Великі Будища, Диканський район, Полтавська область
Великі Будища — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Ворскли, за 36 км на північ від Полтави і за 6 км від райцентру — Диканьки. Через Великі Будища проходить асфальтована автомагістраль Полтава — Гадяч. Населення — 1542 чоловіки.
Великобудищанській сільраді підпорядковані села Кардашівка, Максимці, Моргуни, Олефірщина, Пилипенки, Писарівщина і Чернечий Яр.
Великі Будища мають багато вулиць або. як тут кажуть, кутків, з яких найбільшими є Вигін, Вовчий Яр, Зубенщина, Каутів Яр, Кулики, Миколаївський Яр, Покрівщина та Хоменків Хутір. По території сільради течуть річки Бистра, Говтва і Добришин.
Навколо села розкинулись ліси, що належать Диканському державному заповіднику. В них переважають дуб, ясен, клен, липа, берест, зустрічаються тополя, ліщина, глід, терен, шипшина. В лісах водяться дикі кабани, кози, вовки, лисиці, зайці, з птахів — дятли, солов’ї, синиці, сойки та інші.
Село Великі Будища у XVII—XVIII століттях мало й інші назви — Будища Великі, Будища.
Назва цього села та інших населених пунктів Полтавщини, що звуться Будищами, походить від слов’янського слова «будовати». «Будами» звалися також споруди в лісах, пов’язані з добуванням з деревної маси поташу, вугілля, дьогтю, селітри. Більшість населених пунктів під назвою «буда» виникла саме на місцях добування поташу в XIV—XVII століттях. Поташ був потрібний для виробництва скла. Тому часто поблизу «буд» з’являлися гути, навколо яких утворювалися населені пункти.
В 1888 році археолог І. Зарицький розкопав біля Великих Будищ, в урочищі Лапівщині, чотири могили, в яких знайдено речі залізної доби: залізні вудила, ніж, прясла, бронзові стріли та інше.
Пізніше, в 1940 році, в центрі Великих Будищ радянські археологи при розкопці грунту знайшли черепки глиняного посуду, горщики з щипками по вінчику, уламки миски із загнутим усередину краєм, амфори тощо. Це речі скіфського часу. Рештки скіфських поселень виявлено також біля сіл Олефірщина, Чернечий Яр і Максимці.
На карті Боплана, складеній на початку другої чверті XVII століття, це село не позначено. Однак Великі Будища — поселення старовинне, на той час воно вже існувало. Про це свідчать вали і підземні ходи, сліди яких добре збереглися аж до початку XX століття. Ці підземні ходи того ж самого походження, що й полтавські. Виникли вони в XVI столітті як місця сховищ від татарських навал.
Після визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в 1648—1654 рр. Великі Будища значно розрослися, особливо за рахунок переселенців. Близько 1660 року вони стали сотенним містечком Полтавського полку. У Великобудищанській (Великобудиській) сотні налічувалося 832 виборні козаки, 992 підпомічники та 7036 посполитих.
Під час Північної війни, у 1709 році, Великі Будища були ареною боїв між російськими і шведськими військами. З 2 березня до кінця квітня 1709 року тут перебувала штаб-квартира Карла XII. Пізніше він переїхав у село Жуки, поблизу Полтави.
Коли штаб-квартира Карла XII містилась у Великих Будищах, вся шведська армія займала позиції між селами Опішнею, Лютенькою і Петрівкою — на півночі, Санжарами та Решетилівкою — на півдні. А королівська гвардія тоді розташувалась за півмилі від Великих Будищ, у селі Петрівцях. У той час більшість жителів села перебралась на протилежний берег Ворскли, де стала табором і звідти нападала на інтервентів. Щоб розгромити цей табір, шведи послали трисотенний загін гвардії на чолі з Гілленштієрном. Та коли шведи надійшли, партизани розсипалися по луках, відкрили по інтервентах вогонь, вбили кількох гвардійців і втекли.
Жителі Великих Будищ і навколишніх сіл ховали провіант, одяг і найцінніші речі, щоб вони не дісталися загарбникам. Сховища робили в селах, лісах, на полях у глибоких підземеллях. Перш ніж проникнути туди, треба було пробратися через лази завдовжки 11—12 футів.
Місцеве населення, згуртувавшись у партизанські загони, продовжувало героїчну боротьбу проти загарбників. 19 квітня загін козаків-партизанів переправився через Ворсклу, напав на ворожий табір, знищив 24 і взяв у полон 8 шведів. Через кілька днів другий загін козаків-партизанів провів подібну ж операцію.
Довідавшись, що партизани проникли в розташування шведів, Карл XII розлютився і погрожував своїм генералам надалі за недогляд віддавати їх до військового суду і страчувати. Шведи встановили у Великих Будищах кілька шибениць і вішали на них захоплених партизанів. Проте селяни продовжували нападати на невеликі шведські загони, підстерігаючи їх на шляхах, і відбирали в них коней. Засівши в зарослях на березі Ворскли вздовж дороги Опішня—Будища, народні месники протягом трьох днів (26—28 квітня) вистежували і вбивали шведів. Сміливці проникали навіть у шведські намети і знищували там ворогів.
Полтава на той час була в скрутному становищі. Шведи тримали її в облозі, не вистачало харчів і набоїв. По всіх сотнях Полтавського полку було проведено збір грошей на допомогу полтавцям. Великобудищанська сотня зібрала 140 золотих, тоді це була значна сума. Отже, і жителі Великих Будищ внесли свій вкла,пуу розгром шведської армії. Великобудищанський сотник Максим Левченко та його брат Михайло зі своїми людьми перебували в Полтавській фортеці з початку облоги і до самого розгрому шведів під Полтавою.
Протягом XVIII століття село Великі Будища інтенсивно розросталось. Як видно з перепису маетностей Полтавського полку, в 1722 році тут відбулося два ярмарки, на яких брали «на пана полковника полтавського с приезжих людей от воза по два алтына, а по две деньги — на старшину городовую». Населення займалося бджільництвом, вирощенням тютюну.
До Великобудищанської сотні, згідно з Рум’янцевським описом 1767—1769 рр., належали села — Великі Будища, Диканька, Нові Млини, Старі Млини, Чернечий Яр, багато хуторів та слобід.
Рум’янцевський опис уже виразно показував майнове розшарування села. Із 294-х господарів Великих Будищ 79 жили в чужих дворах і хатах. Земля розподілялась нерівномірно. 73 господарі мали 87 хуторів з полями і луками та ще в окремих місцях 25 шматків орної землі. У 38 господарствах не було зовсім землі, а 20— користувалися лише садибами. 78 господарств мали менш як по одній або 1—3 десятин землі.
Тоді у Великих Будищах було всього 26 чоловік письменних, серед них — 2 жінки.
Значна кількість жителів села була власністю Великобудищанського Преображенського монастиря, заснованого в Чернечому Яру в 1689 році власником Диканьки, генеральним суддею В. Л. Кочубеем (у 1887 році монастир перенесено в с. Писарівщину). З 1786 року, за указом Катерини II, монастирських селян передали до казни. Вони створили категорію т. зв. казенних селян. Злидні і малоземелля змушували їх іти працювати в монастир і заробляти там на прожиття.
В 1747 році полтавський поміщик підпоручик Андрій Єремеєв і полковий осавул Данило Тимченко у Великих Будищах, Лохвиці та в інших поселеннях відкрили підприємства по виготовленню селітри, яка йшла на військові потреби.
В жовтні 1775 року Великобудищанську сотню приєднано до Новоросійської губернії, а з 22 січня 1784 року Великі Будища входили до складу Полтавського повіту Катеринославського намісництва. З 1796 року село належало до Малоросійської губернії, а з 27 березня 1803 року — до Зіньківського повіту Полтавської губернії.
У 1800 році, згідно з указом Павла І, у Великих Будищах почалось відведення казенних земель під плантації цукрових буряків.
Уже в першій чверті XIX століття у Великих Будищах знайшли відгук прогресивні волелюбні ідеї. У травні 1818 року юнкери, брати Петро і Андрій Борисови, та їхній друг Волков заснували в Решетилівці таємну організацію «Товариство першої згоди». Товариство мало своїх прибічників і серед жителів Великих Будищ. Тут до нього були залучені підпоручик Василь Корсун і Лук’янович. Всі учасники цього товариства мріяли про республіку, про зміну існуючого суспільного ладу.
У першій половині XIX століття Великими Будищами володів надвірний радник, малоросійський поштовий директор Г. П. Милорадович, який тільки в Полтавській і Чернігівській губерніях мав 5486 кріпаків. З 1824 року кріпаки села перейшли у власність його дочки Є. Г. Мосолової.
Реформа 1861 року не дала селянам справжньої волі. Вона закабаляла їх економічні, бо наділи були надто мізерні — по 1—3 десятини.
За даними 1863 року, у Великих Будищах були 2 кам’яні і 3 дерев’яні церкви, сільське училище, працював винокурний завод.
Наприкінці XIX — на початку XX століття, з розвитком капіталізму, в селі відбувається дальший процес класового розшарування селянства. В 1882 році у Великих Будищах було 613 будинків. За соціальними категоріями господарства поділялися так: козацьких дворів було 355, дворів державних селян — 66, казенних селян — 20, колишніх поміщицьких і дворових — 110, міщан та інших — 49. Понад 20 бідняцьких родин не мало хат. З усіх господарств — 19 були безземельними, 436 — мали земельні наділи, менші за 3 десятини. 177 господарств козаків, селян та міщан зовсім не мали худоби. Степ, ліс, сіножаті — все належало поміщикам та куркулям Єремєєву, Єресову, Качалову, Покровському, Зекелю, Собецькому, купцям Римбаковським. Близько 800 десятин було в руках монастиря. Куркулям належало 37 вітряків, 2 маслоробні, 12 крамниць, 4 шинки.
Село було темним і відсталим. Селяни вірили різним забобонам. Попів просили посвятити воду, щоб нею «лікуватися» від всіляких хвороб. Похорон теж супроводився різними забобонними обрядами: в труну клали вузлик солі, дрібні гроші чи інші предмети, щоб покійник на «тому світі» був хлібосолом, мав чим заплатити борги.
Переважна більшість населення Великих Будищ була неписьменною. На кінець XIX століття налічувалось письменних лише 242 чоловіки та 32 жінки. Хоч у селі працювали земське трикласне училище і церковнопарафіальна школа, вчилась у них незначна кількість дітей: у церковнопарафіальній школі — 40 хлопчиків та 10 дівчаток, а в училищі — 100—120 хлопчиків, з яких закінчували курс навчання не більше 15—20 учнів. У 1898 році в селі відкрилась бібліотека. Однак і вона не могла повністю задовольнити потреби населення, в ній налічувалося всього 569 книг.
Не краще було становище і з медичним обслуговуванням. Великобудищанська волость належала до другої медичної дільниці, куди входили також Опішнянська, Заїченська і Орданівська волості, а також села Глинськ і Лазьки Більської волості. Тут налічувалось близько 42 тис. чоловік населення, а на всю дільницю єдина була лікарня в Опішні. Вона мала 5 ліжок, працювали тут 1 лікар, 3 фельдшери і 1 повитуха. Один фельдшер обслуговував Великі Будища і Великобудищанську волость.
Основним заняттям жителів села було сільське господарство, але розвивались і кустарні промисли. Тут налічувалось 16 малярів, 44 теслярі, 13 мулярів, 31 кравець, 38 шевців, 24 теслярі, 10 ковалів, 34 ткачі, 36 візників, 18 покрівельників, 4 майстри різьби по дереву. Понад 500 жителів Великих Будиш, ходили на заробітки в Таврію та інші місця, працювали на приватних заводах Кочубея в Диканьці чорноробами в монастирі та економії Зекеля. Понад 200 чоловік жили з поденного заробітку.
На території Великих Будищ були пивоварний і шкіряний заводи та кустарна кондитерська фабрика підприємця М. Аршавського, де по найму працювали десятки селян.
Розвиток промисловості ставив село в особливе становище. Сільський пролетаріат поступово налагоджував тісні зв’язки з пролетаріатом міста, з Полтавським комітетом РСДРП. В селі поширювалась нелегальна література. Жителька Великих Будищ біднячка М. П. Яхно брала активну участь у підпільній роботі. За дорученням Полтавського комітету РСДРП вона поширювала прокламації не тільки у Великих Будищах, а й у селах Кратовому, Яковенщині, Орданівці. У 1902 та під час революції 1905—1907 рр. багато жителів цих сіл брало участь у страйках в кочубеївських економіях, вимагаючи підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня та інше.
Трудове населення Великих Будищ радісно зустріло перемогу Великого Жовтня встановлення влади Рад.
У січні 1918 року до Великих Будищ прибули посланці губревкому С. Домненко, Д. Сердюк і один матрос. Вони допомогли населенню обеззброїти петлюрівських офіцерів. Сформований у селі загін під керівництвом К. І. Орисенка (колишній унтер-офіцер, уродженець с. Стасів) став на бік Радянської влади і був переведений до Полтави. У Великих Будищах було створено ревком на чолі з Г. А. Башловкою, який був також військомом і формував червоний полк. Крім того, ревком розподіляв між біднотою та сім’ями фронтовиків поміщицьке майно і хліб, узяв під контроль поміщицькі маєтки та землі і планував їх розподіл. Але довести цю роботу до кінця тоді не вдалося. Наприкінці березня село захопили німецькі окупанти, господарями села стали куркульські елементи, які створили спілку «хліборобів — власників» на чолі з Римбаковським.
Ревком перейшов на нелегальне становище. У травні 1918 року підпільно організувався волосний партійний осередок. Комуністи згуртовували селян для боротьби з окупантами і гетьманською вартою. Початок цьому поклала підпільна нарада представників волревкомів, проведена в серпні 1918 року поблизу села Чернечий Яр, в урочищі Вовчі Нори. На цій нараді вирішувалось питання про створення повстанських загонів. Організаторами і керівниками великобудищанського загону були Г. А. Башловка та С. Т. Фесенко. До складу загону ввійшли колишні фронтовики Микола Фокін, Андрій Лозовський, Михайло та Микита Яхно, Олександр Кремпоха (старший), Петро Лозовський та інші — всього 18 чоловік. Разом із іншими повстанцями великобудищани 27 листопада 1918 року брали участь у наступі на гетьманців, що засіли в Полтаві.
У період боротьби з інтервентами велику допомогу партизанам подавала місцева біднячка, досвідчена підпільниця М. П. Яхно. Вона інформувала повстанців про наявність та кількість ворожих військ, виконувала функції зв’язківця.
Партизани С. В. Левченко, Ф. В. Левченко, І. С. Майтама, К. Ф. Підгребельний, О. П. Тесленко та інші в січні 1919 року брали участь у визволенні Полтави від петлюрівців. Жителі Великих Будищ П. Т. Лозовський, П. І. Федоров, О. С. Кремпоха, А. М. Кривоніс, І. Й. Кривоніс, О. Ф. Василенко, Ф. П. Мільчевський, X. О. Безкроквий та багато інших боролись у партизанських загонах Борисенка, Момота, Мокроусова, Сороки та інших, що діяли на Диканщині, Зіньківщині та в інших місцях Полтавщини у 1918—1919 роках.
Після визволення Полтави від петлюрівців на початку 1919 року з цих партизанських загонів сформувався 1-й Полтавський радянський полк, який визволяв від військ Директорії Кременчук, Черкаси і далі наступав на Смілу, Умань, Вінницю, Житомир, Бердичів. Великобудищани боролися в рядах Першої кінної армії С. М. Будьонноіго, у лавах Червоного козацтва на чолі з В. М. Примаковим.
В середині січня 1919 року, після вигнання петлюрівців, знову відновив свою діяльність Великобудищанський ревком. Для охорони революційного порядку 1 лютого 1919 року було організовано волосну міліцію. Волревком проводив у життя декрети Радянської влади. Поміщицькі землі розподілялись між безземельними і малоземельними селянами.
29 липня 1919 року село захопили денікінські війська. Знову органи Радянської влади змушені бути йти у підпілля і організовувати маси на боротьбу з денікінцями. Підвели голови куркулі та інші ворожі елементи. Колишні «хлібороби-власники» допомагали денікінцям чинити розправу над радянськими активістами. Від рук ворога загинули підпільники Сидір Домагацький та Федір Демиденко. Денікінські частини раз у раз нападали на село, грабували селян, особливо сім’ї учасників підпілля, знущалися з них. За користування поміщицькою і куркульською землею, якою наділив селян ревком, стягували великі контрибуції, забирали врожай, худобу.
В середині грудня регулярні червоні війська і партизани вигнали денікінців із села. Волосний ревком у складі Д. Калюжного (голова), І. Пориноса, С. Фесенка, Д. Олійника, Н. Панятенка, С. Швеця, при сприянні волосного партійного осередку на чолі з П. І. Федоровим, приступив до відбудови господарства.
Навесні 1920 року ревком передав владу волосному виконавчому комітетові Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, очоленому С. Є. Лагутою. Повсякденну допомогу подавали виконкому члени комсомольського осередку, створеного в цьому ж році. Першими комсомольцями були О. П. Кремпоха (секретар), Ф. Сліпець, Г. Сліпець та інші. У 1920 році волвиконком провів націоналізацію промислових підприємств, організував виконання продрозверстки, розгорнув боротьбу з бандитизмом.
На допомогу сільським комуністам з Полтави було відряджено жителя Великих Будищ члена КП(б)У М. І. Яхна — політрука 1-ї роти Полтавської команди видужуючих. На той час у Великих Будищах та навколишніх селах лютувала банда Махна, яка чинила розправу над комуністами і червоноармійцями, грабувала населення. Під час нападу банди на село М. І. Яхно був по-звірячому вбитий.
Бандити часто налітали на село, завдавали великої шкоди радянському будівництву. Так, 1 серпня 1920 року на Великі Будища напала банда Христового (300 чол., озброєні кулеметами і гвинтівками), яка пограбувала населення, катувала сім’ї червоноармійців та членів волвиконкому, пограбувала у волвиконкомі 2700 карбованців.
В дні Жовтневих свят 1920 року бандити вдерлися в будинок, де селяни зібралися на святкування, і вчинили звірячу розправу. Вони вбили Г. А. Башловку, С. Я. Швеця, тяжко побили Павла Кузнецова, спалили будинок волвиконкому і втекли.
На початку 1921 року багато лиха місцевим жителям заподіяв т. зв. «рейд» банди Махна. Цей анархіст під час рейду видавав директиви, якими намагався обдурити селян і привернути їх на свій бік, постачав зброю місцевим отаманчикам. Випливли на поверхню недобитки різних банд — Брови, Мандики, Христового, які допомагали махновцям боротися проти Радянської влади. Для ліквідації бандитизму за розпорядженням Полтавської губвійськнаради було створено маневрову групу. Розрахунки Махна на підтримку мас провалились. Звірства злочинців викликали глибоке обурення трудового населення, яке ненавиділо контрреволюційних недобитків і діяльно допомагало Червоній Армії ліквідувати бандитські зграї.
Велику роль у громадсько-політичному житті села відігравав комітет незаможних селян, створений 1 червня 1920 року. Одними з перших членів його стали Н. І. Домагацька (дружина підпільника, вбитого денікінцями), Г. Г. Мурейко, П. Мурейко, І. Одинець та інші бійці загону Г. А. Башловки. Комнезам активно допомагав органам державної влади націоналізувати землю, проводив хлібозаготівлю, збирав кошти на лікарню, дитячі ясла, розгорнув виховну роботу серед жінок.
За постановою Полтавського губвиконкому від 24 лютого 1922 року, було націоналізовано землі Великобудищанського жіночого монастиря (в с. Писарівщині) і передано в розпорядження повітового земельного відділу. А 17 березня 1922 року монастир зовсім закрили, і господарство його перейшло до створеної тут Другої сільськогосподарської трудової колонії ім. В. І. Леніна, де виховувалось 750 дітей, батьки яких загинули в боях за владу Рад. В цьому господарстві було до 1000 га землі. При колонії працювала школа профосвіти, де навчалися старші вихованці колонії.
В 1923 році колонію реорганізували в ремісниче училище, де діти й підлітки навчалися шевської, кравецької, слюсарної та столярної справи. Працювала також агрошкола. Багато вихованців училища і агрошколи стали пізніше інженерами, педагогами, механіками, спеціалістами сільського господарства.
З 1917 року у Великих Будищах існувала артіль української різьби, яку очолював майстер А. Листопад. Серед його робіт виділяється барельєф жінки з дитиною на руках.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції тут працював відомий різьбяр, уродженець Великих Будищ П. Ф. Юхименко (1870—1931 рр.). Ще в дореволюційні роки його твори експонувались на виставках кустарних виробів і народного мистецтва в Полтаві, Нижньому Новгороді, Москві, Петербурзі, Парижі та інших містах. Він оздоблював стелю та камін у палаці князя Кочубея в Диканьці, виконував різьблення по дереву в оформленні Полтавського земського дому (нині краєзнавчий музей), за радянських часів створив ряд прекрасних барельєфів.
У Великих Будищах, Чернечому Яру та інших навколишніх селах часто бував відомий український радянський письменник П. Й. Капельгородський (1882—1942 рр.), тоді працівник редакції газети «Більшовик Полтавщини». Жителі села Чернечого Яру на знак пошани обирали його почесним членом сільради.
За переписом 17 грудня 1926 року, у Великих Будищах було 821 господарство і 3728 чоловік населення.
В 1928 році починається електрифікація Великих Будищ. Тоді ж тут створюється ТСОЗ, у якому об’єдналось 18 сімей. У 1929 році ТСОЗ реорганізували на сільськогосподарську артіль «Перемога», головою якої селяни обрали Ю. М. Плевака. Окремих куркулів, які вели серед населення злісну агітацію проти Радянської влади і намагалися зірвати хід колективізації, було виселено за межі села, а їхнє майно передано колгоспам. Протягом 1929—1933 рр. у Великих Будищах створюються ще нові колгоспи — «Червоний шлях» (голова М. М. Клочко), «Незаможник» (голова Т. 3. Лавренко), «Нове життя» (голова X. О. Безкроквий), «Друга п’ятирічка» (голова С. Я. Моргун). У 1930 році сільськогосподарські артілі «Червоний шлях», «Незаможник» та «Нове життя» об’єдналися в один колгосп «Червоний шлях». З 1935 року цей колгосп називався ім. В. В. Куйбишева.
Селяни Писарівщини, Старих Млинів та Кардашівки в 1929 році об’єдналися в колгосп «Воля», якому пізніше присвоїли ім’я легендарного героя громадянської війни В. І. Чапаева. Першим головою його був робітник П. О. Шевченко. (У 1950 році цей колгосп приєднався до сільськогосподарської артілі ім. В. В. Куйбишева).
З метою підготовки кадрів радянських і партійних працівників Великобудищанський партосередок у 1931 році відкрив радянсько-партійну школу. В ній навчалось близько 50 комуністів та активістів-колгоспників.
Колективізацію великобудищани в основному закінчили в 1933 році. З’явилися стахановці колгоспного виробництва. Серед них виділялась Олександра Кривоніс, яка в 1932 році була призначена ланковою. Кожного року вона боролася за високий врожай кукурудзи, збирала її по 50 і більше цнт з гектара. В 1940 році за одержання високих врожаїв уряд нагородив її орденом Трудового Червоного Прапора.
Значних успіхів добились великобудищани на шляху культурного будівництва. Було повністю покінчено з неписьменністю. Відкрилась середня школа, в якій вчилися всі діти шкільного віку. В селі працювали клуб, бібліотека, лікарня, аптека.
Але віроломний напад фашистської Німеччини на нашу країну перервав мирне життя і Великих Будищ. Сотні великобудищан влилися в ряди захисників Вітчизни.
Щоб надбане колективною працею добро не дісталось ворогові, колгоспники вивозили в східні райони країни хліб, відправляли худобу і передавали її на тимчасове утримання в колгосп «Могутня сила» Данилівського району Сталінградської області.
6 жовтня 1941 року фашисти захопили село. Настали страшні чорні дні окупації. Гітлерівці намагалися перетворити колгоспників на своїх рабів, примушували їх працювати з ранку до пізньої ночі. Німецькі окупанти грабували худобу, хліб, майно, знищували колгоспні будови, насильно вивозили молодь на каторгу до Німеччини. За період окупації з території сільради фашисти вивезли до Німеччини 349 юнаків і дівчат, частина яких там і загинула через нестерпні умови життя.
Для організації партизанського руху та підпільної роботи у Великих Будищах залишилась група комуністів і активістів, до складу якої входили М. М. Клочко, І. Ю. Гармаш, Г. О. Башловка, І. С. Майтама та інші. Вони почали свою діяльність з перших днів окупації, але незабаром їх виказав підлий зрадник. Гестапівці і поліцаї схопили 18 комуністів і активістів, серед яких були керівники підпілля. 16 чоловік фашисти розстріляли. Але придушити визвольний патріотичний рух їм не вдалося. Група партизанів продовжувала діяти в районі Чернечого Яру, поширювала серед населення листівки, зведення Радянського інформбюро. Цій групі активно допомагав житель села Чернечого Яру Я. Я. Скрипник. Селяни Великих Будищ допомагали продуктами і одягом радянським бійцям та офіцерам, яким . вдавалося втекти з полону.
Під час Великої Вітчизняної війни сотні великобудищан зі зброєю в руках захищали Вітчизну від німецько-фашистських загарбників на фронтах. Багато з них за героїзм, виявлений у боях, нагороджено орденами і медалями СРСР. І. І. Даценка (з Чернечого Яру) та С. Ю. Войтенка удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.
За героїзм і мужність понад 200 великобудищан удостоєно урядових нагород.
22 вересня 1943 року Червона Армія визволила Великі Будища від фашистських загарбників. Відступаючи під натиском радянських військ, окупанти спалили і пограбували все колгоспне майно. Із 1250 будинків колгоспників Великих Будищ та прилеглих хуторів згоріло 1120. Худобу і домашню птицю винищили на 95 процентів.
З перших днів після визволення жителі Великих Будищ почали піднімати з руїн і згарищ своє село. Це була важка робота. Ворог зруйнував село. Довелося починати все заново.
Чимало комуністів-фронтовиків, які повернулися додому, самовіддано працювали на трудовому фронті. У цій благородній боротьбі активними помічниками комуністів були сільські комсомольці. Молодь всюди вправлялась — вирощувала врожаї, працювала на фермах, будувала приміщення.
Уже восени 1945 року за хорошу роботу по відбудові господарських приміщень комсомольців Сергія Олефіра і Миколу Левченка великобудищани послали на II обласний зліт передовиків сільського господарства. Там вони були нагороджені Почесними грамотами обкому КП(б)У, облвиконкому та обкому ЛКСМУ.
У жовтні 1950 року колгоспи сіл Великих Будищ, Писарівщини, Кардашівки, Максимців, Моргунів, Олефірщини та Пилипенків об’єдналися в одну велику сільськогосподарську артіль ім. Куйбишева. В укрупненому господарстві було 4860 га землі, в т. ч. 2773 га орної, 481 га лісу, 67 га саду.
Для поповнення маточного поголів’я колгоспної худоби Диканський сільськогосподарський банк видав позику в сумі 25000 крб. Крім того, проводилася планова контрактація телят у колгоспників, і це теж допомогло поповнити тваринницькі ферми. На кінець 1951 року було збудовано 3 стайні, 5 корівників, 5 телятників, 4 свинарники, вівчарню, 3 птахарні, 9 зерносховищ, картоплесховища. В колгоспі працювали 3 млини (2 вітряні і один механічний), цегельний завод, обозна майстерня, 4 кузні.
Багато сил і енергії для розвитку громадського тваринництва артілі доклала свинарка Таїсія Зінченко. За високі показники (23 поросяти на свиноматку і значний приріст живої ваги тварин) в 1951 році вона була нагороджена значком «Відмінник соціалістичного сільського господарства». В 1953 році вона одержала по 23,7 ділових поросят від кожної свиноматки і завоювала право участі у Всесоюзній виставці досягнень народного господарства.
Партійна організація артілі, керуючись настановами січневого Пленуму ЦК КПРС (1955 р.) про те, що збільшення виробництва зерна є вирішальною умовою піднесення тваринництва, розробила разом з правлінням колгоспу заходи для забезпечення значного зростання валового збору порівняно з 1953—1954 роками. Ці заходи полягали, насамперед, у поліпшенні агротехніки обробітку просапних культур, у збільшенні виробництва і внесення місцевих добрив та в розширенні площ посівів кукурудзи.
Зусиллями всього колективу було досягнуто хороших результатів. Колгосп зібрав у 1955 році з усієї площі посіву по 23 цнт зернових, у т. ч. озимої пшениці — по 24 цнт, ячменю — 22 цнт, кукурудзи — 25 цнт з гектара.
Заможним стало село. Навколо виросли нові добротні будинки, пишніше зацвіли сади, голосніше задзвеніли пісні. Піднесення матеріального і культурного добробуту колгоспного селянства, зразкове медичне обслуговування трудящих сприяло тому, що в селі, порівняно з дореволюційними роками, вдвоє скоротилася смертність. Незрівнянно зріс середній вік людини. На час перепису в 1959 році у Великих Будищах зареєстровано багато людей, яким тоді було за 70—80 років. Серед них столітня Ф. Д. Хмелик і найстаріший житель села Р. С. Мотрій, якому минуло 102 роки. Він народився ще за часів кріпацтва і дожив до днів, коли радянські люди запустили перший у світі штучний супутник землі.
На січневих Пленумах ЦК КПРС та ЦК КП України в 1961 році Полтавщину піддали гострій критиці за відставання в розвитку сільського господарства. Великобудищани врахували критику і незабаром досягли хороших результатів у збільшенні виробництва зернових культур. В 1965 році на кожні 100 га земельних угідь вони виробили по 40 цнт м’яса, в т. ч. по 25 цнт свинини, надоїли по 293 цнт молока (від однієї фуражної корови в середньому по 1910 кілограмів) і на кожні 100 га зернових культур одержали по 7,9 тис. яєць або по 114 штук від однієї курки-несучки.
За останні роки колгосп ім. Куйбишева повністю електрифіковано. На його території змонтовано 7 підстанцій потужністю 425 кіловат. Господарство оснащене новою сільськогосподарською технікою. На артільних ланах працюють 17 тракторів, 15 різних комбайнів, 24 сівалки, 12 вантажних і одна легкова автомашина та багато іншої техніки.
Виросли досвідчені, висококваліфіковані кадри спеціалістів. У колгоспі працюють 2 зоотехніки, 1 агроном, плановик-економіст, 2 ветфельдшери.
З метою підготовки своїх майстрів-будівельників на початку 1964 року при Чернечоярському будівельному управлінні № 5 були організовані курси по підготовці мулярів. Практичними заняттями керує досвідчений майстер В. М. Шкурпела.
В розвитку господарства артілі велика заслуга всіх трудівників села, які під керівництвом партійної організації, що налічує 24 чол., самовіддано працюють на виробництві і множать багатства своєї колгоспної сім’ї. В перших рядах трудового фронту — доярки Н. Д. Піскун, Т. Д. Микитенко, трактористи К. І. Фесенко, В. Г. Онищенко, ланкові М. X. Гетьман, Н. П. Скляренко, птахівниці Г. І. Швець, М. Г. Дорожай. Про них говорять з глибокою пошаною.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 березня 1966 року Н. Д. Піскун нагороджено орденом «Знак Пошани», а Г. І. Швець і Т. Д. Микитенко — медалями «За трудову відзнаку».
Невпізнанно змінилось культурне обличчя села. Тут працюють середня загальноосвітня трудова політехнічна школа і вечірня школа сільської молоді, де навчається близько 400 учнів. У селі — 30 учителів.
Особливо добру славу заслужив педагог С. В. Романицький. Серед його вихованців багато вчителів, агрономів, зоотехніків, голів і бригадирів радгоспів. Він — учасник Великої Вітчизняної війни, по воєнних дорогах пройшов шлях від Воронежа до Берліна, нагороджений орденом Червоної Зірки та чотирма медалями. Багато разів його обирали депутатом районної і Великобудищанської сільської Рад депутатів трудящих. За бездоганну роботу і вислугу років його нагороджено орденом «Знак Пошани».
У Великих Будищах з’явився цілий ряд нових установ, де селяни можуть культурно провести своє дозвілля. При сільському клубі працюють гуртки художньої самодіяльності. Тричі на тиждень демонструються кінофільми. У двох сільських бібліотеках, які обслуговують 1010 читачів, налічується близько 12 тис. примірників книг. Крім того, близько 2000 книг є в бібліотеці колгоспу ім. Куйбишева.
У селі добре обладнана амбулаторія і лікарня, аптека. Тут працюють 1 лікар і 10 медпрацівників із середньою освітою.
В селі є поштове відділення, телефон. В будинки проведено електричне світло, встановлено радіоточки. Чимало великобудищан придбало телевізори. Населення передплачує до 2000 примірників різних газет і журналів.
Великобудищани оберігають прекрасний пам’ятник архітектури — Троїцьку церкву, збудовану в 1819 році у стилі російського класицизму. На честь воїнів села, що загинули в роки Вітчизняної війни, спорудили пам’ятник.
У Великих Будищах зросли знатні люди нашої країни. Тут народився український радянський письменник О. Д. Косенко (1904—1937), який у 20-х роках друкувався на сторінках полтавських газет і журналів: «Робітник», «Більшовик Полтавщини», «Наше село», а також харківських видань, був секретарем об’єднання полтавських письменників.
Перед Великими Будищами, як і перед усіма містами та селами Радянського Союзу, відкриваються широкі горизонти дальшого розвитку. Перспективним планом передбачено спорудження нових громадських та колгоспних приміщень, впорядкування вулиць, садиб, озеленення. Уже до 50-річчя Радянської влади у Великих Будищах збудовано двоповерховий клуб із залом на 450 місць, магазин, їдальню.
Широкий шлях, яким радянські люди прямують до комуністичного завтра, яскраво освітлюється історичними рішеннями XXIII з’їзду КПРС. Перед кожним чіткіше постають перспективи, виразнішою стає мета. Рішення великого партійного форуму великобудищани сприйняли як бойову програму, що озброює їх на трудові подвиги в ім’я розквіту Радянської Батьківщини, в ім’я народного щастя.
Я. Я. ЖУК.