Чутове, Чутівський район, Полтавська область
Чутове — селище міського типу, центр району. Розташоване в мальовничій місцевості при впадінні річки Чутівки у ріку Коломак, за 50 км від м. Полтави, на межі Полтавської і Харківської областей. Через селище проходить автотраса Полтава—Харків. Населення — 7,7 тис. чоловік.
Чутівській селищній Раді підпорядковано також населені пункти Василівка, Лозоватка, Михайлівка, Олександрівка, Першотравневе, Розпашне, Таверівка, Федорівка, Червоне.
Про походження назви села в одному з народних переказів розповідається таке. Влітку 1709 року війська шведського короля Карла XII наближалися до Полтави. Штаб російської армії зупинився недалеко від села Черняківки, що за кілька кілометрів від Чутового. Російські розвідники зустріли якогось козака, що жив на місці теперішнього Чутового. Той козак сказав їм, що «чув» про шведів. Слова «чув», «чуте», «чутки» він повторював кілька разів. Тоді того козака назвали «Чутом», а його двір, садибу Чутовим. Звідти походить назва річки, а потім і села.
Та це легенда. Насправді перші мешканці на території теперішнього Чутового появились наприкінці XVII століття.
Здавна Чутове входило до володінь Кочубеїв — одних з найбільших магнатів на Україні. Село було розташоване поблизу трактового шляху, який йшов з Донських степів на Полтавщину. Власники тих земель побудували на шляху міст через річку Коломак, а біля мосту — будинок. Тут таки в одній половині жив сторож, який збирав плату за переїзд через міст, а у другій — поселялися пастухи, що влітку пасли на прирічкових луках панську худобу.
Вперше документально згадується Чутове в духівниці Полтавського полковника В. В. Кочубея 1743 року: «на реке Коломаке сенокос, называемый Чутова долина». Пізніше, з інших джерел відомо, що 1764 року Чутове було селом, у якому налічувалось 82 двори, було кілька крамниць, церква, відбувались ярмарки.
У 1765—1769 роках у Рум’янцевському перепису відмічається, що село Чутове входило до складу Великобудищанської сотні Полтавського полку.
З кожним роком у володіннях царських генералів і воєвод, козацької старшини посилювався визиск козаків. Загарбання, «пожалування» та купівля — шляхи створення великих землеволодінь. Захоплюючи землі, Кочу беї перетворювали на кріпаків людей, що там жили. Підневільними ставали і ті козаки та селяни, що тікали сюди з Придніпров’я та інших місць, сподіваючись знайти кращу долю.
В кінці XVIII і на початку XIX століття у володіннях Кочу беїв неподільно панували феодально-кріпосницькі порядки. В середині XIX століття на Кочубеїв гнули спину 916 кріпаків. По чотири і більше днів на тиждень працювали селяни на панському полі. Від найважчих польових робіт звільнялися лише діти та немічні старики. Та і їм управитель і прикажчик знаходили якусь роботу.
Безпросвітні злидні і панські побори довели до того, що чутівська біднота голодної весни 1842 року виступила проти своїх гнобителів. Усією громадою прийшли селяни до контори економії, щоб одержати допомогу. Писар економії О. Чумак підтримав селян, які арештували управителя і конторщика та взяли в панських коморах по пуду борошна. Та царизм придушив виступ селян. Батька і сина Чумаків арештували і відправили до Полтавської в’язниці, а потім до Сибіру.
Страшне лихо спіткало чутівських селян у 1848 році, коли в селі лютувала епідемія холери, від якої померло 209 жителів. Подібне повторювалось і пізніше.
В адміністративному відношенні село в середині XIX століття належало до Полтавського повіту Полтавської губернії. 1859 року в Чутовому було 1877 жителів, в селі відбувалось щороку 4 ярмарки.
Не дала землі селянам і відома аграрна реформа 1861 року. За невеликі клаптики землі доводилось платити викуп. Кращі землі дісталися поміщикові. Зовсім не виділено землі дворовим людям. Тож більшість господарств пореформеного села мала по 1,5—1 десятині землі. Викупив, наприклад, після реформи селянин Герасим Белей дві десятини землі. А сім’я — чималенька. Не зчувся батько, як і сини виросли, одружились. Довелось ділити ту землю на старших синів, а найменшому — нічого не лишилось. Пішов найменший наймитувати.
Бідніли селяни, але багатів поміщик. Так, у 1883 році Кочубей у самому Чутовому та його околицях мав 16,2 тис. десятин землі, тоді як чутівським селянам належало лише 1,1 тис. десятини. Більше ста селянських родин зовсім не мали землі, існували наймитуванням. У кожному п’ятому дворі не було худоби, багато селян змушені були наймати тяглову силу. Малоземелля, нужденне життя, наймитування — ось що принесла реформа 1861 року чутівській бідноті.
У післяреформеному Чутовому почали розвиватися деякі промисли. При панській економії відкриваються механічна та ливарна майстерні, адже дарової наймитської праці вдосталь було! У 1883 році в Чутовому було 18 вітряків, паровий млин, дві олійниці, дві кузні, слюсарна майстерня. Все це сприяло переселенню сюди нових жителів із сусідніх сіл. За 40 післяреформених років Чутове виросло на 200 дворів, а населення його збільшилось у півтора раза і складало 2842 чоловіки.
На селянській праці багатіло поміщицьке господарство. 18 тис. десятин землі, якими володіли Кочу беї у Чутовому на початку XX століття, оброблялися руками бідняків, що залежали від економії. Як і раніше, селянські ниви давали низькі врожаї, бо оброблялися примітивними знаряддями. 53 металеві однолемішні та 49 дерев’яних плугів — ось той основний реманент, що був у селян.
Як і колись за кріпаччини, у багатьох селян шматка хліба не було. Новий власник Чутового поміщик Дурново теж дбав лише за своє збагачення. Ленінська газета «Искра», характеризуючи становище селян Чутового та навколишніх сіл у 1902 році, писала про те, що економія Дурново проводила щодо бідноти політику «вижимання усіх соків», і, як казали селяни, «хоч лягай та вмирай». Правда, в економії селянин міг одержати десятину посіву, але обробити і зібрати за те врожай для поміщика на 3 десятинах. За випас худоби на панських луках, за мочіння конопель у панських ставках економія брала окрему плату.
Нове лихо спіткало чутівських селян у 1901 році: посуха знищила врожай. Ще з осени у багатьох з них не було хліба і кормів для худоби. За безцінь вони змушені були продавати худобу і по дорогій ціні купувати хліб.
У той час, коли селянська біднота голодувала, а її худоба доїдала солом’яні стріхи і падала з ніг, панські комори ломилися від хліба, в стогах стояли тисячі пудів запашного сіна. Та господар економії і не думав допомагати селянам. Він все робив для того, щоб більше погіршити становище селян і поживитися на їхніх злиднях. Даремно юрмилися селяни біля порогу управителя, щоб дістати якусь працю для свого заробітку. їх стали менше брати і зменшували платню тим, хто вже працював в економії.
Обурення селян проти дій поміщика зростало з кожним днем. Чутове ставало одним з важливих пунктів селянського заворушення на Полтавщині у 1902 році.
Назавжди запам’ятала чутівська біднота 31 березня 1902 року. В той день уперше за десятки років нужденного життя вона рішуче виступила проти панської сваволі. Був базарний день. На площі збиралися селяни, що бідкались про своє тяжке життя. Лунали погрози на адресу панської економії. Чулися заклики йти забирати та ділити панський хліб, зрошений їхнім селянським потом.
— Ідіть, беріть, то добро ваше,— закликав старий дід Кирило Зубов.— Досить їм пити вашої крові!
Раптом над площею почувся інший голос. На одному з возів стояв високий кремезний чоловік, який звертався до народу.
— Люди! Чого чекаєте? Вигоньте панів геть! Заберіть своє добро. Ми в Лисичій уже своїх вигнали, а майно розділили!
— Правильно, досить, натерпілися! — чулися схвильовані голоси.
І великий натовп рушив до хлібного двору панської економії. Попереду бігли Яків Цілуйко, Семен Литвиненко, Митрофан Івахненко, Іван Скічко. Вмить злетіли пудові замки з дверей амбарів. До вечора 15 тис. пудів зерна і 3 тис. пудів сіна перевезено до селянських дворів. Поділивши хліб у Чутовому, близько 500 селян рушило на хутір Дурново, до с. Іскрівки та інших сусідніх сіл, щоб там теж поділити панське майно.
Царська влада занепокоїлась. Наступного дня з Карлівки до Чутового прибув каральний загін, а 3 квітня — сам полтавський губернатор. Люди бачили, як четверо козаків з оголеними шаблями повели до панського двору Якова Цілуйка, Митрофана Івахненка та інших. Забрали і старого Зубова. Карателі привезли з лугу дві підводи нарізаної лози і в’язали у невеличкі пучки, складали на майдані серед села. Готувалась розправа. З’явився губернатор, а потім привели «бунтарів».
— Кайся! — наказали Митрофанові Івахненку.
— Не буде цього ніколи! Ми своє брали!..
Далі йому говорити не дали. Козаки повалили Митрофана на землю, оголили його спину. Засвистіли пучки лози над Митрофановим голим тілом. Били до нестями і Якова Цілуйка та інших. Били люто, не рахуючи ударів. Багатьох своїх закривавлених земляків винесли на руках з отого майдану люди, затамувавши лють проти ненависних панів.
Полтавський губернатор доповідав міністру внутрішніх справ Плеве: «…екзекуція була проведена в с. с. Путовому і Войнівці, при чому в Путовому — особливо урочисто, в присутності маси людей…»
Гостро протестувала проти губернаторських знущань над селянами ленінська «Искра». В травні 1902 року вона писала: «Гуманний» начальник губернії Бельгард застосував любимий захід наших адміністраторів — жорстоке і нещадне шмагання». І далі: «Б’ють сучкуватими палицями. Після перших ударів цілістність шкіри порушується. Б’ють до втрати свідомості, відливають, і знову б’ють. Б’ють до смерті. Ударів не рахують, хто скільки витримає».
Багатьох селян відправляли до в’язниць. Інших примусили не тільки повернути хліб і сіно, взяті з панського двору, а й виплатити поміщикові штраф — 20 карбованців з двору. Пани мстили за той переляк, що вони пережили. За безцінь також працювали на їхніх полях селяни.
З дідів-прадідів, наприклад, користувалися селяни громадською толокою — кілька гектарів землі поблизу річки Коломаку. Та після придушення «бунту» управитель економії привласнив ті землі і продав їх панові з сусіднього села.
…Як і завжди, того дня зранку чутяни виганяли гусей на луки. Спочатку ніхто не звертав уваги на чужих людей, що юрмилися поблизу лугу. Але згодом помітили односельчани, що приїжджі стали плуги та борони лаштувати, а перегодя і першу борозну прокладати по толоці. Блискавкою рознеслась по селу чутка про це.
Озброївшись кочергами, рогачами, а то й просто дрюччям, жінки відстоювали громадську землю. Перед вела Мавра Могильна.
— Геть з наших земель! — накинулись жінки на приїжджих. Та сюди прибігли урядник і староста. Урядника вмить обеззброїли, а старості Мавра Могильна так вліпила коромислом по шиї, що той тиждень голови не міг повернути. Відстояли жінки луки! А другого дня в село приїхали козаки. Мавру Могильну, Марфу Скрипник, Секлету Ничик заарештували і погнали по етапу до Полтави.
Ще більш убогим стало життя селян після поразки революції 1905—1907 рр. Крім роботи на пана, треба було працювати і на куркулів, у залежність до яких попадали селяни-бідняки. П’ята частина населення Путового змушена була наймитувати, адже з кожним роком зменшувались земельні надїли селян.
У пошуках заробітків населення Путового все більше займалося дрібним кустарним промислом — гончарством, плетінням корзин, художньою вишивкою. Ці вироби продавалися на ярмарках. Із селян поповнювалось також число робітників механічної і слюсарної майстерні, що працювали при економії.
Перша імперіалістична війна ще більше загострила класові суперечності на селі. Десятки чоловіків відірвано від обробітку землі і кинуто на фронт. Зростали ціни на продукти, яких тепер не вистачало. Поміщики, куркулі, крамарі і спекулянти наживалися на бідуванні селян.
Звістку про Лютневу революцію 1917 року, про повалення царизму принесли до села фронтовики і робітники, які працювали в Харкові. Та надії бідноти на те, що Тимчасовий уряд дасть землю, не справдились. У селі, як і раніше, господарювали панські прислужники.
Нова звістка сколихнула всіх у селі і у волості — перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції! Фронтовики і серед них більшовики розповідали, що тепер з владою багатіїв покінчено назавжди, земля належатиме її справжнім господарям — селянам. До сусіднього села Черняківки повернувся з фронту член більшовицького полкового комітету М. Дуженко, до с. Іскрівка — більшовик С. Парана, до с. Степанівни приїхав з Харкова робітник О. Слуцький, який зустрічався з Артемом (Сергєєвим).
— Роз’їхались ми по селах у перших числах грудня 1917 року,— згадує О. Слуцький.— На сходках селян зачитували Декрет про землю, розповідали, як треба націоналізувати поміщицьку землю і майно. Роз’яснили, що це можна робити лише з відома волревкому і волземвідділу, яких треба обрати на волосному з’їзді.
Мітинги і сходки проходили досить бурхливо.
Багатії намагалися виставити і послати на з’їзд своїх делегатів. Особливо це було помітно на мітинзі, що відбувався на цукрозаводі поміщиці С. Дурново. Есерівських і меншовицьких агітаторів робітники прогнали з мітингу.
Перший волосний з’їзд Рад почав роботу 12 грудня 1917 року, в його роботі взяли участь представники усіх сіл Чутівської волості. З’їзд проходив у будинку колишнього управителя економії (тепер — будинок районного відділу міліції). З’їзд прийняв пропозиції, що їх рекомендували більшовики. Згодом було створено перший волревком і волземвідділ, до складу яких увійшли С. Пара-ка, М. Дуженко, М. Ленчик, Ф. Фисун, О. Щербак та інші.
У грудні 1917 року було утворено і Раду селянських депутатів, водночас було встановлено народний контроль над маєтком поміщиці С. Дурново. На сходці до Ради були обрані Олексій Щербак, Яків Синиця, колишній панський наймит Максим Бирківський, Федір Фисун та інші. Під їхнім керівництвом чутівська біднота ділила панські землі, майно економії було взято на облік.
Бідняцьким сім’ям з панських комір видавали хліб. У першу чергу від Ради одержували допомогу солдатські вдови. їм виділяли будівельні матеріали, зерно, худобу. Наприклад, у 1918 році багатодітна сім’я О. І. Альохіна одержала від Ради 120 пудів зерна. Федорові Шинкаренку доручено завідувати колишнім панським «хлібним двором», Іван Холоша відав трудовлаштуванням у селі. Про порядок у селі дбала народна міліція, якою керував В. 3. Бала.
Тільки взялася біднота господарювати на вільній від поміщиків землі, як знову треба було братися за зброю. У квітні 1918 року в село ввійшли підрозділи німецьких загарбників. За ними потяглися і ті, хто втік від народної влади — різні панські прихвостні. Почалися грабежі, насильства у селі. Чужинці грабували у селян майно, забирали коней, корів, свиней, сіно. Награбоване вивозили закордон.
Обранцям народу — депутатам Ради довелось піти у підпілля. Саме у ті дні й було створено в Чутовому підпільний ревком, який починав організовану боротьбу проти ворогів революції. До складу ревкому увійшли Марко Лістровий, Григорій Сивокінь, Василь Бала, Федір Пазенко, Іван Зіненко, Мефодій Дуженко та ін. Ці товариші вели за собою тих, хто боровся за Радянську владу в Чутовому, в навколишніх селах. Було встановлено тісні зв’язки з партизанськими загонами інших міст і сіл. В Ісківському і Черняківському лісах збиралася біднота, щоб гнати і бити ворога. Партизанський загін очолював колишній шахтар М. Д. Веселов, а трохи пізніше — М. М. Лістровий.
Підпільний ревком для роботи серед населення посилав своїх кращих товаришів, які, крім того, збирали розвідувальні дані про ворога. Так у Чутовому було створено невеличку групу активістів під керівництвом І. Д. Зіненка. До цієї групи входили І. О. Одаренко, Ф. П. Скрипник і Т. П. Фисун. Вони не лише вивідували таємниці ворога, але й розповсюджували листівки, в яких підпільний ревком за+ кликав населення бити окупантів. Такі листівки особливо поширювались серед робітників Скороходівського цукрозаводу.
— Приносив нам листівки Марко Лістровий,— розповідає учасник тих подій І. Г. Корольова,— а серед робітничої молоді поширювали листівки мої подруги Галина Сологуб і Настя Чемерис. Саме тоді Настя Чемерис дізналася, що сам гетьман Скоропадський має бути в поміщиці Дурново. Ми повідомили про це ревкомівців.
Та чутівським партизанам не під силу самим було розправитись із Скоропадським. Його зустріч з поміщицею була дуже короткою і відбувалась під сильною охороною.
Важко було партизанам взимку 1918 року, коли на зміну гетьманцям і німцям прийшли петлюрівські війська. Та загін боровся, навіть напав на ворожий штаб, що містився в колишньому поміщицькому маєтку і розгромив його.
Нам допомагало населення одягом, а зброю ми віднімали у ворога і громили його всюди,— згадує партизанський командир Микола Веселов.
Після вигнання в січні 1919 року з села петлюрівців, у Чутовому було створено Раду робітничих і селянських депутатів. Її організатором була група більшовиків-фронтовиків, яка спрямовувала роботу Ради на забезпечення селян землею, посівним матеріалом, худобою.
Та влітку 1919 року в наступ проти Радянської влади пішли війська царського генерала Денікіна. На заклик більшовицької партії «Всі на боротьбу з Денікіним!» в Чутовому знову організовано волосний революційний комітет, який очолили М. Лістровий і М. Веселов. Для допомоги фронтові створено сотню Червоного козацтва. До неї ввійшли М. Г. Степанов, Є. Є. Ляховенко, К. Любомирський, Г. Байда, Ф. Пазенко, Д. Цілуйко, І. Солодовник, О. Швадченко та багато інших жителів.
На світанку 7 липня 1919 року розпочався запеклий бій на околицях Путового. Денікінці відступали, а потім і знову атакували. Вимотавши їхні сили, радянські частини перейшли в контрнаступ і далеко переслідували відступаючого ворога.
Про цей бій штаб оборони Лівобережної України послав Раді Народних Комісарів України спеціальний рапорт.
Та сили були нерівні. На допомогу денікінцям підійшли їхні свіжі частини, і через кілька днів після тяжких боїв радянські війська залишили Путове. Село опинилося в глибокому тилу денікінців, але боротьба патріотів за Радянську владу не припинялась. Партизани, керовані з підпілля волревкомом, псували ворожий телеграфний зв’язок, нападали на окремі підрозділи ворога, підривали залізничну колію. Саме в ті часи віддали своє життя за Радянську владу Іван Зіненко, Степан Парака та інші.
Особливо жорстоко знущалися денікінці з І. Д. Зіненка, якого видали зрадники. Його примушували назвати прізвища членів підпільного ревкому. Загроза смерті, катування, ніщо не примусило мужнього революціонера видати своїх товаришів. Вороги зідрали йому шкіру на спині, посипали сіллю, а потім розстріляли.
У грудні 1919 року ще йшли бої з денікінцями поблизу Путового, а волревком вийшов з підпілля, організував оборону і почав налагоджувати мирне життя в селі. При волревкомі діяли відділи: військовий, продовольчий, земельний, соціального забезпечення і культурно-освітній, а також комісія по опису залишеного багатіями майна та по розслідуванню злочинів денікінців.
Відновила свою діяльність і Чутівська Рада робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів.
Було створено комітет бідноти, а потім комітет незаможних селян (КНС), першим головою якого був Федір Півень, а згодом Семен Могильний.
Весною 1920 року у Путовому створено партійну організацію, до якої ввійшли Д. К. Настенко — голова осередку, М. М. Лістровий, Г. Ю. Байда, М. Г. Степанов, Ф. К. Прилуцький та інші. Партійна організація спрямовувала всю свою діяльність на відбудову нового життя в селі. Велика увага приділялася і культурному будівництву. Так, на своїх зборах, що відбувались 22 вересня 1920 року, комуністи обговорювали питання про бібліотеки, про забезпечення їх літературою і, зокрема, віршами для декламації серед населення.
У 1920 році восени юнаки і дівчата Тутового створили комсомольську організацію. Молодь обрала своїм вожаком-секретарем Леоніда Вюникова. Невелика група молодих ентузіастів — 8 хлопців і одна дівчина стали бойовим помічником партійної організації, яка на той час значно зросла. Першими комсомольцями були колишня наймичка Марія Ничик-Карабут, Костя Зінченко, Антон Кара-бут, Меркурій Бондар, Гнат Таран, Пимон Сторчовий, Дмитро Цілуйко та інші товариші.
— Було у нас, комсомольців, чимало справ. Треба було хліб збирати для голодуючих і неписьменність серед селян ліквідовувати,— згадує одна з перших комсомолок М. Т. Ничик-Карабут.— Працювали ми тоді на десятихатках, грамоти селян учили. Багато хто в ті часи вперше у своєму житті навчився написати своє прізвище.
Щовесни комсомольці обробляли і засівали кілька гектарів землі. Добра пшениця родила на тих комсомольських гектарах.
Молодій Радянській владі жорстокий опір чинили куркулі, різні контрреволюційні елементи. У Путовому та навколишніх селах діяли банди. Для боротьби з ворогами Радянської влади Путівський волвиконком створив бойовий загін, до якого ввійшли Григорій Губрич, Дмитро Настенко, Микола Степанов, Федір Прилуцький, Григорій Байда, Федір Півень, Меркурій Бондар, Антон Карабут, Кость Зінченко, Василь Северин, Тарас Фисун, Тимофій Ничик, Степан Михайличенко, Олександр Шейко, Леонід Вюников та інші, всього в загоні спочатку було сімнадцять чоловік. Багато з них віддали своє життя за Радянську владу. Так, в одному з боїв з численною бандою загинув комуніст воєнком О. Коханов.
…Трапилося це весною 1920 року. Із села Степанівки, що за 15 км від Путового, повідомили у виконком, що куркулі навмисне вночі пустили свою худобу на бурякову плантацію, щоб знищити посіви. Ті товариші, що слідкували за порядком, загнали худобу у громадські приміщення. Куркулі обстріляли представників виконкому. З Путового було вислано на підмогу виконкомівцям загін на чолі з Олександром Кохановим.
Не встигли бійці загону розташуватися в селі, як були оточені кінними бандитами, яких було близько 200 чоловік. Весь загін виконкому було роззброєно. З комісара Коханова бандити стягли верхній одяг і примушували стати обличчям до стіни.
— За Радянську владу я боровся грудьми! Стріляй, гаде, у груди! — крикнув комісар.
Так загинув комуніст Олександр Коханов, його ім’ям тепер названа одна з вулиць села.
В ніч на 4 червня 1921 року загін Путівського волвиконкому прийняв бій у селі Іскрівці з бандою отамана Боровика. В тому бою було вбито отамана. Бандити вирішили помститися за свого вожака і вчинили напад на Путове. Та на них уже чекали.
Розвідники з загону виконкому повідомили товаришів про наближення ворога. Бій був жорстоким і тривалим. Гриміли постріли гвинтівок, стукотіли кулемети. А в тому гуркоті бою чулись дзвінкі дитячі голоси.
То мешканці дитячого будинку стояли біля вікон і співали «Інтернаціонал», підбадьорюючи червоних бійців. Перемогою виконкомівців закінчився бій. Залишки банди були вигнані за межі Чутівської волості.
Крім відкритих виступів, вороги Радянської влади готували удари в спину із свого підпілля. Весною загін знешкодив 25 змовників-диверсантів, що зібрались у дворі в одного з куркулів с. Дмитрівки.
В роки громадянської війни багато громадян села героїчно боролися проти ворогів Радянської влади і в інших місцях. Так, наприклад, уродженці Чутового А. і П. Литвини, що працювали у Миргороді й Полтаві, загинули в боротьбі з контрреволюцією.
У травні 1920 року для допомоги селянам волості в Чутовому створено перше радянське господарство — розплідник племінних свиней, а в квітні наступного року його перетворено в радгосп, який одержав назву «Чутове». Першим директором радгоспу був І. Ф. Калюжний.