Диканька, Диканський район, Полтавська область (продовження)
Велика увага приділялась охороні здоров’я трудящих та ліквідації неписьменності серед населення. В Диканьці і в селах волості відкриваються бібліотеки, школи для неписьменних і малописьменних. В Диканьці почав працювати народний університет, де читалися лекції з історії, культури, соціалізму, політекономії, економічної географії, хімії, зоології та інших наук.
Ініціаторами всіх революційних перетворень у Диканьці були комуністи. 22 лютого 1919 року вони організували партійний осередок в складі 11 чоловік. Керівником осередку став О. Т. Воронянський, колишній моряк Чорноморського флоту, який у 1917 році був військовим комісаром підводного човна «Орлан».
Партійна організація Диканьки відіграла видатну роль у боротьбі з контрреволюцією. Коли в травні 1919 року авантюрист Григор’єв повів наступ на Полтавщину, селяни Диканьки на загальних зборах за пропозицією комуністів прийняли звернення до всіх трудящих, щоб разом стати на боротьбу проти григор’євських банд. Десятки диканьців пішли в ряди Червоної Армії.
В кінці липня 1919 року Диканьку захопили денікінські війська. Вони відновили в селі старі порядки, чинили розправу над сільськими активістами, грабували їх сім’ї, мобілізовували чоловіків до своєї армії. Біднота знову переховується в лісах, згуртовуючи сили для боротьби з ворогом.
На початку жовтня 1919 року в Диканьку через Південний фронт прорвався червоний загін Леоніда Крючковського, в якому налічувалося кілька тисяч чоловік. До цього загону приєдналися диканьці і разом 4 жовтня сміливо вступили в Полтаву. Вони тримали її кілька годин, розгромили ворожі пости, випустили з тюрми в’язнів.
Але під натиском добре озброєних денікінців відступили. Для підпільної роботи в місті залишився начальник штабу партизанів Г. П. Кондратко.
Відступивши з Полтави, партизани в тилу ворога робили глибокі рейди аж до Катеринослава. По дорозі до них приєднувалися інші загони народних месників. Об’єднані загони перейменувалися в Першу Українську партизанську дивізію. Під керівництвом Л. Крючковського вона наганяла страх на денікінців, громила їх частини.
В час денікінщини ворожим елементам Диканьки вдалося на деякий час узяти верх. Коли в селі був лише місцевий загін партизанів, однієї ночі вони сповістили про це зарані попередженим денікінцям, які підійшли з Полтави, і манівцями провели їх у село. Відбулася кривава розправа. Денікінці по-звірячому закатували, а потім мертвого повісили на площі в центрі Диканьки командира партизанського загону Василівки П. В. Ладура. Частині партизанів вдалося вирватися з села і заховатися в лісах.
В грудні 1919 року в Диканьці остаточно відновлено Радянську владу, зразу ж було створено ревком. Населення приступило до відбудови зруйнованого народного господарства.
З 1920 року почав свою діяльність волосний комітет незаможних селян на чолі з більшовиком 3. М. Соханем. Комітет разом з волвиконкомом (весною 1920 року ревком передав владу волвиконкомові) проводить в життя всі заходи Радянської влади: впорядкування землекористування, виконання продрозверстки, а потім продподатку, налагодження культурного життя тощо.
Радянським і партійним органам активно допомагала комсомольська організація, яка утворилася в 1920 році. Її очолював М. Є. Борисенко. Комсомольці влаштовували комуністичні суботники і недільники, піднімали з руїн громадські будівлі. Водному напівзруйнованому приміщенні, приведеному в належний вигляд, відкрили клуб. Тут розгорнулася культурно-освітня робота: читалися доповіді і лекції, проводилися бесіди, переглядалися кінокартини.
В 1920—1921 рр. село ще зазнавало нападів банд Біленького, Махна та інших. У серпні-вересні 1920 року банда Біленького тероризувала всю волость. На Жовтневі свята бандити наскочили на приміщення волвиконкому, убили 4-х червоноармійців із 9-го загону особливого призначення військ України і Криму, який виконував тут оборонні функції і брав участь у зборі продрозверстки, пограбували селян.
Після ліквідації цієї зграї, а в серпні 1921 року розгрому на території Диканської волості банди Махна, настало мирне життя, селяни могли спокійно господарювати. У Диканьці почали працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення.
З 7 березня 1923 року Диканька стала центром району, утвореного на базі колишніх Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту і Великобудищанської волості Зіньківського повіту.
Ще в 1922 році в Диканьці було організовано сільськогосподарське кредитне кооперативне товариство, до якого спочатку вступило 44 члени. А на 1924 рік воно вже нараховувало 202 пайщики і проводило значну роботу по зміцненню товарообміну між містом і селом.
Під безпосереднім керівництвом комнезаму в 1926 році створено товариство «Промінь». На пайові внески своїх членів товариство почало будувати електростанцію і млин. Райвиконком виніс рішення віддати на це спорудження котли, цеглу, рештки будівель, що залишилися від пивоварного заводу. І вже через рік електростанція і млин були збудовані й почали працювати. Струм від місцевої електростанції одержали підприємства, адміністративні установи, лампочки Ілліча з’явилися і в деяких селянських хатах.
За Всесоюзним переписом 17 грудня 1926 року в Диканьці налічувалось 1285 господарств, із них 1117 було зв’язано з сільським господарством. В селі проживало 4951 чоловік населення, із них 2597 жінок.
З кожним роком Диканька зростала, в селі все частіше появлялися паростки нового життя. Щоб полегшити важку хліборобську працю і мати кращі врожаї, бідняки об’єднувалися по 10—20 сімей і спільно обробляли землю, яка до Жовтневої революції належала Кочубеям. Вирощений урожай вони ділили між собою.
Починаючи з 1925 року все село було поділено на три земельні громади, в користуванні яких були ліси, що не увійшли в державний лісовий фонд, пасовища. Ці землі віддавали в тимчасове користування бідняцьким сім’ям. Земгромади займалися ремонтом містків і шляхів на своїй території, організовували допомогу селянам у придбанні посівного матеріалу та сільськогосподарського реманенту. В одній із земельних громад (Чигрівській) були млин і парова молотарка, якими обслуговувалися селянські господарства. Земгромади проіснували до суцільної колективізації.
Проти нових форм радянського життя з неприхованою злістю виступали класово ворожі елементи. З-під лоба дивився на сільських активістів і всіляко висміював передові починання на селі глитай Нелюба. До революції він мав близько 100 десятин землі, великий паровий млин. Нелюба злився, що його обмежили і довелося в радянські часи користуватися далеко меншою кількістю землі і мати менше наймитів.
Починаючи з 1929 року колгоспний рух у Диканьці вступив у вирішальну фазу. Селяни об’єднуються в колгоспи «На руїнах минулого» (пізніше перейменований на ім. Г. М. Димитрова), «Червоний інтенсивник» та «Іскра комунізму». Активними організаторами кооперування селян були І. Г. Маяр, І. Т. Андренко, С. М. Жила, В. О.Стешенко та інші.
Куркулі весь час заважали колгоспному будівництву, прагнули зірвати радянські заходи по соціалістичній перебудові села. Згуртований партійною організацією сільський актив знешкодив ворожу агітацію, окремих куркулів, таких як Нелюба, було виселено за межі села, а їхні землі включено до колгоспного господарства. В 1933 році колективізацію у Диканьці було завершено.
Значну допомогу місцевим колгоспам в обробітку полів подавала організована в 1931 році Диканська машинно-тракторна станція.
Поряд з сільським господарством у Диканьці широко розвивалася місцева промисловість. За роки довоєнних п’ятирічок збудовано вальцьовий млин, маслозавод, харчокомбінат, олійницю, обозний і шкіряний заводи.
З 1937 року почала працювати Диканська сортовипробувальна дільниця. За нею було закріплено 80 га землі, де вона проводила досліди по вивченню сортів вітчизняних і зарубіжних сільськогосподарських культур. Найкращі з них рекомендувала колгоспам.
Далеко за межами Диканьки уже в 30-ті роки стали відомі вироби художньої майстерні ім. 14-річчя Жовтня (килими, вишивки). В 1937 році тут працювали 100 килимниць і 1045 талановитих вишивальниць з надомницями. Килимниця О. І. Хлонь тоді ж була удостоєна звання заслуженого майстра народного мистецтва, а Г. І. Личко одержала диплом І ступеня за виготовлення чудових килимів. Продукція диканських майстрів надходила на ринки не тільки України, а й багатьох братніх республік.
Поліпшувалось культурно-побутове обслуговування населення. Споруджено новий клуб на 500 місць, бібліотеку, лікарню, амбулаторію, аптеку, санстанцію, дитячі ясла, їдальню-ресторан, хлібопекарню, 10 різних магазинів, лазню. Понад 1000 житлових будинків було електрифіковано.
В передвоєнні роки на сцені районного Будинку культури в постановці самодіяльних митців драматичного колективу йшли п’єси класиків української і російської літератури та радянських драматургів. Крім драматичного, працювали співочий, струнний, духовий і фізкультурний гуртки. До послуг населення була велика бібліотека. Широко розгорталася лекційна пропаганда. Комуністи, комсомольці, вчителі виступали з лекціями, знайомили населення з міжнародним становищем, з питаннями історії партії, агротехніки тощо.
Помітно удосконалювалась у Диканьці освітня мережа. З 1927 року вже існувало дві семирічні школи, які пізніше були реорганізовані в середню і неповну середню школи. Навчанням було охоплено і доросле населення. Для нього організову валися школи політичної освіти. їх відвідувало близько 180 чол. Працювали також гуртки по ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
Добре було налагоджено медичне обслуговування населення. З року в рік збільшувалась кількість ліжок у лікарні (напередодні війни їх було вже 35), медичний персонал поповнювався кваліфікованими працівниками.
У 1929 році з Харкова в Диканський район приїздила експедиція лікарів Українського інституту ортопедії і травматології, яка провела поголовне медичне обстеження населення Диканьки, Великих Будшц, Чернечого Яру, Михайлівни, Брусії, подала необхідну медичну допомогу. Жителі обстежених сіл, у яких виявились кісткові і травматичні захворювання, були прооперовані в Харківському інституті ортопедії і травматології. Це допомогло хворим поліпшити стан здоров’я, а в багатьох повністю відновилася працездатність.
Історичне минуле Диканьки, її чудові краєвиди, сучасні соціалістичні перетворення викликали інтерес до неї багатьох літературних діячів. Восени 1924 року в Диканьку на кілька тижнів приїжджав відомий американський письменник-публіцист, автор книг про В. І. Леніна і Жовтневу революцію Вільямс Альберт-Ріс (1883—1962 рр.). Враження про Диканьку він описав у книзі «Російська країна», виданій у Нью-Йорку 1928 року.
В серпні-вересні 1927 року в Диканьці жив і працював над своїм романом «Мати» відомий український письменник Андрій Головко. В цей же час у Диканьці часто бував і писав свої твори український письменник П. Й. Капельгородський.
В перші дні Великої Вітчизняної війни, коли над Радянським Союзом нависла смертельна небезпека, сотні синів Диканьки вступили в ряди Червоної Армії і пішли на фронт. Жінки, підлітки і старики працювали на укріпленні оборонних ліній, невтомно трудилися в колгоспі, щоб зібрати вирощений урожай і врятувати його від ворожої навали. У східні райони країни диканьці відправляли обладнання підприємств, техніку МТС, колгоспну худобу.
Протягом 14 днів частини Червоної Армії, що знаходилися в Миколаївському, Братешківському, Македонському та Страшковому лісах, стримували гітлерівські війська біля Диканьки. Але 4 жовтня після п’ятигодинного бою з переважаючими силами ворога змушені були відступити. Фашистський кований чобіт ступив на диканську землю.
Гестапівські людоїди з комендантом Диканьки Куртом Бетхером почали встановлювати «новий порядок». З ранку до ночі змушували населення працювати в так званих громадських дворах, забирали всі продукти, накладали на все, навіть на собак, податки. На людей робили облави, ловили їх і силоміць вивозили в Німеччину. Понад 200 юнаків і дівчат, вивезених з Диканьки, відбували каторжні роботи. 718 сірих безрадісних днів і тривожних ночей пережила Диканька. Але жителі її не скорилися і в чорні дні окупації вели боротьбу з ворогом.
Працівники радіовузла В. М. Колісник, В. Б. Федорченко, А. М. Яковенко слухали й записували зведення Радянського інформбюро і розповсюджували його серед населення Диканьки та навколишніх сіл. І. Д. та В. І. Токар читали людям листівки, які скидали радянські льотчики на окуповану територію. І. М. Гнида, в якого була явочна квартира, Г. Г. Губа та інші передавали партизанам продукти, допомагали радянським бійцям і офіцерам, які втікали з фашистського полону, добратися до лінії фронту, щоб перейти до своїх частин. І. П. Кириченко, В. П. Ладур, М. Н. Ладур перешкоджали вивозити хліб і худобу до Німеччини.
Окупанти жорстоко розправлялися з учасниками народного опору. В січні 1942 року за розповсюдження листівок і зведень Радянського інформбюро фашисти розстріляли члена КПРС, директора Диканського маслозаводу В. І. Фесенка і його дружину. За агітаційну пропаганду гітлерівці заарештували комуніста Ф. В. Жовноватого, який до війни працював заступником директора Диканської MTС по політчастині, і кинули його в полтавську тюрму, де він загинув від гестапівських катувань. По-звірячому були вбиті підпільники О. Д. Спаський, Я. Я. Бедратий та інші. В центрі села фашисти повісили двох невідомих, причепивши їм на груди дощечки з написом «партизани».
За час окупації гітлерівські кати розстріляли в Диканьці 300 радянських людей, серед них комуністів-підпільників В. О. Стешенка, А. Г. Горбася та багатьох інших.
Але окупантам не вдалося залякати радянських людей жорстокими репресіями. Патріоти продовжували боротися за честь і незалежність рідної Батьківщини.
З наближенням радянських військ група молоді Диканьки організувала в лісі загін, до якого входили Л. В. Кухар, М. М. Скорик, Л. Г. Сердюк, П. ї. Сотник та інші. Молоді патріоти підтримували зв’язок з підпільниками Полтави, перерізали телефонні лінії ворога, викрадали гвинтівки й патрони із складу боєприпасів. На партизанів обрушились фашисти, у вересні 1943 року, напередодні визволення Диканьки, вони зробили в лісі облаву, під час якої загинув Л. Г. Сердюк.
Хоробро билися диканьці і на фронтах Вітчизняної війни. С. X. Сорокін був начальником штабу полку легендарної 316-ої стрілецької дивізії генерал-майора І. В. Панфілова, яка на Волоколамському шосе закрила шлях фашистам до Москви. Він поліг смертю героя в боротьбі з ворогом.
Уродженець Диканьки Л. М. Єфіменко на початку війни був комісаром окремої бригади морської піхоти в Севастополі. Коли німці наближалися до міста, бійці під його керівництвом в жорстоких боях оволоділи оборонним рубежем поміж ріками Бельбек і Кача, чим затримали на довгий час наступ фашистів.
За героїчну боротьбу з окупантами сотні жителів Диканьки нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.
Героїчні дивізії Степового і Воронезького фронтів (пізніше Полтавські дивізії) 22 вересня 1943 року визволили Диканьку від фашистського поневолення. На місці мальовничого села, що колись поринало в зелені садів, красою якого пишалась вся Полтавщина, радянські бійці побачили страшні руїни. Відступаючи під натиском радянських військ, убивці-факельники і їхні націоналістичні холуї палили й нищили все, що попадалося на очі.
Ворог залишив після себе жахливі руїни і пожарища, спаливши промислові підприємства, культурно-побутові установи, 633 двори колгоспників. Фашисти зруйнували вальцьовий млин, електростанцію, винищили майже півтори тисячі голів великої рогатої худоби.
Жителі села поставили собі за мету повернути Диканьці довоєнну славу, зробити її ще красивішою. Люди піднімали з руїн промислові підприємства, очищали вулиці від брухту й каміння, розрівнювали дороги. Навесні 1944 року дав першу продукцію відбудований цегельний завод райпромкомбінату.
Менше ніж через рік після визволення стали до ладу маслозавод, млин, рай-харчокомбінат. Відновили роботу шевська та кравецька майстерні, артіль художньої вишивки. В центрі села, на місці знищеного парку, знову зазеленіли молоді дерева.
Знаючи, що хліб — це зброя перемоги, що його чекає країна і фронт, колгоспники докладали всіх зусиль до виконання плану хлібозаготівлі. Трудівники району протягом 1943—1944 рр. дали країні 553 386 пудів хліба, 18 948 пудів городини, 1063,5 цнт м’яса, 814 410 літрів молока, 337 цнт масла. В 1944 році колгоспи району заготовили і відправили для Донбасу 5480 куб. метрів лісу. 380 чоловік послали диканьці на відбудову всесоюзної кочегарки.
Всю цю величезну роботу очолювали районний партійний комітет на чолі з секретарем РК КП(б)У Ф .О. Антонцем та виконком районної Ради депутатів трудящих, головою якого був учасник Великої Вітчизняної війни Ю. П. Завгородній.
У вересні 1945 року в Диканьці відбулася нарада за участю спеціалістів Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва на чолі з професором В. Васильченком, яка схвалила план і проекти перебудови Диканьки.
Накреслені плани швидко перетворювалися в життя. В перші післявоєнні роки було повністю відбудовано двоповерхове приміщення середньої школи, електростанцію, споруджено районний клуб, готель, продовольчі та промтоварні магазини.
Першого травня 1950 року в Диканьці відкрито пам’ятник творцеві Радянської держави В. І. Леніну. Методом народної будови в 1953 році було споруджено двоповерхове приміщення районної лікарні з терапевтичним, хірургічним, акушерським, гінекологічним та іншими відділами. Кругом виростали нові житлові будинки.
Вживалися заходи для піднесення колгоспного виробництва. В жовтні 1950 року артілі Диканьки ім. Г. М. Димитрова, «Іскра комунізму» та «Червоний інтенсивник» об’єдналися у великий багатогалузевий колгосп ім. В. І. Леніна, що сприяло зміцненню його досвідченими кадрами і кращому використанню техніки. Укрупнений колгосп об’єднував 1117 дворів з населенням 2267 чоловік. За ним було закріплено 5919,7 га земельних угідь.
Протягом 1954—1957 рр. на околиці Диканьки виросло ціле містечко — Диканська МТС, на території якої розмістилися різні господарські будівлі, майстерні, гаражі, клуб, гуртожиток. В МТС на 1957 рік налічувалось 109 тракторів, 86 комбайнів та багато іншої техніки. Це дало можливість ширше механізувати сільськогосподарські процеси.
Широка механізація робіт, запровадження передового досвіду обробітку грунту допомогли трудівникам артілі ім. В. І. Леніна добитися вищих урожаїв. Значну роль у підвищення врожайності відіграла Диканська сортовипробувальна дільниця, яка добирає для місцевих колгоспів найкращі сорти насіння зернових культур. Багаторічні досвіди підтвердили, що для даного району найурожайнішим сортом пшениці є Веселоподолянська-499. Середній урожай цієї пшениці на чистих парах становить понад 40 цнт з одного га. Колгосп ім. В. І. Леніна, навіть при несприятливих кліматичних умовах, в 1957 році зібрав пшениці по 26—27 цнт з гектара.
Успішно розвивалася і промисловість Диканьки. На підприємствах харчового й промислового комбінатів відкривалися нові цехи, збільшувався асортимент виробів.
Із промислових підприємств значне місце займає маслозавод, який працює тут з 1928 року. Він постачає країні масло, сир та інші високоякісні продукти. Потужність його з кожним роком зростає.
Для потреб населення промкомбінат виготовляє будівельні матеріали, меблі, різні господарські речі. Всі процеси виробництва тут механізовано. Із загальної кількості працівників промкомбінат (153 чол.) одна третина — передовики виробництва, які систематично перевиконують свої завдання і дають високу якість продукції. Серед них столяри-складальники М. В. Марков, В. І. Пальчик, верстатник О. П. Титаренко та інші. В 1963 році 25-ти робітникам присвоєно звання ударника комуністичної праці.
Відомою на всю область стала Диканська інкубаторна станція, яка для колгоспів району виводить молодняк сільськогосподарської птиці. У 1964 році вона дала 253 268 курчат, 13 767 качат, 5203 гусеняти.
Розвиток економіки і культури Диканьки підніс її до рівня селища міського типу, що й було юридично оформлено 13 квітня 1957 року.
Виконком селищної Ради, спираючись на широкий актив, скерував зусилля всього населення на дальше проведення благоустрою Диканьки. За розробленим планом впорядковувалися вулиці, майдани, парки, садиби. Комсомольці диканського колгоспу відремонтували старий сад, обсадивши його декоративними деревами, на трасі Полтава—Гадяч посадили 12 тис. дерев. Добре було озеленено садиби шкіл.
Велика увага приділяється охороні природних багатств Диканського державного заповідника. В його лісах, що розкинулись на площі 3800 га, за радянських часів посаджено понад 1000 га молодняка. Ліси прикрашають Диканьку і навколишні села.
На вулицях Диканьки з’явився асфальт. Лише в 1965 році було заасфальтовано 19 365 кв. метрів вулиць, прокладено 8650 метрів водопровідної мережі.
В Диканьку прийшов шебелинський газ, яким користується багато жителів селища. В 24 магазинах і кіосках продаються промислові і продуктові товари.
Для задоволення побутових потреб населення організовано 37 майстерень. Міцно ввійшли в життя селища автотранспорт, електрика, радіомовлення, телебачення. У жителів Диканьки є 800 радіоприймачів понад 200 телевізорів, сотні велосипедів, легкові машини, мотоцикли. В селище надходять 8730 примірників газет і журналів.
Економічна сила колгоспу ім. В. І. Леніна невпинно зростає, і це створює передумови дальшого підвищення доходів колгоспників. У 1965 році господарство від продажу державі молока, м’яса і зернових культур мало прибутків на суму 235 033 крб. На 1 січня того ж року в колгоспі було 1737 голів великої рогатої худоби, 2780 свиней, багато овець, птиці. На полях працювало 25 тракторів, 19 комбайнів, 17 автомашин, багато іншої техніки. Цю техніку обслуговують 86 механізаторів. У колгоспі 4 агрономи і зоотехніки, 4 ветлікарі і ветфельдшери.
Трудівники Диканьки вміють не тільки самовіддано працювати, але й організовано і культурно відпочивати. Вечорами й вихідними днями вони відвідують Будинок культури, де провадиться найрізноманітніша культурно-масова робота. В просторому залі на 550 місць чотири рази на тиждень демонструються кінокартини, в постановці аматорів місцевого драматичного колективу ідуть п’єси українських, російських і зарубіжних письменників. Перед диканьцями виступають також артисти Києва, Полтави та інших міст нашої країни, які приїжджають сюди на гастролі.
При Будинку культури, крім драматичного, працюють хоровий, музичний, танцювальний гуртки, якими охоплено понад 140 чоловік. З художньою самодіяльністю гуртківці виступають в багатьох селах району.
Популярними в Диканьці стали нові обряди: урочисті реєстрації шлюбів, проводи в армію, посвячення юнаків і дівчат в колгоспники.
В Будинку культури до послуг населення завжди відкрита бібліотека, де зібрана література з різних галузей науки і мистецтва. В усіх бібліотеках Диканьки, крім дитячих, налічується 55 тис. книг.
Починаючи з 1960 року, в Диканьці працює народний університет культури, де за певною програмою читаються лекції з питань літератури, мистецтва, медицини та педагогіки. Лекції читають кваліфіковані спеціалісти Полтави та місцеві фахівці.
Порівнюючи з минулим, корінні зміни сталися в галузі шкільної освіти. В дореволюційні часи в Диканьці вчилися переважно діти заможних, а велика частина дітей бідняків не могла здобути навіть початкову освіту. Тепер все підростаюче покоління охоплене школою. В 1965—1966 навчальному році в середній загальноосвітній і вечірній школах робітничої молоді навчалося 786 учнів. Крім цього, в Диканьці працює заочна середня школа, в якій здобувають знання понад 800 учнів. Колектив учителів зріс до 56 чоловік. За плодотворну роботу Радянський уряд нагородив групу вчителів Диканьки орденами й медалями. Серед нагороджених — Т. А. Перцюк, І. К. Скиба, П. К. Неїжкаша та інші активісти народної освіти.
В надійних руках перебуває охорона здоров’я трудящих. Якщо раніше в Диканській лікарні працювали один лікар і два фельдшери, то в наші часи населення обслуговують 19 лікарів і 45 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Кращі з них відзначені урядовими нагородами. Невтомна медсестра Євгенія Петрівна Завойко і акушерка Анастасія Федорівна Щербак, які понад 50 років чесно трудилися на своїх постах, старанно доглядаючи хворих, удостоєні найвищої нагороди — ордена Леніна.
Зростають у Диканьці і народні таланти. Популярним скульптором став син рядового колгоспника Леонід Ільченко. Змалку він захоплювався малюванням, ліпив з глини маленькі фігури, навчався в школі. Але набути художню освіту не дала війна, розв’язана фашистами. Майже підлітком пішов Ільченко на фронт, з боями пройшов до Австрії, двічі був поранений. Повернувшись до рідної Диканьки, він знов узявся за улюблену справу — виготовляв скульптури, малював. За проектами Л. X. Ільченка в Диканьці споруджено пам’ятники Т. Г. Шевченку і М. В. Гоголю. Його скульптурні твори не раз експонувалися на художніх виставках у Полтаві і Києві.
Прекрасні вироби з дерева виготовляє місцевий різьбяр І. В. Яковенко. До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка він створив бюст народного Кобзаря, який вражає своєю художньою майстерністю.
В Диканьці є здібні співаки, художники, журналісти, музиканти. Про їх творче зростання на своїх сторінках часто розповідає районна газета «Трудова слава», яка видається з 1931 року.
Диканька дала країні багато досвідчених спеціалістів: учителів, агрономів, лікарів, знатних майстрів колгоспних ланів. Тут народився академік Академії наук УРСР О. Н. Щербань.
За останні роки у Диканьку все частіше приїжджають екскурсанти з багатьох районів Полтавщини, з Києва, Москви, Ленінграда, Риги та інших міст Радянського Союзу. З глибоким інтересом вони оглядають диканські околиці, знайомляться з життям цього мальовничого селища. Вивчати Диканьку їм допомагають матеріали місцевого історико-краєзнавчого музею, який відкрито в 1959 році.
У світлі рішень XXIII з’їзду КПРС перед Диканькою розкриваються широкі перспективи дальшого розвитку.
Нові споруди, впорядкування і озеленення всієї території перетворять мальовничу Диканьку в ще чарівніший куток квітучої Полтавщини. І слава про неї, колись оспівану безсмертним Гоголем, ще гучніше лунатиме по всій радянській країні.
В. Н. ЖУК