Гадяч, Гадяцький район, Полтавська область
Гадяч — місто районного підпорядкування, центр Гадяцького району. Розташований в північно-східній частині Полтавської області, за 115 км від обласного центру, при впадінні річки Грунь у Псьол. Залізнична станція на залізниці Лохвиця—Гадяч. Населення — 13 тис. чоловік.
Територія, де розміщений Гадяч, була заселена з давніх часів. Недалеко від міста (біля с. Броварки) розташований великий могильник з курганами скіфського часу (приблизно V—III століття до н. е.), на цьому ж місці виявлені знахідки періоду Київської Русі (IX—X століття).
Згадки про Гадське городище і Гадяче зустрічаються в «Книге Большому Чертежу» та в інших документах XVII століття.
В другій чверті XVII століття за наказом польського короля Гадяч був укріплений і перетворений на опорний пункт у боротьбі з селянсько-козацькими повстаннями на Лівобережній Україні. В «Інвентарях» (переписах) польських королівських маєтків першої половини XVII століття Гадяч уже згадується як значне поселення. Його центр знаходився там, де тепер розташована сільськогосподарська школа. Про існування замка нагадує назва вулиці Замкової. Замок був обнесений дубовим частоколом, а з заходу його оточували земляний вал і глибокий рів.
Навколо замка утворився посад, де жили ремісники, торгові люди та інше міське населення. Від тих часів залишились і назви вулиць: Гончарівка, Старі кузні та інші.
Умови орендного договору, укладеного в 1643 році між власником Гадяча, польським магнатом С. Конєцпольським та шляхтичем М. Длуським, на Гадяч і навколишні селища дають деяке уявлення про утиски, яких зазнавали селяни та інше населення міста з боку польської шляхти.
Заплативши власникові 13 тис. польських злотих на рік, Длуський одержав право залучати до роботи на своїй ниві без будь-якої оплати селян з інвентарем, який вони мають, для того щоб: нажати по дві копи хліба, звезти і змолотити їх, косити сіно протягом дня, накошене зібрати, відвезти і скласти в стоги або дати готове сіно (чи заплатити по 15 грошів за віз). Кожний селянин, що мав коней або волів, повинен був привезти панові два вози дров на рік. Стягалися податки: від диму — по курці, а з чотирьох димів — гуску або за неї 6 грошів. Підсусідків орендар також примушував працювати на фільварковому городі.
Нелегкими були й повинності міщан: вони повинні були власним транспортом відвозити поташ з буд, а також мед, лагодити мости, греблі й замок. З оренди С. Конєцпольський виключив ряд податків: половинщину, десятину з пасік та інші побори більші від 3 кіп, право на збирання яких залишав за собою.
Населення міста страждало не лише від феодального гніту, який з року в рік посилювався, але й від міжусобної боротьби польських магнатів. Так у 1646 році один з найбільших польських магнатів І. Вишневецький — великий феодал на Полтавщині — із 7-тисячним загоном напав на володіння магнатів Конєцпольських, захопив Гадяч, Полтаву, Кременчук та інші міста, пограбувавши при цьому населення.
Обурене сваволею польських феодалів і орендаторів, які жорстоко пригнічували і визискували народні маси, населення Гадяча взяло активну участь у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Гадяч на той час був значним укріпленим містечком, де вже налічувалось 821 господарство.
Більшість населення Гадяча становили феодально залежні посполиті (селяни) та козаки-підпомічники. Тут були також ремісники і кустарі, які чинили шкіри, виробляли гончарний посуд, шили взуття, одяг. Поблизу Гадяча виробляли селітру і скло.
На початку визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, у 1648 році, Гадяч став центром Гадяцького полку. (Першим його полковником у 1648—1649 рр. був Кіндрат Бурляй, сподвижник Богдана Хмельницького. К. Бурляй — дипломат; разом з С. Мужиловським він очолював козацьке посольство до Москви, яке вело переговори про возз’єднання України з Росією. Одним з полковників Гадяцького полку на початку XVIII століття був автор козацького літопису Г. І. Грабянка).
Наступного року Гадяч у складі гетьманської рангової маєтності (Гадяцького староства) був приєднаний до Полтавського полку. На початку 60-х рр. XVII століття Гадяцьке староство було ліквідоване і Гадяч увійшов до складу Зіньківського полку, що на початку 70-х рр. XVII століття був перейменований на Гадяцький.
У 1654 році, коли відбулося возз’єднання України з Росією, Гадяч був «пожалований» російським царем Олексієм Михайловичем Богдану Хмельницькому.
Після смерті Богдана Хмельницького зрадник українського народу І. Виговський намагався відірвати Україну від Росії і включити Україну до складу Польщі як «Велике князівство Руське». В нагороду за цю зраду польський уряд обіцяв козацько-старшинській верхівці шляхетство. Ці підступні дії викликали обурення українського народу, який повстав проти зрадника Виговського. Навесні 1658 року повстало і населення міста Гадяча, що залишилось вірним союзу з великим братнім російським народом. Повстанці приєдналися до війська Мартина Пушкаря — бойового соратника Б. Хмельницького, непохитного прихильника єдності з Росією.
Виговський надіслав три каральні загони на придушення повстання. Один з них, на чолі з Г. Гуляницьким, обложив Гадяч. Місто тривалий час оборонялось, але було захоплене і пограбоване. 16 вересня 1658 року І. Виговський підписав з польським урядом Гадяцький договір, за яким^Україна повинна була по суті знову повернутися під польсько-шляхетське іго, з його національним і релігійним гнітом. Населення Гадяча знову повстало проти І. Виговського. На цей раз місто мужньо витримало 3-тижневу облогу ворожих військ. За героїчну оборону Гадяча і за вірність союзу з Росією російський уряд нагородив жителів міста срібними карбованцями, а козацьку старшину — соболиними шубами.
Жорстока експлуатація і насильства старшинської феодальної верхівки викликали всезростаюче незадоволення народних мас. Тому повстання Гадяцького полку в липні 1687 року дуже швидко поширилось на цілий ряд районів Лівобережжя. Поряд з козаками виступили проти своїх гнобителів і селяни. За свідченням літописця, панів і орендарів повстанці «в смерть забивали по городам и в войску». Це повстання було одним з найбільших селянсько-козацьких повстань Лівобережної України проти феодально-кріпосницького гніту.
Після придушення повстання, щоб запобігти новим виступам у Гадячі, як і в інших містах і селах Лівобережжя, було розташовано російські гарнізони, заборонено брати селян у козаки. Незважаючи на ці заходи, влітку 1689 року серед козаків Гадяцького полку, що перебував у поході, знову відбувся антистаршинський виступ. Такі виступи мали місце і в наступні роки.
Під час Північної війни населення Гадяча вело непримиренну боротьбу проти шведів, які вдерлися на Україну. Український літописець Василь Рубан відзначав, що коли шведи були на території Гадяцького полку, то їх скрізь населення убивало таємно і явно. Знатніших же ловили і до його царської величності відводили.
19 листопада 1708 року шведам вдалося захопити Гадяч. Тут вони розмістили своє військо і склади з військовим спорядженням.
Під час здійснення плану по визволенню Ромен від ворога у грудні 1708 року передові російські загони знищили шведські склади з продовольством і фуражем на околиці Гадяча. Шведи вирішили, що російські війська намагатимуться штурмом оволодіти містом, і надіслали туди на допомогу свої війська з Ромен.
Незважаючи на 30-градусний мороз, шведи дуже швидко підійшли до Гадяча, але було пізно. Російські війська вже відійшли. Сотні обморожених шведів заповнили Гадяч. Місто перетворилося на справжній лазарет ворога. В усіх будинках були хворі і обморожені. На вулицях можна було побачити шведів, які ледве пересувалися.
Під натиском російських військ 13 березня 1709 року шведи змушені були втекти з міста.
Після закінчення Північної війни становище населення Гадяча, яке складалося в основному з посполитих (селян), підпомічників, козаків і міських обивателів, залишилося тяжким. У 1726 році в Гадячі налічувалось 412 дворів посполитих, переважно безземельних та малоземельних. Серед козацтва посилюється майнове розшарування. Козацька старшина намагається примусити козаків нарівні з селянами виконувати різні повинності.
Дальше закріпачення селянства відбувалося при гетьмані Данилі Апостолі, якому належав Гадяч у другій чверті XVIII століття.
Посполиті селяни, хоч і мали власну землю, яку могли обробляти на свій розсуд, але не могли нею розпоряджатися. Тому посполиті фактично були закріпаченими. Вони мусили відробляти панщину, не менше 2-х днів на тиждень.
За даними опису маетностей гетьмана Данила Апостола в Гадячі, крім посполитих селян, козаків, підпомічників, жило 162 ремісника, які займалися гончарством, шевством, чинбарством тощо, а також невелике число купців.
Щопонеділка в місті на торговій площі відбувалися торги, а п’ять разів на рік збирались ярмарки: Хрещенська, Георгіївська, Петропавлівська, Парасковіївська і по торгівлі худобою. На ці ярмарки приїжджали купці з усієї Полтавщини, а також з Курська та інших міст. Велась торгівля хлібом, медом, воском, тютюном, худобою, фруктами, горілкою
Населення Гадяча займалось також чумацьким промислом. У відомостях Кременчуцької, Переволочанської та Лялинської застав за червень 1724 року були зареєстровані чумаки з 17 населених пунктів Гадяцького полку. Чумаки привозили до Гадяча та інших населених пунктів солону рибу та сіль.
У 1764 році гетьману України К. Г. Розумовському за його відмову від гетьманства російський уряд встановив щорічну пенсію в розмірі 50 тис. крб. і пожалував Гадяч та навколишні містечка. У 1785 році Розумовський продав Гадяч у казну.
Після розформування Гадяцького полку в 1782 році Гадяч увійшов до складу Чернігівського намісництва, через 10 років був приєднаний до Київського, а 27 січня 1795 року знову ввійшов до Чернігівського намісництва. В 1797 році Гадяч став повітовим містом Малоросійської губернії. З 1803 по 1921 рік Гадяч — центр Гадяцького повіту Полтавської губернії.
Найбідніша частина населення все більше і більше розорялася, і в 1785 році господарств посполитих у Гадячі налічувалось усього 254. Безземельні і малоземельні господарства становили 67 процентів усіх господарств.
Описуючи Гадяч на початку XIX століття, один з сучасників писав: «Тут нема великих і красивих будівель. Бідні з солом’яними дахами хибарки, розкидані скрізь без усякого порядку, показують саму лише простоту давнини і бідності господарів своїх. Всю прикрасу міста в сучасний момент становлять церкви — дві кам’яні і чотири дерев’яні — і дуже мало кращих дерев’яних будинків, заново побудованих. Всіх будинків до 515, а жителів у ньому 1768 осіб чоловічої статі».
Міські прибутки були настільки обмеженими, що їх не вистачало на утримання поліції, тому царський уряд з 1836 року щорічно асигновував по 2 тисячі карбованців на утримання поліції в Гадячі.
В першій половині XIX століття населення міста значно зростає. У 1859 році в Гадячі населення становило 5115 чоловік. Тут було 754 будинки, 4 церкви, лікарня, поштова станція.
У повітовому училищі, що було у Гадячі, навчалися переважно діти більш заможних верств населення. Дуже образно в оповіданні «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» М. В. Гоголь описував навчання в Гадяцькому повітовому училищі.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін у економічне становище найбіднішої частини населення Гадяча і Гадяцького повіту. Більше третини селянських господарств, що були у 1884 році в повіті, не мали зовсім наділів або мали наділи до 3 десятин на господарство. Значна частина господарств не мала робочої худоби. Шукаючи засобів для існування, найбідніше населення міста йшло на заробітки в Донбас, Харків, Кривий Ріг та інші промислові міста. Переважна частина кращих земельних угідь Гадяцького повіту залишилася у поміщиків. Недалеко від міста був розташований величезний маєток графів Ламсдорфів — Галаганів, які жорстоко експлуатували селян-бідняків, що перебували на становищі тимчасовозобов’язаних.
Після реформи більш інтенсивно стали виникати нові промислові підприємства. Якщо в 1878 році в Гадячі було всього 2 підприємства, у 1891 році їх уже налічувалось 16.
Значно зросла і кількість ремісників. Найбільше (72) у Гадячі було шевців, деякі з них самі займались і чинбарством. 58 чоловік займалося ковальською справою. Досить чисельними серед ремісників були групи кравців (40) і каменярів (25). Був розвинутий і гончарний промисел (виробництво горщиків, макітр, мисок немуравлених тощо). Переважна більшість ремісників остаточно не поривала з сільським господарством і займалася ремеслом у зимовий час. Тільки ковалі, чинбарі та гончари виробляли свою продукцію цілорічно. Прибутки ремісників з року в рік зменшувались, бо місцеві ремісники не могли витримувати конкуренцію з фабричними виробами.
Важливе значення для розвитку міста мало будівництво залізниці Лохвиця — Лебедин, яке розгорнулося у 1893 році після того, як міністром шляхів сполучення став А. К. Кривошеїн,що мав у цій місцевості маєток. Але в зв’язку з його відставкою у 1895 році будівництво залізниці припинилося, і вона дійшла тільки до Гадяча, з’єднавши його з Лохвицею. Її спорудження сприяло зростанню промисловості, пожвавленню торгівлі в місті.
Тяжким і безрадісним було життя трудящих. Охороні здоров’я уряд та земство приділяли дуже мало уваги. На все місто у 1913 році була тільки одна лікарня на 75 ліжок, де працювало 3 лікарі.
Занедбана була і народна освіта. В чоловічій і жіночій гімназіях та міському училищі навчалися переважно діти духовенства, поміщиків та купців. Для дітей трудящих існувало 3 церковнопарафіальні школи, які мали зовсім непристосовані для навчання приміщення. Асигнування на освіту були дуже мізерні. У 1892 році, наприклад, вони становили лише 2,54 проц. земського бюджету.
У 1912 році земство побудувало «Народний дім» (в цьому приміщенні тепер розташований радіовузол). Але відкривався він дуже рідко. Існувало у місті і два кінотеатри «Ілюзіони». На кіносеанси, що влаштовувались тут, збиралося всього по 10—15 чоловік.
Наприкінці XIX століття серед місцевої молоді і інтелігенції Гадяча знаходять відгук ідеї народників. У 1883 році Василь Чайковський, дворянин, створив народницький гурток, до якого ввійшли Олександр і Онаній Лугові, Бойко, фельдшер Бондаренко та інші. Цей гурток підтримував зв’язок з народницькими гуртками Києва, Харкова, Полтави.
З Гадячем пов’язано кілька імен учених, письменників, громадських прогресивних діячів, діячів української та російської культури.
У Гадячі народилися український та російський природодослідник і лікар М. М. Тереховський (1740 р.); історик, автор «Опису Чернігівського намісництва» Д. Р. Пащенко (1759 р.). У 1818 р. працював учителем в повітовій школі український письменник М. М. Макаровський.
З 1858 по 1862 рік у Гадяцькому повітовому чотирикласному училищі вчився П. Я. Рудченко (Панас Мирний) — класик української літератури. В 1863—1865 рр. він служив у Гадяцькому повітовому суді на посаді канцеляриста. На будинку, де жив Панас Мирний, встановлена меморіальна дошка. Тут відкрито кімнату-музей.
У Гадячі проживав і брат Панаса Мирного — письменник І. Я. Рудченко (І. Я. Білик). Панас Мирний та Іван Білик — автори чудового твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Багато подій цього твору відображають життя Гадяцького повіту в пореформений період.
За ініціативою українського письменника І. Я. Білика, публіциста, історика, фольклориста М. П. Драгоманова (народився в Гадячі) та А. Л. Метлинського у 1861 році була заснована громадська бібліотека (тепер бібліотека ім. Лесі Українки). Вона була відкрита на приватній квартирі міського лікаря Черниша на кошти, зібрані аматорами за спектаклі, поставлені з цією метою. Книжки видавались за плату: три карбованці на рік. Це, звичайно, обмежувало кількість читачів, і в 1871 році, через 10 років після її заснування, бібліотека нараховувала лише 43 читачі, в т. ч. 10 учителів та 18 чиновників. За 56 років існування до Великої Жовтневої соціалістичної революції фонд бібліотеки не перевищив 8 тисяч томів, а кількість читачів не досягла більше 200 чоловік.
У Гадячі народилася українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова) мати Лесі Українки. На мальовничому березі Псла, за 3 кілометри від Гадяча, містилася дача Лесі Українки «Зелений гай».
Перебуваючи в Гадячі та в «Зеленому гаю», Леся Українка написала ряд творів: поему «Роберт Брюс, король шотландський», поезії: «Єгипетські фантазії», «Ні, ти не вмерла», «Осінь», «Останні квіти», «Останній плач, осінній спів», «Ніобея», «Напис на руїні» та інші.
У Гадяч до Лесі України в 1897 році приїжджав пропагандист марксизму, член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» С. К. Мержинський, а в 1899 році — Ольга Кобилянська.
У 1903 році Леся Українка їздила з Гадяча до Полтави на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському. Трудящі Гадяча свято шанують пам’ять про видатну поетесу. В районній бібліотеці влаштовано куточок Л. Українки.
На території повіту і в самому Гадячі побували в різні періоди Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, А. П. Чехов. У 1888—1889 роках, у літні місяці, подорожуючи з Сум до Миргородського повіту, А. П. Чехов зупинявся в Гадячі та селах повіту. В листі від 21 червня 1888 року до Лейкіна А. П. Чехов писав: «Був я в Лебедині, в Гадячі, в Сорочинцях і в багатьох прославлених Гоголем місцях. Що за місця! Я просто зачарований».
Тут народився український радянський інженер-будівельник і педагог В. Г. Леонтович.
У Гадяцькій в’язниці з літа 1907 до весни 1908 року був ув’язнений український письменник революційно-демократичного напряму А. Ю. Тесленко.
У 1911 році до Гадяча була вислана під нагляд поліції активна діячка партії більшовиків, агент ленінської «Іскри», делегат II з’їзду РСДРП, секретар Одеського, а потім Петербурзького комітетів Л. М. Кніпович (партійна кличка «Дяденька»).
Пробудженню політичної свідомості трудящих Гадяча сприяли листівки РСДРП, які розповсюджувалися в місті та повіті. 13 грудня 1904 року на станції Гадяч у залізничних вагонах були виявлені листівки РСДРП, які починалися словами: «Ми вимагаємо народного правління».
В цей же час виникає в Гадячі і соціал-демократична організація, яку очолював син скляра І. С. Немзер. Пізніше в місті розповсюджувалися листівки РСДРП: «Нові царські милості», «Царський мир», «До солдатів і козаків». Ці листівки читали не тільки місцеві жителі, але й солдати 33 піхотного Єлецького полку, що містився тут.
Розповсюдженням листівок у Гадячі займались місцеві соціал-демократи на чолі з більшовиком І. С. Немзером. Листівки здебільшого були рукописними. Потрапляли листівки до Гадяча з Києва, а також через робітника І. Хлібка з Харкова, якого харківська соціал-демократична організація направила у Веприк для ведення революційної роботи серед населення. Листівки містили гнівне засудження царизму за його криваву розправу над робітниками Петербурга, закликали трудящих до революційної боротьби. В 1905 році учнівська молодь, робітники та службовці під впливом цих листівок організовували страйки, демонстрації, мітинги, на яких вимагали політичних свобод, 8-годинного робочого дня.
1 травня 1905 року революційно настроєні робітники і селяни зійшлись на маївку в урочищі «Галочка», що за 4 км від Гадяча. Коли розпочався мітинг, сюди прибули кінні козаки і поліція, які нагаями розігнали учасників майовки.
Робітники Гадяцьких майстерень восени 1905 року застрайкували.
Під впливом робітничого руху на революційну боротьбу піднімались і селяни, які виступали за знищення поміщицького землеволодіння. Соціал-демократична організація міста встановила зв’язки з селянами, надсилала в села листівки та соціал-демократичну літературу. Активну роботу по розповсюдженню соціал-демократичної літератури серед селян проводив селянин з с. Біленченківки І. Є. Пісний. Селяни збирались у хатах, клунях, читали нелегальну літературу, ленінську «Искру». В грудні 1905 року в Сарській волості був організований селянський мітинг, на якому селяни висунули вимоги: наділення селян землею, ліквідації поліції і земських начальників, заміни волосних суддів. Але російське самодержавство, поміщики і капіталісти придушили цей революційний виступ. Не виправдала сподівань на кращу долю і Лютнева буржуазно-демократична революція.
В період двовладдя у квітні 1917 року була організована Гадяцька Рада робітничих і солдатських депутатів з 30 осіб. До її складу входили робітники В. І. Грудін, О. С. Фесенко, Д. К. Оксюк та інші. Пізніше член Гадяцької Ради Д. К. Оксюк був обраний делегатом на III губернський з’їзд Рад Полтавщини.
Але Рада була слаба, і владу як у місті, так і в повіті фактично зосередили в своїх руках комісари Тимчасового уряду.
В червні 1917 року більшовики Гадяча М. Станкін, С. Пітель, С. Сомов, П. Голота та інші об’єднуються в осередок.
Багато жителів міста, а населення на той час становило 12 тис. чол.1, не могли знайти роботи на тих дрібних підприємствах, що були у Гадячі і змушені були перебиватися на випадкових сільськогосподарських роботах або займатися відхожим промислом чи ремеслом. У місті, зокрема, працювали заводи мінеральних вод та фарбовий, олійниця, скотобійня, 4 млини, слюсарні майстерні Данилевича і Шатровіна.
З великою радістю сприйняли трудящі Гадяча звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді посилився більшовицький вплив у Гадяцькій Раді та в профспілках. Головною революційною силою тоді були робітники слюсарних майстерень Данилевича і Шатровіна, парових млинів Рубінчика, друкарень.
У січні 1918 року в місті була встановлена Радянська влада. Активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади у Гадячі та повіті брали робітники лісництва Г. І. Кириченко та Ю. К. Орел, робітник-швець С. Г. Пітель, дрібні службовці Сомов, брат та сестра Станкіни, селяни з навколишніх сіл: Півень, Жебко, Хижняк та інші.
Був створений ревком у складі Г. І. Кириченка, В. І. Грудіна та Р. М. Немзер (дружина І. С. Немзера), якому належала вся повнота влади як у Гадячі, так і в повіті. Ревком організовував трудящих на боротьбу проти ворогів Радянської влади, займався налагодженням постачання місту продовольства та палива, здійснював контроль над роботою підприємств та розподілом сировини, палива тощо.
Більшовики Гадяча разом з активом провели велику роботу по мобілізації сил на боротьбу з кайзерівськими військами, що в лютому 1918 року вторглись на Україну.
Під час просування німецьких окупаційних військ на Україну Гадяч входив до опорно-оборонного району Суми—Лебедин—Гадяч. Оборона, створена навколо Лебедина, дала можливість на деякий час зупинити наступ німців на цьому напрямку. Але все ж німецькі окупанти в березні 1918 року захопили Гадяч. Вдершись до міста, окупанти і їх прихвосні — українські буржуазні націоналісти — стали відновлювати дореволюційні порядки.
На боротьбу проти поневолювачів піднявся увесь народ. Улітку 1918 року на околицях Гадяча діяв великий партизанський загін під командуванням Ю. К. Орла.
Гадяцькі підпільники підтримували зв’язок з більшовицьким ревкомом Ромен і організовували народ на боротьбу. В друкарні Епштейна друкувались листівки. Активісти їх поширювали серед населення.
На початку січня 1919 року частини Червоної Армії і партизани визволили Гадяч від військ Директорії, що захопила владу в місті в листопаді 1918 року, після краху німецької окупації на Україні.
В Гадячі був створений військово-революційний комітет, на чолі якого став учитель Григорій Чабай. До ревкому ввійшли також керівник московського продовольчого загону, який діяв у повіті, Сергій Бистров та С. Т. Кириченко з села Рашівки. На початку березня С. Т. Кириченко як делегат III Всеукраїнського з’їзду Рад був присутнім і на III з’їзді КП(б) України. В травні 1920 року IV з’їзд Рад України обирає його членом ЦВК України.
Ревком незабаром скликав перший повітовий з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. З’їзд обрав повітовий виконавчий комітет. Органи Радянської влади на місцях були відновлені, і в усьому повіті відновилась Радянська влада. Тоді ж був створений і повітовий партійний комітет.
В героїчний літопис боротьби за встановлення Радянської влади в повіті славні сторінки вписала і тодішня пролетарська молодь Гадяча, роботу якої спрямовували більшовики.
В квітні 1919 року відбулось перше засідання ініціативної групи по організації Гадяцької повітової Комуністичної Спілки Молоді.
В місті розгорнулися роботи по відбудові народного господарства. Партійний комітет, який вийшов з підпілля, поруч з налагодженням господарства велику увагу приділяв підвищенню культурного і освітнього рівня народу. 1 травня 1919 року в місті відкрився Пролетарський університет.
Почала працювати бібліотека-читальня імені Леніна. Стала виходити повітова газета «Известия».
Під час заколоту Григор’єва в Гадячі був створений військово-оперативний штаб, до складу якого ввійшли комуністи тт. Цимбал, Чабай, Шуб, Крамаренко, Пєнкін. Штаб відправив на фронт 80 процентів комуністів і 60 проц. комсомольців, а також багато добровольців-робітників і учнів. Оперативний штаб, керований партійною організацією, влаштовував мітинги, на яких велась посилена агітація за вступ трудящих у загони Червоної Армії.
Трудящі повіту гаряче відгукнулись на заклик вождя революції В. І. Леніна допомогти Петрограду. Вони здали для воїнів Петроградського фронту 10 тисяч пудів картоплі та 50 голів великої рогатої худоби.
1 серпня 1919 року Гадяч захопили денікінці. Комуністи пішли в підпілля для організації боротьби проти білогвардійців. Один із організаторів комсомолу, Павло Коблицький працював зв’язківцем. Білогвардійцям удалось його заарештувати. Страшенні тортури переніс комсомолець, але ворогам не вдалося вирвати у нього зізнання. Денікінці розстріляли відважного патріота на станції Ромодан.
Частини Червоної Армії 4 грудня 1919 року визволили Гадяч від білогвардійських військ генерала Денікіна. В цей же день почав діяти новостворений повітовий революційний комітет у складі 11 чоловік. Головою повітового ревкому було обрано Т. С. Домашенка, заступником голови — Я. І. Яковенка, секретарем — С. П. Дирявку.
Під керівництвом партійної організації ревком негайно приступив до відбудови зруйнованого народного господарства, до охорони революційного порядку як у місті, так і в усьому повіті. Ревком встановив контроль над роботою шкіряного заводу, олійниці, крупорушки, горілчаного заводу, млина.
Для керівництва господарським життям була створена Гадяцька повітова Рада народного господарства, яку очолювала колегія в складі М. Г. Козакевича, Н. С. Гречка, Ф. М. Рудченка і А. А. Улицького. Головою раднаргоспу був М. Г. Козакевич.
Повітова Рада народного господарства велику увагу приділила налагодженню і розвитку промисловості і господарства в Гадячі і повіті. Всі підприємства було взято на облік. На початку 1920 року було відкрито миловарний завод, а також фабрику по виготовленню медичних та дезинфекційних препаратів.
У зв’язку з поширенням у повіті різних захворювань ревком зобов’язав увесь медичний персонал Гадяча надавати населенню, незалежно від соціального положення, безкоштовну медичну допомогу. Для надання медичної допомоги сільському населенню, боротьби проти епідемій організовувались спеціальні медичні загони, які об’їжджали села. В місті відкрилась дитяча лікарня.
Водночас провадився ремонт шкіл, лікарні, мостів. З метою ліквідації неписьменності було відкрито 3 школи для дорослих. У будинку колишнього готелю ревком організував клуб. Через повітову газету «Известия» ревком звернувся до вчителів повіту з закликом взяти участь у політико-виховній роботі.
Комсомольський осередок, який відновив свою роботу після визволення міста від денікінців, став вірним помічником партійної організації в проведенні всіх цих заходів. Секретарем осередку в той час був Новітний.
Зміцнення Радянської влади відбувалося в обстановці складної класової боротьби проти різних дрібнобуржуазних партій. Зокрема, в Гадячі всім заходам, що їх здійснювали органи Радянської влади, протидіяли члени партії боротьбистів. При обліку запасів хліба з метою вилучення його лишків, який провадився у лютому 1920 року, боротьбисти вели посилену агітацію серед населення, що хліб «відбирають московські більшовики», що єдиною партією пролетаріату і селянства на Україні є боротьбисти. Всі свої зусилля вони спрямовували на те, щоб перешкодити створенню та зміцненню господарського і воєнного союзу трудящих Радянської країни в їх боротьбі проти спільних внутрішніх і зовнішніх ворогів.
Не маючи підтримки серед населення, боротьбисти Коваль і Дмитренко разом з анархістом Буховецьким підбурили склад охоронної сотні при повітовому воєнкоматі до контрреволюційного виступу. 16 лютого 1920 року заколотники створили контрреволюційний штаб, який намагався захопити владу в свої руки. Штаб звернувся з відозвою до населення про створення Рад «без комуністів». Але населення не підтримало заколотників. Ревком у свою чергу 17 лютого видав наказ, в якому роз’яснював населенню суть контрреволюційного заколоту. Тоді боротьбисти спробували вдатися до маневру: вони запросили представників ревкому ввійти до складу штабу. Але і ця провокація не вдалася. Ревкомівці відмовились від співробітництва з заколотниками. Населення при допомозі латиського загону на чолі з представником ґубревкому Юрієм Коцюбинським, який прибув із Зінькова 18 лютого, ліквідувало заколот.
У березні 1920 року були націоналізовані млин (колишній Кагана), цукеркова фабрика, в січні 1921 року — крохмало-патоковий завод.
Велику роль у мобілізації трудящих по відбудові господарства відіграла газета «Зоря», що стала видаватися з 26 березня 1920 року у Гадячі. Вона була органом Гадяцького повітового виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та повітового парткому.
Новий виконком повітової Ради був обраний на повітовому з’їзді Рад, що відбувався в квітні 1920 року. В роботі цього з’їзду взяло участь 178 депутатів, з них 20 — від Гадяча. З’їзд обрав своїм почесним головою В. І. Леніна і надіслав йому вітальну телеграму, в якій запевняв вождя, що трудящі Гадяча і повіту боротимуться за Радянську владу до переможного кінця.