Градизьк, Глобинський район, Полтавська область
Градизьк — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради Глобинського району, якій підпорядковані також села Ганнівка, Лізки, Середпілля та Котляревське.
Градизьк розташований на північно-східному узбережжі Кременчуцького моря, в мальовничій місцевості на схилі гори Пивихи — одної з найвищих точок Полтавщини, що підноситься на 169 м над рівнем моря. Через Градизьк проходить автомагістраль Київ — Дніпропетровськ — Крим. Тут схрещуються шосейні дороги Золотоноша — Кременчук та Кременчук — Хорол.
Градизьк перетинає канал, який виник у результаті створення Кременчуцького моря, на місці природної балки-яру Кагамлика, або Кагамличка, що тягнеться через селище з південного сходу на північний захід. Тут споруджено пристань. Віддаль від Градизька до райцентру — 29 км, до м. Кременчука — 25 км, до залізничної станції Рублівка — 15 км, до Полтави по шосейних і грунтових шляхах — 145 км. Автобусним сполученням він зв’язаний з усіма навколишніми селами. В Гра-дизьку — 9600 чоловік населення, 3528 дворів, а по селищній Раді — 11 700 чоловік, 3748 дворів.
На північно-східній околиці селища виявлено рештки поселення черняхівської культури (II—VI століття)
В минулому це поселення звалося Городищем (до 1789 року). Ця назва збереглася в народі і до наших днів. Це одне з стародавніших городищ на території Полтавщини.
Внаслідок половецьких набігів, а потім татарської навали, особливо Батия, Городище було зруйновано дощенту.
У XIV столітті на руїнах і попелищах знову виникають слов’янські поселення. Відроджується в цей час і Градизьк та його околиці, що входили до складу литовських володінь.
В XVI і XVII століттях землі навколо Градизька привласнюють то канівський і черкаський староста, то київський Миколаївський монастир, який будує на горі Пивисі Пивогорський монастир, то різні польські пани.
Утиски трудящих Градизька і навколишніх сіл з боку різної знаті, монастиря та польської шляхти призводили до збройних виступів жителів.
В 1635 році, під час повстання козаків під проводом Івана Сулими, до повстанців приєдналося багато селян із числа монастирських поселенців.
Активну участь взяли жителі Градизька у селянсько-козацькому повстанні 1637 року під керівництвом козацького ватажка П. Павлюка, який стояв табором проти Градизька.
Наступного року жителі Градизька, Пиви та багатьох навколишніх сіл повстали на боротьбу з ненависною шляхтою і приєдналися до загону Остряниці. Градижчани хоробро билися проти військ польської шляхти разом з козаками Дмитра Гуні, укріпившись в давньому козацькому окопі. Про ці події нагадували і рештки укріпленого городка біля гирла Старика і урочище Піщана редута, які зберігались аж до XX століття.
Велике значення для Градизька, Пиви та інших навколишніх сіл мало їх близьке розташування від Чигирина, де Богдан Хмельницький не раз проводив козацькі ради. Після перемоги під Жовтими Водами у 1648 році до Богдана Хмельницького прибули понад 2 тисячі добровольців, у т. ч. з Градизька. Йдучи на з’єднання з військами Б. Хмельницького, ополченці з Лівобережжя переправлялись через Дніпро градизькими перевозами.
Градизьк (Городище) був у числі 177 міст, жителі яких уже на початку січня 1654 року склали присягу на вірність Російській державі, чим ствердили рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією.
Наприкінці XVII і на початку XVIII століть Градизьк не раз зазнавав нападів кримських татар.
Населення Градизька вже не вміщалося в укріпленій місцевості, і нові жителі оселялися на північно-східній стороні, утворюючи нову «слободу». Називалися вони слобожанами і займалися землеробством, на відміну від корінних жителів — городян, або горян, що в основному займалися торгівлею і промислами.
З часів Богдана Хмельницького (з 1648 року) Градизьк входив до складу Максимівської сотні Чигиринського полку, а з 1667 року — Миргородського полку.
На початку і в середині XVIII століття жителі Градизька та хутора Запорізького, що на околиці Градизька, брали активну участь у гайдамацькому русі.
Одним із важливих збірних пунктів гайдамаків був невеликий острів на Дніпрі проти Градизька — Станова Дубина. Тут у червні 1768 року стояв табором один із ватажків гайдамаків — Семен Неживий. У володіннях монастиря формувались гайдамацькі загони, а в разі невдач у непрохідних лісах і в селах втікачі знаходили надійне пристановище.
В кінці XVIII і на початку XIX століть під час змін адміністративного поділу в країні Градизьк зазнав змін у адміністративному підпорядкуванні.
Після скасування полкового адміністративно-політичного устрою на Україні Градизьк перейшов до Київського намісництва як повітове місто. Утворився Градизький повіт. З 30 квітня 1789 року Градизьк віднесено до Катеринославського намісництва, азі червня 1789 року повітові установи з Кременчука було переведено в м. Градище і повіт перейменовано в Градизький. З цього часу Городище і дістало офіційну назву Градизьк. Через 8 років Градизьк перейменовано в посад і віднесено до Малоросійської губернії, а з лютого 1802 року він увійшов до складу Полтавської губернії як заштатне місто.
На початку червня 1782 року затверджено герб міста Градизька — на голубому полі навхрест покладені золота шабля і ключ, а вгорі — шестикутна срібна зірка.
З кінця XVIII і на початку XIX століть Градизьк швидко розвивається, як торгове місто.
Важливе значення для Градизька мала пристань, через яку прибувала та відправлялася значна кількість товарів. Головними предметами торгівлі на градизьких ярмарках були ліс, смола, дьоготь, худоба, смушки, хліб, сало тощо. Щорічно тут відбувалося 4 ярмарки: 9 травня, 1 серпня, 1 жовтня і 6 грудня. На ярмарки приїздили купці не тільки з українських міст — Києва, Кременчука тощо, а й з Москви, Петербурга, Калуги, Тули, Орла, Мінська, Могилева, з Польщі, Австрії та інших країн. Про те, що являли собою ці ярмарки, говорять такі цифри: на трьох ярмарках у Градизьку у 1793 році, крім роздрібної торгівлі, оптом було продано 1656 бочок смоли, 1825 голів великої рогатої худоби, 1300 штук овець і 3050 штук смушків. У тому ж році на ярмарках побувало понад 800 приїжджих купців.
Зростало місто, зростало і його населення. Якщо на початку XIX століття Градизьк мав 711 дворів з населенням 4500 чоловік, то в 1859 році тут уже було 1366 будинків і проживало 7708 чоловік. Населення в основному жило з землеробства: понад третину жителів становили державні та казенні селяни. Значна частина населення займалася торгівлею та різними ремеслами. У місті був цегельний завод, 33 вітряки, кілька десятків ремісничих майстерень. Працювала поштова станція.
Але дуже мало піклувалися про здоров’я жителів. Населення міста та кількох навколишніх сіл обслуговувала невеличка лікарня, де працював один лікар. Ще менше турбувалися власті про освіту. Майже на 8 тис. жителів у місті було відкрито одну початкову школу — парафіальне училище.
У другій половині XIX століття в зв’язку з швидким розвитком Кременчука Градизьк поступово починає занепадати. Йде на спад і його торгівля. Занепад Градизька прискорили великі пожежі в середині XIX століття, які знищили кращу частину міста. Вже, під час першої пожежі 1832 року згоріли всі будівлі на торговій площі. За час пожежі в березні 1848 року згоріло багато хат і господарських будівель градижчан. Збитки оцінювалися в 1390 крб. сріблом. Не менш сильна пожежа сталася 10 червня 1866 року. Після неї Градизьк довгий час являв собою жалюгідні залишки міста.
Тільки з 70-х рр. XIX століття Градизьк починає відбудовуватись. На місці старого валу спорудили пивний Завод, парову лісопилку і паровий млин, два ряди нових крамниць. Відкрилося пароплавне сполучення між Градизьком і Кременчуком.
Населення міста в 1877 році становило 7456 чол. До Градизька були приписані хутори Черепахівка, Герасименка, Котляревщина, Любарщина, Гарначівка і Берег.
В 1885 році на заробітки в Таврію та інші місця з Градизька ходило 656 чоловіків та 197 жінок; 54 чол. батракували; 75 — займалися візництвом, а 173 чоловіки і 76 жінок — кустарними промислами.
Селяни мусили сплачувати близько 7 тис. крб. на рік різних податків та викупних платежів за землю після реформи 1861 року, що було важким тягарем для знедолених селян.
Тяжке економічне становище і безправ’я селян, робітників і ремісників, які складали більшість населення Градизька, обумовлювало розвиток революційних настроїв серед жителів.
Всенародна боротьба проти самодержавства у роки першої російської революції знайшла відгук і в Градизьку. За спогадами старожилів селища, наприкінці 1905 року під впливом революційних подій у Кременчуці, Глобиному та інших місцях біднота і ремісники Градизька розгромили міську і ремісничу управи та вигнали поліцаїв. Для придушення заворушення в Градизьк прибув каральний загін і вчинив розправу над жителями. Вихідці з Градизька брали активну участь у повстанні на броненосці «Потьомкін» — І. П. Шестидесятний був членом суднової комісії, разом з іншими представниками від «Потьомкіна» допомагав команді «Георгій Побідоносець» заарештувати офіцерів і піднести прапор революції. Другим учасником повстання був матрос X. Д. Опришко.
Швидкий розвиток капіталізму в країні у XX столітті призводив до дальшого поглиблення соціального розшарування села. Про це яскраво свідчить дальше обезземелення значної частини селян. За переписом 1910 року, на 1828 господарств Градизька, в яких налічувалось 10 330 чоловік населення, 973 господарства були безземельні або не мали орної землі, 182 мали менш ніж по одній десятині орної землі і лише 291 — по 1—3 десятини. Малоземелля і безземелля призводило до того, що значна частина жителів шукала засобів до існування шляхом найму або займаючись різними ремеслами. Так, 573 чол. займалися кустарними промислами і ремеслами; 93 чол. працювали візниками, 66 — пастухами, а 251 чоловік та 207 жінок жили за рахунок поденщини г. На заробітки ходили робітники з 739 господарств. Улітку на далекі заробітки ходило 580 . чоловіків і 378 жінок, а 208 чоловіків і 115 жінок наймалися «в строкові». Частина жителів працювала на місцевих приватних промислових підприємствах. У Градизьку на цей час було 2 лісопильних заводи, 2 млини вальцьового простого помелу, 2 маслобійні, заводи з просорушками та маслозавод, цегельний завод.
Погані справи були в Градизьку з освітою. На протязі кількох століть в селі не було жодної школи.
Лише в 2-й половині XIX століття тут було відкрито двокласні училища: чоловіче — в 1852 і жіноче — в 1871 році. За переписом 1885 року, з 2283 чоловіків письменних було 234, а з 2244 жінок — лише 7 письменних. На час першого загального перепису населення в 1897 році в Градизьку налічувалось тільки 24,7 проц. письменних.
На низькому рівні залишалася освіта і в XX столітті. Хоч напередодні Жовтневої революції тут уже існувало 5 початкових церковнопарафіальних і земських шкіл, 75 процентів населення залишалося неписьменним. Серед жінок неписьменність досягала 94 процентів. Письменні мали освіту в основному за 1—2 класи і лише незначна кількість — за 4 класи.
Не кращі були справи і з охороною здоров’я. Як повідомляв ревізор Кременчуцької земської управи, лікарня була в жалюгідному стані: приміщення старе, дах протікав. На час ремонту хворих не було куди помістити, і з 6 хворих 4 перенесли в сарай, а 2 — у мертвецьку. На 1916 рік в Градизьку був 1 лікар, 4 фельдшери і працював приватний аптекарський магазин О. І. Авербаха. Але цього було надто мало для десятитисячного населення, тому більшість жителів зверталась до знахарів.
Бурхливі події відбувалися в Градизьку після лютого 1917 року. На численних мітингах, зборах ішла боротьба більшовиків, бідноти і революційно настроєних солдат проти меншовиків та есерів, які відстоювали інтереси куркулів та буржуазії. У 1917 році буржуазії за допомогою угодовських партій вдавалося утримувати владу у своїх руках. Але дедалі більше градижчан включалося в боротьбу за владу Рад.
Солдати-фронтовики, наймити і робітники П. С. Соколовський, П. М. Косогляд та інші в середині січня 1918 року провели збори, відновленої групи РСДРП (більшовиків), що фактично існувала ще з кінця 1917 року (на чолі з Я. М. Мартовим та О. Л. Крупко), і обговорили питання про встановлення в Градизьку Радянської влади.
Наступного дня революційний загін бідняків, солдатів і ремісників захопив волосне правління, обеззброїв куркулів, створив тимчасовий революційний комітет на чолі з П. Л. Крупко. До складу ревкому ввійшли Я. М. Мартовий, А. А. Осташко, П. С. Соколовський та інші.
Завирувало життя в Градизьку. За короткий строк ревком здійснив ряд важливих заходів. Для охорони революційного порядку і боротьби з контрреволюцією було створено загін Червоної гвардії. Ревком провів конфіскацію землі у куркулів, що мали по 50—100 десятин землі, і розподілив між безземельними та малоземельними селянами, націоналізував банк, т. зв. кредитне товариство.
Та недовго довелося будувати нове життя. В березні 1918 року Градизьк захопили кайзерівські війська. Окупанти разом з буржуазними націоналістами відновили старі порядки. До в’язниці були кинуті голова ревкому ГІ. Л. Крупко, Г. Т. Осауленко, Я. М. Мартовий, К . М. Карпенко та інші. Однак репресії не зломили дух більшовиків.
У вересні 1918 року в урочищі Казанок, на узгір’ї Пивихи, відбулась нарада градизьких більшовиків-підпільників. Нарада вирішила створити партизанський загін, встановити зв’язки з партизанами Кременчука, надрукувати кілька відозв і плакатів із закликом до трудящих посилити боротьбу проти ворогів.
Створений партизанський загін, що спочатку об’єднував 15 чоловік, очолив Я. М. Болдарєв з хутора Середпілля. Активними учасниками і організаторами загону були Я. Ф. Башкал, І. М. Геля, П. С. і М.С. Бондаренки та інші. Наприкінці листопада і в грудні 1918 року радянські війська з участю партизанів вигнали з Градизька німців і гетьманців.
Разом з кременчуцьким революційним загоном градизькі партизани під керівництвом Я. М. Бондарева брали участь у роззброєнні охорони Кременчуцької тюрми і визволенні в’язнів ще до приходу Червоної Армії.
Наприкінці січня — на початку лютого 1919 року після вигнання петлюрівців, які на кілька тижнів захопили владу в свої руки, і в Градизьку повністю відновлюється Радянська влада. Волревком, який знову очолив П. Л. Крупко, приступив до роботи. Охороною громадського порядку відала міліція на чолі з С. І. Гоголем.
Із приходом червоних військ багато градижчан влилося в їхні лави. Загін Я. М. Болдарєва було включено в революційний загін при Кременчуцькій повітовій надзвичайній комісії (ЧК) по боротьбі з контрреволюцією. К. С. Вериченка на початку 1919 року І Градизький волосний з’ їзд Рад послав делегатом на І повітовий з’їзд Рад Кременчуччини. де його обрали помічником Кременчуцького повітового комісара по Градизькій волості. Але короткою була мирна передишка.
У перші дні серпня Градизьк захопили денікінські війська. Та ворогам ненадовго вдалося утримати владу. Під ударами радянських військ, якими командував М. Г. Кропив’янський, та з участю партизанів 21 грудня 1919 року в Градизьку було відновлено Радянську владу.
Відновила роботу партійна організація, яка в лютому вже налічувала 33 комуністів. Навесні 1920 року волревком передав владу волвиконкому, до складу якого ввійшли П. Л. Крупко — голова волвиконкому, Я. М. Башкал, К. С. Коливайло, П. Г. Маляренко, П. М. Краліч, Т. П. Кілеса, Г. І. Козачинський. Всі вони були випробуваними комуністами.
На початку грудня 1920 року, з ініціативи партійної організації, було організовано комуністичну спілку молоді в Градизьку, до якої записалось близько 50 чоловік. Організаторами і першими керівниками градизької комсомольської організації були М. X. Мартовий (секретар комсомольського осередку), К. Ф. Башкал, Г. Костиря, М. Бабенко, Л. Мірошниченко.
З першого року мирного життя трудящі Градизька під керівництвом парторганізації приступили до побудови нового життя. Вже у 1920 році було проведено перші комуністичні суботники по благоустрою селища.
З ініціативи комнезаму, що виник у 1920 році, було проведено часткову конфіскацію лишків хліба у куркулів на користь місцевої бідноти. Комуністи і комсомольці Градизька брали активну участь в організації частин особливого призначення (ЧОП) для боротьби з бандитизмом. В бою проти банди Халявки у районі Святилівки загинув градизький комсомолець М. Ф. Калініченко.
Незважаючи на труднощі, градижчани подали братню допомогу шахтарям Донбасу та голодуючим Поволжя. У «День допомоги донецькому шахтареві» в серпні 1921 року вони зібрали 642 тис. крб., понад 30 пудів зерна, овочів та інших продуктів. Для голодуючих Поволжя зібрали вагон продовольчих товарів. У цьому ж році Градизький волкомнезам разом з робітничо-селянською інспекцією розподілив серед бідноти 300 пудів борошна.
Відновлювали роботу націоналізовані промислові підприємства; У 1922 році тут уже працювали державний лісопильний завод, 2 млини, 2 маслобійні заводи, друкарня.
За новим адміністративним поділом, у 1923 році створено Градизький район із колишніх Градизької і Мозоліївської волостей у складі Кременчуцького округу. Першим головою райвиконкому був С. П. Голишкін, секретарем — І. Манячук. На цей час у Градизьку налічувалось 11 496 чоловік населення.
Разом з відбудовою господарства в ці роки велика увага приділялася справі народної освіти та охороні здоров’я. Освіту діти здобували в чотирьох трудових школах.
Для сиріт було відкрито дитячий будинок. Почали працювати лікарня, поштове відділення.
Виникають перші профспілкові організації району при райвиконкомі, серед робітників млинів, профспілка будівельних працівників, спілка «Робітземлісу». Профспілки разом з комсомолом проводили значну роботу по ліквідації неписьменності серед населення, виступали на захист прав робітників, які працювали в приватних кустарних та куркульських господарствах.
Вже в перший рік існування району активну роботу на селі розгорнули Ради. Широке коло питань розглянув 2-й районний з’їзд Рад (листопад 1923 року) — про роботу селянських будинків, хат-читалень, про ліквідацію неписьменності, про виявлення лишків землі, про надання пільг сільськогосподарським колективам і окремим господарствам, про організацію сільськогосподарських курсів у районі, про залучення мас до колективного землекористування тощо г. У цьому ж 1923 році в Градизьку було організовано перше колективне господарство — ТСОЗ «Жатка». Він мав 44 га землі, 4 коней, кілька плугів і дерев’яних борін. Ініціаторами створення цього господарства були П. І. Опришко, П. С. Соколовський та інші бідняки. Очолив його П. І. Опришко. Пізніше виник ТСОЗ ім. Петровського. За прикладом цих перших колективних господарств у 1925—1929 роках створюються ТСОЗи «Господар-незаможник», «Згода», «Червоний садівник» та інші.
Велику увагу справі розвитку сільського господарства на колективних засадах, питанню розширення робіт меліоративних товариств, організації машино-тракторних товариств і колгоспів приділив V з’їзд Рад Градизького повіту (квітень 1927 року).
З кінця 1929 і протягом 1930 року, на базі дрібних ТСОЗів, у Градизьку організуються артілі «Промінь», ім. Чапаева та інші.
Значну допомогу колгоспам подала створена у 1931 році в Градизьку МТС, а в забезпеченні їх кадрами — партійні і профспілкові організації м. Кременчука.
Найбільшим багатогалузевим господарством був колгосп «Воля» (пізніше «За соціалістичну перемогу»). Крім зернового господарства, тут напередодні війни було добре розвинуте і тваринництво. Колгосп мав ферму племінної великої рогатої худоби, свиноферму, вівцеферму, птахоферму і кролеферму. Від усіх галузей господарства в 1940 році колгосп одержав 1 млн. 300 тис. крб. прибутку.
У передвоєнні п’ятирічки трудівники села повністю стали на шлях соціалістичного господарювання. Колгоспники почали брати активну участь у громадському житті країни. Краща виробничниця завідуюча свинофермою А. В. Галаган була делегатом XVII з’їзду ВКП(б)1 2, рільник М. С. Халявка був делегатом II Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників. Колгосп і його передові люди не раз відзначалися преміями і нагородами. Орденами «Знак пошани» були нагороджені свинарка М. М. Опришко та ланкова махоркової ланки Є. С. Нетеса.
Досягнення молочно-товарних ферм демонструвалися на Всесоюзній сільськогосподарській виставці.
За роки довоєнних п’ятирічок у Градизьку виник ряд промислових підприємств та артілей, яких не було раніше, а саме: цегельний завод Полтавської міськпромспілки, райхарчокомбінат, сирзавод, млин, електростанція, артілі «Червоний лозо-вик», «Коопходовик», деревообробна артіль по виготовленню меблів, артіль художньої вишивки ім. 8 Березня, кравецька артіль «Об’єднання», шевська артіль «Червоний кустар», риболовецька артіль. Їх продукція використовувалась не тільки для потреб місцевого населення, а йшла також за межі району.