33 га зібрала з кожного гектара по 330,6 цнт цукрових буряків. За вирощення високих врожаїв солодкого кореня Марія Олексіївна нагороджена орденом «Знак пошани». Вона депутат обласної Ради. Доярки А. Г. Килинник, Ш. І. Галушка, Н. І. Кошман надоїли у 1965 році по 2700 кг молока на кожну фуражну корову.
За роки Радянської влади докорінно змінився соціальний склад населення Чорнух. На 1 січня 1966 року в селі проживало 1255 колгоспників і 1442 робітники та службовці. Більшість робітників працює на Чорнухинському нафтопромислі, а також на маслозаводі, який є досить великим і потужним підприємством. У 1965 році маслозавод випустив продукції на 1374 тис. крб. Самої лише надпланової продукції він дав на 256,7 тис. крб. Добра слава йде в селі про бригаду В. М. Блажко. Це дружний трудовий колектив, який щоквартала перевиконує планові завдання, особливо по випуску масла вищих сортів. Бригаді присвоєно звання колективу комуністичної праці. Семирічний план завод закінчив достроково — в липні 1965 року. В новій п’ятирічці підприємство планує побудувати цільномолочний цех, нову котельню тощо.
Заможно і культурно живуть трудівники села. У 1965 році на один людино-день колгоспники одержали у середньому по 4 крб. 30 коп. Багато з них заробили за рік 2—3 тис. крб. 390 чол. в селі одержують від держави пенсію та грошову допомогу на загальну суму 8095 карбованців.
За післявоєнні роки більшість трудівників села переселилася в добротні будинки, криті черепицею, шифером або бляхою.
Є у Чорнухах готель, чайна. Населення обслугобують поліклініка, сільська лікарня на 115 ліжок. На початку 30-х років тут працювало не більше 10 медиків. Зараз у лікарні 73 працівники, з них 15 лікарів і 58 чол. середнього медперсоналу. Добру пам’ять залишив по собі в Чорнухах заслужений лікар УРСР О. С. Будай, який працював тут понад 20 років.
Центр села прикрашає двоповерховий Будинок культури. Як тільки засвічуються електричні вогні, сюди прямують і молодь, і літні колгоспники. Хто — подивитися новий кінофільм, хто — послухати лекцію, чи переглянути нові газети і журнали в читальному залі бібліотеки. Фонд книг бібліотеки становить 29,5 тис. примірників. Ними користуються 1790 читачів. Бібліотечні працівники проводять велику культурно-освітню роботу. У 1965 році вони влаштували 34 книжкові виставки, організували 149 колективних читань художніх творів, 10 літературних вечорів і 4 читацькі конференції.
У селі є і чимала дитяча бібліотека. Її читачі — учні середньої школи ім. Г. С. Сковороди, в якій навчається 516 дітей. При школі існує 2 вечірні класи для сільської молоді та інтернат на 45 місць. Педагогічний колектив складається з 42 учителів, з них 28 мають вищу освіту. В школі є хороші фізичний і хімічний кабінети. У 1966 році закінчено будівництво виробничої майстерні і спортивного залу.
Методом народної будови жителі села спорудили для школярів просторий Будинок піонерів з залом для глядачів на 250 місць та кімнатами для гурткової роботи. При палаці працюють хоровий, два хореографічні, фотографічний, модельний гуртки, оркестр народних інструментів тощо.
У 1960 році в Чорнухах відкрито філію Лохвицької музичної школи, в якій навчаються 30 дітей.
До послуг маленьких жителів села — чудовий дитячий садок. У ньому виховується 130 дітей (5 груп). З ними працюють 6 вихователів і 4 медпрацівники.
До Жовтневої революції в Чорнухах майже не було освічених людей. На 1965 рік в селі з вищою освітою, працювало 76 чол., з середньою — 306, з незакінченою середньою — 690 чоловік. За роки Радянської влади село дало народному господарству понад 100 спеціалістів з вищою освітою, з них 28 учителів, 14 агрономів і зоотехніків, 6 інженерів, 7 лікарів тощо.
У Чорнухах і досі живуть нащадки Г. С. Сковороди.
Згадуючи перекази своїх дідів і прадідів, вони розповідають, що був Гриць незвичайним хлопчиком. Якимось чудом вивчився читати. І з того часу з книжками не розставався. І в полі, пасучи вівці, читав, і вдома до ранку. Одного разу так отих книжок зачитався, що й не побачив, як у нього вівцю вкрали. Старий Сава добре провчив хлопця. А на ранок той втік. Тільки через місяць дізнався батько, що Гриць десь на далекому селі людські вівці пасе. Трохи грошей заробив, а тоді повернувся додому і почав проситися, щоб відпустили його до Києва вчитися. Згодився Сава, бо бачив, що все одно з сина помічника не буде. Згодом чули від людей, що таки вилюднів хлопець. Якось розжився на гроші і в науку пішов. Вчився у Києво-Могилянській академії, а потім і сам людей навчав.
Виходець із народу, Г. С. Сковорода був виразником настроїв і сподівань закріпаченого українського селянства і пригноблюваного рядового козацтва. Перший український філософ, він піднявся до рівня видатних мислителів своєї епохи. І чорнушани щиро пишаються своїм великим земляком.
З грудня 1922 року з нагоди 200-річчя народження Григорія Савича Сковороди (1722—1794) в селі відбулося відкриття пам’ятника поетові. На свято з’їхалося багато жителів з близьких і далеких сіл, керівники повіту і губернії. І ось нарешті покривало зняте. Перед присутніми постало погруддя Г. С. Сковороди. Відомий скульптор І. П. Кавалерідзе чудово передав вдумливе обличчя філософа, його добру, трохи загадкову посмішку. З того часу ніколи не заростає народна стежка до пам’ятника цього великого поета-гуманіста, який є національною гордістю українського народу.
Н. П. БОЗІНА, Т. С. ЗУБ, О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ