Диканька, Диканський район, Полтавська область
Диканька — селище міського типу, центр Диканського району. Розташована вона серед мальовничих лісів державного заповідника на правобережжі річки Ворскли за 29 км на північ від Полтави. Повз Диканьку проходить асфальтова автострада Полтава—Зіньків—Гадяч. У східній частині селища, поблизу автостради, знаходиться археологічна пам’ятка — сліди скіфського поселення з попелищами (зольниками). Населення 6695 чоловік.
Селище поділяється балкою Бровар та дорогою на чотири частини: Воронянку, що здавна заселялася козаками, Нараджівку і Чигрівку, де селилися селяни, та Заліснянку. До складу Диканської селищної Ради входять ще села Василівна, Залісся, Курили, Мала Диканька, Плакидівка, Проні, Суха Балка та Трояни.
На території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут в VII—VI століттях до н. ери.
Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця — Диканя. Подібні прізвища — «Дикань», «Дикий» — ще й зараз зустрічаються в районі.
За історичними джерелами Диканька стає відомою з середини XVII століття. Вперше документально вона засвідчена в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і зрадника українського народу гетьмана Івана Виговського. Останній 25 січня того ж року послав проти повстанців Пушкаря загін іноземців, що складався з волохів, сербів, яничар, і козацьке охоче (наймане) військо на чолі з полковником Іваном Сербином.
Наймані іноземні частини спочатку вирушили за Ворсклу і намагалися спалити село Опішню, але звідти їх відігнали повстанці. Тоді найманці повернули на Полтаву, намагаючись несподіваним маневром напасти на місто і захопити Пушкаря в полон. Але на марші збилися з дороги. Тим часом розвідка донесла полтавському полковнику про наближення небезпеки. Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш поспішили виступити проти ворога. Очолювані ними повстанці 27 січня в урочищі Жуків Байрак напали на іноземців і розгромили їх вщент. Триста чоловік було вбито, решта повтікала.
З того часу місце бою стало називатися Сербинським полем. Ця назва збереглася і до наших днів.
Через десять років на Сербинському полі сталася сутичка між Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким. Обидва гетьмани боролися між собою за владу і намагалися розірвати союз двох братніх народів — українського і російського. Для здійснення своїх особистих інтересів кожен з них домагався військової допомоги від турецького султана, силкувався привернути на свій бік українське населення. Але підтримкою народних мас вони не користувалися, що добре показали події під Диканькою.
Козаки й селяни Диканьки спочатку підняли повстання проти Брюховецького, а потім, розгадавши продажну тактику Дорошенка, виступили і проти нього. Дорошенко змушений був окопатися у своєму таборі для оборони. А згодом, під натиском народних мас Лівобережної України, він повернувся на Правобережжя.
Події 1658 та 1668 років під Диканькою переконливо показали всю марність зусиль всіляких зрадників розірвати дружбу між українським і російським народами.
Нерушимість союзу двох братніх народів була особливо підтверджена подіями, що розгорнулися на початку XVIII століття під час Північної війни, яку вів російський народ проти шведських загарбників. У кінці 1708 і на початку 1709 року Диканька стала частиною арени, де відбувалась героїчна битва нашого народу проти іноземних поневолювачів та їх прихвоснів-мазепинців. У цей час село належало одному з видатних представників козацької старшини — генеральному судді при уряді гетьмана Мазепи — В. Л. Кочубею. Диканька була віддана йому ще гетьманом Іваном Самойловичем, а 20 листопада 1687 року Кочубей одержав на неї гетьманський універсал, стверджений російським урядом.
Диканька тоді була значним населеним пунктом, вона входила до складу Великобудищанської сотні (яка спершу ще звалась Будянською), створеної близько 1660 року.
Уже на початку XVIII століття в Диканьці було багато броварень, шинків, великих пасік, які належали козацькій старшині та служителям церкви. Працювали селітряні заводи, власником яких був Кочубей. Із селітри виробляли порох для армії.
Кочубей належав до тієї частини козацької старшини, яка орієнтувалася на Росію. І коли йому стало відомо про зраду гетьмана Івана Мазепи, який хотів з допомогою шведського короля Карла XII ліквідувати угоду про возз’єднання українського і російського народів і відірвати Україну від Росії, Кочубей разом з полтавським полковником Іваном Іскрою сповістив Петра І про ворожі дії гетьмана. Але Мазепа улесливо зумів вигородити себе перед Петром І і зобразив донесення Кочубея і Іскри як наклеп на нього. Оббріхані підступником, Кочубей і Іскра за наказом гетьмана 15 липня 1708 року були страчені в селі Борщагівці (недалеко від Білої Церкви). Диканський маєток Кочубея конфіскував Мазепа. Однак у 1710 році за наказом Петра І все було повернуто спадкоємцям Кочубея.
Пізніше, згадуючи про ці події, у своїй знаменитій поемі «Полтава» О. С. Пушкін писав:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят.
За життя В. Л. Кочубея в Диканьці жив і писав свої твори відомий український літописець Самійло Васильович Величко. Він служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, а в 1708 році був усунутий з цієї посади гетьманом Мазепою. З того часу до самої смерті (приблизно 1728 р.) жив у маєтку Кочубея в селі Жуках, де продовжував писати капітальний твір «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке», який був надрукований в чотирьох томах у 1848—1864 роках.
Після бурхливих подій середини XVII і початку XVIII століття для Диканьки наступає період затишшя.
На час Рум’янцевського перепису 1767—1769 рр. у Диканьці проживало 328 сімей з населенням 1509 чоловік, з них — 777 чоловіків, 732 жінки. В селі відбувалось значне соціальне розшарування населення. 47 господарствам належали хутори. Окремі господарства тримали робітників, мали свої винокурні, пасіки.
Тим часом біднота жила в тяжких умовах. 94 господарства не мали свого поля і змушені сіяти хліб на чужій землі. Понад 40 господарств володіли лише мізерними ділянками землі. Значна частина селян працювала по наймах.
В кінці XVIII — на початку XIX століття серед навколишніх сіл Диканька була вже помітним центром, вона привертала до себе увагу багатьох власників маєтків Полтавського повіту, які запобігали ласки у нащадків Кочубея. Часто-густо дрібні власники попадали в економічну залежність диканських магнатів і розорялися.
Навпаки, Кочубеї весь час розширяли свої земельні володіння. Нерідко вони захоплювали величезні простори цілинного степу, випасали там табуни коней, а потім ці масиви привласнювали. Це, очевидно, були ті «родові вотчини», які указами російських царів закріплялися за ними при наданні їм нових маєтків. Крім цього, Кочубеї скуповували землі у дрібних власників, вдаючись часто до шахрайських заходів.
Наприкінці XVIII століття Кочубеї були не тільки власниками Диканьки, а й багатьох навколишніх сіл.
Проте ще й на початку XIX століття в Диканьці проживали козацькі родини, які не відбували повинностей на користь панів. З приводу цього управитель економії Месон в 1802 році запитував графа, чи цим родинам і надалі залишатися незалежними, чи обернути їх в число інших підданих Кочубея.
Коли в 1803 році сенатським указом було дозволено колишнім козакам відшукувати своє козацтво, диканський управитель побоювався, щоб цей необережний державний крок не вніс замішання в справи маєтку, бо у володінні «його сіятельства» було багато колишніх вільних козаків, які в роки голоду чи з інших причин потрапили в кабалу до Кочубея і були перетворені на кріпаків.
Один з потомків диканських магнатів В. П. Кочубей, який дослужився до князівського титулу, одержав у спадщину 6746 кріпаків і довів число їх до 16 566 чоловік. У самій лише Диканьці він мав 845 ревізьких душ — кріпаків чоловічої статі.
Це був могутній визискувач, в залежності від якого знаходилась маса дрібних панків.
За рахунок жорстокої експлуатації кріпаків та трудового козацтва в Диканьці у другій половині XVIII століття розгорнулося будівництво архітектурних споруд у стилі російського класицизму. За проектами відомого російського архітектора М. О. Львова тут у 1780 році споруджено Троїцьку, а в 1794 році Миколаївську церкви.
Руками кріпаків зводиться розкішний двоповерховий кам’яний князівський палац. Його будівництво розпочато в 1800 році за проектом архітектора Фераре, а закінчено (перероблено) архітектором Таманте, який оздобив Олександрівську (нині Жовтневу) площу в Полтаві ампірними будинками. Зсередини диканський палац був розписаний чудовим живописом художником з кріпаків, вірогідно, Марченком. Розглянувши це оздоблення, полтавський губернатор князь Куракін висловлював бажання, щоб такі розписи були і в «петербургских домах».
Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які на замовлення Кочубея ще раніше виконував український художник з-під Полтави, що працював на Запорізькій Січі, П. В. Петрашів (1738—1772 рр.).
На честь приїзду до Диканьки 3 серпня 1820 року царя Олександра І, у якого В. П. Кочубей був міністром внутрішніх справ, збудовано Тріумфальну браму в стилі класицизму.
Для своєї втіхи Кочубеї, не шкодуючи грошей і не жаліючи кріпацької праці, створювали в Диканьці штучні ставки, розводили сади, в оранжереях вирощували рідкісні дерева і квіти, поблизу палацу встановлювали альтанки, робили різні прикраси. Все це надавало мальовничій Диканьці ще кращого вигляду.
Диканькою захоплювався молодий М. В. Гоголь, який приїздив сюди полюбуватися її красою. Особливо він любив погуляти в дубовому лісі, де відпочивав під столітніми деревами, так чарівно оспіваними його старшим другом О. С. Пушкіним. Враження, винесені з околиць Диканьки, Гоголь відтворив у своїх знаменитих творах. В 1831—1832 роках письменник у Петербурзі видав «Вечори на хуторі біля Диканьки», які поклали початок його невмирущої слави. Великий класик російської літератури з глибоким натхненням змалював життя українського народу, його звичаї, побут. Серед героїв «Вечорів» є люди з Диканьки: тут і молода вродлива Оксана, за якою всі парубки села ходили юрбою, і дотепний умілець-коваль Вакула, і хитра його мати, вдова Солоха, що «вміла причарувати до себе найстатечніших козаків». Вакула не тільки майстер своєї справи, але й «кращий живописець на всю околицю», і «всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем». Гоголь навіки прославив Диканьку, вона для нього була рідним незабутнім місцем.
У Диканьці побував великий російський композитор М. І. Глінка, який у 1838 році приїздив на Україну набирати співаків до петербурзької Придворної співацької капели.
На час реформи 1861 року Диканька належала Л. В. Кочубею — полтавському повітовому предводителю дворянства в 1853—1859 рр. Під його головуванням полтавський комітет по «звільненню» селян не погоджувався надати селянам навіть ті мізерні наділи, які рекомендував петербурзький комітет. Це яскраво свідчило, що поміщики Полтавського повіту, зокрема диканський вельможа, хотіли й надалі зберегти свою необмежену владу над кріпаками.
Переважна більшість кріпаків Кочубея одержала землю за відробітки і довгі роки змушена була платити грошима й потом своєму «визволителю». Тим часом Кочубеї і після реформи мали 22 тис. десятин найкращої землі. Зокрема, в Диканьці їм належало 3860 десятин. В кочубеївській економії розводили породистих англійських коней, тонкорунних овець, завезених на початку XIX століття з Іспанії, беркширських і темворських свиней.
Поруч з цим багатством і розкошами в Диканьці існували злидні. По один бік балки Бровар стояли білі палаци з чудовими колонами, а по другий — похилені, з маленькими, загрузлими в землю віконцями хатки селян-бідняків. Пізніше, в кінці XIX століття, подорожуючи по гоголівських місцях, письменник В. О. Гіляровський у своїх творах ще раз підкреслив цей різкий контраст.
Злидні й темрява процвітали в селянських господарствах. Наділи в 1—3 десятини землі в жодній мірі не могли забезпечити нормальне існування бідняцької родини. До того, ще довелося відробляти поміщику за мізерні земельні наділи.
Полтавський повіт, до складу якого входила Диканька, характеризувався винятково низькою забезпеченістю населення землею — не лише колишніх кріпаків, але й козаків. Бідняки, які не мали власного інвентаря, за обробіток свого шматка поля розплачувалися тяжкими відробітками і, як правило, потрапляли в кабалу до лихваря. Здебільшого орали ралом. Від такої оранки нічого було ждати хорошого врожаю. Не випадково диканьці говорили: «На вила як набери, то лобода за шию сиплеться». Свого хліба селянам не вистачало навіть до нового року, а біднякам не було чого їсти уже після жнив і сівби озимих. «Поки збереш, то й поїси»,— ходило прислів’я серед селян Диканьки.
Поміщицьке господарство в Диканьці поєднувало в собі риси панщизняної (відробіткової) і капіталістичної систем. В 1872 році в кочубеївській економії стають до ладу пивоварний і ливарний заводи, велика механічна майстерня із ковальським, чавуноливарним та слюсарним цехами. Через кілька років відкриваються цегельний і гончарний заводи. Робочий день тут тривав від зорі до зорі. Від тяжкої праці люди виснажувались.
Соціальне розшарування населення Диканьки ще більше поглибилось на кінець XIX століття. Місцеві багатії (із селян) володіли 20 вітряками, олійницею, шинком, торговою лавкою. В особистому користуванні кожен із них мав до 50 десятин землі. В той час біднота задихалася від злиднів. У 22 сім’ях не було своєї орної землі, а 9 господарств зовсім були безземельними, 113 сімей не мали худоби, 95 чоловік — наймитувало.
Аналогічний процес відбувався і серед козацьких родин. У володінні кількох сімей заможних козаків було 23 вітряки, олійниця, 2 крамниці, 3 шинки. їм належали і кращі землі. Натомість козацька біднота терпіла нестатки: 84 сім’ї не мали орної землі, 12 господарств були безземельними, у 95 дворах не було худоби, 44 козаки й козачки весь час наймитували і ходили на далекі заробітки на Кубань та в інші місця.
Низький був культурний рівень селян.
Ще в 1801 році Кочубей заснував у Диканьці приватне трикласне училище, яке відповідало типові колишніх церковнопарафіальних шкіл. Заняття тут починалися і кінчалися молитвою. Першим учителем був якийсь Іван Калішкевич. За різні провини дітей піддавали тілесним покаранням. Так, учитель В. Сіверський, який працював після Калішкевича, немилосердно поров учнів, давав їм по 100 ударів різками, набивав колодки на шию, руки й ноги і запирав у холодну без їжі. В Диканському училищі навчалося 25—30 хлопчиків, з них готували службовців для магнатського маєтку. Тому сюди приймали переважно хлопців від 7 до 17 років, а на вчителів запрошували більш-менш кваліфікованих спеціалістів.
Невідомо, коли припинило свою діяльність це приватне училище, а з 1842 року в Диканьці було відкрито сільське однокласне училище. Спочатку в ньому навчалося 30—40 учнів, а кінчали одиниці.
Диканське однокласне училище з 1889 року стало називатися громадсько-земським. На 1 січня 1891 року в ньому налічувалося 143 хлопчики та 13 дівчат. Мале приміщення училища не могло вмістити всіх бажаючих вчитися, тому 30-ти дітям було відмовлено в прийомі. Через несприятливі матеріальні умови багато учнів протягом року залишали училище, і лише незначна кількість дітей закінчувала курс навчання.
З 1900 року в Диканьці працювало три школи: земська, церковнопарафіальна і школа грамоти. Але, як і раніше, закінчити навіть ці початкові школи могли діти переважно заможних селян. Цим і пояснюється, що основна маса населення не вміла ні читати, ні писати. Із 3442 жителів села кінця XIX століття лише 190 чоловік були письменні.
З 1899 року за допомогою земства було відкрито бібліотеку-читальню. Знаходилась вона при комітеті попечительства про народну тверезість, на кошти якого й утримувалась. Одним з ініціаторів її створення був місцевий просвітитель П. 3. Гудзенко.
Під впливом антипоміщицьких заворушень, що хвилею розгорнулися на початку 1902 року в Полтавській і Харківській губерніях і яким високу оцінку дав В. І. Ленін у своїй брошурі «До сільської бідноти», стрепенулася й Диканька. В селі появляються революційні листівки, брошури, згуртовується біднота і рішуче виступає на боротьбу з місцевими гнобителями. Для придушення селянського руху в Диканьку і навколишні до неї села полтавський губернатор А. К. Бельгард змушений був послати сотню козаків першого Оренбурзького полку.
Ще з більшим піднесенням розгорнувся селянський рух під час революції 1905— 1907 рр. Диканька стає одним з осередків цієї боротьби на Полтавщині.
В ці роки в економії і на підприємствах Кочубея працювало 300—360 чоловік. Робочий день тривав до 17—18 годинна добу. За умовою, складеною адміністрацією економії, найнятий робітник зобов’язувався щодня вставати до схід сонця, починати роботу по дзвінку і закінчувати її до заходу сонця з невеликою перервою на обід.
Свавілля адміністрації, яке не мало меж, низька зарплата — 20—40 коп. за день, погані харчі — все це увірвало терпець. І робітники кочубеївської економії першими в Диканьці підносять голос протесту проти насильства і експлуатації.
Уже в цей час жителі Диканьки знайомляться з брошурою В. І. Леніна «До сільської бідноти». В селі поширюється інша заборонена царським урядом література, яку з Полтави привозила диканська молодь, що вчилася там у сільськогосподарській школі. Під час обшуку в квітні—червні 1905 року поліція в Диканьці виявила журнали «Соціал-демократ», «Листок правди», брошуру «Про державний лад», різні листівки.
В листопаді 1905 року відбувся страйк робітників і батраків диканського маєтку Кочубея. В результаті цього виступу адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників.
Найбільшого розмаху революційний рух у Диканьці набрав у червні 1906 року. З 10 червня по 1 липня в селі проходив страйк робітників пивоварного заводу. Він виник у зв’язку з тривалою забастовкою сільськогосподарських робітників і батраків економії Кочубея і з відмовою селян Диканьки і хутора Балясного збирати врожай на поміщицьких ланах. Страйк перекинувся в села Диканської та сусідніх волостей, охопивши понад 3 тисячі трудящих. Робітники економії і селяни обрали страйковий комітет і поставили перед адміністрацією вимогу про підвищення заробітної плати.
На багатолюдних мітингах, що проходили в селі, диканьці вимагали повалення самодержавства і встановлення республіки. Особливо гостро тут реагували на земельне питання. Справа доходила до того, що селяни настирливо вимагали розподілити поміщицьку землю.
Для «наведення порядку» в Диканьку прибув полтавський віце-губернатор з каральним загоном. 1 липня 1906 року було заарештовано 24 учасників руху, і страйк у маєтку Кочубея припинився.
Серед заарештованих були І. П. Марченко, І. П. Белей, С. Н. Скотенко, I. К. Пальчик, А. Р. Кучмій та інші учасники заворушення.
Арешти і обшуки продовжувались. В диканських міщан — братів М. А. та 3. А. Варшавських поліція знайшла прокламації ЦК РСДРП під назвою «Новые царские милости». Виявилось, що розповсюджував і переховував у себе революційну літературу ще селянин П. Ф. Іванченко, який наймитував в економії Кочубея.
Але, незважаючи на репресії урядових органів, боротьба в околицях Диканьки не припинялася. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів Кочубея. Вони вимагали збільшення плати — п’ятого снопа за скошений хліб, а також скорочення робочого дня. Вимоги наймитів не були задоволені. Насувалася реакція. Ці події в Диканьці були відзначені органом РСДРП «Пролетарское знамя» (№ 2—3,1910 р.).
Революційні настрої жителів села виявлялися і в листах до солдатів. Так, Д. П. Воронянський з метою проведення революційної агітації серед війська 5 липня 1907 року написав від імені неграмотної козачки В. Ф. Свистун її сину, рядовому 8-го Московського Гренадерського полку, Миколі Свистуну листа, в якому розповідав про безправне тяжке становище трудящих. В листі він зазначав: «Ні землі, ні волі у народу немає, права всі захопили поміщики, і народ задихається від безправ’я» і закликав солдатів не стріляти в своїх братів — робітників та селян.
Хоч революція 1905—1907 рр. і зазнала поразки, але робітники й селяни Диканьки не примирилися з цим і готувалися до нових вирішальних битв. Уже в березні 1909 року полтавський повітовий справник повідомляв полтавського поліцмейстера, що житель села Диканьки Кушніренко друкує нелегальні прокламації, в яких закликає селян до організації страйку і до розподілу поміщицьких земель.
Першого травня 1909 року в Диканьці на стовпі біля великої дороги було вивішено червоний прапор з написом: «Да здравствует рабочий народ! Да здравствует 1 Мая!»
У період Столипінської реакції економічне становище жителів Диканьки стало ще тяжчим. За даними перепису 1910 року в селі з 978 господарств 105 зовсім не мали своєї землі. Менше однієї десятини було в 341 господарстві. 470 родин на кабальних умовах орендували землю. Своєю худобою обробляли поле лише 113 господарств, решта — платила великі гроші за користування найманою тягловою силою. 137 бідняцьких сімей жили в чужих хатах. 455 чоловік поневірялися по наймах.
Перша світова війна, яка принесла нові страждання й горе трудящим, викликала обурення серед жителів Диканьки. В селі знову з’являється нелегальна література, посилюється агітація проти самодержавства, поміщицького свавілля. Влітку 1916 року за агітацію було заарештовано диканського селянина-бідняка П. К. Носулю.
Звістка про повалення самодержавства дійшла в Диканьку в перші дні березня 1917 року. Як не намагалися пристав і урядник приховати її від народу, але під натиском мас змушені були погодитися, щоб начальник поштово-телеграфної контори оголосив населенню про події в столиці.
В ці дні диканьці одними з перших на Полтавщині обеззброїли поліцію і створили Раду селянських депутатів. Очолив Раду Микола Нестеровський. Згодом почали повертатися в село фронтовики і колишні політв’язні. Вони агітували за розподіл поміщицьких земель.
Весною 1917 року в дні шевченківських свят у Диканьці зібрався багатолюдний мітинг. Під загальне схвалення присутніх оратори говорили про повалення російського самодержавства, про свободу. На відзначення цієї важливої політичної події в центрі села диканьці посадили молодого дубка, назвавши його «дубом свободи».
В січні 1918 року з Полтави у Диканьку прибув загін червоногвардійців. Це й послужило поштовхом до виникнення тут органів Радянської влади. В Диканьці було створено волосний революційний комітет на чолі з Ф. П. Ємцем. За дорученням громади члени ревкому роздавали бідноті і сім’ям фронтовиків носів матеріали, худобу, планували весною провести розподіл землі Кочубея. Срібло, золото і цінні картини з кочубеївського маєтку передали органам Радянської влади в Полтаву. Для охорони громадського порядку 20 січня в Диканьці організовується волосна міліція, начальником якої став член ревкому М. П. Кішик.
Але діяльність ревкому була незабаром перервана. В кінці березня 1918 року в село вступили кайзерівські війська, які прибули сюди після захоплення Полтави.
Німці заарештували і кинули в тюрму багатьох організаторів Радянської влади. Підняли голову буржуазно-націоналістичні елементи. Куркулі Мороз, Михно, Муран та інші організували спілку хліборобів-власників. Для охорони маєтку Кочубея німці поставили сотню гайдамаків.
Під впливом більшовицької агітації влітку 1918 року селяни Диканьки застрайкували, по селу були розклеєні відозви із закликом боротися проти німецьких окупантів та їхнього прихвостня царського генерала П. Скоропадського.
В Диканьку прибув загін німецької кінноти. Були проведені арешти, а на село накладено контрибуцію у 18 тис. крб. Але село не скорилося, продовжувало чинити опір. В околицях неспокійних диканських лісів німці побоялися надовго залишатися і в кінці жовтня перебазувалися в Полтаву.
А в Диканьці та її околицях справді було неспокійно.
Після губернського з’їзду повстанців, який відбувся в Рибцях під Полтавою 15 серпня 1918 року і де було утворено губернський повстанський комітет, всюди почали формуватися партизанські загони.
Невдовзі після губернського з’їзду повстанців у лісі поблизу Диканьки була скликана підпільна нарада більшовиків і членів волревкому. На цій нараді було обговорено питання про створення партизанського загону. Організаторами його стали А. М. Сохань, А. Г. Сотник, І. 3. Демінський, В. Т. Кухар, С. Я. Бражник та інші.
Диканський партизанський загін швидко зростав, у жовтні він уже нараховував до 400 чоловік. Народні месники розігнали спілку хліборобів-власників, відібрали у куркулів зброю, роздану спілкою, і фактично стали повними господарями в селі. Диканьці встановили зв’язки з навколишніми селами, допомогли там організувати повстанські загони, вели боротьбу проти німців і гетьманської варти в Зіньківському, Охтирському та інших повітах.
Підпільний губернський повстанський комітет постановив у листопаді 1918 року визволити Полтаву. Було розроблено спільний план наступу. Диканська група мала завдання захопити залізничну станцію Полтава-Київська.
Збиралися загони на дворищі Кочубея. Сюди прибули партизани з Диканьки, Брусії, Василівки, Великих Будищ, Михайлівки. Звідси повстанці 27 листопада 1918 року пішли на Полтаву. Наступ розгортався швидко, організовано.
Диканська група партизанів захопила на станції Полтава-Київська вагони із зброєю, оволоділа Червоними казармами, де були зосереджені головні сили гетьманців. Поки повстанці очищали місто від гетьманців, німці тримали нейтралітет. Але коли в Полтаву прийшли петлюрівські війська Балбачана, вони допомогли останнім розбити партизанів. Захоплених у полон партизанів роззброювали і кидали у в’язницю.
Частина повстанців повернулася в Диканьку. Боротьба продовжувалася, йшла підготовка до вирішальних боїв.
Петлюрівці насильно мобілізовували селян до своєї армії. Перед більшовиками постало завдання: розкласти петлюрівські загони і вирвати звідти бідняцьку частину населення. З цією метою з Диканьки в Полтаву в петлюрівські війська посилались агітатори. Особливо активну роботу вів більшовик з 1917 року В. Т. Кухар, який знаходився серед націоналістів до того часу, поки більшість бідноти й середняків Диканьки, обплутаних петлюрівцями, не повернулася в ряди червоних партизанів.
В кінці грудня 1918 року підпільна губернська нарада більшовиків, що відбулась за участю Ю. М. Коцюбинського та М. Г. Кропив’янського, вирішила привести в повну бойову готовність усі партизанські загони для наступу на Полтаву з метою очищення її від військ петлюрівської Директорії (німці вже на цей час залишили Полтаву). Диканські ліси знову стають фортецею повстанців.
18 січня 1919 року червоні партизани очистили Диканьку від петлюрівських елементів. А потім разом з бійцями регулярних червоних військ 2-ої Української радянської дивізії, що підійшли з Харкова, партизани з Диканьки повели наступ на Полтаву і 19 січня визволили її від петлюрівців.
Після відновлення Радянської влади в Полтаві всі ці партизанські загони були реорганізовані в. 1-й Полтавський стрілецький полк, згодом перейменований у 16-й Радянський полк. В його рядах було багато диканьців, вони брали участь у визволенні від петлюрівців Кременчука, Катеринослава, Черкас, Житомира та інших міст України.
У Диканьці швидко відновлюється робота органів Радянської влади, обирається волосний виконавчий комітет. До складу його ввійшли Юхим Кузьменко, Іван Воронянський, Андрій Дядюра, Семен Рета, Микола Нелюба, Семен Пономаренко, Іван Випущенко та інші. При волвиконкомі створюються відділи: управління, земельний, продовольчий, освіти і ведення актів громадського стану.
Волвиконком боровся за втілення в життя законів Радянської влади. На облік брався хліб у маєтку Кочубея, відбиралися лишки в куркулів і розподілялися між біднотою, проводилась націоналізація земель і промислових підприємств. Селяни почали спільно обробляти землю в колишній економії. З переходом до мирної праці відроджується промисловість. Стає до ладу Диканська сільськогосподарська чавуноливарна механічна майстерня, якою відав губраднаргосп. На початку липня 1919 року у майстерні налічувалось 50 робітників.