Карлівка, Карлівський район, Полтавська область
Карлівка — місто районного підпорядкування, центр Карлівського району, розміщене на берегах невеликої степової річки Орчик, притоки р. Орелі (басейн Дніпра), за 47 км від обласного центру. 6 залізнична станція на залізниці Полтава—Красноград. Через місто проходить автошлях того ж напрямку. Населення — 18600 жителів.
Початок заснування Карлівки поклали на початку XVIII століття переселенці з Правобережної України, які тікали від шляхетського гніту. Карлівка спочатку входила до складу першої сотні Полтавського полку, в ній тоді проживало 63 душі чоловічої статі.
Родючі землі, соковиті пасовища навколо села створювали сприятливі умови для розвитку землеробства і тваринництва. І не випадково в 40-х роках XVIII століття землі Карлівки були пожалувані російською царицею Ганною Іванівною фельдмаршалу Карлу Мініху. Закріпачення як переселенців з Правобережної України, так і найбідніших козаків давало землевласникам необхідні робочі руки. У 1743 році, коли маєток Мініха перейшов до рук найбільшого українського феодала графа Розумовського, в ньому і в навколишніх хуторах було 894 підданих чоловічої статі (266 господарств) і 84 чол. челяді.
Панщина тут офіційно вважалася дводенною на тиждень, але кріпосники змушували селян виконувати різні роботи і в інші дні.
Зростання і розвиток Карлівки тісно пов’язані з створенням тут великих, як на той час, підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Одним з перших таких підприємств була Карлівська суконна мануфактура, сировину для якої постачав вівчарський завод шпанської породи. Вже у 1816 році на суконній мануфактурі працювало 209 кріпаків. Майже одночасно в Карлівці виникли 2 винокурні, пивоварний та свічковий заводи, а також завод по виробництву шкіри.
В карлівському маєтку, крім того, був кінний завод, де розводили арабських коней, завод племінної великої рогатої худоби (англійської і волоської).
Про бурхливий розвиток Карлівки свідчить і той факт, що вже в 1846 році вона називалася містечком Костянтиноградського повіту з населенням 2209 чоловік.
Значно зросла і суконна мануфактура. Напередодні реформи вона була однією з 8 на Україні, які мали парові двигуни. Виробництво сукна збільшилось до 46 990 аршин на рік проти 2856 аршин у 1816 році.
Збільшенню виробництва сукна сприяло і те, що вже за два роки до скасування кріпацтва на мануфактурі і в економії її власники стали застосовувати найману працю. За рахунок посиленої експлуатації найманих робітників власниця маєтку княгиня Олена Павлівна за короткий строк змогла потроїти свої доходи.
Після 1861 року чисельність населення містечка різко збільшилась. Тільки за два роки вона зросла з 2666 чол. до 3345 чол. (обох статей). Приріст населення відбувався в основному за рахунок селян, які остаточно розорялися і йшли в Карлівку на заробітки.
Та нелегко було жити і працювати колишнім кріпакам у панських економіях, де вони за надмірну працю заробляли копійки. Влітку 1865 року Харківський губернатор повідомляв міністра внутрішніх справ про масову втечу робітників з Карлівської економії великої княгині Олени Павлівни через тяжку роботу і погане харчування.
У пореформений період для переробки сільськогосподарських продуктів в економії будуються крохмальний (1866 р.), спиртовий (1870 р.), маслобійний і цукровий заводи (1889 р.), механічні майстерні для ремонту сільськогосподарських машин і заводського обладнання.
Наприкінці XIX століття через Карлівку пройшла залізниця Полтава — Костянтиноград.
Тяжкі умови праці і життя трудящих штовхали їх на шлях боротьби проти існуючого ладу. Передові робітники Карлівки починають згуртовуватись для цієї боротьби. Зокрема, вони збиралися на квартирі слюсаря Карлівських механічних майстерень О. Ю. Наконечного. Тут проводилося колективне читання і обговорення матеріалів з журналу «Зоря» та газети «Южнорусский рабочий». На цій же квартирі поліція під час обшуку виявила і ряд нелегальних листівок, що їх видавали соціал-демократи.
Революційні ідеї знаходили палку підтримку і серед найбідніших селян, які перебували в дуже тяжкому становищі. Мізерні земельні наділи (менше, ніж по півдесятини на душу), примітивні знаряддя обробітку призводили до того, що майже в кожній сім’ї не вистачало хліба. Ціна ж на орендовану землю зросла з 3 крб. за десятину у 80-х рр. XIX століття до 12—18, іноді до 25 крб. у 1902 році.
До того ж, селян спіткало природне лихо: часті були неврожаї і недороди. Ось що розповідав сільський староста І. А. Гайдук:
«В останні роки особливо важко стало жити. Зросла орендна плата на землю. Економія примушувала селян знищувати ховрахів. За невиконання цього накладався штраф у сумі 200 крб. В оренду часто-густо відводилася виснажена земля, яка інколи зовсім не давала врожаю. А за кожну десятину орендної землі треба було в економії зібрати і звезти урожай з 1,5 десятини землі. Врожаї ж в економії були відмінні — по 30—35 кіп на десятині. 6—7 днів відробляли втрьох ту злиденну десятину. Власного хліба вистачало тільки до зими. Сіножатей карлівська економія не здавала в оренду, використовувала все сіно сама. Якщо хтось десь заробив якусь копійчину, то йшла вона на оплату податків та штрафів». Злидні і бідування хліборобів викликали масове переселення селян на Амур, у Південно-Уссурійський край і Тобольську губернію. Багато найбідніших селян шукало заробітків у панських економіях Криму та Приазов’я.
На початку 1902 року з Уфімської губернії в Карлівку повернулося 300 селян, які переселялися туди, але не змогли налагодити там господарство. Внаслідок цього переселення вони залишилися без жодних засобів для існування. їх сподівання одержати насіннєву позичку в економії також не справдилися. Більше того, управитель Карлівської економії Шейдеман, користуючись тим, що попит на землю збільшився, підвищив орендну плату на землю. Коли селяни звернулися до нього з проханням продати насіння, необхідне для посіву, за готівку, він зустрів ходаків брудною лайкою. Обурені цим селяни побили управителя, силою відібрали насіння з панської комори, самовільно захопили і виорали 2 тис. десятин панської землі.
Виступи доведених до відчаю селян відбувалися і в навколишніх селах. Як відмічала Ленінська «Искра», селяни діяли спокійно, переконані в справедливості своїх дій. Поважно, із старостами й соцькими на чолі, під’їжджали вони до маєтків та економій і вимагали ключів від амбарів і складів. При цьому вони роз’яснювали, що «царству панів настав кінець» і що наказано забирати по 5 пудів на душу. Якщо управитель не давав ключів, то селяни зривали замки, навантажували вози хлібом і роз’їжджалися по домівках.
Хліб забирали не тільки у дворян-поміщиків, але й в односельчан-багатіїв, які кривдили народ.
Пани були налякані розмахом руху і втікали з своїх маєтків до Харкова і Полтави.
Для придушення селянського виступу було надіслано військо, яке вчинило жорстоку розправу над селянами.
У Карлівці карателі заарештували 8 селянських ватажків, багатьох також покарали різками. Але як тільки каральний загін залишив Карлівку, селяни розгромили цукровий і горілчаний заводи. Після того до Карлівки знову прибуло військо.
В. І. Ленін, оцінюючи селянський рух 1902 року в Полтавській і Харківській губерніях, зазначав: «Селяни боролися за справедливу справу… Свідомі робітники докладуть усіх зусиль, щоб якомога більше робочого люду в містах і в селах знало про селянську боротьбу і готувалося до нової, більш успішної боротьби».
В роки першої російської революції 1905—1907 рр. з новою силою піднялася хвиля селянського руху по всьому повіту, а особливо в Карлівському маєтку герцогів Мекленбург-Стрілицьких. Уже влітку 1905 року губернія була оголошена на надзвичайному стані. Наприкінці листопада робітники Карлівської економії оголосили страйк. Припинилась робота на цукровому заводі, гуральні, млині. В багатьох навколишніх селах селяни переобирали старшин, встановлювали нижчу ціну за орендовану землю, залишали роботу в панських економіях, забирали сіно.
2 грудня 1905 року полтавський губернатор телеграфував міністрові внутрішніх справ, що серед селян проводиться посилена агітація, що заводи в Карліви стоять, прислуга залишила роботу.
Цей виступ робітників і селян Карлівки носив політичний характер. Повсюдно проходили мітинги й демонстрації, на яких жителі висловлювали своє незадоволення маніфестом 17 жовтня, вимагали розв’язання земельного питання. Революційні виступи в Карлівській волості тривали. Репресії, якими царизм придушував кожний революційний виступ, були направлені в першу чергу проти організаторів цих виступів. Передові робітники соціал-демократи були заарештовані і відправлені в тюрми і на заслання. Це надовго ослабило революційні сили в Карлівці і привело до посилення впливу дрібнобуржуазних партій.
В епоху імперіалізму Карлівка все далі зростала, розширювалися існуючі підприємства, відкривалися нові.
Одним з найбільших підприємств Карлівки напередодні першої світової війни були майстерні для ремонту сільськогосподарських машин і заводського обладнання (тепер Карлівський машинобудівний завод — «КМЗ»). Вони розміщувалися тоді у двох невеликих приміщеннях. їх оснащення складалось з кількох примітивних верстатів та парової машини в 60 кінських сил.
Основну масу населення Карлівки складали робітники та їх сім’ї (понад 5000 чол.). Селяни та їх сім’ї становили одну шосту частину (1020 чол.). Понад 400 чол. займалися кустарним промислом.
Незважаючи на швидке зростання населення Карлівки в пореформений період, мережа лікувальних закладів залишалась дуже і дуже обмеженою. Тут працювала тільки одна лікарня на 50 ліжок» (в т. ч. 15 ліжок для інфекційно хворих) та два фельдшерські пункти.
Не краще була справа і з народною освітою. Перший навчальний заклад — церковнопарафіальне училище — було відкрито в Карлівці в 1837 році. Воно і після реформи існувало на пожертвування княгині та на кошти, що їх виділяли церковна община та земство.
Повалення самодержавства пробудило до політичної активності широкі народні маси і в Карлівці. 22 травня 1917 року в місті відбулися збори делегатів гарнізону, робітників і селян з 35 навколишніх сіл, які проголосили себе з’їздом Рад.
Однак ця дрібнобуржуазна Рада нічого не зробила, щоб взяти владу із рук земства і розв’язати земельне питання. Земство, спираючись на військові частини Тимчасового уряду, розквартировані в Карлівці, проводило політику, яка відповідала інтересам української і російської контрреволюції.
З великою радістю зустріли трудящі Карлівки звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію в Петрограді. Але встановлення Радянської влади в Карлівці ускладнювалось тим, що тут був розміщений 260-й полк гайдамаків.
Лише після того, як 19 січня 1918 року до Карлівки наблизились червоні війська, тут було встановлено Радянську владу.
Трудящі Карлівки і Карлівської волості захоплено вітали Радянську владу і підтримували її. Весною 1918 року вони дали для Червоної Армії та голодуючого населення Радянської Росії 150 вагонів хліба. Крупні підприємства Карлівки були націоналізовані і перейшли до рук робітників. Встановлено 8-годинний робочий день. Але іноземна воєнна інтервенція і громадянська війна не дали змоги трудящим Карлівки скористатися всіма завоюваннями Великого Жовтня.
Багнетом і гранатою зустріли робітники й селяни Карлівки та волості німецьких окупантів, що вдерлися на Україну. Тут же, під Карлівкою, в кінці березня 1918 р. частини 4-ї армії (командуючий В. С. Кіквідзе, начальник штабу Барабаш) завдали ворогові відчутного удару.
Все ж 29 березня 1918 року Полтава, а на початку квітня і Карлівка були окуповані військами кайзерівської Німеччини, в обозі яких повернулася на Україну контрреволюційна Центральна рада.
Почався дикий розгул реакції. Був розстріляний голова заводського комітету профспілки цукрозаводу робітник Д. В. Голобородько. Його труп вороги кинули в яму з сміттям. Почалися звільнення з роботи тих робітників, яких власті вважали за неблагонадійних. Таких репресій зазнали Т. Плужник, П. Корнієнко, О. Орел, Д. Качалка, М. Мотієнко та багато інших.
Для керівництва боротьбою проти окупантів Харківський підпільний губревком влітку 1918 року створив Карлівський волосний підпільний ревком (перебував у с. Варварівці), на чолі з Митрофаном Молошиним. За дорученням ревкому підпільники розклеювали в Карлівці листівки Полтавського комітету РСДРП (б) із закликом до непокори окупантам, псували зв’язок і чинили збройні напади на інтервентів та націоналістів (у Карлівці було знищено німецького офіцера). З робітників і селян Карлівської волості було організовано піший (180 чол.) і кінний (250 чол.) загони, які очолював С. С. Родик, піхотою командував Дядій, а кіннотою — Банченко. Пізніше вони об’єдналися з партизанами інших волостей Костянтиноградського повіту в одну бригаду (командир Яків Покус, комісар С. С. Родик), яка повела наступ на німецькі війська, розташовані в Кременчуці і Полтаві.
Після краху німецької окупації на Україні в листопаді 1918 року владу на Полтавщині захопила петлюрівська Директорія. Відновлюються антибільшовицькі думи і право-есерівські земства, призначаються коменданти і комісари Директорії, які захищали інтереси поміщиків, куркулів і буржуазії, розганяли робітничі і селянські з’їзди, нещадно розправлялися з робітниками і селянами.
При братній допомозі російського народу трудящі України вигнали банди націоналістів. В Карлівці відновлено Радянську владу 27 січня 1919 року, коли було створено волосний ревком, який очолив Д. А. Кущ.
Ревком встановив карткову систему і налагодив видачу найбіднішому населенню хліба, цукру, м’яса та інших продуктів, організував допомогу селянам у проведенні весняної сівби, виділив насіння і знаряддя для бідняцьких господарств і сімей червоноармійців. Культурно-освітній відділ ревкому взяв під свою опіку 2 бібліотеки, організував громадську бібліотеку-читальню в Карлівці та бібліотеки в ряді сіл, провадив підготовчу роботу по відкриттю у Карлівці народного університету для дорослих.
Наприкінці лютого 1919 року в Карлівці утворюються волосний комітет бідноти та волосна Рада, які мали широку підтримку серед трудящих. Періодична преса того часу повідомляла, що «дух більшовизму величезний», а сили інших партій незначні.
З перших же днів відновлення Радянської влади в Карлівці було проведено серйозні економічні заходи. 5 лютого 1919 року представники від прилеглих до Карлівського маєтку волостей і від робітників того ж маєтку зібралися на з’їзд, який вирішив, що майно економії є здобутком всього народу. Для правильного його використання з’їзд обрав Революційний комітет по управлінню Карлівським маєтком у складі голови (Р. Ф. Мирний), заступника (Ф. П. Попов), секретаря (І. Д. Засенко), 11 членів, 3 членів колегії по управлінню і представника Карлівського волосного ревкому (І. М. Синиченко). Щоб краще враховувати інтереси селян різних волостей, до членів комітету було включено по одному представнику від кожної волості і кожного промислового підприємства, а також 3 представники від сільськогосподарських робітників.
9 березня 1919 року відбулася перша повітова партійна конференція. Робота повітової партійної організації проходила в обстановці непримиренної ідейної боротьби проти лівих есерів, які намагалися шляхом проведення контрреволюційної агітації залучити селянство на свій бік. Але це їм не вдавалося. Трудове селянство в своїй більшості підтримувало партію більшовиків. Характерною в цьому відношенні є резолюція селянської конференції Костянтиноградського повіту, яка відбулася 31 грудня 1919 року. В роботі цієї конференції взяли участь і делегати Карлівки. В резолюції говорилося, що Комуністична партія є єдиною, яка відкидає будь-яке угодовство з буржуазією і що цю партію селянство буде підтримувати до останньої краплі крові.
В роки громадянської війни велику допомогу Червоній Армії та робітничому класу подали незаможники Карлівської волості. Весною 1919 року вони виявили і відібрали в куркулів величезні лишки хліба. Волосний земельний відділ взяв на облік усі сільськогосподарські знаряддя, які належали багатіям, і стежив за тим, щоб бідняцькі господарства при потребі могли користуватися цими знаряддями.
Ці заходи проводились в обстановці гострої класової боротьби.
В липні 1919 року в Карлівку вдерлися денікінці. Вони нещадно розправлялися з усіма, хто виявив хоч найменше співчуття до більшовиків. У дні білогвардійського терору в Карлівці смертні вироки під дулами гвинтівок вислухали активний член завкому цукрозаводу I. С. Личман та молодий робітник О. Ісаєв. Нещадно був побитий шомполами юнак О. Бережанов. Криваву пам’ять у Карлівці залишила по собі контрреволюція.
Місцеве населення грудьми стало на захист Радянської влади. Партизанські загони вже влітку 1919 року провели перші бої з денікінцями.
В роки громадянської війни на різних фронтах хоробро билися за Радянську владу карлівські трудівники М. А. Мотієнко, К. Г. Панібіг, Г. А. Литвин, А. Л. Турчак, Д. М. Пушко, Т. Д. Плужник, Я. Л. Цибулько та інші.
Частини 14-ї армії, яку очолювали І. П. Уборевич та Г. К. Орджонікідзе (до її складу входила і 8-а червонокозача дивізія на чолі з командиром В. М. Примаковим) 23 грудня 1919 року визволили Карлівку від денікінців. Відновив свою діяльність ревком. Під його керівництвом 28 березня 1920 року відбулися вибори до сільських Рад, а 1 квітня 1920 року скликано з’їзд Рад Карлівської волості. Обраний з’їздом волосний виконавчий комітет у Карлівці очолив Ф. С. Коцюба. Влітку 1920 року відновив свою роботу і волосний партійний осередок, а у вересні 1921 року партосередок із 7 чол. був уже і на Карлівському цукрозаводі.
Для найшвидшого проведення в життя закону про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян, здійснення закону про продрозверстку, зміцнення Радянської влади на селі (боротьба з бандитизмом, куркульським засиллям, неписьменністю) в Карлівці 22 серпня 1920 року створили комітет незаможних селян, який був опорою Радянської влади на селі.
Комнезам почав свою діяльність з організації допомоги найбіднішим селянам у налагодженні господарства. Земвідділ з Конграда для допомоги бідноті в обмолоті хліба виділив молотарку.
КНС організував також збройний загін для боротьби з рештками куркульських банд. В Карлівці утворюється товариство по переробці продуктів.
В умовах гострої класової боротьби, переборюючи великі труднощі відбудовного періоду, робітники і селяни Карлівки допомагали продовольством робітничому класу Донбасу, а також виділяли продукти для утримання дітей, які прибули на Полтавщину з голодуючих губерній братньої Росії.
Трудящі Карлівки активно допомагали червоним бійцям, які відбивали наступ панської Польщі і барона Врангеля. Коли в липні 1920 року проводився «Тиждень фронту», для потреб фронту було зібрано багато хліба та різних продуктів.
Великого поширення набули в Карлівці комуністичні суботники, під час яких було виконано ряд невідкладних робіт по відбудові Карлівки.
Нетрудове населення повіту також залучалося до участі у відбудові, зокрема, було взято на облік і відправлено на роботу на Карлівський цукровий завод чимало таких, що до революції жило з чужої праці. У жовтні 1920 року цей завод було пущено в хід.
В середині 1921 року на території повіту виник комуністичний юнацький рух. У Карлівці виник комсомольський осередок.
Серед комсомольців особливою активністю відзначались: О. Бережанов, М. Підгорний (тепер Голова Президії Верховної Ради СРСР), О. Болдовський, М. Андрієвський, І. Тютюнник, Н. Потягайло, П. Скоренко, М. Болдовський, П. Субота.
Агітзагони Карлівського волосного комітету КСМУ зібрали у фонд допомоги голодуючим 446 пудів хліба, 28 пудів картоплі, чимало полотна, грошей. Молодь влаштовувала також платні концерти, весь збір від яких ішов на допомогу дітям.
На підприємствах Карлівки було відкрито клуби. Восени 1921 року при Карлівському волосному комітеті комсомолу було організовано комсомольський клуб і бібліотеку політичної літератури. Сільські комсомольці навчалися в школах політграмоти. Кращих комсомольців відрядили на навчання.
Карлівчани після проведення в 1922 році землеустрою створюють кілька сільськогосподарських кооперативних товариств, які розводили племінну худобу, закладали . розсадники плодових дерев, хмелю, лікарських рослин. Ці товариства також займалися постачанням селу сільськогосподарського реманенту та будівельних матеріалів.
Успішно відбудовувалася і промисловість. В сезон цукроваріння 1922—1923 рр. один карлівський завод виробив 300 тис. пудів цукру, значно більше, ніж виробляв він до війни. Відновили роботу крохмале-патоковий завод, механічні майстерні, 2 великі націоналізовані млини.
Радянська держава виявила велике піклування про робітників. У 1924 році, коли робітники почали відчувати нестачу товарів, держава провела кампанію по кредитуванню робітників. Розстрочка платежів сприяла поліпшенню матеріального становища робітників.
На кінець відбудовного періоду в Карлівці було 8 значних підприємств, з яких два ще не були введені у дію (гуральня і цукроварня колишніх карлівських маєтків). На підприємствах Карлівки працювало 1449 робітників.
У 1926 році на базі механічних майстерень був утворений машинобудівний завод.
Одночасно з відбудовою господарства зростає і населення Карлівки. Якщо у 1923 році тут було 5535, то в 1925 році — 6085 жителів. Промислові підприємства вимагали кваліфікованих кадрів. У Карлівці відкривається школа фабзавучу, в якій у 1925 році навчалось 67 учнів, працювало 9 педагогів та майстрів.
В зв’язку з введенням у 1923 році нового адміністративно-територіального поділу в республіці Карлівка стала центром Карлівського району, який входив до Красноградського округу, а з 1925 до 1930 року — до Полтавського округу.
На початку першої п’ятирічки в число передових підприємств міста вийшов Карлівський механічний (тепер машинобудівний) завод.
Патріотичними справами були сповнені трудові будні колективу цього заводу.
За роки довоєнних п’ятирічок випуск продукції на підприємстві зріс у п’ять разів. Якщо в 1931 році на одного робітника було вироблено продукції на 2384 крб., то в 1940 році — на 13473 крб. Місячна зарплата збільшилась за цей час майже втроє. Машбудівці систематично підвищували свою кваліфікацію в гуртках техмінімуму. І це позначалось на зростанні рядів новаторів виробництва. Якщо в 1936 році на заводі було тільки 47 стахановців, то у 1940 році їх уже налічувалось 320.
Перед вели 102 комуністи-виробничники. На 230—345 проц. виконували норми виробітку комуніст багатоверстатник О. Вороненко і фрезерувальники І. Цибулько та І. Литовченко. За стахановську працю в 1940 році нарком харчової промисловості нагородив грамотами А. Путька, О. Вороненка, С. Ковалівського та І. Плитюха.
Сотні тисяч карбованців зекономив для держави і робітник М. Плужник, який подав 23 раціоналізаторські пропозиції.
В авангарді борців за дострокове виконання п’ятирічок йшла молодь. На заводі 182 комсомольці-стахановці систематично перевиконували норми виробітку.
Багато самовідданості проявили радянські жінки. Жіноча бригада цинкувальниць формо-рамкового цеху Карлівського машбуду, якою керувала Є. X. Козлова, добилася в переджовтневому змаганні 1939 року виконання змінних завдань на 370 процентів. Членами цієї бригади були Г. В. Макаренко, К. А. Добровольська, Г. С. Вінниченко, Д. В. Мартиненко.
Організовуються нові підприємства. Так, у 1938 році була заснована промартіль «Зоря комунізму», яка виготовляла меблі.
Зростала і чисельність населення Карлівки. У 1939 році кількість населення тут подвоїлась проти 1926 року і становила 10409 чоловік. У 1939 році рішенням Полтавського обласного виконавчого комітету Карлівку було віднесено до категорії селищ міського типу.
Активізували свою роботу профспілки. У липні 1932 року відбувся II районний з’їзд профспілок, який відзначив поліпшення матеріального становища карлівських робітників у роки першої п’ятирічки. Середній заробіток робітника за 1930—1932 рр. зріс майже в півтора раза.
З ростом робітничого класу зростав і його авангард — комуністична партія. З червня 1931 року по червень 1932 року парторганізація Карлівського району чисельно збільшилась на 313 членів, переважно за рахунок кращої частини робітників-ударників та колгоспників. У районі було тоді 57 первинних парторганізацій. Партосередок механічного заводу влітку 1930 року налічував 130 членів партії і кандидатів, тобто кожен четвертий кадровий робітник був комуністом.
У роки першої п’ятирічки відбуваються глибокі соціалістичні перетворення і в сільському господарстві. У 1928 році землеробством і тваринництвом займалися 42 проц. жителів Карлівки, які користувалися 3300 десятинами землі.
Восени 1929 року в Карлівці було створено дві сільськогосподарські артілі: «День врожаю» і «29-й рік — рік великого перелому». Об’єднувалися в колгоспи і селяни навколишніх сіл. За темпами колективізації Карлівський район був одним із передових в області. На початок лютого 1930 року тут було колективізовано 50 проц. господарств.
В цей же час значно зросли партійні осередки в селах за рахунок колишніх наймитів і сільськогосподарських робітників, селянської бідноти. Тільки в січні—лютому 1930 року до лав партії у Карлівському районі вступили 228 нових членів, з них 167 колишніх наймитів.
Комсомол був вірним помічником партії в роки колективізації сільського господарства. Карлівські комсомольці створили ударні бригади по хлібозаготівлі. «Легка кавалерія» комсомольців також перевіряла стан зберігання насіння в коморах артілей.
Активним організатором мас при виконанні народногосподарських кампаній була сільська Рада, яку очолював т. Жмак. У 1928 році за перевиконання плану передплати позики сільська Рада була відзначена премією.
Провідною силою в сільськогосподарському виробництві колгоспів стала Карлівська МТС, утворена весною 1930 року. Були механізовані майже всі роботи в рільництві. Трактористи МТС високопродуктивно використовували трактори та інші машини. Досить згадати, що в 1935 році виробіток на 15-сильний трактор в МТС становив 445 га умовної оранки, а в 1939 році — 724 га, тобто зріс більш, ніж у півтора раза.
Робітники промислових підприємств Карлівки також подавали колгоспникам повсякчасну безкорисливу шефську допомогу.
Спеціалісти цукрозаводу організували агротехнічні і зоотехнічні курси для селян, виступали з бесідами та лекціями. Жовтневий цукрозавод відпустив селянам 6304 цнт чистосортного зерна, 770 пудів мінеральних добрив, 14 тис. саджанців дерев. У 1933 році робітники машинобудівного заводу виготовили для трудівників села чимало запасних частин для сільськогосподарських машин.
Щиро дякували колективу механічного заводу ташкентські і самаркандські хлібороби за виготовлені для них 2500 підгортальників.
Розвивались і зміцнювались колгоспи. В 1939 році валовий збір зернових культур порівняно з 1934 роком збільшився в 2,5 раза, поголів’я рогатої худоби зросло у 3,5 раза, коней майже у 2 рази, свиней більш як у 4 рази. На колгоспних полях району у 1939 році працювали 168 тракторів, 200 вантажних машин, 52 комбайни. Механізація робіт, впровадження передових прийомів агротехніки забезпечували підвищення врожайності, зростання доходів колгоспів.
Значно зросла і оплата трудодня. Тільки за один 1939 рік вартість колгоспного трудодня зросла в районі на 30 проц. проти 1938 року.
З перших же днів встановлення Радянської влади в Карлівці розгорнулася робота по ліквідації тяжкої спадщини царизму. Почалося налагодження охорони здоров’я трудящих. Першим лікарем, що подавав кваліфіковану допомогу хворим тут і в сусідніх районах, був Л. В. Радевич-Сягайло. З 1920 року він завідував Карлівською райлікарнею. В тяжких умовах, при повній відсутності перев’язочних матеріалів, він робив операції. І хворі одужували. Все своє трудове життя віддав охороні здоров’я лікар карлівчанин А. Я. Кирса, нагороджений орденом Леніна, нині пенсіонер. В Карлівці народився і працював перед Великою Вітчизняною війною заслужений лікар УРСР Г. І. Синиченко, нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора.
До 10-х роковин Великого Жовтня у Карлівці були відкриті добре устаткована лікарня на 50 ліжок і дитяча консультація. В роки другої п’ятирічки було збудовано поліклініку та родильний будинок. При Жовтневому цукрозаводі відкрився дитячий санаторій.
В роки довоєнних п’ятирічок і далі зростав освітній і культурний рівень трудящих Карлівки. Вже в 1928 році тут працювали семирічна і три трудові ніколи та школа фабрично-заводського навчання. До травня 1932 року район став районом суцільної письменності. Нове приміщення середньої школи було збудоване за державні кошти в 1935 році. Водночас провадилась велика робота по підготовці висококваліфікованих кадрів для народного господарства. З 1 жовтня 1930 року у Карлівці було відкрито вечірній робітфак Київського інституту механізації і електрифікації сільського господарства, збільшено набір до школи ФЗН на 150 чоловік. Крім того, було відкрито 10-місячні курси по підготовці до вступу до вищих навчальних закладів. Переважну більшість слухачів цих курсів складали робітники і колгоспники. При районному партійному комітеті було відкрито 4-місячну радпартшколу.
Здобутки радянської культури ставали народним надбанням. 1 травня 1935 року в новозбудованому кінотеатрі на 500 місць почалося демонстрування звукових кінофільмів. Широко розгорнули свою роботу клуб і районна бібліотека.
Багато трудящих проводили свої відпустки в санаторіях та будинках відпочинку. Один лише завком профспілки машинобудівного заводу щороку на пільгових умовах виділяв робітникам і службовцям понад 120 путівок на курорти та в будинки відпочинку; у дитячих санаторіях та піонерських таборах оздоровлювалось більше 80 дітей машбудівців. Кожен рік радував трудівників Карлівки новими успіхами.
Трудящі Карлівки тісно, згуртовані навколо Комуністичної партії, з мужністю і витримкою зустріли звістку про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Вони віддали всі сили для допомоги фронту. Високий патріотизм проявили комуністи і комсомольці Карлівки. Уже в перші дні війни багато з них пішли добровольцями на фронт. Серед них було і 18 комсомольців, які щойно закінчили Карлівську середню школу.
Колгоспники докладали усіх зусиль, щоб у найкоротші строки зібрати хліб і здати його державі. Часто це робилося під час нальотів фашистських літаків, які бомбили і обстрілювали з кулеметів тих, хто працював. Коли ворог став наближатися до Карлівки, розпочалася евакуація худоби і майна колгоспів та радгоспів. У далекий Бузулук евакуювався колектив робітників і службовців машинобудівного заводу. 25 серпня 1941 року вони вирушили в дорогу, а під час битви під Москвою один з цехів заводу вже давав продукцію.