Кобеляки, Кобеляцький район, Полтавська область
Кобеляки — місто районного підпорядкування, центр району. Розташовані на правому березі річки Ворскли, притоки Дніпра, при впаданні в неї річки Кобелячки, за 13 км на південний схід від залізничної станції Кобеляки. Від обласного центру віддалені на 75 км. Населення — 10,9 тис. чоловік.
Територія міста та його околиці були заселені здавна. Про це свідчать рештки раннєслов’янського поселення черняхівської культури (II—VI ст. н. е.), виявлені в 1946 році на північній околиці міста, в заплаві р. Кобелячки.
В XI—XIII століттях місцевість ця входила до складу Переяславського князівства Київської Русі. Річка Ворскла була межею осілості на південному сході слов’янської держави. За нею починався Половецький степ — «край незнаний», де осілих руських поселень вже не було.
У другій половині XVI століття землі на Ворсклі (від Санжарського перевозу до гирла річки) польський король віддав родовитому козакові Омеляну Івановичу. На початку XVII століття землі ці були присуджені шляхтичу Рурському, який у 1643 році продав їх великому землевласнику Ю. Немиричу.
Поселення Кобеляки з’явилося на початку XVII століття. Перші згадки про них дійшли до наших днів завдяки картам, складеним І. Данкертом у 1620—1636 рр. (за даними на 1609—1613 рр.) і Ф. Девітом у 1632 році. Позначені Кобеляки і на карті французького інженера Боплана (1630—1646).
Як гадають, назва міста Кобеляки походить від річки Кобелячки, притоки Ворскли.
Незадовго перед визвольною війною українського народу землі навколо Кобеляк захопив магнат С. Потоцький, «з людьми, на тих грунтах осаженный», з мисливськими гонами, рибними ловами, млинами, виробництвом селітри і поташу.
Щоб рятуватися від нападів татар, жителі Кобеляк побудували в 1647 році земляну фортецю і обнесли її валом. З цього ж часу почалося спорудження підземних ходів, сліди яких збереглися до наших днів. Оборона міста покладалась на місцеве населення: козаків, міщан, озброєних жителів сіл і хуторів.
У 1648 році був створений Полтавський полк. Кобеляки з цього року стали сотенним містечком Полтавського полку. Козаки Кобеляцької сотні брали участь у визвольній війні (1648—1654 рр.) українського народу проти польської шляхти.
Після возз’єднання України з Росією для приведення населення Кобеляк до присяги сюди прибув посланець російського уряду Андрій Спасителєв. У січні 1654 року присягу склали представники міської адміністрації — отаман, писар, війт, 129 козаків, 179 міщан — всього 311 чоловік.
Володіння польських магнатів і шляхти були ліквідовані. Але незабаром їх замінила українська знать. Кобеляки знову стали власністю Немирича. Право володіти ними він дістав ще в 1650 році від Богдана Хмельницького, а згодом від гетьмана І. Виговського одержав нові маєтності на Лівобережній Україні. Коли селяни, які жили в Кобеляках, дізнались, щo вони знову стали підданими Ю. Немирича, це викликало у них велике обурення. У квітні 1658 року російський уряд докоряв гетьману за те, що він при козацькому війську тримає «лютера» Ю. Немирича, віддав йому Кобеляки, чим викликав незадоволення серед козаків і селян, бо Немирич чинить підданим різні утиски, здирає з них великі податки тощо.
Після смерті Б. Хмельницького в Кобеляках на деякий час взяли верх прибічники Виговського. Ю. Немирич у 1658 році навіть вирушив у похід на Полтаву проти повсталого козацького війська, очолюваного полковником М. Пушкарем, але був розбитий наголову. У зрадника відбили 9 бойових прапорів.
Постійна небезпека татарських нападів вимагала від населення бути повсякчас напоготові, дбати про забезпечення продовольством та водою на випадок облоги. Напевно, в ці часи і виникла необхідність побудувати водопровід. У 1890 році в місті було виявлено слабко випалені водопровідні глиняні труби. Водопровід простягався з заходу на схід від р. Кобелячки на гору, майже в центр міста.
За своїм зовнішнім виглядом Кобеляки нагадували тогочасне українське село з центральною частиною, обгороженою частоколом і земляним валом, з глиняними будинками, під солом’яними дахами. І все ж місто це було найбільш заселеним серед сотенних містечок Полтавського полку. На початку XVIII століття тут проживало 9500 чоловік. В цей час навіть у полковому місті Полтаві налічувалось 8 тис. жителів, у Кременчуці — 7500 чоловік.
Під час битви російських військ з військами Карла XII під Полтавою м. Кобеляки опинилися в колі цих важливих подій. Відступаючи з розбитим військом, Карл XII все ще не втрачав надії, з’єднавшись з загонами, розташованими в Нових Санжарах, Біликах, Кобеляках, Сокілках, дати бій російському війську, що його переслідувало.
Герб, який було присвоєно місту, відбиває ці події. На ньому зображено щит, розділений на дві частини: верхню — золоту, нижню — червону. На верхній — лавровий вінок, на нижній — річка, під нею рушниця і шабля, покладені навхрест.
На початку XVIII століття в економічному житті міста дедалі більшого значення почали набувати ремесла. Найбільш поширеними були шевство, ковальство, теслярство та деякі інші. Тут виникли цехові організації, які дбали про збут виробів та відстоювали інтереси і права цехових ремісників. Проте, деяких ремісників, особливо тих, що працювали на ринок, вже не влаштовували цехові рамки. Між цеховими і позацеховими майстрами загострюється боротьба.
У 1709 році шевці Кобеляк скаржилися на те, що в місті багато шевців — підсусідків і козаків, які не бажали рахуватися з цеховими братствами.
Велику роль у житті населення відіграли різноманітні промисли, такі як млинарство, винокуріння тощо. Винокуріння, що було невід’ємною частиною землеробства, почало розвиватись ще в другій половині XVII століття. За даними 1722 року, на річках Ворсклі і Кобелячці було 15 постійних і весняних водяних млинів на 16 каменів та 9 — на ступних колесах для переробки борошна і круп. Кобеляцький сотник володів 4 найбільшими млинами. Дрібні млини належали козакам і міщанам, які платили «на гетьмана» по одній бочці борошна на рік.
У зв’язку з дальшим розвитком землеробства і нагромадженням у заможних верств населення надлишків хліба, які ніде було збувати, почалося швидке зростання гуральництва та броварництва. Старшина, заможні козаки, міщани, а також духівництво Кобеляк мали великі прибутки від винокуріння: У 1722 році в Кобеляках було 5 гуралень на 14 казанів та 5 солодовень. Власники винокурень віддавали по одному солоду на рік гетьману і полтавському полковнику. У сотника Сави Михайловича була винокурня на 4 казани.
Розвиток ремесел, селянських промислів та зростання товарно-грошових відносин сприяли посиленню торгівлі. Торгували горілкою, медом, пивом. У 1722 році в місті було 18 шинків, 6 бражниць, 3 броварні. Частина козаків і духівництва об’єднувалася в братства по збуту горілчаних виробів.
Останній гетьман України К. Розумовський, користуючись наданим йому правом роздачі маєтків, давав їх не тільки українській старшині, а й російським вельможам. Так, у 1760 році він віддав у вічне і спадкоємне володіння графу Р. Воронцову Кобеляки, Білики та Нові Санжари. В названих містечках, за ревізією 1756 року, було близько 300 дворів і бездвірних хат посполитих селян. Під час запровадження цього акту було допущено велику сваволю. За наказом гетьмана додатково вишукувалися землі та двори для передачі у власність графу. Для цього виконавці універсалу гетьмана зажадали від усіх власників і козаків документи на право володіння землею та маетностями. Якщо ті не могли пред’явити документу або подати такий, що був складений за давнім зразком, то землі і маєтності оголошувалися графськими. Вдавались і до різних хитрощів та махінацій, внаслідок яких не лише значна частина козачих земель стала власністю Воронцова, але й чимало козаків, оголошених посполитими, перейшло в його підданство. Про ці великі зловживання писав у 1762 році скаргу кобеляцький міський отаман Ф. Криса, кваліфікуючи це свавільство «…вымыслом еще до сего в Малой России при надаче каких-либо деревень небывалым».
З 1763 року в Кобеляках перебував штаб Дніпровського пікінерного полку та Кобеляцька рота, утворена замість козачої сотні. Скориставшись з відсутності Кобеляцького гарнізону (пікінери саме вирушили в похід), татари в 1768 році вчинили напад на місто, захопили і зруйнували його.
З 1648 по 1764 рік Кобеляки були сотенним містечком Полтавського полку. Після скасування полкового устрою на Україні Кобеляки в 1765 році ввійшли до Катерининської провінції Новоросійської губернії, з 1784 року — до Катеринославського, а через три роки — до Київського намісництва. Після утворення Малоросійської губернії Кобеляки з 1796 року входили до Кременчуцького повіту. З 1803 року Кобеляки — повітове місто Полтавської губернії.
І хоч Кобеляки стали повітовим містом, але за своїм зовнішнім виглядом і благоустроєністю вони по суті нічим не відрізнялися від навколишніх сіл. У 1804 році тут налічувалось 1035 дворів, хати були вкриті соломою. Цегляних будівель, за винятком церкви, місто не мало.
У 1828 році в Кобеляках була затверджена міська дума та ратуша.
Розвиток економіки міста на той час характеризувався виникненням деяких промислових підприємств. Якщо за даними першої половини XVIII століття в місті не значилося жодного підприємства, то в першій половині XIX століття в Кобеляках були пивоварний, два селітрові та два цегельні заводи. Селітру відправляли на Шосткинський пороховий завод, а цеглу, вироблену на обох заводах, продавали по три-чотири карбованці за тисячу. Пиво «портер» продавали по 2 крб. 40 коп. (за відро).
Основними заняттями населення Кобеляк лишалися землеробство, скотарство і промисли. Скотарству належало одне з провідних місць у господарстві. Худобу розводили не тільки для господарських потреб, але й на продаж. Кобеляки славилися великими отарами овець сірої («сокільської») породи.
Досить інтенсивно розвивалися ремесла. Особливо поширеними були ткацтво, шевство, кравецтво. Якщо в 1804 році в місті було 106 ткачів, 53 шевці, 54 кравці, а всього налічувалось 250 ремісників, то через 40 років тут було 992 чол. міщан і цехових.
Розвиток землеробства, скотарства, промислів і ремесел великою мірою сприяв розвитку торгівлі. З кінця XVIII століття місто Кобеляки стало одним з торговельно-ремісничих центрів на півдні Полтавщини. У 1850 році тут зареєстровано 182 купці другої та третьої гільдій.
Через місто пролягли три важливі торговельні тракти: на Полтаву, Кременчук і Катеринослав. З Причорномор’я і донських станиць цими трактами рухалося багато чумацьких валок з рибою і сіллю, до центральних губерній Росії переганялись гурти худоби.
Досить широку торгівлю вели чумаки. З Кобеляк і повіту вони вивозили крупу, і льняне насіння.
В місті важливого значення набула ярмаркова торгівля. За кількістю ярмарків Кобеляки займали одне з перших місць у Полтавській губернії. У 1810 році тут було 5 ярмарків. Тривали вони від 6 до 15 днів. Головними і найбільшими ярмарками по продажу рогатої худоби та овець були т. зв. вербний і троїцький. На них з’їжджалися купці з Москви, Орла, Тули, Курська, Мінська та інших міст. На інші три ярмарки, де в основному торгували промисловими товарами, медом і маслом, рибою і сіллю приїздили купці з Полтави, Харкова, Сум, Кременчука і Ромен. В Кобеляках були також щонедільні базари, щодня торгували 20 шинків.
У дні Вітчизняної війни 1812 року населення Кобеляк і повіту брало участь у створенні народного ополчення для боротьби з французькими загарбниками. У двох козачих полтавських полках, утворених для боротьби проти іноземних загарбників, було 949 козаків з Кобеляцького повіту. На потреби армії та ополчення населення Кобеляк зібрало багато грошей, коней, волів, а також борошна, вівса та іншого продовольства і фуражу.
Внаслідок економічного застою напередодні реформи 1861 року в Кобеляках помітно зменшилася кількість населення. Якщо на 1 січня 1848 року тут проживало 9157 чоловік, то в 1859 році — 7793 чоловіки.
Напередодні реформи 1861 року переважна більшість населення займалася сільським господарством. Так, із загальної кількості населення (7793 чол.), що проживало в Кобеляках у 1859 році, селян було 6570. Земля, яку вони обробляли, була їх власністю або орендована в поміщиків, казни та міського управління. Приділялась увага господарському використанню непридатних земель. Так, у 1846 році піски по берегах річки Ворскли, поблизу Кобеляк, були засаджені червоною шелюгою на досить значній площі. Це зробили з ініціативи видного губернського діяча М. І. Арандаренка, який у ті роки був управителем Полтавської палати державних маетностей.
З Кобеляками пов’язані життя і діяльність видатного українського і російського філософа-матеріаліста, енциклопедиста XVIII століття Я. П. Козельського (1729— 1795 рр.), який народився в сім’ї кобеляцького наказного сотника П. С. Козельського.
Я. П. Ковельському належить багато творів з математики і механіки, інженерного мистецтва, артилерії та філософії. Він виступав з критикою кріпосницького ладу в Росії, виправдував стихійні виступи народних мас проти феодального гноблення. Козельський мріяв про встановлення вічного миру, але не зміг вказати дійсних шляхів для втілення демократичних ідей у суспільне життя. Засобом перебудови суспільства він вважав поширення освіти та встановлення доброго законодавства. Уряд Катерини II прагнув позбавитись «неспокійного» вільнодумця. Останні роки свого життя Я. ГІ. Козельський провів у маєтку, в селі Крутому Березі біля Полтави.
Скасування кріпацтва і прискорення розвитку капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві сприяли зростанню чисельності міського населення. Значно розширили свою територію і Кобеляки, збільшилася кількість населення. Так, з 1862 по 1897 рік кількість дворів у місті зросла майже вдвоє, від 993 до 1886, а населення — з 9478 до 10487 чоловік. Наприкінці XIX століття в Кобеляках було понад три десятки цегляних будинків, хоча загалом місто ще нагадувало село. Жителі Кобеляк мали городи, баштани і навіть значні посіви зернових культур, тримали худобу.
З побудовою залізниці Полтава—Кременчук торгові шляхи, по яких рухалися чумацькі валки, втратили своє значення. Кобеляки лишилися містом дрібних крамарів і ремісників, відставних військових і чиновників. Більш-менш значним промисловим підприємством міста в 1878 році був цегельний завод, на якому працювало 13 робітників і яке за рік виробляло продукції на 7 тисяч крб. Через 20 років у Кобеляках налічувалося 19 кузень, цегельний завод, 3 заводи мінеральних вод, які виробляли продукції на 7750 крб. Це були підприємства напівкустарні, з примітивним обладнанням. Основне товарне виробництво зосереджувалося в кустарних і ремісничих майстернях. У 1897 році обробкою металів та дерева займалися 48 чол.. виготовленням одягу та взуття — 304, ткацтвом — 100 чоловік.
В другій половині XIX ст. Кобеляки і далі розвивалися як місто дрібних торгівців та крамарів. Якщо в 1862 році в місті було видано всього 75 торговельних свідоцтв, то в 1891 році торгівлею займалися понад 300 чоловік.
Слабкий розвиток промисловості і торгівлі в місті призводив до того, що значна кількість сезонних робітників, шукаючи роботи, часто мусила залишати місто і йти на заробітки. У 1891 році одержали паспорти на відхід з міста 129 чоловік, 639 чоловік працювало на сезонних роботах землекопами і чорноробами, 14 — пастухами.
В Кобеляках були зосереджені повітові адміністративні установи: земський і повітовий суди, казначейство, повітове поліцейське управління, міська дума.
Реформа 1861 року, звільнивши селян від кріпосної залежності, майже не поліпшила їх економічного становища. На 1 січня 1865 року в Кобеляцькому повіті селяни викупили тільки 8 тис. десятин землі. Рік у рік зменшувалась кількість землі на душу населення. Якщо в 1848 році в Кобеляцькому повіті на ревізьку душу населення припадало 3,9 дес. землі, то в 1863 році — 1,7 дес., а в 1900 році — менше однієї десятини.
Селянські господарства убожіли, зростала кількість малоземельних та безземельних господарств. З 1882 по 1900 рік кількість бідняцьких господарств зросла на одну чверть. У 1900 році з 936 селянських господарств Кобеляк було 126 безземельних та близько 100 малоземельних. В той же час тут було 4 господарства, які мали 260 дес. землі, тобто в середньому на одне господарство припадало понад 60 дес. землі. Низькою була забезпеченість господарств робочою і продуктивною худобою.
Відбувався посилений процес розорення й зубожіння міщан. Трудове населення міста з кожним роком втрачало засоби для існування і потрапляло в кабалу до міських багатіїв. За цих умов у Кобеляках та повіті визрівали революційні сили. В цьому певну роль відіграли народники, які проводили пропаганду серед селян. В Кобеляцькому повіті в серпні—вересні 1874 року революційну пропаганду проводив О. М. Калюжний та інші члени Харківського народницького гуртка.
У 1882 році поліція проводила слідство в справі Ларіона Бутенка, який переховував революційні прокламації, та розповсюдження революційних закликів, які розклеювались на будинках міста.
У 1903—1905 рр. в Кобеляках і повіті великого поширення набула брошура В. І. Леніна «До селянської бідноти», а 29 травня 1902 року були знайдені брошури «Про податки».
У 1905 році під впливом загального піднесення революційної боротьби в Росії і нд Україні в Кобеляках сталось селянське заворушення. 26 листопада (9 грудня) 1905 року тут зібрався з’їзд уповноважених селянських спілок, на якому було вирішено створити повітову організацію селянської спілки та обговорити її завдання. В постанові з’їзду вказувалося, що надалі не повинно бути міністрів, губернаторів, земських начальників і поліції, що управляти державою повинен народ, а землю треба відібрати у багатих і передати бідним. Щоправда, з’їзд «погодився» на царя, але при управлінні народу. В цьому виявився дрібнобуржуазний характер і обмеженість програми керівників селянської спілки.
На з’їзді було обрано виконком повітової Селянської спілки у складі Г. К. Струця, за професією ремісника-каретника, студента С. О. Фесенка (з Київського університету) і М. О. Галушки — учня гірничої Катеринославської школи.
Поліція заарештувала кількох учасників з’їзду. Це викликало велике обурення. На мітингу 27 листопада було вирішено відмовитися від сплати податків та вимагати звільнення заарештованих. 30 листопада близько 5 тис. городян, селян з Кобеляк та сусідніх сіл, очолені Н. А. Попругою, М. Я. Баранцем, В. Онищенком та І. М. Довгалем, зібравшись на центральному майдані, вирушили до будинку повітового поліцейського управління. Учасники мітингу були озброєні сокирами, кілками і вилами. Вони оточили будинок поліцейського управління, а потім увірвалися в двір і відтіснили варту. Поліція спробувала було розігнати мітинг, але її закидали камінням. Боячись народної розправи, поліція звільнила заарештованих.
Влада в Кобеляках на деякий час фактично перейшла до рук селянської спілки, 4 грудня біля будинку міської управи відбувся новий мітинг з участю близько 2 тис. чоловік. Козак П. В. Облап, тримаючи червоний прапор, закликав до боротьби з самодержавством. Учасники мітингу несли траурні прапори з написом «Вічна пам’ять загиблим борцям».
27 грудня під редакцією Г. К. Струця та С. О. Фесенка вийшов перший номер газети «Земля». В ній говорилося про необхідність скасування смертної кари, звільнення всіх політв’язнів, конфіскації поміщицької землі, захопленої у селян під час реформи, осуджувались єврейські погроми. Поліція розгромила редакцію газети, закрила її, а Г. Струця заарештували і відправили до Петропавловської фортеці.
Після того, як до Кобеляк прибув каральний загін, 29 активних учасників нападу на поліцію було віддано до суду.
Значний вплив на революційні події в Кобеляках мали полтавські соціал-демократи. Агітатори комітету РСДРП виступали на зборах і мітингах селян, використовуючи для цього і ярмарки.
Після поразки першої російської революції в Кобеляках, як і у всій країні, настав період реакції. Жорстоко придушувалися страйки та виступи робітників і селян. Мітинги і демонстрації були заборонені, посилили свою погромну «діяльність» чорносотенні організації. 28 лютого 1906 року в приміщення громадської бібліотеки вдерлася поліція. Були вилучені твори Брандеса і Лассаля, а також видання «Молот», «Колокол», «Донская речь» та інші — всього на суму близько 100 карбованців. Незважаючи на терор і поліцейські репресії, бійці проти самодержавства продовжували боротьбу. Б ніч на 6 січня 1907 року на вулицях Кобеляк було виявлено 5 листівок Полтавського комітету РСДРП, 24 січня — 49 листівок. Тривали виступи селян. Влітку 1907 року посилились виступи батраків у поміщицьких маєтках. На вулицях Кобеляк були знайдені прокламації, що закликали батраків об’єднуватись у спілки для боротьби з поміщиками.
У роки реакції становище трудового селянства значно погіршилося. Набагато зросла кількість безземельних і малоземельних господарств — населення, для якого основним засобом існування були поденщина і заробітки. Так, у 1910 році з наявних у Кобеляках понад 60 проц. господарств було безземельних і малоземельних, п’ята частина господарств змушена була віддавати в найми членів своєї сім’ї, а для 263 сімей поденщина була основним засобом для існування.
Все це сприяло дальшому зростанню революційної свідомості селянських мас. Перша світова війна, що важким тягарем лягла на плечі трудящих, ще більше загострила класові суперечності і сприяла революційному піднесенню, яке почалося в країні. Посилилось воно і в Кобеляках. У травні 1916 року сюди прибув губернський тюремний інспектор. Після відвідання міста він доповів начальникові жандармерії, що кількість ув’язнених в місті з кожним роком збільшується і, звичайно, зросте після прокладання залізниці через Кобеляки. Тому інспектор пропонував збудувати тут повітову в’язницю. Губернське начальство погодилося з цим.
Місцеві власті не дбали про охорону здоров’я трудящих. За даними 1848 року, в Кобеляцькому повіті не було жодної лікарні та аптеки, не було й лікарів. Населення повіту обслуговували 7 фельдшерів та 15 працівників, що прищеплювала віспу. Лікарню тут відкрили значно пізніше.
Спільниками експлуататорів була темнота, неписьменність трудового народу.
Народна освіта в місті і повіті, особливо в першій половині XIX століття, була на низькому рівні. До 1804 року тут існувало тільки «мале народне училище».
В 1808 році відкрилось Кобеляцьке повітове училище. Містилося воно у двох невеликих дерев’яних будинках на пустирі. Це було двокласне училище, яке тільки з 1833 року стало трикласним. В училищі вчилися діти відставних офіцерів (70 проц.), місцевих дворян (7 проц.), торговців та духівництва (18 проц.) і лише 2 проц. дітей козаків і селян. Таким чином, училище було народним тільки за назвою.
На цей час в Кобеляках було і церковно-парафіальне училище. В обох училищах вчилися менше ніж 100 дітей. Так, у 1861 році в повітовому училищі було 59, а в парафіальному — 35 учнів. При такій постановці освіти більшість населення міста лишилася неписьменною. У 1897 році тут було тільки 31,9 проц. грамотних.
Тяжким було становище вчителів. Заробітної плати не вистачало навіть на злиденне існування. З 340 крб., які одержував учитель на рік, він платив за житло 150 крб. та 20 крб. за освітлення.
Ненабагато поліпшився стан освіти і в наступні роки. У 1912 році в Кобеляках працювали чоловіча і жіноча гімназії, комерційна та 6 початкових шкіл. Проте кількість грамотних у місті все ще була незначною. На 100 жителів у 1910 році грамотних чоловіків було 46 проц., а жінок — 20 процентів.
Трудящі Кобеляк з радістю зустріли звістку про повалення царського самодержавства в лютому 1917 року. Народ повстав проти місцевих органів старої влади. Було роззброєно поліцію і жандармерію, визволено політичних в’язнів. Кобеляцький повітовий комісар повідомляв, що 7 березня на станції Кобеляки «солдатами і натовпом» були визволені заарештовані з цивільних, супроводжувані конвойною командою воїнського начальника. Документи на арештованих були знищені, а в книзі зроблено помітку: «Звільнили політичних. Іванов».
У квітні—травні 1917 року в Кобеляках і деяких селах повіту відбулись вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. На початку червня 1917 року до Кобеляцької Ради входило 45 робітників, 20 солдатів, 91 селянин і 35 чол. інтелігенції. На підприємствах міста Рада запровадила 8-годинний робочий день та встановила робітничий контроль, почала видавати картки на хліб. На прохання селян було скасовано базари та ярмарки і дозволено продаж лише харчових продуктів. Рада займалась утворенням профспілок і взяла участь в реорганізації земства, ввівши туди 12 своїх представників. Виступаючи на з’їзді Рад Полтавщини у липні 1917 року, представник від Кобеляцької Ради робітничих і солдатських депутатів доповів, що вона складається з 230 чол., а її виконавчий комітет — з 32 чоловік. Але організаційно Кобеляцька Рада була слабкою. Так, під час виборів до міської думи вона лишилась нейтральною, хоч революційно настроєні члени Ради виступали за рішучу боротьбу з чорносотенцями.
Під впливом революційних подій у країні трудящі Кобеляк і повіту поступово виходили з-під впливу дрібнобуржуазних і націоналістичних партій. Так, якщо в листопаді 1917 року до Всеросійських Установчих зборів за більшовиків було подано 6115 голосів, то в січні 1918 року до Установчих зборів України було подано 16 555 голосу.
Владу Рад в Кобеляках і повіті було встановлено 9(22) січня 1918 року, коли червоногвардійські загони та частини 30-го полку під командуванням Миколи Руднєва визволили станцію і місто від розбійницьких банд гайдамаків і вільного козацтва. Відтоді влада перейшла до Ради селянських, солдатських депутатів. У місті почалась відбудова промисловості і відновлення торгівлі. Пересічний баланс торгових підприємств міста у 1918 році досяг 5,9 тис. крб. Селяни одержали по З десятини землі на працюючого та по 1,3—1,5 десятини на утриманця.