Веприк, Гадяцький район, Полтавська область
Веприк — центр однойменної сільради, велике стародавнє українське село, розташоване за 12 км на схід від Гадяча, на Лівобережжі Псла, по обидва боки притоки Псла — річки Веприк. Найближча залізнична станція Гадяч за 16 км. Через Веприк проходить державна автомагістраль Київ — Бєлгород. Населення — 6425 чоловік. Веприцькій сільській Раді підпорядковані також села Тепле і Тютюрівщина.
В письмових джерелах Веприк вперше згадується як козацьке містечко в літописах першої чверті XVII століття.
Найдавніше поселення, яке стало основою Веприка, виникло на високому правому березі річки Веприк. Згодом село розширилось в напрямку течії річки та по лівому березі Псла.
Давні вали, що пролягали поблизу містечка Лютенька і Веприк, про які згадують в своїх працях історики А. Шафбнський і В. Г. Ляскоронський, являють собою сліди литовського рубежу, що проходив тут у XVI столітті між Російською державою і Польщею.
Історія села Веприк у XVII столітті — це одна з сторінок історії визвольної боротьби українського народу проти шляхетсько-польського гніту.
Веприк того часу часто згадується в листах російських воєвод як містечко «из литовския стороны», жителі якого щиро підтримали заклик Богдана Хмельницького про возз’єднання України з Росією.
Хотмизький воєвода Семен Болоховський в листі до російського царя Олексія Михайловича 14 липня 1648 року писав:
«Июля, государь, в 4 день, из литовские стороны хотмышаня Афонасей Курбатов да Степанко Шугуров в Хотмышской приехали, а в распросе, государь, мне, холопу твоему, сказали: были де они в литовской стороне в городе Веприке и в Гадицком уезде, в селах и в деревнях. Де они ж, государь, Афонасей и Степанко, сказали: слышели де они от казаков: будет де короля ляхи убили, и мы де все хотим быть под однем християнским, под тобою благочестивым государем и великим князем Алексеем Михайловичем всеа Русии, а иного де, государь, короля обирать не хотят, и с ляхами де, государь, у них миру не будет».
Козаки, а їх тоді у Веприцькій сотні Гадяцького полку було 700, брали активну участь у походах Богдана Хмельницького. Крім козаків, у Веприку жило також 800 міщан.
У січні 1654 року жителі Веприка, як і жителі багатьох міст і сіл України прийняли присягу на вірність Російській державі.
Від царського уряду Богдан Хмельницький в особисте володіння одержав ряд сіл і містечок, в т. ч. і Веприк.
Після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманську владу захопив прислужник польської шляхти І. Виговський, козаки Веприцької сотні і селяни містечка виступили проти зрадника, приєднавшись до повстанців, яких очолив полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорізької Січі Я. Барабаш. У 1658 році при допомозі татар Виговський придушив це повстання. Він дав на пограбування татарам Полтаву, ряд сіл і міст, в т. ч. і Веприк, який був дотла спалений. Проте дуже швидко Веприк відбудовується.
Населення Веприка показало зразок мужності на початку XVIII століття в боях проти шведських завойовників. Пліч-о-пліч з російськими солдатами на смерть стояли мешканці Веприка проти переважаючих сил загарбників.
За тривалістю опору шведам, за упертістю і стійкістю населення і партизанів, за кількістю втрат, яких зазнали тут шведи, це містечко можна сміливо поставити на перше місце після Полтави.
Російське командування приділяло велику увагу Веприку. Петро І особисто побував тут і в навколишніх селах, оглянув місцевість.
Навколо Веприка не було ніяких укріплень. Проте вигідне розташування на високому місці робило його зручним для оборони. Захисники містечка, чекаючи ворожого нападу, збудували навколо нього подвійні огорожі з хмизу, проміжок між ними засипали землею і утворили суцільний земляний вал. В цей час ударили великі морози і оборонці облили вал водою, після чого він вкрився товстим шаром льоду. Таким чином була утворена фортеця, до якої важко було підступитися ворогові.
У веприцькому гарнізоні було 1100 солдатів Переяславського піхотного полку, батальйон солдатів Івангородського полку, кілька сот козаків і селян. У боротьбі проти ворога брав участь також Харківський козацький полк. Очолював гарнізон командир Переяславського піхотного полку полковник В. Ю. Фермор.
Після втрати Ромен, коли Карл XII зробив Гадяч своєю головною квартирою, існування нескореного Веприка ставало нестерпним для ворога. Загони шведської армії на чолі з Карлом XII вирушили до Веприка 22 грудня 1708 року. Тут вони зіткнулись з російською кіннотою, яку очолював Ренне. Уміло маневруючи, російська кіннота почала відступати у напрямку до Лебедина. Шведам не вдалося відразу захопити Веприк, і вони обложили фортецю.
Блокаду Веприка вели один піхотний і три кавалерійських полки на чолі з графом Шперлінгом. Сам же Карл XII з частиною війська став переслідувати кінноту Ренне. Переслідування закінчилося невдачею, і король вирішив перед штурмом Веприка дати відпочинок військам в Зінькові. Однак жителі міста відмовилися впустити шведські полки. Тоді Карл ХІІ взяв Зіньків штурмом і пробув у ньому перед наступом на Веприк кілька днів.
З січня Карл XII направив для рекогносцировки Веприка двох генералів, а через два дні вирушив туди особисто. Він будь-що хотів оволодіти Веприком, для чого зосередив тут всі наявні сили і резерви, які мав у своєму розпорядженні. Перед початком штурму він запропонував гарнізонові Веприка капітулювати, але мужні захисники фортеці відповіли на пропозицію завойовника сильним гарматним вогнем. 6 січня 1709 року полки Карла XII і полки зрадника Мазепи почали штурм.
Містечко штурмували з трьох боків. Полк, яким командував полковник Альбеділ, вів боротьбу за міські ворота. Ворогові пощастило виламати ворота. Однак солдати і козаки, при підтримці населення, не пропустили шведів у містечко. Під неослабним вогнем вони завалили пролом мішками, наповненими землею, гноєм і навіть зерном. Зазнавши великих втрат, полк Альбеділа відступив.
З іншого боку з штурмовими драбинами наступало вороже військо на чолі з полковником Фріччі. Але і тут ворог не добився успіху. Наступ шведів відбивали як вогнем з рушниць, так і більш примітивними засобами — з валу кидали на атакуючих колоди, каміння, поливали окропом і навіть кулішем.
Допомагали захисникам Веприка і селяни навколишніх сіл, які пробиралися до фортеці заболоченим лісом і яром. В жорстокому бою вони ставали на місце загиблих. Стійкий опір обложених примусив шведів припинити штурм.
Дорогою ціною заплатили шведські війська за спробу оволодіти Веприком. Вони втратили при цьому цвіт свого офіцерства. При штурмі Веприка загинули полковник Фріччі, підполковник Адольф Мернер, граф Шперлінг. 6 січня шведи втратили вбитими і пораненими під Веприком понад 2000 чоловік. Втрати захисників міста були значно меншими — 7 офіцерів, 167 солдатів убито і 150 солдатів поранено.
В ніч на 7 січня Карл XII послав комендантові Веприка ультиматум про здачу фортеці і дав наказ своїм військам вранці відновити штурм. Уночі начальник веприцького гарнізону полковник Фермор, якого підкупив Карл XII, впустив до міста шведські війська. Хоробрі оборонці Веприка, які напередодні відбили три атаки переважаючих сил ворога, завдяки зраді опинилися в полоні. Карл XII наказав спопелити містечко.
Ворог жорстоко розправився з селянами і міщанами, що були у Веприку. Чимало полонених селян і міщан за наказом Мазепи було ув’язнено у зіньківських льохах, де більшість з них загинула.
Після закінчення Північної війни (1700—1721) становище населення Веприка продовжувало погіршуватись.
Покріпачення козаків викликало з їхнього боку протест, який знаходив свій вияв у поданні скарг на сваволю місцевих поневолювачів. Скарги подавалися на поміщиків, які незаконно перетворювали «природних козаків» на своїх кріпаків. Подали таку скаргу до Сенату і козаки, покріпачені останнім гетьманом України К. Розумовським, якому Катерина II у 1764 році подарувала Веприк. Сенат у 1790 році, зваживши, що вони в минулому були козаками, змушений був звільнити деяких з них від кріпосної залежності.
Але і після цього козаки і селяни Веприка неодноразово висловлювали свій протест проти свавілля. Так, у квітні 1798 року вони в знак протесту відмовились брати участь у виборах до волосного правління. Вибори були відкладені, а пізніше і зовсім не. відбулися, незважаючи на те, що у Веприк було викликано військо і заарештовано 134 чоловіки.
Наприкінці XVIII століття частина населення Веприка потрапляє у власність поміщика П. С. Масюкова і поміщиці П. К. Тимофеєвої, які примушували покріпачених селян і козаків відбувати панщину до п’яти днів на тиждень.
Для переробки сільськогосподарської сировини поміщик Масюков побудував цукроварню і одну з найбільших в повіті гуральню. Крім того, у Веприку був і водяний млин. На цих підприємствах працювали переважно безземельні селяни.
Реформа 1861 року не полегшила становища найбідніших селян Веприка. Селяни за одержану землю повинні були сплачувати викупні платежі. Не маючи коштів на це, вони змушені були йти знову у кабалу до поміщика. Багато з них ставали батраками поміщиків, інші йшли продавати свої робочі руки в міста. Більшість же землевласників села мала наділи від 0,5 до 2 десятин, але не мала робочих коней. Користуючись цим, поміщики і куркулі скуповували у селян за безцінок землю і нагромаджували її в своїх руках. Так, поміщик Ліщинський мав 4 тисячі десятин землі. В поміщицькій економії на хуторі Теплому постійно працювало 30 батраків та посезонно 200. Веприцькі поміщики Мельник і Савин на хуторі Холодному мали 1200 десятин орної землі, на якій працювало 60 постійних батраків і до 300 сезонних. Перший з них володів цукроварнею, а другий — гуральнею. Зять Савина Прижелавський продав землі Масюкову, Ліщинському, Мельнику, які в 90-х роках XIX століття заснували Веприцьке акційне товариство. Це товариство і стало власником цукроварні, гуральні, цегельних заводів. У володінні чотирьох церков було близько 200 десятин.
Великі земельні масиви, до 3 тис. десятин землі, зосередили в своїх руках сільські багатії Тищенко, Прохоров, Гайковий, Тяла, Сай та інші. Куркулі Супруненко, Дунай, Коза, Куць мали по 50 десятин і близько тридцяти куркулів мали по 30 десятин землі кожний. В той же час понад 150 селянських сімей не мали зовсім землі, а понад 200 — не мали ніякої худоби.
Значна частина селянських сімей, які мали мізерні земельні наділи, щоб не вмерти з голоду наймалися на роботу до багатіїв або займалися ремеслом.
Особливого поширення у Веприку набуло ткацтво (виробництво полотна, ряден, скатертин) і кравецтво (шили свити, чумарки, піджаки). З інших виробів веприцьких ремісників початку XX століття відомі підкови, заслонки до печей, кочерги. Наскільки не стійкими були заробітки ремісників видно з того, що частина з них як і безземельні та малоземельні селяни змушені були найматися на роботу на цукровий і цегельний заводи Веприцького акційного товариства, або на млини, до механічної майстерні В. В. Яворського та на інші підприємства багатіїв.
Тяжким було становище робітників Веприцької цукроварні. Працювали вони по 12—14 годин на добу. Заробіток був настільки мізерним, що ледве забезпечував їм та їх сім’ям напівголодне існування.
Виснажені селяни часто вмирали від хвороб. Лише в 60-х рр. XIX століття земство визначило для Веприка фельдшера, а у 80-х рр. при заводі було створено стаціонар на 8—9 ліжок для хворих робітників.
Злидні і темрява були постійним супутником селян села. У Веприцьких церковнопарафіяльній і земській школах у 1903 році навчалося всього 50 дітей. Серед населення Веприка у 1883 році була єдина грамотна жінка.
Злиденне життя селян і робітників села не раз змушувало їх підіймати голос проти поміщиків і підприємців. Революційні події в Росії в 1905 році знайшли відгук і у Веприку. Влітку 1905 року у Веприку спалахнуло повстання селян, яке тривало майже місяць. Повстання очолив представник харківської соціал-демократичної організації робітник Невідомий (партійна кличка). Прибувши до Веприка, він зв’язався з місцевими організаторами повстання І. Хлібком та М. Ланчинським. Поміщик Ліщинський викликав військо, яке придушило повстання. Близько 40 селян було заарештовано і віддано до суду, а керівників його І. Хлібка та М. Латинського заслали до Сибіру. Невідомий загинув під час перестрілки.
Сувора розправа не могла вже спинити гнівного протесту трудящих. 25—27 квітня 1906 року в економії Веприцького товариства застрайкувало біля 300 робітників. Очолював страйк колишній солдат Петро Єгоров. Робітники пред’явили вимоги до адміністрації про підвищення заробітної плати, поліпшення харчування. В зв’язку з зростанням безробіття страйкарі вимагали, щоб до економії наймали тільки місцевих жителів. Лише після задоволення їхніх вимог робітники приступили до роботи.
Але дуже скоро управителі економії стали порушувати свою обіцянку і 10 липня 1906 року знову застрайкували робітники економії Веприцького товариства. І на цей раз робітники вимагали поліпшення харчування, збільшення поденної плати, а також звільнення приказчика. Після того, як адміністрація відмовилась задовольнити вимоги, близько 200 страйкарів відправились на цукровий завод того ж товариства і там організували страйк робітників. Заводоуправління змушене було погодитись на вимоги робітників і 14 липня страйк припинився.
Проте після поразки революції 1905—1907 рр. поміщики і куркулі помстилися. Над селянами-активістами було вчинено жорстоку розправу. Старожили пригадують, що на поміщицькій стайні майже щодня карателі, що прибули у Веприк, катували людей.
Багато безземельних селян у пошуках заробітків змушені були залишати рідне село і йти шукати собі кращої долі навіть у далекий Сибір.
В той же час незмірно збагачувались поміщики, куркулі та купці. Торгівля у Веприку майже повністю була зосереджена в руках одного купецького дому Когана.
Під час першої світової війни ще більше поглиблювались класові протиріччя на селі, гарячі сварки селян з поміщицькими прислужниками стали звичайним явищем на селі. Чимало селян ухилялося від призову до армії, в селі з’явилися дезертири з фронту.
Після Лютневої революції 1917 року революційна активність селянства ще більше зросла. Уже в червні 1917 року серед селян поширюється і знаходить гарячий відгук відозва Харківського «Пролетария» про посилення боротьби селян проти поміщиків.
Восени 1917 року селяни захоплюють поміщицькі землі і організовують їх розподіл.
З великою радістю зустріли селяни Веприка звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в нашій країні. В селі активізується біднота. Поміщик Ліщинський тікає із села. Робітники заводу, із числа солдат, що повернулися додому, стали організаторами населення в боротьбі за владу Рад. В кінці січня 1918 року на масовому мітингу трудящих села було проголошено Радянську владу, а головну вулицю біля заводу названо ім’ям Леніна.
Багато сліз виплакали матері та вдови по своїх синах і чоловіках, які загинули під час окупації села, спочатку німецькими військами, а пізніше денікінцями. Білогвардійці відновили у Веприку дореволюційні порядки. Але недовго довелося їм протриматись у селі. 6 грудня 1919 року частини Червоної Армії вступили в село. Відразу було створено Веприцький волревком у складі С. Ф. Яреська, В. П. Степанця, М. 3. Кузнецова. Тоді ж виникла і добровільна народна міліція для самооборони від наскоків бандитів. В лавах добровольців були І. А. Литовченко, М. М. Кльокта, Д. С. Коротя, П. С. Симоненко, М. Т. Александренко, І. С. Котляр, Л. А. Бутко.
Очолив боротьбу біднішого селянства проти куркулів партійний осередок, що утворився у 1920 році. Його ядром стали комуністи, які вступили до партії на підприємствах в інших містах, де вони працювали під час війни, або в Червоній Армії, звідки повернулися додому. Крім членів РКП(б), до осередку входили також співчуваючі .
Сільські комуністи взяли участь у створенні комітету незаможних селян. Очолили комітет Петро Никифоров і Оксана Здойма. Веприцький КНС відіграв велику роль в справі зміцнення Радянської влади, наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян. Активну участь брали члени комнезаму і у здійсненні закону про продрозверстку, боротьбі з бандитизмом, куркульським засиллям. За допомогою КНС найбідніші селяни об’єднувалися для спільного обробітку землі.
В тяжкі роки післявоєнної розрухи, коли нерідко ще лунали постріли куркульських бандитів по сільських активістах, постійна Веприцька волосна економічна нарада організовувала маси для розв’язання насущних завдань господарського будівництва.
Зусиллями представників наради при активній участі робітників і селян села у Веприку тільки за 1921 рік відремонтовано і введено в дію водяний млин, маслобойню. В селі було збудовано салотопню, відремонтовано шкірзавод, на річці Псьол споруджено дві греблі, які забезпечили надійний баланс води для водяних млинів. Повністю були відремонтовані, забезпечені паливом і продовольством лікарні і дитячі заклади. Економічна нарада розглядала також питання ходу виконання продподатку, електрифікації села тощо.
Активними учасниками в боротьбі за здійснення всіх заходів молодої Радянської влади були юнаки і дівчата. В 1922 році вони об’єдналися в комсомольську організацію. Першими вступили до комсомолу С. Г. Андрусенко (секретар осередку), М. Ващенко та М. Л. Духов (пізніше тричі Герой Соціалістичної Праці).
Комсомольці роз’яснювали селянам зрадницьку роль саботажників-куркулів, брали участь у боротьбі проти бандитизму, ліквідації неписьменності серед населення. Молодь охоче вступала до комсомолу. В селах Книшівка, Плішивець та ін. утворились ініціативні групи, значно зросли комсомольські осередки сіл Веприка та Бобрика.
Дальший розвиток Веприка щільно пов’язаний з перетворенням його 7 березня 1923 року на районний центр. 23 березня 1923 року відбулися перші районні партійні збори, на яких було обрано районний партійний комітет. На Веприцькому районному з’їзді Рад, що відбувся 7—8 листопада 1923 року, обговорювались питання дальшого економічного розвитку району. На цьому ж з’їзді було одностайно прийнято текст телеграми Володимиру Іллічу Леніну, в якій, висловивши співчуття з приводу хвороби Леніна, делегати з’їзду побажали йому найскорішого одужання і нових сил в керівництві Радянською державою.
Органи Радянської влади, спираючись на бідняцькі маси, повели наступ на куркулів. У 1923 році 100 найбідніших селян одержали землю. На землях колишньої панської економії виросло і розширилось село Тепле. Всезростаючу роль у господарському житті Веприка починає відігравати районний комітет незаможних селян, який очолював член РКП(б) Костянтин Лаврушко. Селянська біднота, відчуваючи всебічну підтримку від Радянської держави, Комуністичної партії тісніше згуртовується в комнезами. Організація КНС зросла до 100 чоловік.
Соціалістичні перетворення, які відбувалися в країні, переконували багатьох передових людей Веприка в тому, що ленінський кооперативний план — єдиний шлях, по якому селянство може прийти до соціалізму. Серед різних форм сільськогосподарської кооперації все більшого значення набувають виробничі кооперативи. В с. Тютюрівщині за ініціативою Т. К. Дубовика, К. Я. Калініченка, К. С. Рудика, Ф. І. Зануркіна, Г. М. Ростовського було створено перше в районі Товариство по спільному обробітку землі, яке в 1930 році стало базою для організації колгоспу «Вільна праця». Тоді ж у селі Теплому виникла артіль «Зоря нового життя».
Колгосп «Червоний колос» організувався у Веприку в 1929 році. Він об’єднував 24 селянські господарства. В господарстві колгоспу нараховувалося 25 коней, кілька плугів та одна сівалка.
Робітничий клас подавав всебічну допомогу селянству, яке ставало на шлях колективізації. Промисловість стала випускати більше сільськогосподарської техніки. Колективи заводів, фабрик і артілей, здійснюючи шефство над артілями, виділяли для села необхідні матеріали, а також утворювали бригади, які допомагали в будівництві та ремонті інвентаря. Допомагало місто селу і в організаційно-господарському зміцненні колгоспів. З числа двадцятип’ятитисячників до Веприка на початку 1930 року прибув робітник Полтавських механічних майстерень І. П. Зімен. Його колгоспники обрали головою артілі «Червоний колос».
Своєчасне проведення всіх польових робіт забезпечило артілі «Зоря нового життя» високий врожай, дальше піднесення добробуту колгоспників. Наприклад, колгоспник Григорій Федусенко з дружиною на вироблені трудодні у 1933 році одержав понад 120 пудів хліба. Сам Г. Федусенко — син бідняка. У його батька до революції була тільки осьмина землі, а сім’я велика — дружина і четверо синів. Школи Григорію не довелося закінчити — треба було йти у найми.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Г. Федусенко одержав 4 га землі, завів власне господарство, але стільки хліба не було ще у нього ніколи» Високі заробітки в колгоспі дали можливість Григорію побудувати нову хату, придбати нові меблі.
В наступні роки ще більше зміцніла економіка колгоспів. Цьому в значній мірі сприяло створення в 1934 році у Веприку МТС. Збільшення кількості тракторів та інших машин в МТС, високопродуктивне використання техніки, яку постачала Радянська держава трудівникам села, давали можливість колгоспам збільшувати виробництво сільськогосподарської продукції.
В дні підготовки до виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися у грудні 1937 року, ще більше зросла громадсько-політична активність трудящих. До пізнього вечора світилися вікна агітпунктів, куди після трудового дня збиралися і літні колгоспники, і молодь. Тут йшла відверта і щира розмова — виборці підсумовували зроблене, накреслювали шляхи на майбутнє. Поряд з обговоренням питань про розвиток села говорили і про розвиток країни в цілому.
В один з таких вечорів молодь оточила літнього колгоспника з артілі «Зоря нового життя» О. Куця, який розповідав:
«Як тяжкий сон пригадується мені життя до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Холодні, темні бараки панської економії, тяжка підневільна праця, побої і знущання панських посіпак — ось все, що мав я як наймит. А тепер живу в просторій світлій хаті. Заробив за рік 500 трудоднів. На них одержав вдосталь хліба. Крім того, є у мене і власне господарство: корова, двоє свиней, птиця. Щасливе і заможне життя дала нам Радянська влада, Комуністична партія».
Невпинне піклування Радянського уряду і Комуністичної партії про благо народу збуджувало ініціативу трудящих, викликало у них бажання працювати ще краще.
Весною 1938 року всі 19 тракторних бригад Веприцької MTС дружно включились в похід імені першого року третьої п’ятирічки. Переможцем в цьому змаганні вийшла тракторна бригада т. Пасюти, яка виконала своє завдання на 147 проц., заощадивши при цьому 20,45 цнт. пального.
Комуністи села проводили роботу по зміцненню інтернаціональних зв’язків. У колгоспі «Заповіт Ілліча» членами первинної організації МОДРу стали понад 50 осіб. Міжнародна солідарність з трудящими капіталістичних країн, які борються за своє соціальне визволення, знайшла вияв в тому, що на початку січня 1939 року загальні збори колгоспників артілі «Заповіт Ілліча» одностайно ухвалили прийняти членом колгоспу вождя німецького робітничого класу Ернста Тельмана.
Змінювався і зовнішній вигляд села. Тут з’явилося чимало нових виробничих приміщень артілей, широко розгорталось житлове та культурно-побутове будівництво.
Кращі приміщення у Веприку відразу після встановлення Радянської влади були відведені для лікарні, яка розширилася до 40 ліжок, школи, хати-читальні.
З зростанням сільського бюджету тут було побудовано Будинок культури, приміщення середньої школи.
Після початку Великої Вітчизняної війни сотні вепричан вступили до лав Червоної Армії і стали на захист Батьківщини. Під натиском переважаючих сил ворога радянські війська змушені були відступити і 6 вересня 1941 року гітлерівці вдерлися до Веприка. Настали тяжкі часи. Окупанти всіляко знущалися над населенням.
Разом з усім народом жителі Веприка піднялися на визвольну боротьбу проти ворога. Частина з них — І. Д. Ященко, М. К. Морашко, М. О. Мороз, І. Ф. Яромка, С. П. Криволап, Г. А. Капренко, О. Г. Горбунько, Г. А. Крохмаль, Г. К. Заїка, С. І. Летик та інші — ввійшли до партизанського загону, який очолив І. П. Мигаль. Мужньо боролися проти ворога партизани. Вони провадили бойові операції проти окупантів і поліцаїв, псували лінії зв’язку, тримали в страху гітлерівських чиновників. Смертю хоробрих полягли командир загону І. П. Мигаль, партизан І. Д. Ященко та ін.
Населення Веприка підтримувало партизан, постачаючи їм продукти харчування, одяг, доглядаючи поранених, збираючи для них розвідувальні дані.
Веприцький партизанський загін діяв у тісному контакті з Гадяцьким партизанським загоном. Не раз керівники веприцьких партизан зустрічалися в урочищі Розвилка з секретарем Полтавського обкому КП України С. Ф. Кондратенком, одержували цінні поради і вказівки.
У серпні 1943 року воїни Радянської Армії, які розпочали визволення північно-східної частини України, наближалися до Веприка. 27—29 серпня тут зав’язалися запеклі бої. Село тричі переходило з рук в руки. В жорстоких боях радянські воїни просувалися до Псла, але ворог переважаючими силами пішов у контратаку. В запеклому бою відважні радянські воїни прорвали вороже кільце. Капітан Є. П. Кочергін — командир підрозділу — був тяжко поранений, але залишився в строю.
Коли наступного дня ворог знову атакував переправу через річку Псьол, відважний капітан був серед воїнів на передових позиціях. Він особисто знищив з кулемета понад 20 ворожих солдатів і офіцерів. Фашисти відступили. В цьому бою капітан Кочергін був смертельно поранений. За проявлені героїзм і мужність в боях за Веприк Радянський уряд посмертно присвоїв йому звання Героя Радянського Союзу. Цього високого звання був удостоєний і старший сержант С. Т. Васюта, який загинув в розвідці в с. Тютюрівщина. 10 вересня Веприк повністю було звільнено від гітлерівських загарбників.
Німецько-фашистські загарбники за час окупації нанесли селу величезні збитки. Гітлерівці спалили 270 будівель, в т. ч. приміщення середньої школи, пошти, аптеки. Сотні людей закатували і розстріляли. 292 громадянина вивезли до Німеччини.
Тяжко було відбудовувати зруйноване війною господарство. У колгоспі ім. Будьонного наприкінці 1943 року залишилося лише 6 коней, не було ні однієї корови, жодної свині чи вівці. Артіль «Друга п’ятирічка», крім 19 коней, теж не мала ніякої худоби. А у найбільшому колгоспі «Нове село» нараховувалось лише п’ять корів, 26 овець, 34 поросят і 8 робочих коней.
Однак, дякуючи турботі партії і Радянського уряду та допомозі братнього російського народу, село швидко піднялось із руїн і згарищ. Зміцніли його колгоспи.
Менше ніж за два роки, що минули після визволення, силами колгоспників, з допомогою держави, було відбудовано 5 ферм, споруджено 18 будинків колгоспників і громадських установ. Завершувалося будівництво ще 37 будинків, заготовлено матеріали для спорудження 42 будинків.
Сповнені бажанням внести і свій вклад в справу дострокового виконання завдань післявоєнної п’ятирічки, колгоспники артілі «Червона зоря» в 1946 році добилися високих показників по вирощуванню городини. З 11 га тут було зібрано 1800 цнт городини. Краща ланка Галини Пилипенко виростила по 216 цнт моркви, по 250 цнт. капусти і по 270 цнт. помідорів з кожного гектара. Колгосп не лише виконав план продажу овочів державі, але й продав городини на базарі на 130 тис. крб. Крім того, в артілі стали видавати огірки, помідори, цибулю тощо на вироблені трудодні.
З великим натхненням працювали колгоспники і механізатори в наступні роки. Веприцькі колгоспи «Червона зоря» і «Зоря нового життя» завоювали у 1947 році першість на весняній сівбі, посіявши понад план десятки гектарів ярих.
Організаторами боротьби за відбудову і дальший розвиток сільського господарства виступали комуністи і їхні надійні помічники комсомольці. Вони показували приклад в роботі. В колгоспі «Зоря нового життя» першість в соціалістичному змаганні серед бригад міцно утримувала бригада на чолі з комуністом Ф. А. Гайковим.
Підвищення трудової активності, проведення всіх робіт в кращі строки та на високому агротехнічному рівні дали можливість веприцьким колгоспам значно збільшити виробництво сільськогосподарської продукції, підвищити добробут трудівників села. В середньому по колгоспах Веприка у 1947 році зросла натуральна оплата трудодня у 3—4 рази порівняно з 1946 роком.
Велике значення для дальшого розвитку колгоспного виробництва мало введення в дію міжколгоспної електростанції. Електрика витіснила ручну працю колгоспників на очищенні зерна в артілі «Червона зоря», дала можливість механізувати ряд виробничих процесів у тваринництві. Засяяли лампочки Ілліча і в новозбудованих хатах колгоспників. Став працювати радіовузол. Ще більшими темпами розгорнулось будівництво.
У колгоспах лише з 1946 по 1951 рік споруджено за типовими проектами 3 свинарники, 2 приміщення для великої рогатої худоби. На згарищах виросло 300 нових будинків колгоспників. Вартість трудодня колгоспників у 1950 році досягла 2,5— З кг хліба, 1,2—2,5 крб. грошей.
В двоповерховому будинку відкрилося профтехучилище но підготовці спеціалістів сільського господарства.
Трудові подвиги веприцьких колгоспників у післявоєнній відбудові господарства і села неодноразово відзначали Гадяцький райком партії та райвиконком.
Серед передовиків змагання району були веприцькі механізатори Н. Ф. Мальованка, М. П. Яременко та І. Г. Дунай, ланкові Г. П. Карпенко та У. Натрусна, доярка В. І. Бережна та інші.
Сільськогосподарські артілі села міцніли і розвивалися.
В 1951 році 4 колгоспи Веприка повністю освоїли придатні для оранки землі. Усі колгоспи сільради повністю виконали за 1950 рік плани розвитку громадського тваринництва по усіх видах худоби. Вони достроково розрахувалися з державою по поставках сільськогосподарської продукції. Прибутки колгоспів порівняно з 1946 роком зросли у три рази.
Чудових наслідків домоглися творці матеріальних благ. Ланка Ганни Карпенко з колгоспу «Заповіт Ілліча» в 1950 році виростила по 350 цнт цукрових буряків, а ланка Парасковії Скрипки — по 300 цнт. з кожного га всієї площі посіву.
Кращих трудівників односельчани висунули кандидатами у депутати місцевих Рад. Так, у 1952 році депутатом районної Ради було обрано комуністку-трактористку Веприцької МТС Н. Ф. Мальованку, яка у 1952 році трактором «У-2» за свою зміну виробила 504 га умовної оранки при плані 275 га.
Після укрупнення всіх колгоспів села в один колгосп «Заповіт Ілліча» — він став великим рентабельним соціалістичним господарством. Його угіддя займають 6371 га, в т. ч. орної — 4422 га. В господарстві працює 24 трактори, 23 автомашини, 19 комбайнів і багато іншої сільськогосподарської техніки. Близько 30 капітальних приміщень — тваринницьких ферм, майстерень тощо — споруджено за післявоєнні роки. На тваринницьких фермах — 2755 голів великої рогатої худоби, 2315 свиней та 1277 овець.
Артіль спеціалізується на виробництві зерна, молока, м’яса та вовни. Провідними культурами є пшениця і кукурудза, а з технічних культур — цукрові буряки і коноплі.
Грошові доходи колгоспу у 1965 році становили 1 037 000 крб., в т. ч. від рослинництва — 603 871 крб. Виробництво м’яса на 100 га угідь становило по 65 цнт, молока — 216 центнерів.
Значний вклад в досягнення цих успіхів внесли сільські комуністи і комсомольці. Парторганізація колгоспу виховала десятки самовідданих борців за багаті врожаї, за високу продуктивність тваринництва. Серед них Н. Ф. Мальованка — комуністка, яка понад 20 років працює трактористкою. Понад 15 років працює ланковою Г. П. Карпенко.
За відмінні показники в роботі зав. вівцефермою комуніст П. П. Кириченко, чабан А. Р. Білоцерківець та доярка М. С. Дулич нагороджені орденами та медалями Союзу РСР.
Село Веприк стало ще кращим, ніж воно було до Великої Вітчизняної війни. Щороку тут в середньому споруджується до 40 нових добротних будинків. Село повністю електрифіковане. Радіоприймачі, радіоли, телевізори є у багатьох хатах колгоспників. В селі працює 7 магазинів, їдальня, перукарня, баня.
Велике піклування проявляє держава про здоров’я трудящих. У Веприку працює лікарня на 40 ліжок та госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни. Серед працівників лікарні трудиться О. Т. Романченко, яка під час Великої Вітчизняної війни працювала в госпіталі с. Вереміївки, де в тилу в окупантів лікувалося понад 150 тяжкопоранених радянських солдатів і офіцерів.
Подбала громадськість і про підростаюче покоління. В середній, восьмирічній і початковій школах та в середній вечірній школі навчається 700 чоловік. Крім того, в селі працює Веприцьке профтехучилище, яке тільки за роки семирічки підготувало близько 4 тис. механізаторів сільського господарства широкого профілю.
Своє дозвілля трудящі села проводять у 4 бригадних і сільських клубах, де організовуються вечори відпочинку, читаються лекції, демонструються кінофільми, виступають учасники художньої самодіяльності. Щороку гуртки художньої самодіяльності клубів, шкіл та училищ беруть участь в районних та обласних оглядах. Є у селі і місцевий композитор П. Д. Шеріхай, який написав до 20 пісень. Ці пісні поповнили репертуар самодіяльних хорів і мають успіх серед населення.
Запити книголюбів задовольняють 5 бібліотек з книжковим фондом 30 тис. примірників. В селі працює на громадських засадах історико-краєзнавчий музей.
Незрівнянно зросли життєвий і культурний рівень вепричан. Тільки за 1965 рік вони придбали у сільських магазинах 8 мотоциклів, 80 велосипедів, 18 телевізорів, 61 радіолу, 2 холодильники, 340 годинників, 47 швейних машин та на 23 тис. крб. меблів.
У селі працює 46 вчителів, 22 медпрацівники, 16 інженерів, 19 спеціалістів сільського господарства.
Розквітли і виявились таланти людей. Радянська влада широко відкрила їм шлях у життя. За приблизним підрахунком більше 100 вепричан одержали вищу освіту і зараз працюють на різних ділянках народного господарства свого села, району, області чи за її межами. Син бідного селянина М. Ф. Куць закінчив педінститут і зараз працює директором середньої школи в сусідньому селі. До Великого Жовтня селяни-бідняки Й. І. Балала та Г. Я. Жашкий і думати не могли про вищу освіту своїх дітей. Зараз їхні сини закінчили вузи і працюють інженерами.
Село Веприк відоме своїми видатними односельчанами, яких знають не лише в нашій республіці, а й у всій країні. Так, з Веприка походить відомий лікар Н. М. Максимович (Амбодік) (1744—1812 рр.). Народився він в сім’ї веприцького священика. Освіту здобув у Київській академії і в Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію у 1775 році. Він один із основоположників акушерства; педіатр, ботанік, фітотерапевт. Він автор перших в Росії підручників з акушерства і медицини. Н. М. Максимович розвивав матеріалістичні погляди Ломоносова, був прогресивним громадським діячем свого часу.
Жителі Веприка пишаються тим, що в їхньому селі народився і на зорі Радянської влади починав свою трудову діяльність в комітеті бідноти головний конструктор і науковий керівник конструкторського бюро оборонної промисловості, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і Державної премій, член-кореспондент Академії наук CPGP, генерал-лейтенант інженерно-технічної служби М. Л. Духов (1904—1964 рр.).
Нові широкі горизонти відкриваються перед колгоспним селом в зв’язку з рішенням XXIII з’їзду КПРС.
В новому п’ятиріччі (1966—1970 рр.) передбачається значно розширити виробництво сільськогосподарських продуктів в колгоспі. Зокрема, заплановано на 20—30 проц. збільшити виробництво зерна, цукрових буряків, картоплі, молока, м’яса, яєць. Відповідно збільшаться і грошові доходи артілі.
Триватимуть роботи по благоустрою села. Передбачено побудувати новий сільмаг, майстерню побутового обслуговування, амбулаторію, школу на 600 учнів, клуб на 500 місць.
Трудящі Веприка з подвоєною енергією борються за виконання цих накреслень, щоб внести свій вклад у всенародну справу будівництва комунізму в нашій країні.
М. П. ЛЕБЕДЬ, Б. К. МАЛИНКА, Г. Ф. ОГАГІН