Лютенька, Гадяцький район, Полтавська область
Лютенька — село, центр Лютенської сільської Ради Гадяцького району. Розташована на лівому березі р. Псьол. З північного сходу на південний захід через село протікає притока р. Псьол — р. Лютенька. Віддаль від Гадяча — 25 км. Найближча залізнична станція Гадяч — за 27 км. Лютенській сільраді підпорядковано також село Юр’ївка. Населення — 5818 чол. Навколо села є підвищення у вигляді горбів, тому село розміщене ніби в котловині.
Засноване село десь наприкінці XVI—на початку XVII століття. Про перебування тут людей в більш ранні часи свідчать залишки стародавнього валу поблизу Лютеньки, що був передовим форпостом на правому березі Псла городищ Книшівського і Гадяцького.
На околицях села зареєстровано також городище, яке пов’язують із згаданим у «Книге Большому Чертежу» городищем «Старе».
В першій половині XVII століття Лютенька стає власністю польського магната, ката українського народу, гетьмана С. Конєцпольського. У 1643 році він здає її в оренду шляхтичу Длуському.
На початку визвольної війни українського народу Лютенька стала сотенним містечком Гадяцького, а з 1649 року — Полтавського полку. В 1660 році вона увійшла до складу Зіньківського, а з 1671 року — знову до Гадяцького полку.
Після возз’єднання України з Росією Лютенька, як і інші навколишні населені пункти, ввійшла до складу Російської держави. Лютенька неодноразово зазнавала нападу ворогів. У 1658 році сюди вдерлися татари, які зруйнували містечко і пограбували населення. Значна частина жителів потрапила в полон і була відправлена татарами в Крим. Інші знайшли собі притулок і захист у навколишніх містах і селах, де і залишились жити. Так серед жителів Миропілля у 1671 році налічувалось 28 чол. «із Лютеньки (біля Гадяча)». Після зруйнування татарами Лютенька швидко знову оживає. Є відомості, що вже з 1665 року тут відбувались ярмарки, в яких брали участь і купці з інших міст та містечок.
Козацька старшина, що захопила землі навколо Лютеньки, нещадно експлуатувала бідноту. До нас дійшов універсал гетьмана Мазепи, за яким Лютенька у 1704 році була закріплена за дружиною полковника Бороховича. В цьому універсалі підкреслюється, що піддані повинні відбувати, як і раніше, звичайну повинність, послушенство і всякі роботи.
Під час Північної війни 1700—1721 рр. загони шведських військ 20 січня 1709 року захопили Лютеньку.
Після ліквідації козацького самоврядування Лютенька стає власницьким селом.
Змінювалися власники Лютеньки, але становище найбіднішої частини населення не поліпшувалося. У 1764 році Лютенька була подарована останньому гетьману України К. Розумовському, який частину кріпаків продав у казну в 1785 році. Тоді тут було 177 господарств посполитих, які володіли 577 десятинами орної землі, що розподілялася досить нерівномірно: 31 господарство зовсім не мало землі, наділи 50 господарств не перевищували 3 десятин землі, а 68 господарств — 6 десятин. Таким чином, наділи 81 господарства з 177 не забезпечували навіть напівголодного існування сільських трудівників, і вони змушені були вдаватися до заробітків.
Серед тих, кого продав Розумовський, було 602 чоловіки і 571 жінка.
Чимало безземельних і малоземельних селян, щоб прохарчувати себе і свої сім’ї, займалися щетинництвом — ходінням у дорогу для обміну різних галантерейних товарів (голок, сережок, ниток, гапликів тощо) на щетину (звідси і назва), вовну, роги, кінські гриви і хвости.
Не змінилося становище населення і в першій половині XIX століття. Селяни кріпаків, як і іншу власність, продавали або обмінювали. Ось одне з оголошень, що друкувалося в газетах того часу. «19 квітня 1848 року призначено для продажу для виплати боргів губернському секретарю і казенної недоїмки в Лютенці 6 жінок, житловий будинок з іншими будівлями, землі під будівлями одна десятина, орної і лісної землі 30 десятин».
Дальшого розвитку набуває щетинництво. Щетинники вже стали об’єднуватися в групи, які очолювали «паніпарти». Ці «паніпарти» брали у господаря кредит готівкою карбованців 100 і запас товарів, розподіляли кошти і товари між щетинниками, що йшли в дорогу. Після повернення щетинника додому зібрані ним предмети оцінювались і, якщо він переплатив, за ним лишався «недонос», який і утримувався при остаточному розрахунку. 50 процентів прибутку забирав собі господар, який кредитував, частина йшла «паніпарту», а решта розподілялася між щетинниками. Зібраний товар господарі відправляли до поріів Балтійського і Чорного морів, де його і збували, та купували необхідні товари.
Заробітки щетинників були невеликі, але давали можливість якось поповнити бюджет сім’ї, щоб не померти від голоду.
Реформа 1861 року не внесла істотних змін у землеволодіння найбіднішої частини селянства. Воно як було, так і залишалося безземельним і малоземельним. До того ж селяни сплачували викупні платежі.
497 ревізьких душ державних селян Лютеньки одержали під час реформи 1697 десятин 1819 кв. сажнів землі, за яку в 1900 році виплатили 2536 крб. 33 коп. викупних платежів. 114 ревізьких душ поміщицьких селян Лютеньки одержали від поміщиків 118 десятин 1166 кв. сажнів землі, за неї вони і в 1900 році платили 207 крб. 46 копійок.
Невідомий кореспондент у 1907 році писав:
«Трудне життя у нашій Лютенці, що рік то все важче стає. Як поживемо ще років 10—15, то, мабуть, не буде вистачати хліба і на харчі, бо чисельність людей зростає, а земля перестає родити».
Злидні гнали бідних селян на заробітки до багатіїв, де вони зазнавали нещадної експлуатації. Водночас у Лютеньці виросли куркульські господарства, які володіли значною площею орної землі і. використовували найману працю. Багатії Юрченко і Зорохович мали по 200 десятин землі, Скаженик — 170. Їхню землю обробляли батраки, які заробляли лише по 15—20 коп. за день.
Не кращим було становище і тих, хто працював на підприємствах, що виникли в Лютеньці. У 1859 році була вже гуральня, працювали також ткацька майстерня, млин простого помолу, дві воскобійні.
Тяжкі умови життя, злидні і нестатки призводили до масових захворювань і епідемій. До Великої Жовтневої соціалістичної революції у Лютеньці був тільки один земський фельдшер.
Переважна більшість населення була неписьменною. Так у 1884 році на все село було грамотних усього 140 чоловік, у т. ч. лише 6 жінок.
У 1900 році мережа шкіл дещо поширилася, зокрема у Лютеньці були три церковнопарафіальні школи, одна — міністерства освіти і одна — школа грамоти. Але через нестатки бідніша частина населення не могла навчати своїх дітей в школах.
З великою радістю зустріли трудящі Лютеньки звістку про повалення самодержавства. Але владу захопила тоді буржуазія. Лише Велика Жовтнева соціалістична революція здійснила віковічні мрії селян про землю і волю. На початку 1918 року в селі був створений ревком на чолі з петроградським більшовиком Івановим. Ревком став здійснювати перші декрети Радянської влади, але навала кайзерівських військ і їх прислужників — банд українських буржуазних націоналістів — не дала можливості завершити цю справу.
Після краху німецької окупації на початку 1919 року в селі відновлюється Радянська влада. Але влітку 1919 року село захопили денікінці.
Керівництво боротьбою проти денікінців здійснювала підпільна група активістів у складі: селян І. Д. Перевали, Я. П. Березовського, В. Кійка, Т. Я. Козика, учителя І. Я. Коцюби, робітника з Костянтинівки М. П. Головашича, ткалі А. С. Головашич, що працювала в ткацькій майстерні Лютеньки. Члени групи провадили агітаційну роботу, організовували трудящих на боротьбу.
Після вигнання денікінців 15 грудня 1919 року у Лютеньці був створений волосний ревком на чолі з І. Д. Перевалою. Членами ревкому були Т. Я. Козик і В. У. Ластовина.
Активну участь у здійсненні ленінського декрету про землю брав комітет незаможних селян, утворений в червні 1920 року.
Комітет незаможних селян виділяв найбіднішим господарствам ліс з державних фондів для будівництва хат і господарських будівель, розподіляв реманент та тягло, конфісковані у куркулів. Бідняцькі господарства одержали також допомогу посівним матеріалом. В результаті цих заходів весною 1921 року по Лютенській волості була виорана і засіяна вся земля.
Значне місце в роботі комнезаму займала організація допомоги в проведенні обробітку землі жінкам-удовам та сім’ям червоноармійців.
Одночасно здійснювалися заходи по перебудові підприємств на соціалістичний лад. 1 березня 1920 року був націоналізований горілчаний завод. У селі організовується волосна економічна рада, яка працювала під керівництвом Гадяцького раднаргоспу. Активну участь у роботі органів Радянської влади у відбудовний період брали брати Іван Дмитрович та Андрій Дмитрович Перевали. В 1922 році головою Лютенського волосного комітету незаможних селян працював І. Д. Перевала. Зразкову роботу Лютенського волкомнезаму та його голови І. Д. Перевали було відзначено у листопаді 1922 року на засіданні Гадяцького повітового виконкому. В квітні 1923 року на Першому з’їзді незаможних селян Гадяцького повіту А. Д. Перевала був обраний делегатом окружного з’їзду, а там — членом окружної комісії KHС Роменського округу.
Проти здійснення перших заходів Радянської влади зі зброєю в руках виступили місцеві куркулі, які організували банду на чолі з Л. Хрестовим, колишнім царським офіцером, сином місцевого куркуля. Бандити грабували населення, вбивали активних прихильників нової влади. Одного разу бандити підкралися до будинку комуніста І. Д. Перевали і підпалили хату, але захопити І. Д. Перевалу їм не вдалось. Тоді озвірілі бандити вбили його матір. Бандити також закатували безпартійного робітника з Костянтинівки, активного борця за встановлення Радянської влади М. П. Головашича, а пошматоване тіло його кинули в річку.
Від рук оскаженілих бандитів загинуло чимало самовідданих борців за встановлення і зміцнення Радянської влади — завідуючий гадяцьким земельним відділом С. П. Диравка, секретар комітету незаможних селян X. І. Широколава, учитель І. Я. Коцюба, 19-річний доброволець Червоної Армії М. С. Пономаренко та інші, їх пам’ять свято шанують односельчани, які в дні революційних свят збираються на могилі тих, хто віддав своє життя в ім’я утвердження на землі ідеалів соціалізму.
Народний гнів змів з свого шляху ворожих недобитків. Банди, переслідувані військовими частинами і населенням, були знищені.
Важко було відбудовувати в умовах післявоєнної розрухи господарство. Ініціаторами і організаторами відбудови господарства на селі виступили комуністи і комсомольці.
Лютенський комуністичний осередок був утворений на початку 1921 року. На 27 червня 1921 року в своєму складі він налічував одного дійсного члена, 7 кандидатів та 9 співчуваючих. Секретарем осередку був І. Д. Перевала.
Комуністи спрямовували роботу Лютенського волосного комітету незаможних селян.
У серпні 1921 року в селі виник осередок комуністичної спілки молоді. Секретарем осередку обрали І. В. Поповича.
Партійний осередок разом з комітетом незаможних селян, комсомольцями організували збір продуктів і грошей для надання допомоги голодуючим Поволжя і південних районів України.
Під керівництвом парторганізації комсомольці проводили роботу по роз’ясненню населенню закону про заміну продрозверстки продподатком.
В результаті великої виховної роботи серед молоді комсомольська організація села до кінця 1925 року зросла вже до 55 чоловік.
Активісти — бідняки села — вже на початку 1923 року стали на шлях колективного господарювання: вони утворили сільськогосподарську трудову артіль «Першотравневий день». Артіль мала 116 десятин землі і об’єднувала спочатку 12 дворів, а в 1925 році — 16.
Головою ради артілі був С. К. Яременко, членами правління — М. І. Корж та І. Д. Зубенко.
Члени артілі обробляли землю усуспільненими знаряддями праці. Від держави одержали трактор, необхідну кількість посівного матеріалу, 15 голів племінних телиць. Господарство швидко зростало, зміцнювалось. Була створена молочнотоварна ферма, посаджено фруктовий сад.
Колективна праця дала свої плоди, в селянські хати став приходити достаток. Це перше колективне господарство відіграло велику роль у підготовці масової колективізації.
Партійна організація влаштовувала для селян лекції та доповіді. Агітатори проводили індивідуальні бесіди з селянами, випускали світлові газети, організовували вечори художньої самодіяльності. Куркулі ж намагалися всіма засобами перешкодити переходу селянства на шлях колективного господарювання. Вони залякували бідняків, поширювали всякі вигадки про колгоспи.
Проти заходів партії в питанні колективізації сільського господарства виступала і група євангелістів, яку використовували у своїх інтересах класово ворожі елементи. Цю групу необхідно було ізолювати від селян, показати їм реакційну суть євангелістів. Для цього активісти провели ряд вечорів на антирелігійні теми. Остаточно викрив антирадянське лице євангелістів агітатор О. Ф. Зелененький. Він з товаришами на вітряку пресвітера євангелістів Скаженина виявив хліб, який там переховували куркулі, щоб не здавати його державі.
Приклад господарювання артілі «Першотравневий день», цілеспрямована агітаційно-масова робота, що її проводили комуністи і комсомольці, переконали бідняків, і вони стали подавати заяви до колгоспу. В січні 1930 року в Лютеньці виникла ще одна сільськогосподарська артіль ім. Шевченка, з якою об’єдналася артіль «Першотравневий день». Головою правління односельчани обрали М. Ф. Павлюка.
Відчувши марність своїх спроб спиняти великий потяг селян до колгоспу, куркулі змінюють свою тактику. Вони самі вступають до артілей з тим, щоб там проводити свою підривну роботу, дезорганізувати господарство і цим самим скомпрометувати ідею колективізації. До новоствореного колгоспу ім. Шевченка, який вже на кінець 1930 року об’єднував близько 70 процентів селян Лютеньки, вступило 34 куркулі і підкуркульники. Пролізши до колгоспу, вони розкладали трудову дисципліну, агітували менш свідому частину колгоспників, щоб ті не виходили на роботу.
Куркулі та інші контрреволюційні елементи організували злісний саботаж, намагаючись зірвати план хлібозаготівель. У січні 1933 року Лютеньку за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, що його організували контрреволюційні елементи, Раднарком і ЦК КП(б)У занесли на Чорну дошку.
Агітаційно-масова і організаторська робота, що її проводили комуністи і комсомольці, допомогла частині бідняків і колгоспників звільнитися від полону куркульської агітації. На багатолюдних зборах, що відбулися в колгоспі, колгоспники викрили вороже лице куркулів та підкуркульників, які пролізли до колгоспу, і виключили їх з артілі.
План хлібозаготівель був виконаний, і 1 лютого 1933 року Лютеньку зняли з Чорної дошки.
Спочатку колгоспи були слабкими господарствами. Але поступово вони організаційно зміцнюються. Колгосп ім. Шевченка мав велике на той час господарство. Його посівна площа становила 2533 га. Вирощувала артіль як зернові, так і картоплю та коноплі. Поділялася артіль на 5 філій, а кожна філія, в свою чергу,— на 5 бригад. Досвіду керівництва таким господарством ні в кого не було, тому на початку 1933 року колгосп ім. Шевченка розукрупнився на 5 колгоспів. Крім того, утворилося ще два колгоспи.
Велику роботу на селі проводили жінки-активістки. Вони брали участь у всіх господарсько-політичних кампаніях — підготовці до весняної сівби, зборі податків тощо.
У 1934 році лютенському колгоспу ім. Шевченка випала честь послати свого представника на III обласний зліт колгоспників Харківщини. Довго радилися, кого ж послати, і вирішили — В.П. Савченко, який за 1933 рік виробив 330 трудоднів.
Весною того ж року лютенські колгоспники виступили ініціаторами соціалістичного змагання за дострокове і високоякісне завершення весняної сівби і звернулися з закликом до всіх колгоспників району наслідувати їх приклад. Цей почин був широко підтриманий у всіх колгоспах.
Зросли майстри колгоспного виробництва. На всю країну стали відомі імена ланкової колгоспу «2 п’ятирічка» В. Копко, яка в 1936 році виростила по 124 цнт конопель (трести) з га, ланкового артілі «Заповіт Леніна» М. П. Муковоза, що зібрав найвищий в Радянському Союзі урожай південних конопель — по 16,5 цнт волокна з га. Високі врожаї вирощували і ланки Ф. Й. Ірклієвського, М. Скаженик, Г. Луценко та інші.
Друге місце в Радянському Союзі по врожайності цикорію — по 387 цнт з га зайняла у 1936 році ланка О. Іваніни з колгоспу ім. Шевченка.
Новий крок уперед зробила колгоспна Лютенька у 1937 році. За високі врожаї колгоспи ім. Шевченка, «Заповіт Леніна», «2 п’ятирічка» були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Вагомішим ставав трудодень. У 1936 році в середньому по колгоспах села було видано на трудодень по 3 крб. 45 коп. і 2,8 кг хліба. Сім’я колгоспника О. Римаря заробила за рік близько 3 тис. крб. і понад 25 цнт хліба. Крім основної оплати на трудодень, ряд колгоспників за перевиконання планів урожайності одержали премії. Так, ланковий Ф. Й. Ірклієвський був премійований 600 крб. У 1937 році оплата кожного трудодня в середньому по колгоспах села перевищила 4 карбованці.
Активну участь брали жителі села в громадсько-політичному житті. Своїм депутатом до Верховної Ради УРСР І скликання вони обрали ланкову колгоспу села Червона Лука Гадяцького району Є. М. Неверивко, яка вирощувала високі врожаї. На збори, що відбулися 15 січня 1939 року в клубі, де звітувала Є. М. Неверивко про свою депутатську роботу, зібралося більше 600 колгоспників артілей ім. Шевченка та «Заповіт Леніна».
Ці обидва колгоспи у 1939 році також були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Головвиставком нагородив колгосп ім. Шевченка дипломом І ступеня, преміював легковою автомашиною та видав 10 тис. крб., колгосп «Заповіт Леніна» одержав диплом II ступеня, мотоцикл та 5 тис. карбованців.
Колгоспи мали змогу виділяти більші кошти на задоволення культурно-побутових потреб колгоспників, на преміювання. В артілі ім. Шевченка, наприклад, тільки у 1938 році 69 кращих з кращих, що відзначились у боротьбі за розвиток громадського господарства, правління преміювало цінними подарунками.
Невпинно збільшували випуск продукції і промислові підприємства. На спиртозаводі було встановлено нове обладнання. За досягнення високих показників у роботі в 1939 році колектив заводу одержав премію 12 тис. карбованців.
У 1931 році розгорнулося будівництво коноплезаводу, який став до ладу діючих у 1932 р. Завод переробляв більше 1000 тонн конопель (трести) на рік. У 1938 році цей завод уже став підприємством республіканського значення і виконав план на 126 процентів.
З перших же днів встановлення Радянської влади партійна і комсомольська організації приділяли велику увагу підвищенню освітнього і культурного рівня народу. Щорічно відпускалися кошти на ремонт шкільних приміщень, придбання обладнання тощо.
Комсомол проводив велику культосвітню роботу. Після напруженого трудового дня юнаки і дівчата сідали за книгу і вчилися. Кращих з них було направлено на навчання до робфаків.
Починають учитися і дорослі в гуртках по ліквідації неписьменності. Канули у вічність ті часи, коли письменного чоловіка в селі важко було знайти. На громадських засадах було створено сільську бібліотеку, де члени партійного осередку, місцеві вчителі організовували читання і обговорення книг, проводили бесіди на теми дня.
В приміщенні будинку, що раніше належав церкві, було відкрито клуб, який став центром культурної роботи. Новий клуб на 360 місць був побудований у селі в 1930 році.
На селі в 30-і рр. почали виникати нові обряди, без попа, а з співом революційних пісень тощо.