Лютенька, Гадяцький район, Полтавська область (продовження)
Мирну творчу працю радянських людей порушив віроломний напад гітлерівських полчищ. Сотні лютеньківців пішли на фронт і хоробро боролися з ворогами.
Тяжкі випробування випали на долю лютеньківців, які залишилися на окупованій гітлерівцями території. Лютеньку ворог захопив 11 вересня 1941 року. Німецько-фашистські загарбники, вдершись до села, жорстоко розправлялися з населенням. 11 листопада вони розстріляли на очах у всього населення С. П. Макаренка (комірника колгоспу «Заповіт Леніна»), В. С. Потішного (шофера, який працював у Донбасі), М. Я. Передерія (рахівника колгоспу «Заповіт Леніна»), А. І. Кошового та В. Г. Майбороду (комсомольців середньої школи), О. 3. Галіцина (завуча вечірньої школи робітничої молоді) та інших.
Фашисти і поліцаї грабували населення, награбоване добро вивозили в Німеччину. Страшні дні переживали жителі Лютеньки, але не корилися ворогові.
Особливо знущалися гітлерівці і їх прислужники — українські буржуазні націоналісти — над колгоспними активістами. Якось вони вдерлися до садиби ланкової колгоспу «Заповіт Леніна» А. Р. Зарицької. Один з поліцаїв гукнув: «Ваше скінчилося», А. Р. Зарицька сміливо глянула в очі зрадникові і заявила: «Наші прийдуть і наше повернеться». Озвірілі недолюдки вбили колгоспницю і двох її малолітніх дочок.
Гітлерівці розстріляли також І. І. Маловичка, його дружину і трьох дітей, сторожа сільської Ради С. С. Ковгана, вчительку О. С. Дигун і її родину, сім’ї С. С. Скаженика, К. Г. Леміщенка і багатьох інших. Від фашистських куль і на шибениці мало не щодня гинули чесні радянські люди, палали їх садиби. За весь період окупації було розстріляно 730 лютенківців, серед яких багато жінок, стариків і дітей.
Приміщення школи гітлерівці перетворили у застінок. Тут тривали допити тих, кого заарештували фашисти та їх прихвосні.
25 березня 1942 року окупанти і поліцаї кинули до в’язниці колгоспного активіста П. С. Кошового. Від жорстоких катувань активіст помер. Тоді нелюди повісили його трупна віконних гратах камери і заявили, що він покінчив життя самогубством. ЦІ і багато інших злодіянь не забуті.
Жорстоким тортурам піддали гітлерівці і мужнього партизана Синчука. Гітлерівці вивели його на 32-градусний мороз і облили водою, але партизан і після цього відмовився відповідати на запитання катів.
Нещадним терором гітлерівці намагалися залякати жителів села, зробити їх покірними рабами. Але це не допомогло катам. Десятки лютеньківців мужньо боролися проти ворога в лавах партизанського загону. Очолював цей загін Р. В. Івер (колишній працівник міліції).
Лютенський партизанський загін здійснив ряд вдалих операцій по знищенню живої сили і техніки ворога. Зокрема, разом з партизанськими загонами Миргородського району і загоном Героя Радянського Союзу І. Й. Копьонкіна в грудні 1941 року каральному загону фашистів у Лютеньці було завдано відчутного удару.
Вороги намагалися знищити партизанів, зненацька напавши на них у Безвіднянському лісі. Проте партизани завдали поразки гітлерівцям і поліцаям.
Тільки після того, як окупанти одержали підкріплення, партизани змушені були тимчасово відійти в грунські та охтирські ліси Сумської області.
В січні 1942 року лютенський партизанський загін знову повернувся у Безвіднянський ліс. Але партизанська база була зруйнована. Тоді партизани вирішили перейти у веприцькі ліси. В цей час піднялася хуртовина, партизани, знесилені боями і переходами, зупинилися на перепочинок. Німці, які довідалися про місцеперебування партизанів, стягнули сюди значні сили. Біля с. Веселого зав’язався нерівний бій. Під час цього бою загинуло 14 чоловік. В їх числі І. Д. Перевала та І. Л. Ковган. Від рук гітлерівців також загинули партизани М. Щербань, Г. К. Дубовик та інші. Все ж частині партизанів удалось прорватися.
Серед народних месників був і кобзар П. І. Гудзь. Своєю піснею, сповненою ненависті до ворогів, він запалював партизанів на бойові подвиги:
«Клянемося ми всі,
що народ розкуєм,
Здійснимо всі святі заповіти,
І волею край свій, як сонцем заллєм,
Щоб міг він і іншим світити».
П. І. Гудзь народився в 1895 році в Лютеньці в сім’ї селянина-бідняка, що все своє життя батракував у панських економіях. Трирічним хлопцем Петро захворів на золотуху і тоді ж осліп. У15 років батьки віддали його вчитися до відомого сорочинського кобзаря Михайла Кравченка. Самостійну кобзарську діяльність П. І. Гудзь розпочав уже після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Разом з миргородськими і полтавськими кобзарями він мандрував по багатьох селах і містах України, виступаючи в клубах, школах, на селянських весіллях тощо. У 1939 році він був учасником Першої республіканської наради кобзарів України, після неї був зарахований до новоутвореного Державного ансамблю кобзарів у Києві.
Після вигнання німецько-фашистських загарбників П. І. Гудзь повернувся до свого рідного села. Охоче виступав у колгоспних бригадах, на агітпунктах. В його репертуарі багато народних дум, історичних, побутових, ліричних пісень, а також пісень, присвячених В. І. Леніну.
Звістка про розгром фашистських загарбників на Волзі підбадьорила патріотів.
Активізувала свою діяльність група, очолювана комуністами А. О. Біюном (працював головою Лютенського колгоспу «Комінтерн», потім офіцер Радянської Армії), Д. Я. Бойком (редактор районної газети Глинського району Сумської області), В. Й. Перевалою (лейтенант Радянської Армії) та К. П. Березовським (учитель потім народний суддя Ситківецького району Вінницької області). Ця група підтримувала зв’язок з підпільною організацією міста Ромни, звідки одержувала для розповсюдження антифашистські листівки.
За підлим доносом провокатора 18 лютого 1943 року комуністи Д. Я. Бойко, К. П. Березовський, В. Й. Перевала та А. О. Біюн були заарештовані і 21 лютого розстріляні. Лише одному Д. Я. Бойку пощастило врятуватися. Поранений під час розстрілу, він переховувався і лікувався в Лютеньці.
26 лютого 1943 року підрозділи Радянської Армії вступили в Лютеньку. З великою радістю зустрічало село визволителів. 2 березня 1943 року відбулися загальні збори. Але 3 березня радянські воїни під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити. Знову настали дні фашистської неволі.
Оскаженілі фашисти і поліцаї жорстоко мстились за свої поразки на фронтах над мирними жителями. У 1943 році вони відправили до Німеччини 140 жителів села. Всього на каторжні роботи було вивезено 577 осіб.
10 вересня 1943 року з сльозами радості, змучені тяжкими роками німецької неволі, лютеньківці зустріли своїх визволителів — воїнів Радянської Армії.
Мужньо боролися лютеньківці в лавах Радянської Армії на фронтах. Безсмертний подвиг здійснив славний син радянського народу М. Л. Величай. 30 вересня 1943 року на підступах до Дніпра заступник командира полку по політичній частині М. Л. Величай повів бійців в атаку. Очолюваний ним батальйон відбив три сильні контратаки ворога, вийшов до Дніпра і форсував його та закріпився на правому березі до підходу основних сил. Ворожа куля смертельно поранила мужнього воїна. За цю героїчну операцію М. Л. Величаю посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Від берегів Волги до фашистського лігва пройшов відмінний мінометник і артилерист, гвардії старший сержант, член КПРС Ф. Я. Ярмоленко. Він нагороджений орденом Червоного Прапора і двома орденами «Червоної Зірки», чотирма медалями, брав участь у визволенні багатьох радянських і зарубіжних міст. Після повернення з Радянської Армії працює ковалем у колгоспі «Заповіт Леніна».
За мужність і героїзм, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 426 жителів села Лютеньки удостоєні високих урядових нагород — орденів і медалей СРСР.
Великої шкоди завдали Лютеньці за час окупації гітлерівці. Вони зруйнували спиртозавод, коноплезавод, спалили і знищили багато громадських будівель колгоспів і будинків колгоспників.
Багато зусиль доклали колгоспники, щоб відродити довоєнну славу Лютеньки. По суті доводилося заново створювати колгоспне господарство. Ожили спустошені поля. Особливо багато зусиль доклали колгоспники і механізатори, щоб відновити довоєнні посівні площі і відновити родючість полів. Не вистачало машин, тракторів, тягла. Механізатори і всі колгоспники прагнули, навіть при наявних засобах, дати Червоній Армії, Батьківщині більше сільськогосподарських продуктів.
Високопродуктивною працею відзначався машиніст молотарки Веприцької МТС І. П. Мормуль, який працював у колгоспі ім. Шевченка. У 1944 році його молотарка щодня намолочувала по 28 тонн зерна при нормі 12 тонн.
В авангарді борців за відродження колгоспного виробництва йшли комуністи і комсомольці. Бригада, яку очолював комуніст М. Й. Сніжко, була кращою в колгоспі ім. Шевченка. На неї рівнялися всі. Молоді колгоспники цієї артілі І. Піддубний, П. Лобунець, В. Штепа, І. Потапенко виробили в 1947 році по 200—300 трудоднів кожний.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни до рідного села стали повертатися демобілізовані воїни. Один з них — комуніст Д. В. Кузьменко — очолив рільничу бригаду в колгоспі «Друга п’ятирічка» і за короткий строк вивів її в передові.
Демобілізованого воїна Г. В. Пазинича в 1945 колгоспники обрали головою правління артілі ім. Шевченка. Тоді в артілі було ще 1400 га неосвоєної землі. З тваринницьких приміщень залишився тільки один напівзруйнований корівник. Грошові доходи колгоспу в 1945 році становили лише 180106 крб. На трудодень колгоспники одержали по 40 коп. і по 230 грамів хліба.
Самовіддана праця механізаторів і колгоспників, проведення всіх робіт в строки та високоякісно дали можливість артілі за короткий строк значно збільшити виробництво сільськогосподарських продуктів. Якщо в 1946 році колгосп ім. Шевченка зібрав в середньому по 3,6 цнт зернових з гектара, то в 1947 році середня врожайність вже становила 8,5 цнт з гектара. Одночасно з цим розширювались і посівні площі. Вже в 1947 році колгосп ім. Шевченка продав державі 6042 цнт хліба проти 1180 цнт у 1946 році.
В 1950 році сім колгоспів, що були в селі, укрупнилися в 4 господарства: ім. Шевченка, ім. Горького, «Заповіт Леніна» та «Комінтерн».
Укрупнений колгосп ім. Шевченка щорічно добивався нових успіхів у розвитку громадського господарства. У 1955 році в середньому врожайність зернових становила 17,5 цнт з га.
Одночасно з розвитком рільництва колгоспи Лютеньки приділяли велику увагу розвитку тваринництва. В колгоспі ім. Шевченка в 1947 році вже було на тваринницьких фермах 36 коней, 120 волів, 36 корів, 22 теляти, 104 вівці, 110 свиней. Переможцем у змаганні серед тваринників у 1947 році вийшла свинарка колгоспу «Заповіт Леніна» Г. П. Хоменко, яка від кожної з закріплених за нею свиноматок виростила по 14,7 поросяти.
Зміцнення кормової бази, широке впровадження принципу матеріальної заінтересованості серед тваринників забезпечили колгоспу ім. Шевченка в 1955 р. значне підвищення продуктивності тваринництва. Зокрема, надій на фуражну корову зріс до 2900 кг молока. Це становило по 186 цнт молока на кожні 100 га сільськогосподарських угідь. Грошові доходи колгоспу в цьому році перевищили З млн. крб. Це дало можливість підвищити оплату праці колгоспників. На трудодень було видано по 3 кг хліба і по 6 крб. 47 копійок.
Новий крок у підвищенні рентабельності господарства зробили лютенські колгоспи в наступні роки. Доярка колгоспу «Заповіт Леніна» Г. М. Скаженик у 1957 році надоїла по 5000 кг молока від кожної з закріплених за нею корів.
Не набагато відстали від неї доярки колгоспу ім. Шевченка Є. Д. Билим, Н. В. Грищенко, В. М. Дворник. В цілому колгосп ім. Шевченка одержав по 3123 кг на кожну корову. Високих показників добився і колгосп «Комінтерн». Партія і уряд високо оцінили працю тваринників Лютеньки. У 1958 році Г. М. Скаженик була удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці. Орденами Леніна були нагороджені Г. В. Пазинич, Є. Д. Билим, Н. В. Грищенко, В. М. Дворник. Завідуючий птахофермою колгоспу «Заповіт Леніна» І. Ф. Савченко був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Удостоєні високих урядових нагород і голови колгоспів «Заповіт Леніна» — А. Й. Галагуза та ім. Комінтерна Г. П. Павлюк, зоотехнік колгоспу ім. Шевченка I. X. Лаврик, доярка цього ж колгоспу М. С. Сухина.
Шанують людей праці в Лютеньці. Широко відзначила громадськість села 20-річну роботу на посаді голови колгоспу ім. Шевченка Г. В. Пазинича.
Дальший крок уперед по шляху розвитку артільного виробництва колгоспи Лютеньки зробили після укрупнення в 1958 році, коли замість чотирьох у селі залишилися два колгоспи — ім. Шевченка та «Заповіт Леніна». Це великі високо-механізовані господарства. Кожне з них має більше як по 4 тис. 300 га орної землі, по 30 тракторів, десятки комбайнів та інших машин.
Впровадження досвіду передовиків у всіх бригадах забезпечує артілям одержання високих і сталих урожаїв зернових і технічних культур.
Успішно розвивається і тваринництво. В артілях побудовані капітальні приміщення тваринницьких ферм. У корівниках і свинарниках обладнані підвісні дороги, автопоїлки. Проводиться механізоване доїння корів.
Подбало правління артілі ім. Шевченка і про тваринників. Для них споруджено спеціальний будинок, де є кімнати відпочинку, червоний куток, бібліотека. Територія перед будинком озеленена.
Чітке дотримання розпорядку дня роботи на фермах, збагачення раціонів кормів дають можливість артілі невпинно підвищувати продуктивність тваринництва. Якщо в 1959 році колгосп ім. Шевченка одержав по 265 цнт молока і по 22,9 цнт м’яса на 100 га сільськогосподарських угідь, то в 1965 році відповідно — по 378 цнт і 43,7 центнера.
Вирощення високих урожаїв, підвищення товарності тваринницьких ферм забезпечують підвищення доходності господарства. Якщо в 1959 році доходи артілі ім. Шевченка становили 675 029 крб., то в 1965 році 1 202 169 крб; у колгоспі «Заповіт Леніна» відповідно — 661 000 крб. і 1 101 189 крб. Зростає і оплата трудодня. В 1965 році на 1 людино-день у колгоспі ім. Шевченка видано по 3 крб. 07 коп., а в колгоспі «Заповіт Леніна» — по 2 крб. 99 коп. Сім’я колгоспниці Н. В. Грищенко з колгоспу ім. Шевченка у 1959 році одержала на трудодні 968 крб. 80 коп., а в 1965 році ця ж сім’я заробила за рік 1841 карбованець.
Високу оцінку досягненням лютеньківців дали і зарубіжні друзі — гості з Чехословаччини, Болгарії та Німецької Демократичної республіки, що побували тут.
Організатором боротьби за піднесення господарства виступають комуністи і комсомольці колгоспів та підприємств. 141 комуніст і 232 комсомольці нараховують партійні і комсомольські організації в колгоспах та на підприємствах.
На всіх ділянках вони ведуть перед. Далеко за межами району відоме ім’я комуніста Героя Соціалістичної Праці, делегата XXIII з’їзду КПРС І. Ф. Савченка, який очолює бригаду комуністичної праці на птахофермі колгоспу «Заповіт Леніна». Чесна праця на благо своєї Батьківщини, зразкова поведінка в сім’ї і колективі, підвищення свого фахового і ідейного рівня, взаємна допомога — ось закон життя цього колективу.
Рік у рік ферма збільшує виробництво яєць. Якщо в 1960 році птахоферма дала країні 18 383 шт. яєць, то в 1963 році — 30803 шт. яєць. Це складає по 220 шт. яєць на кожну курку-несучку. Птахоферма колгоспу «Заповіт Леніна» стала школою передового досвіду для всіх колгоспів області.
Високих показників добивається щороку доярка колгоспу ім. Шевченка, член КПРС, депутат обласної Ради депутатів трудящих Н. В. Грищенко. У 1965 році при зобов’язанні 2500 кг вона надоїла по 3089 кг молока від кожної з закріплених за нею корів.
На ряді вирішальних ділянок колгоспного виробництва, де працюють комуністи,створені партійні групи. Одна з таких груп працює на молочно-товарній фермі № 3 колгоспу «Заповіт Леніна». В її складі 6 комуністів. Тут комуністи — ініціатори всіх цінних починань. На фермі щомісячно підводяться підсумки змагання серед тваринників, переможцеві вручається перехідний червоний вимпел і премія.
За ініціативою комуністів працівники ферми побували на фермі комуністичної праці в колгоспі ім. Дзержинського с. Краснознаменки, де вивчали передовий досвід х. В артілі ім. Шевченка комуністи були ініціаторами створення механізованих ланок, які без затрат ручної праці вирощують просапні культури.
Подбали комуністи і про створення «Календаря трудової слави» і стенду «Хто сьогодні попереду». В артілі регулярно виходять стінна газета, а також блискавки «Повідомлення сількорівських постів».
Успішно в післявоєнні роки розвивалася і промисловість Лютеньки. Достроково завершили відбудову рідного підприємства робітники спиртозаводу. В першому кварталі 1944 року підприємство виконало план на 110 проц., в другому — на 113,3 проц. і в третьому — на 216,3 проц. Колектив заводу добився також зниження собівартості продукції на 16 проц. Успішно працював і колектив торфорозробки цього підприємства. Тут собівартість видобування тонни торфу була знижена на 31,2 проц. проти плану.
Досить швидко відбудували робітники і коноплезавод. А в 1952 році розпочалося будівництво нового приміщення заводу, який пущений в дію в 1956 році. Тепер на заводі працює понад 120 чол., виробничі процеси механізовані.
Поруч з заводом, на пустирі, що був біля заводу, виросло упорядковане селище робітників. В ньому збудовані дитячі ясла, їдальня. Новий завод дає далеко більше продукції, ніж старий. Випуск продукції в порівнянні з 1954 роком у 1957 році зріс майже у два рази, на 20 проц. знижена собівартість одиниці продукції.
Середньорічна заробітна плата робітника зросла за цей період на 3070 карбованців.
У 1961 році був організований консервний завод. З часу свого заснування завод систематично перевиконує планові завдання. Якщо у 1961 році консервний завод випустив 1 млн. умовних банок консервів, то в 1965 році — 4 млн. банок.
Активно втручаються у виробничі справи комуністи промислових підприємств Лютеньки. За семиріччя продуктивність праці на коноплезаводі виросла на 19,9 проц. Підприємство достроково виконало семирічний план.
За останні роки в Лютеньці проводиться інтенсивне житлове будівництво. Тільки за 1964 і 1965 роки в селі було збудовано 59 житлових будинків. Міцно ввійшла в побут електрика.
На основі господарських досягнень зростає життєвий рівень трудящих. Одним із свідчень цього є зростання товарообороту сільського споживчого товариства. Якщо в 1957 році жителі села купили одягу на 76 500 крб., то в 1963 році — на 120 000 крб. Усього продано в 14 крамницях Лютеньки у 1965 році промислових товарів на 718 028 карбованців.
Село повністю радіофіковано від власного радіовузла. Крім того, в будинках колгоспників, робітників і службовців установлено 284 радіоприймачі, 28 телевізорів.
Колгоспники і їх діти мають широкі можливості для одержання освіти і духовного зростання. В селі е середня, восьмирічна та початкова школи, в яких навчається понад 1000 учнів. Для дорослих відкрита вечірня середня школа та консультпункт для заочників. У селі працює 176 спеціалістів з вищою та спеціальною середньою освітою. Лише за післявоєнні роки 180 односельчан закінчили вузи і технікуми, більше 50 вчиться заочно в різних навчальних закладах.
До послуг громадян села 9 бібліотек з загальним книжковим фондом 21024 примірники. Бібліотеки обслуговують 2400 читачів. Крім того, в багатьох колгоспників є власні бібліотеки. Сільські книголюби можуть поповнити свої бібліотеки в книжковій крамниці, що працює в селі. Понад 3000 передплатних періодичних видань доставляють лютеньківцям листоноші.
Все ширше впроваджуються в життя і побут села нові обряди та звичаї. В сільському клубі провадяться урочисті реєстрації шлюбу, новонароджених.
Великі перспективи розвитку Лютеньки в новій п’ятирічці. Передбачається значно збільшити виробництво сільськогосподарських продуктів, здійснити велике будівництво виробничих приміщень в колгоспах, у тому числі в колгоспі ім. Шевченка — механічну майстерню. Одночасно намічено спорудити новий клуб на 400 місць, 2 дитячі садки, провести роботи по благоустрою села. Значно розшириться і коноплезавод.
Активну участь у здійсненні цих накреслень беруть депутати сільської Ради. Серед депутатів сільської Ради — передові виробничники, представники інтелігенції села. При сільській Раді створено і працюють 8 постійних комісій. Активно працюють у селі вуличні комітети, 5 депутатських постів на фермах, у тракторних бригадах і школі.
Лютеньківці пишаються тим, що їх односельчани стали відомі на всю країну. Тут народився О. Д. Засядько (1779—1857 рр.), видатний російський артилерист, генерал-лейтенант, начальник штабу артилерії російської армії. Винайдені ним ракети російська армія застосовувала під час війни 1828—1829 рр. проти турок. О. Д. Засядько брав участь в Італійському поході Суворова і у Вітчизняній війні 1812 року.
З Лютеньки походить Феоктист Павловський (1706—1744 рр.), український живописець. Писав пейзажі та портрети (відомий портрет Варлаама Ванатовича).
У 1857 році в Лютеньці народився відомий збирач старовини і нумізмат І. А. За-рецький. З 1887 року він був членом Московського товариства любителів природи, антропології та етнографії, членом Московського археологічного товариства; вів розкопки курганів у Полтавській і Харківській губерніях.
Багато виходців із Лютеньки, здобувши вищу освіту, працюють у різних куточках нашої Батьківщини. Наприклад, О. Я. Кулинич — професор Медичного інституту в Удмуртській АРСР.
Всі лютеньківці, натхненні величними рішеннями XXIII з’їзду КПРС, наполегливо працюють, щоб внести і свій вклад в справу побудови комунізму в нашій країні.
Я. Р. ІВАСЕНКО, Г. Ф. ОГАГІН, Д. В. ХОМЕНКО
MR
| #
Лютеньку не зруйнували шведи, німці.зате її добивають прислужники кремля, зараз, в 2018 році.
Reply
MR
| #
Мало хто знає, але саме зараз Лютенька перетворюється на пусте місце. Непрофесійна свинота лишила людей роботи, можливойстей,розвитку,і багато чого іншого.тобто майбутнього.
Reply