Федорівка (Фидрівка), Глобинський район, Полтавська область
Федорівка (Фидрівка) — село, центр сільської Ради Глобинського району, якій підпорядковані села Глибоке, Глушкове, Глушкове Друге, Забрід, Заможне, Князівка, Лубенщина, Поділ і Попівка. Розташоване на березі річки Хоролу та її притоки Син явки за 35 км від залізничної станції Ганнівка. З райцентром Глобиним (55 км) та м. Кременчуком (60 км) має автобусне сполучення. Відстань до Полтави — 86 кілометрів.
У Федорівкі 997 чол. населення, 336 дворів, по сільраді 3034 чол., 1004 двори.
З давніх-давен і до наших днів у народі село звалося також Фидрівкою; під цією назвою воно згадується у працях деяких істориків, в матеріалах ревізій 1726— 1729, 1859 років та окремих статистичних довідках. У працях інших істориків і в довідниках село зветься Федорівка.
Місцевість, де розташоване с. Федорівка, заселена з давніх-давен. На території села, в урочищі Чулинцях, на Вищому горбі, біля Хомчиного (Сухорабівського) броду, в урочищі Лепехи та біля Баланового горба є сліди чотирьох стоянок періоду неоліту та бронзи.
Перші письмові відомості про теперішню Федорівку припадають на другу чверть XVII століття. На карті французького інженера Боплана село віднесено до числа нових поселень поряд з Кременчуком, Омельником та іншими.
Поневолені в XVII столітті і експлуатовані ополяченим магнатом Ієреміею Вишневецьким, жителі Федорівки були позбавлені будь-яких прав, що викликало неодноразовий протест. Ось чому в роки визвольної війни українського народу (1648—1654 рр.) вони в складі Кременчуцької сотні, а потім Говтвянської сотні Миргородського полку взяли активну участь у всенародній боротьбі. Федорянам ще не раз доводилося братися за зброю, щоб захистити себе, свої землі, відстояти національну незалежність і після Переяславської ради. Вони підтримували повстання полковника Пушкаря проти гетьмана-зрадника І. Виговського, який намагався відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування, та проти його спільників-татар, що в травні 1658 року зруйнували і пограбували село. Федоряни разом з населенням навколишніх сіл пізніше ще не раз брали участь у антифеодальних виступах.
Наприкінці XVII століття, з посиленням феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережній і Слобідській Україні, жителі Федорівки потрапляють у залежність від козацької старшини. У 1689 році полковник Д. Апостол одержав універсал на володіння Федорівкою, а через рік село царським урядом було віддане йому у довічне володіння. Грамота Петра І за 1710 рік остаточно підтвердила закріпачення федорян Д. Апостолом.
За ревізією 1729 року, у Федорівкі налічувалось 272 двори; з них Д. Апостолу належало 2384. Сто років поміщики Апостоли експлуатували селян-кріпаків. їм на зміну прийшли поміщики Битяговські, Потьомкіни, Остроградські та інші.
Долю кріпаків села у 2-й половині XVIII століття частково описав академік Гільденштедт, який проїздом побував у Федорівкі. На поміщика кріпаки повинні були працювати як піші, так і кінні, стільки і тоді, як цього він вимагав. Крім того, селяни повинні були сплачувати певну суму податку в казну та постачати від громади робітників, так званих «лопатників», для виконання різних робіт. Селян змушували працювати на цегельні, винокурному та селітряному заводах.
Виснажлива праця на поміщиків, постійні матеріальні нестатки, безправ’я призводили до селянських заворушень. Коли почалося повстання в сусідньому селі Турбаях в 1789 році, повстали селяни і у Федорівці. Власті надіслали сюди військовий підрозділ під командуванням капітана Карпова, який придушив виступ селян.
Федоряни гаряче співчували турбаївцям. Саме тут народилася пісня про Турбаївське повстання, про великий народний гнів проти панів, яка починається словами:
Ой хотіли Базилевці весь світ перебути,
Турбаївців-козаченьків собі підвернути…
Не поліпшилося становище трудящих і після скасування кріпацтва. За реформою 1861 року кількість землі у селян значно зменшилася. На все село виділили всього 885 десятин землі, на душу припадало по 0,7 десятини. За одержані клаптики землі селяни повинні були ще довго відробляти на поміщика та сплачувати викупні платежі державі. Так, поміщик Остроградський за 488 десятин, відведених колишнім кріпакам, примушував останніх відробляти йому 5827 літніх днів, особливо під час посіву, збирання врожаю і обробітку землі, та 3611 зимових робочих днів. З 1864 року селяни повинні були сплачувати викупних платежів протягом 49 років по 1044 крб. 56 коп. щорічно. Селян позбавили прав ловити рибу, скошувати очерет, замочувати коноплі в річці тощо. За користування всім цим селяни повинні були додатково відробляти на поміщика та платити гроші. У селян відібрали і пасовиська. На все село виділили всього 5 десятин пасовиськ. Худобу ніде було випасати. А за випас доводилось платити орендарям чи поміщикам по 4 крб. за кожну голову худоби.
Проникнення капіталізму на село ще більше поглиблювало соціальне розшарування селян. У 1887 році на 370 господарств, у яких проживало 2068 чол. населення, було 1214 десятин орної землі. Розмір ділянки на душу за 17 років після реформи зменшився до півдесятини. Багатії прибирали землю бідноти до своїх рук. Лише 7 господарств мали по 9—15 десятин, 47 середняцьких господарств мали по 6—9 десятин, у 214 господарствах було від 1 до 6 десятин, а 60 — зовсім не мали орної землі. Не кращим було становище селян і з наявністю худоби. У 56 бідняцьких господарств не було ніякої худоби. Лише 9 господарств на все село обробляли землю своєю худобою; 253 господарі орали і сіяли супрягою, інші мусили наймати тягло за відробітки.
Тяжке матеріальне становище змушувало багатьох селян вдаватися до різних заробітків. З 50 господарств села чоловіки й жінки йшли на далекі заробітки в Таврію та інші місця.
Розшарування і обезземелення селянських господарств поглиблювалося і в кінці XIX століття. На 1900 рік кількість бідняцьких господарств, які не мали орної землі, зросла з 60 у 1887 році до 77. Число господарств, які мали землі від 1 до 6 десятин, збільшилося з 214 до 259. З 47 середняцьких господарств лишилося 36. Разом з тим зміцніли куркульські господарства. Прибираючи до своїх рук землі бідняків, вони мали від 15 до 25 десятин.
Селян до того ж все більше виснажували численні податки та платежі. За 1900 рік жителі двох сільських громад сплатили понад 3 тис. крб. різних платежів.
Неминучість дальшого зубожіння, поміщицько-куркульське ярмо і безправ’я штовхали селян на активну участь у революції 1905—1907 років.
Найяскравішою сторінкою в історії боротьби жителів Федорівки проти гнобителів-поміщиків був страйк 5 грудня 1905 року, який відбувся під впливом агітації членів Кременчуцького комітету РСДРП. Після мітингу, на якому виступив робітник Крюківського вагоноремонтного заводу, кількасот жителів Федорівки направилися в економію поміщика Остроградського і припинили там роботи. На вимогу селян звільнити найманих робітників з економії пристав, який прибув сюди з козаками, відповів відмовою і наказав селянам розійтися по домівках. За наказом пристава козаки почали розганяти селян нагаями. Зчинилася бійка. А другого дня в село прибув новий загін козаків і почалася розправа над організаторами страйку. Всі вони були покарані різками і відпущені згодом додому, а Ю. П. Гору було засуджено на 5 років каторжних робіт в Архангельську губернію, після чого він незабаром помер.
У роки столипінської реакції, щоб роз’єднати селян та створити собі куркульську опору на селі, царизм насаджував відруби і хутори. Навколо Федорівки виникали хутори Поділ, Глушківський, Майданівка та інші, в яких було від 1 до 15 господарств з середнім наділом землі від 3 до 10 десятин. Куркулі за рахунок бідноти збільшували свої наділи до 20—40 і більше десятин. Розшарування села продовжувалося.
На 1910 рік у Федорівці з навколишніми хуторами було 458 селянських господарств. З кожних 100 господарств 19 або не мали зовсім землі, або не мали орної землі, у 41 — було менше ніж по 3 десятини. З кожних 100 господарств 26 не мали ніякої худоби, а 58 обробляли свої наділи коровами.
Сільське господарство не забезпечувало прожиткового мінімуму, тому значна частина жителів шукала побічного заробітку. 51 чоловік з села займався кустарними промислами, серед них були кравці, чоботарі, ткачі, теслярі, ковалі тощо. 47 чоловіків і жінок та їх сім’ї перебивалися за рахунок поденщини. Частина працювала на млинах, маслобійнях і просорушках, які належали поміщикам Потьомкіним та Вязмітінову. З 171 господарства дорослі, щоб прогодувати сім’ї, мусили йти на далекі заробітки чи найматися на довгий строк.
Біднота, що мала мізерні наділи землі, їхала шукати «кращого життя» в східні райони Росії.
Про те, в якому становищі перебували малоземельні селяни Федорівки та навколишніх сіл, яскраво говорить «приговор» бідних жителів 1-ї громади села Бро-варок, яке підпорядковувалося Федорівській волості (нині с. Заможне), представлений у Кременчуцьку повітову землевпорядну комісію. Селяни писали, що вони ніякої землі, крім садиби, не мають, живуть на «невдобах» та по ярах. Поміщики не дають збирати хліб за сніп, хоча б і дорогий, не дають і землі бідним за відробіток. Ми дожились до злиднів,— писали далі селяни,— терпимо голод і холод, не можемо дістати заробітку, щоб забезпечити свої сім’ї.
Доведені до відчаю, селяни просили дозволити їм купити землю в Глушківській економії і через селянський банк відпустити кредит для купівлі цієї землі, оскільки в них немає коштів, або доставити їх на поселення в інші губернії на казенний кошт, не дати розоритися до кінця і страждати від голоду і холоду.
Злидні і темрява панували на селі. Хоч з XVIII століття при церкві й була школа грамоти, азі березня 1882 року у Федорівці відкрито ще й однокласне земське училище, письменних у селі було дуже мало. Про це красномовно говорить той факт, що в 1887 році на 1046 жителів чоловічої статі грамотних було всього 41 та вчилося 7 хлопчиків, а з 1022 жінок не було жодної письменної і жодна дівчинка не вчилася. Мало дітей селян ходило до школи, та ще менше закінчувало її. У 1891/92 навчальному році з 58 хлопчиків та 4 дівчаток, що почали навчання, закінчило школу лише 5 учнів.
У 1901 році з 82 учнів, записаних у школу, закінчило її лише 4, або 4,9 проц. Таке становище лишалося до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Та марними були прохання і сподівання бідноти, що їм. хтось допоможе позбутись злиднів. Вони все більше розуміли необхідність революційної збройної боротьби. Біднота Федорівки стала на шлях активної боротьби за владу Рад. У жовтні 1917 року житель Федорівки солдат П. Я. Біловусько (Морозенко) брав участь в штурмі Зимового палацу.
В кінці січня 1918 року в селі було встановлено Радянську владу. Ініціаторами створення першого волревкому та інших органів влади стали М. П. Рубан, П. Я. Біловусько (Морозенко), І. Т. Горенко та інші.
Протягом січня—березня 1918 року, за рішенням ревкому, земельна комісія, до складу якої входили М. П. Єретик, И. Г. Піддубний, М. П. Ємець та інші, відібрали й розподілили між біднотою землю в економіях Вязмітінова та Грінберга, передала селянам худобу, реманент, конфісковане в економіях майно.
Але діяльність Радянської влади в селі була перервана навалою німців і гетьманців. З їх приходом повернулися і поміщики. Почався білий терор. 22 квітня 1918 року куркулі вбили активіста Федорівки В. І. Лисенка. Його похорон перетворився на демонстрацію. Люди йшли вулицями з червоними прапорами, співали «Вы жертвою пали», «Марсельєзу» та інші революційні пісні.
Піднесенню революційних настроїв серед селян сприяло й те, що через Федорівку в серпні 1918 року пройшов Таращанський повстанський полк, який після боїв з німцями, пробився в села Кременчуччини. Біднота села подавала полку всіляку допомогу. Під час боротьби проти німецьких окупантів, гетьманців і петлюрівців багато жителів Федорівки перебувало у партизанському загоні, організованому Ф. В. Поповим у Манжелії (за 20 км від Федорівки).
В районі Попівки і Федорівки діяла і партизанська група під командуванням П. А. Отришка. Вона знищила кілька невеликих частин гетьманців, якими командував місцевий куркуль, прапорщик Зозуленко. У грудні 1918 року на зміну гетьманцям прийшла петлюрівська Директорія.
Після вигнання петлюрівців у січні 1919 року у Федорівці було відновлено Радянську владу, створено новий волревком, який очолив П. Я. Біловусько (Морозенко). В секретаріаті ревкому працювали М. П. Ємець, І. А. Грязький, І. М. Промітний, І. Т. Горенко.
Та вже в липні 1919 року в село вдерлися денікінці. Трудящі знову із зброєю в руках стали на захист завоювань революції.
Так, бідняк І. М. Бондаренко, який з 1914 року був у Криму на заробітках, після повалення царизму вступив у ряди Третього Таврійського інтернаціонального загону, бився під Сімферополем, Каховкою, Миколаєвом, воював проти петлюрівців, денікінців, визволяв Київ. За героїзм, виявлений у бою проти врангелівців, за наказом по Революційній Військовій Раді від 24 вересня 1920 року його нагородили орденом Червоного Прапора. Тепер І. М. Бондаренко працює в колгоспі «Перемога».
Наприкінці грудня 1919 року Радянську владу в селі було поновлено остаточно.
Настали мирні часи. Почалась нелегка робота по відбудові зруйнованого протягом довгих днів війни господарства, будівництво нового життя. Активним помічником Радянської влади на селі у здійсненні всіх її заходів стали комітети незаможних селян, створені в 1920 році. Село тоді ділилося на дві громади.
В першій громаді КНС очолив Т. М. Бойко, у другій громаді -А. С. Кучеренко. Волосний комітет КНС очолював М. П. Ємець.
Виконком волосної Ради та його активний помічник — комнезам — націоналізували млин Потьомкіна і перетворили його на державне підприємство, поділили поміщицькі землі між селянами, організували допомогу бідноті, заготовляли продукти і одяг для Червоної Армії, вели боротьбу з бандитизмом. Велике виховне і організуюче значення мали мітинги. У грудні 1920 року у Федорівці відбувся багатолюдний мітинг селян. Було виголошено доповіді про Радянську владу, про міжнародне становище. В одноголосно прийнятій резолюції вказувалось на необхідність боротьби з розрухою, за відродження країни. Селяни висловили тверду рішучість всіляко сприяти Радянській владі. Після мітингу відбулися вибори виконкому Ради, до складу якого увійшли М. П. Єретик, І. М. Промітний, І. Т. Горенко та інші. Ініціаторами всіх заходів, що проводилися, були перші комуністи села М. П. Сокіл, В. Суботін. Спочатку вони входили до парторганізації села Броварок. У 1924 році у Федорівці створюється свій партійний осередок, першим секретарем якого став В. Суботін. Авторитет парторганізації зростав. У день смерті В. І. Леніна, на траурному мітингу селян, було прийнято рішення рекомендувати кращих членів комнезаму до партії. Заяви про прийом у ряди партії подали комсомольці — голова комнезаму П. Г. Отрізний та М. О. Різник, І. М. Промітний, та інші.
Активним помічником більшовиків була молодь. Наприкінці 1922 року в селі створюється ініціативна група в складі А. Л. Кулика, Г. М. Кравченка, Я. М. Промітного, В. Я. Біловуська, Г. Л. Кулик (першої в селі дівчини-комсомолки) та інших. Секретарем її став Петро Мироненко. У 1923 році група була затверджена Кременчуцькою окружною конференцією комсомолу.
Одним з активістів у налагодженні пропагандистської, атеїстичної роботи комсомолу серед населення був уродженець Федорівки Д. М. Коваленко (Косарик). Його книга «Червона купіль» (Харків, 1925 р.) відтворює громадсько-політичну роботу молоді села тих років. Центром політмасової і виховної роботи серед молоді та населення став селянський будинок, відбудований комсомольцями.
Вже в перші відбудовні роки селяни починають переходити до колективних форм господарювання. Так, у 1921 році в селі утворилося кооперативне господарство «Перша Федорівська трудова артіль». В ній об’єдналося понад двадцять найбідніших господарств. Ініціаторами її створення були І. К. Погорілий, М. Г. Титаренко та інші. Землю артіль одержала в урочищі Лубенщина, де пізніше виник однойменний населений, пункт.
На початку 1922 року на землях, що колись належали поміщикові Вязмітінову, за тринадцять кілометрів від села, бідняки Федорівки утворили другу федорівську артіль ім. Леніна, що об’єднала 19 родин (100 чол.). Артіль мала самої лише орної землі 115 десятин. Господарство велося за принципами агрономічної науки; застосовувалася шестипільна система сівозміни. Ця артіль організаційно і економічно була міцною і стала живим свідченням переваг колективного господарства над індивідуальними дрібними господарствами. В роки суцільної колективізації вона була осередком, навколо якого об’єдналися всі навколишні села і хутори. Тепер ця артіль називається «Заповіт Ілліча».
В період нової економічної політики визначну роль у захисті прав і охороні праці батраків, які працювали в куркульських господарствах, відігравала спілка робітників землі та лісу («Робітземліс»), що стала діяти в селі з 1923 року.
В цей час почали складатися нові взаємовідносини між трудівниками села та міста. Так, робітники першої махоркової фабрики міста Кременчука подавали шефську допомогу селу, організували бригади майстрів по проведенню ремонту сільськогосподарського реманенту артілей та селян-одноосібників, виступали з лекціями, доповідями. Це зміцнювало дружбу і союз селян з робітниками. Приклад сільгоспартілі ім. Леніна і всебічна допомога селянам з боку органів Радянської влади,— все це сприяло дальшому переходу селян на шлях соціалістичного господарювання.
З 1928 по 1931 рік у Федорівці одно за одним організувалися машинно-тракторне товариство «Жовтень», артіль «Перемога», артіль «Оборона» та зернове товариство «Широкий лан».
Майже всі жителі села вступили в колективні господарства. Згодом всі колгоспи об’єдналися в один під назвою «Перемога».
За довоєнні роки колгосп, завдяки добрій організації, відданій праці людей та допомозі з боку держави, добився в багатьох галузях виробництва сільськогосподарської продукції значних успіхів. За високі виробничі показники колгосп у 1939 році був представлений на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Серед нагороджених Малими срібними медалями виставки були доярка М. А. Турбай, свинарка Г. І. Лисенкот завідуючий свинофермою О. М. Микитенко.
З завершенням суцільної колективізації і утвердженням нових форм господарювання зростало і перебудовувалося село. Зникли хутори і виселки — Бесарабці, Гора, Ковбаси, Поділ, Ропа, хутори в Чулинцях, бо їх жителі переселилися в село і вступили до колгоспу. Крім житлових будинків тут зведено двоповерховий будинок вальцьового млина, приміщення шевської і кравецької майстерень, сільський магазин тощо. Почала працювати невелика електростанція.
Корінні зміни відбулися в культурному житті села.
Замість однокласної школи вже у 1920 році почала працювати школа з п’ятим класом. Незабаром вона стала семирічною, а з 1936/37 навчального року — десятирічною. За передвоєнні роки десятий клас закінчило понад 80 учнів. Крім денної, в селі працювала і вечірня школа колгоспної молоді.
Центром проведення культурно-масових заходів на селі став новозбудований клуб. При клубі діяла бібліотека з книжковим фондом з кількома тисячами примірників. У селі почав працювати радіовузол.
Вперше за всю історію села тут відкрились лікарня та аптека.
Заможним і змістовним стало життя трудівників. Вдячні Радянській владі і Комуністичній партії, жителі села напередодні війни встановили пам’ятник творцеві Радянської держави В. І. Леніну.
Фашистські загарбники порушили бурхливе життя нового села. 13 вересня 1941 року Федорівку окупували гітлерівці. З перших днів окупації жителі села чинили опір ворогові, саботували всі його розпорядження — не здавали добровільно продовольства, не виходили на роботу, допомагали партизанському загонові (під командуванням капітана М. І. Наумова, нині генерала, Героя Радянського Союзу), що був тут у лютому 1943 року, тощо. За це фашистські кати схопили 5 чоловік активістів: О. М. Микитенка, М. П. Рогайду, М. А. Марченка, М. П. Різниченка, Ф. А. Панаска — і після жорстоких катувань розстріляли разом з активістами села Попівки. У фашистських катівнях загинули юні патріотки, комсомолки, вихованки Федорівської середньої школи — Настя Марухно і Галина Корніенко. Під новий, 1942, рік вони випустили і вивісили на видному місці в селі Глушках, що входить до колгоспу «Шлях до комунізму», стінгазету, в якій закликали всіх жителів нещадно боротися з фашистами.
Тяжкого лиха завдали фашисти селу. Вони силоміць вивезли на каторгу до Німеччини 235 юнаків і дівчат, знищили весь колгоспний сільськогосподарський реманент, зруйнували і спалили всі колгоспні ферми, млин вальцьового і простого помолу, олійницю і просорушку, аптеку. Було знищено приміщення школи, пам’ятник В. І. Леніну. Відступаючи під ударами радянських військ, фашисти спалили 192 хати та 190 інших будівель колгоспників. Всього ж на території сільради загарбники зруйнували 268 будинків колгоспників та 260 різних господарських будівель.
24 вересня 1943 року радянські розвідники на чолі з М. Є. Пилипенком підійшли до села. їх провів через річку Хорол житель села Федорівки А. Ф. Сур’єнко. А 26 вересня федоряни з сльозами радості і щастя вітали своїх визволителів з 5-ї гвардійської і 97-ї гвардійської Полтавських дивізій Степового фронту. Серед визволителів села були ленінградець-капітан Борис Зайцев, Григорій Кравченко з Житомира, Григорій Щупко з Донбасу, сержант Іван Єжов з Вологодської області, Дмитро Безкуртний з Балаклії, Борис Скугаров з Москви та інші бійці з різних кінців Радянського Союзу.
На місці села вони побачили згарище.
Самовіддано боролися з ворогом на фронтах війни і жителі Федорівки. 148 з них загинули смертю хоробрих. Понад 100 нагороджено орденами і медалями.
Після визволення у Федорівському колгоспі майже не лишилось реманенту. Господарство було зруйновано.
Важкі були перші відбудовні роки. Але жителі всі як один прагнули якомога швидше залікувати рани війни. Невтомно працювали польові, ремонтно-будівельні бригади та майстерні. До 1945 року колгоспники вже збудували п’ятнадцять різних господарських приміщень та кілька десятків житлових будинків.
Наполегливо працювали колгоспники і на ланах. У 1946 році ланка Марії Журенко виростила й зібрала по 16 цнт махорки з гектара, а ланка Катерини Панасенко — по 14,3 цнт. За перевиконання плану врожайності цієї культури колгоспники одержали на 19 тис. крб. цукру та 2 тис. крб. грошима.
В роки першої післявоєнної п’ятирічки відбувається дальше зміцнення колгоспу. В липні 1950 року сільськогосподарські артілі «Перемога», «Більшовик» об’єдналися в одну під назвою «Перемога». Господарство мало тепер 5630,5 га земельних угідь, у т. ч. орної землі, включаючи городи,— 2464,7 га. Основний напрям господарства — зерновий; вирощувались також технічні і городні культури.
В обробітку полів велику допомогу трудівникам Федорівки подавала Манжеліївська МТС. Артіль мала вже значну кількість свого сільськогосподарського реманенту, двигун, 14 жаток, 2 молотарки, 14 віялок, 16 сінокосарок, 2 вантажні автомашини тощо.
В її господарстві вже було 750 голів великої рогатої худоби (у т. ч. 80 корів), 410 свиней, 293 вівці, 2086 штук птиці, 78 коней, з яких робочих — 45. Була й пасіка на 175 вуликів. З допоміжних підприємств працювали два механічних млини, крупорушка, олійниця, дві столярно-теслярські майстерні та дві кузні. Всі вони працювали на електроенергії Сухорабівської ГЕС.
Від усіх галузей господарства артіль одержала 438 923 крб. прибутку. Щорічне зростання доходів давало змогу провадити широким фронтом будівництво. Так, уже на початок семирічки трудівники села побудували 18 тваринницьких ферм, загальною площею 10 800 кв. м, приміщення правління колгоспу, млин простого помолу з олійницею і просорушкою, майстерню по ремонту тракторів, комбайнів і автомашин. Збудували два мости через річки Хорол і Сенявку, аптеку, п’ять бригадних хат, гараж, п’ять складських приміщень, лікарню, школу, сільмаг та інше. За цей же період побудовано 254 індивідуальні житлові будинки загальною площею 14 тис. кв. метрів. Фактично село відбудували заново. До 1957 року воно вже було, повністю електрифіковане.
За семирічку жителі села досягли нових успіхів. За допомогою працівників Львівського відділення географічного товариства СРСР при Львівському державному університеті ім. І. Я. Франка проведено дослідження і складено карту грунтів колгоспу «Перемога». Керуючись нею, колгосп здійснює ряд заходів по піднесенню родючості грунтів: гіпсування солончакових грунтів, внесення місцевих органічних та мінеральних добрив тощо.
Збільшилося поголів’я худоби. На 100 га угідь поголів’я становить тепер: великої рогатої худоби — 48,6 голови (у т. ч. корів — 17,7), овець — 21,1, свиней — 60,3 голови. Зросло і виробництво м’ясо-молочної продукції. На кінець семирічки трудівники артілі «Перемога» виробили молока на 100 га угідь по 392 цнт, що становить на кожну корову 2184 кг. М’яса в живій вазі на 100 га угідь виробили по 43,6 цнт, у т. ч. свинини — 20,5 цнт, одержали по 105 штук яєць від курки-несучки.
Зміцнення основних галузей господарства — зернового виробництва і тваринництва — дало змогу колгоспові щороку одержувати грошових доходів понад 600 тисяч крб. Вдвоє збільшились і неподільні фонди. В 1965 році вони вже становили понад 900 тис. карбованців.
Крім основних галузей, колгосп розвиває і допоміжні виробництва, має млин простого помолу з просорушкою і маслобойнею, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки, пилораму, кузні тощо.
Колгосп оснащений новою сільськогосподарською технікою. Має 18 тракторів, 11 комбайнів, 14 вантажних, легкову і спеціальну автомашини, 13 двигунів, 14 тракторних причіплювачів тощо.
Нових успіхів досягли хлібороби села за перший рік нової п’ятирічки. З кожного гектара зібрано по 21,8 цнт пшениці, по 27 цнт кукурудзи, по 159 цнт цукрових буряків.
Створення сталої кормової бази сприяло розвитку тваринництва. На 100 га угідь вироблено 385 цнт молока, що становить по 2176 кг на фуражну корову, та по 53,2 цнт м’яса. Колгосп «Перемога» за рік одержав грошових прибутків близько 743 тис. карбованців.
Господарські успіхи колгоспу завжди забезпечували люди, досвідчені кадри.
Наприклад, Г. В. Шушура за високі показники по вирощуванню молодняка свиней протягом 25 років роботи на фермі в 1959 році нагороджена орденом Леніна.
Учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства в 1961 році був бригадир комплексної бригади І. С. Свергун. Його нагороджено Малою срібного медаллю за вирощення понад 50 цнт кукурудзи з гектара. Високі врожаї зерна кукурудзи на великих площах він збирає і тепер. Срібної медалі Виставкому в 1964 році удостоєна і ланкова комуністка А. С. Комар за вирощення понад 70 цнт кукурудзи з гектара.
Провідна роль у підготовці кадрів належить партійній організації села, яка налічує 52 члени партії. Вона направила на відповідальні ділянки роботи кращих комуністів. 22 із них зайнято в тваринництві, 14 працюють механізаторами.
Надійним помічником комуністів на фермах, у механізованих ланках та на інших ділянках є передова молодь села, об’єднана в комсомольську організацію, що налічує понад 80 юнаків та дівчат.
За роки Радянської влади на селі з’явилися нові професії: агрономи, зоотехніки, вчителі, лікарі, механізатори тощо. Тепер спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою в селі працює понад 140 чоловік. Серед них в галузі освіти і культури — 33, в медичних установах — 19, на будівництві — 17, на транспорті — 20, у торгівлі — 24. Всю колгоспну техніку обслуговують свої трактористи, комбайнери, шофери, електромонтери — понад 70 чоловік.
У підготовці спеціалістів широкого профілю для колгоспу певну роль відіграє у Федорівкі і загальноосвітня середня школа з виробничим навчанням, що має профілі механізаторів, бухгалтерського обліку і вихователів дитячих установ.
Нині більшість жителів села має середню та восьмирічну освіту. За післявоєнні роки семирічну і восьмирічну освіту здобули близько 400 чоловік, а середню — 217. З випускників школи нині працюють у Федорівкі та в інших селах і містах 55 вчителів, 15 лікарів, 10 інженерів, 8 агрономів, 3 зоотехніки, 13 бухгалтерів, 6 механіків, 2 бібліотекарі, 2 токарі по металу, 1 електрозварник, 40 трактористів, 9 комбайнерів, 24 шофери. Вихованцями школи є 45 офіцерів Радянської Армії. Серед них три полковники: кандидат військових наук викладач Військової академії ім. М. В. Фрунзе у Москві І. М. Кравченко і викладачі Куйбишевського індустріального інституту І. Ф. Гаркуша, В. П. Біловусько.
Добре налагоджено в селі культмасову роботу. При клубі ім. Д. 3. Мануїльського, спорудженому комсомольцями ще в 20-х роках, працюють гуртки: драматичний, 2 музичні, хоровий і художнього читання, в роботі яких беруть участь понад 60 чоловік. В репертуарі клубу твори української та російської класики і сучасних композиторів та письменників. У клубі організуються тематичні вечори, читаються лекції членами товариства «Знання», яке налічує 16 членів (учителів, медпрацівників, спеціалістів сільського господарства). Щороку вони читають до 200 лекцій в клубі, на фермах, в бригадах.
Давня дружба існує між жителями Федорівки з письменниками України. Ще з 1925 року Спілка письменників України здійснює літературне шефство над селом.
Багато громадських діячів та літераторів стали почесними громадянами села. Серед них — К. П. Пешкова — дружина М. Горького, яка виступала тут з розповідями про його життя і творчість, українські радянські поети й письменники — Павло Тичина, Андрій Головко, Олесь Гончар, Павло Усенко, Василь Минко та інші.
Про зростання культури і добробуту трудящих села свідчать такі факти. В дожовтневі часи ніхто з селян не передплачував ні газет, ні журналів. Нині кожна сім’я одержує по 3—4 газети й журнали, загалом — близько 1400 примірників. Крім шкільної, в селі є дві сільські бібліотеки. Багато родин мають власні бібліотеки.
Звичайними стали для жителів Федорівки велосипеди, мотоцикли, радіоприймачі, телевізори. Про зростання попиту на побутові і культтовари свідчить хоча б той факт, що в 1965 році сільським споживчим товариством продано 16 пральних машин, 42 велосипеди і мопеди, 6 мотоциклів, 15 радіоприймачів і радіол, 17 телевізорів, 26 швейних машин, 3 холодильники та багато іншого.
Показовим свідченням добробуту жителів села є вклади до ощадної каси. На 386 дворів тут є 461 вкладник. Сума їх вкладів перевищує 130 тис. карбованців.
Не знали трудівники села у дожовтневі часи і медичної допомоги, не було в селі ні лікарні, ні лікаря. Сьогодні тут 3 лікувальні та санітарно-медичні заклади, своя дільнична лікарня на. 10 ліжок, амбулаторія та пологове відділення.
З 30 грудня 1962 року Федорівку з її сільрадою підпорядковано до Глобинського району.
Значну роботу по благоустрою, налагодженню культурного і громадського життя в селі проводить сільська Рада через свої постійно діючі комісії. З ініціативи сільської Ради в с. Федорівці у 1965 році з участю громадськості споруджено пам’ятник воїнам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни та проведено озеленення села, посаджено понад 2500 дерев.
Нові зміни мають відбутися в селі за наступну п’ятирічку. Перспективним планом розвитку села передбачено провести такі роботи, як збудувати нове приміщення лікарні на 25 ліжок, дитячі ясла, лазню, відкрити швейну майстерню, посадити на узбіччях доріг кілька тисяч дерев, осушити 800 га боліт, спорудити приміщення вальцьового млина.
З числа жителів Федорівської сільради вийшло ряд діячів науки, літератури, громадських діячів, військових. Серед них Герой Радянського Союзу П. О. Анциборенко, народився в с. Глушки. Вихідцями з с. Заможного є П. П. Удовиченко — міністр освіти Української РСР та доцент Полтавського педінституту кандидат історичних наук С. О. Данішев.
В. Н. ЖУК, Я. Ф. ГАРКУША