Мануйлівка, Козельщинський район, Полтавська область
Мануйлівка — село, центр сільської Ради. Розташована понад річкою Пслом, за 32 км від залізничної станції Галещина на лінії Полтава — Кременчук та за 45 км на північний схід від Кременчука. Село поділяється на дві частини — Нижню і Верхню Мануйлівки. Центр сільської Ради міститься в Верхній Мануйлівці. Населення 740 чоловік. Мануйлівській сільській Раді підпорядковані села Дяченки, Харченки, Цибівка.
Землі, де розташоване село, були заселені здавна. Біля Великої Мануйлівки виявлено поховання (трупоспалення) перших століть до нашої ери.
Село Мануйлівка виникло наприкінці XVII — на початку XVIII століття. У документах, які дійшли до нас, є згадка про нього, датована 1729 роком.
Про виникнення села збереглися й усні перекази. Село нібито заснували козаки, вихідці із Запорізької Січі, які пливли вгору по Дніпру, шукаючи вільних земель, щоб оселитися там.
В цей час поселення Мануйлівка являло собою військову маєтність Миргородського полку. У селі було 88 дворів посполитих селян, підлеглих безпосередньо гетьмансько-старшинській адміністрації.
В 1728 році гетьман України Д. Апостол віддав Мануйлівку «на ранг» судді Миргородського полку Ф. Остроградському,’ який згодом, у 1741 році, одержав грамоту від Генеральної канцелярії на вічне і потомствене володіння селом. Але вже в 1784 році с. Мануйлівка згідно з грамотою цариці Катерини II перейшла у власність якоїсь Марфи Лалашової.
Вигідне географічне положення, багаті угіддя сприяли швидкому розвитку села. У 1859 році в селі вже було 267 дворів, де проживало 1897 чол.— 935 чоловіків та 962 жінки. В цей час значна частина мануйлівських земель стала власністю князя Ширінського-Шахматова.
Під час селянської реформи 1861 року 730 ревізьких душ (колишніх поміщицьких селян) одержали від поміщика 379 десятин 220 саженів землі. За неї вони мали виплатити викупні платежі, що набагато перевищували ринкові ціни на землю. Ще в 1900 році селяни платили 327 крб. Крім того, вони сплачували багато різних податків: державного поземельного —24 крб., повітових земських зборів — 122 крб., губернських земських зборів — 162 крб., волосних мирських зборів—216 крб., сільських — 30 крб., страхових платежів — 87 карбованців.
Багато сил у жителів Мануйлівки поглинала боротьба з весняними повенями. Тому ще в перші десятиліття існування села частина їх переселилась на більш підвищену місцевість. Незабаром тут утворилося село, назване Верхньою Мануйлівкою, або Горою.
На 1887 рік у Верхній і Нижній Мануйлівках та навколишніх хуторах налічувалось 557 господарств з загальною кількістю населення 2733 чоловіки. Козацьких дворів тут було 248, селянських — 280, міщанських — 29.
Для майнового становища козаків та селян характерною була разюча нерівність. Більш ніж чверть господарств не мала навіть мінімальної кількості землі (тобто мала від 1 до 3 десятин), а в 12 господарствах зовсім не було орної землі. Водночас близько 60 господарств мали від 9 до 50 десятин землі.
Для Мануйлівки та її жителів особливо дорогим є ім’я О. М. Горького. У 1897 та в 1900 роках він тут жив і працював у літній час. Уперше подружжя Пєшкових прибуло сюди 10 травня 1897 року з Ялти. З перших же днів між О. М. Горьким і селянами встановилися дружні стосунки. Майже щовечора збиралися вони для задушевних бесід. Про ці вечори тепло згадують старожили Кирило Бородін, Хома Артюшенко, Андрій Дяченко, Свирид Сисенко, Іван Сьомих, Григорій Шаповал.
Олексій Максимович жваво цікавився життям селян. У них він вчився української мови. Він бачив буденне життя, що гнітить, виснажує людську душу, не дає простору для розкриття природного таланту і глибоко співчував їм.
З ініціативи і з активною участю Олексія Максимовича в селі створюється жіноча недільна школа. До цього тут існували одна земська та одна церковнопарафіяльна школи, де вчилися, головним чином, хлопчики із більш заможних сімей. Створюється і сільський хор та самодіяльний театр, в якому Горький був і актором, і режисером. На початку жовтня 1897 року відбулася вистава п’єси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». В листі до дружини, яка раніше виїхала з Мануйлівки, Горький писав, що у п’єсі «Мартин Боруля» він виконував дві ролі — жениха і довіреного. «Спектакль пройшов блискуче…— писав він.— Мені обидві ролі вдалися».
У червні 1897 року Горький їздив у село Говтву, на ярмарок. Пізніше він згадував про це так: «Побувавши вперше на одному з українських ярмарків, я не міг відірватися від гри бандуристів, кобзарів, лірників — цієї перлини народної творчості». На згадку про цей ярмарок Горький придбав рушник простої селянської роботи. Рушник прикрасив квартиру Пєшкових у Москві. (У 1948 році дружина Горького подарувала його Мануйлівському музею).
У Мануйлівці Горький написав повісті й оповідання: «Ярмарок у Говтві», «Троє», «Мальва», «Тьху» та почав писати свій великий твір «Фома Гордєєв».
Вдруге і востаннє О. М. Горький приїздив у Мануйлівку 19 червня 1900 року. В день приїзду він у листі до П’ятницького писав: «Я осів у Мануйлівці до жовтня і працюватиму над «Мужиком» та іншими речами. Тут дуже гарно, тихо, мирно, красиво. Працювати хочеться».
Ще більше часу, ніж у перший свій приїзд, Олексій Максимович проводив з місцевими селянами. Про це він писав і в листі до Чехова: «У свята я з компанією мужиків вирушаю зранку в ліс, на Псьол і там проводжу з ними цілий день. Співаємо пісень, варимо кашу, випиваємо потроху і розмовляємо про всяку всячину. Мужики тут хороші, грамотні, з почуттям власної гідності. У п’ятницю ввечері поїду з ними ловити рибу волоком, там і заночуємо в лісі на сіні. Суботу і неділю житимемо в лісі… Читав я мужикам «В яру». Якби ви бачили, як це добре вийшло! Заплакали хохли, і я з ними заплакав».
Житель села К. Я. Бородін ще й тепер пам’ятає, як Олексій Максимович приходив до його батька в дім. Часто збиралися в нас селяни, читали та говорили про щось із Горьким,— розповідає Кирило Якович.— Пам’ятаю, як одного разу прийшов він до нас на тік. Батько саме молотив жито. Гість привітався, а потім взяв у батька ціп, ударив кілька разів по снопах та й каже: «Отак і їх треба бити, щоб голови летіли на всі боки». Не важко здогадатись, чиї голови мав на увазі і закликав збивати Горький.
О. М. Горькому належить велика роль у підготовці мануйлівців до участі в революційних подіях 1905—1907 рр. Зерна, посіяні ним, пустили глибоке коріння. Збираючись разом, селяни читали революційні брошури, які діставали в учителя Самійленка та в дочки сільської акушерки. Незабаром цей гурток було виявлено поліцією і заарештовано його учасників — Якова Бородіна, Арсенія Артюшенка, Ларіона Калашника, Купріяна Калашника. За вчителькою О. М. Меншиковою встановлено нагляд.
Революційна Свідомість мануйлівських селян рік у рік зростала. Як відзначалося в поліцейських донесеннях, у Мануйлівці збиралися селяни на сільські сходки, на яких обговорювали документи революційного змісту. Старости двох Мануйлівських сільських громад Г. Л. Крамар та М. С. Хомула були заарештовані і посаджені в тюрму за те, що не протидіяли цим зборам.
Напередодні революційних подій 1905 року в село кілька разів приїздив робітник Кременчуцької електростанції Краснокутський. Він привозив селянам революційну літературу, виступав на мітингах. Під впливом його агітації селяни кидали роботу в панській економії. В темні осінні ночі 1905 року яскраво палали панські комори, заповнені зерном, та велика клуня з непомолоченими снопами пшениці. Ніхто не поспішав гасити пожежу.
Поміщики Красновські відзначалися особливою жорстокістю. У 1906 році селяни Мануйлівки помстилися їм за всі їх знущання.
В роки першої світової війни багатьох мануйлівців мобілізували на фронт. Ті, що були поранені, поверталися додому і розповідали про тяжке становище на фронті, про їх революційні настрої. Роман Бардаченко і Сергій Таран привезли з собою нелегальні газети і проводили агітацію серед селян.
Велике піднесення серед селян викликала звістка про солдатів Жовтневої революції в Петрограді. В селі відбувся мітинг, 18 січня тут створили революційний комітет. Селяни приступили до розподілу поміщицької землі. Але в березні 1918 року село окупували німці. У Мануйлівці безчинствував каральний загін, штаб якого розташувався в маєтку графині Капніст, у селі Кармазинівці. Прибувши в Мануйлівку, окупанти почали вимагати непосильну контрибуцію з селян та переслідувати сільських активістів Карпа Волощенка, Валер’яна Попенка, Олександра Артюшенка, Семена Калішенка, Степана і Петра Третяків. Викликали на допит, катували. Братів Третяків, Семена Кулішенка окупанти вивезли в Німеччину, звідки вони повернулися лише через кілька років.
У квітні-травні 1918 року на Кременчуччині почали виникати партизанські групи, які згодом об’єднались у Кременчуцький партизанський загін. Мануйлівську групу, яка утворилась у травні, очолив місцевий активіст Р. Бардаченко.
До осені 1918 року, в зв’язку з нечисленністю партизанського загону і наявністю переважаючих сил окупантів та петлюрівців, дії загону обмежувались «малими» боями. Партизани вдень виконували домашню роботу, нічим не виділяючись від односельців, а вночі за завданням керівників бойових груп збиралися в призначеному місці для виконання бойового завдання.
В Мануйлівці були дві явочні квартири партизанів: одна — в хаті місцевого селянина-бідняка О. Артюшенка, друга — в склепі поміщиків Крендовських, на кладовищі.
Восени 1918 року діяльність партизанів активізувалася. У жовтні цього року партизани вирішили підірвати міст через р. Псьол, який мав неабияке стратегічне значення, та вчинити кілька нападів на головні бази гетьманців і окупантів.
У другій половині січня 1919 року Мануйлівка і весь Кременчуцький повіт були визволені від влади Директорії та окупантів. У Мануйлівці знову почав діяти ревком, головою якого був Іван Налісний. Колишні партизани Данило і Каленик Гирмани, Кіндрат Яременко, Тимофій Сьомик, відважна розвідниця, партизанського загону Віра Вощинська активно включились у будівництво нового життя.
Але як тільки з Півдня почався наступ Денікіна, Кременчуцький загін розпочав свою бойову діяльність. На кінець серпня він налічував понад 500 чоловік. На початку вересня 1919 року за наказом радянського командування він виступив у напрямку Курськ — Орел.
У складі загону відправились мануйлівці: Василь Литовченко, Ігор Лисенко, Сава Лемешко, Микола Тутка та багато інших. Загін влився в регулярну Червону Армію і його бійці брали активну участь в героїчних боях на Південному фронті проти Денікіна. З листопада 1919 року колишні бійці Кременчуцького партизанського загону стали бійцями-кавалеристами і билися проти ворога у складі 1-ї Кінної армії.
В січні 1919 року в селі було створено комітет бідноти, який знову приступив до розподілу землі, худоби, реманенту. Але похід білогвардійських банд Денікіна припинив радянське будівництво. Тільки наприкінці 1919 року, після визволення села від банд Денікіна, було продовжено роботу по наділенню землею безземельних та малоземельних. 5 серпня 1920 року в селі було створено комнезам. Активістами КНС були М. Москаленко, Ф. Оробець, П. Верець. Мануйлівські селяни повернулися до мирної праці. Але перешкодою на шляху радянського будівництва став бандитизм. В районі безчинствували банди Махна, Келеберди тощо. Є в Мануйлівці братська могила. Буйно розрісся біля неї бузок, зеленіють і щедро пахнуть м’ята, канупер, чебрець. Часто приходять сюди діти й дорослі, щоб прикрасити її барвистими квітами, червоною калиною. Імена похованих героїв: 16-річний комсомолець І. В. Попов, Ю. В. Дяченко, П. А. Гричук, Д. С. Калашник, А. Ф. Хлистун, Т. М. Третяк.
Загинули вони в травні 1921 року, коли ясним цвітом квітли сади. В барвистому вбранні стояла Мануйлівка. 2 травня в селі мав відбутися мітинг з нагоди Першотравневого свята. На майдані, святково прибраному, ще зранку юрмилася молодь. Чекали представника повітревкому. Об 11-й годині ранку в село на повному скаку влетіли вершники. «Будьоннівці» — пролунало було радісно, але слідом за вершниками на піщанській дорозі з’явилися тачанки. На передній вітер рвав полотнище з білими кістками черепа. Махновці,— здогадались люди, і село причаїлось перед небезпекою.
Мов скажені собаки, кидалися бандити на кожного зустрічного у військовій формі, ловили його вірьовками і тягли на розправу. В цей час біля свого двору стояв боєць Червоної Армії І. В. Попов. Він прибув у село, щоб побачитися з батьками на свято. Блиснула шабля, і гаряча кров хлинула в придорожну пилюку. Порубали, затоптали кіньми. Так загинув бойовий комсомолець Іван Попов, син бідняка, не доживши й до 17 років.
Другою жертвою бандитів став ,Юда Дяченко. Гірке було в нього дитинство. Мати-біднячка, що поневірялась у наймах, народила сина неодруженою, і сільський піп дав хлопчику ім’я Іуда. Так і вийшов з ним у життя син наймички. У 1920 році став чекістом, працював у Кременчуці.
Бандити схопили також бійця самоохорони Пісківського волвиконкому Т. М. Третяка, демобілізованого воїна П. А. Гричука, колишнього воїна Д. С. Калашника, працівника Роменської повітової кінної міліції А. Ф. Хлистуна. Всіх їх привели до Махна. Допит тривав недовго. Ще коротшим був злочинний присуд: «Розстріляти». Жертвам скрутили руки, роздягнених вивели на подвір’я і там закатували.
Надвечір махновці покинули село. А невдовзі сюди вступив полк будьоннівців. Наступного дня мануйлівці проводжали в останню путь синів, братів, батьків. Пролунав залп — червоні воїни салютували загиблим бійцям.
Поступово загоювались рани. Село оживало, відбудовувалось.
У 1922 році у Верхній і Нижній Мануйлівках було 3059 жителів, на мануйлівських хуторах проживало 1303 чоловіки.
У відбудовний період в селі побудували дві олійниці та ще кілька дрібних підприємств.
Партійна та комсомольська організації стали ініціаторами і організаторами суботників та недільників. У вільний від польових робіт час мануйлівці трудилися на будівництві початкової школи. Селяни подружили з робітниками махоркової і тютюнової фабрики міста Кременчука, які часто приїздили в село, виступали з антирелігійними лекціями та бесідами, розповідали про успіхи соціалістичного будівництва в молодій країні Рад. Шефи привозили також книги, журнали, допомогли устаткувати хату-читальню тощо.
Велику роз’яснювальну роботу серед селян проводили партійна, комсомольська організація та KHG по переходу до колективних форм господарювання. У 1928 році в селі виникло Товариство по спільному обробітку землі. В ньому об’єдналися 14 бідняцьких господарств. Організаторами ТСОЗу були сільські активісти X. Ступенко, І. Григоренко, Ф. Радчич, Є. Налісний, М. Дяченко та ін. ТСОЗ дістав допомогу від держави через сільськогосподарську кооперацію — кредит на придбання трактора, тяглової сили та сільськогосподарського реманенту.
В 20-х рр. в Мануйлівці організувався також колгосп «Червоний незаможник», якому в 1937 році, в річницю смерті О. М. Горького, присвоїли ім’я великого письменника. Головою артілі став Т. Г. Кочубей. Колгосп зростав і зміцнювався. У 1938 році він мав 190 голів великої рогатої худоби, 227 голів свиней, 80 овець, 257 коней. Того року артіль мала від тваринництва 24 347 крб. прибутку. Учасниця Всесоюзної сільськогосподарської виставки П. Галкіна одержала від кожної свиноматки в середньому по 18,7 ділових поросят.
Рік у рік підвищувалась урожайність зернових та інших сільськогосподарських культур. Вчасно виконавши план хлібоздачі, колгоспники артілі ім. Горького здавали державі хліб понад план.
Зростання господарства колгоспу стало основою підвищення добробуту колгоспників. Вони мали добротні будинки, майже в кожному дворі були корова, свиня.
За роки Радянської влади відбулися великі зміни в освіті і культурі населення. Вже в перше десятиліття існування Радянської влади в селі було відкрито семирічну школу, а з 1937/38 навчального року — десятирічку.
В 20-х рр. мануйлівці побудували сільський клуб. Тут були організовані сільський хор та драматичний гурток. Виступи учасників художньої самодіяльності були відомі далеко за межами району.
На траурному мітингу в день похорону великого російського письменника 0. М. Горького жителі села прийняли рішенця просити про відкриття в Мануйлівці літературно-меморіального музею О. М. Горького. Музей відкрили за постановою Раднаркому УРСР у 1937 році.
Змістовним і культурним було життя мануйлівців. Понад 300 колгоспників вчились, були читачами бібліотеки. Напередодні війни у Мануйлівці побудували клуб з залом на 500 місць, де молодь цікаво проводила своє дозвілля.
Війна обірвала щасливе мирне життя, завойоване кров’ю та роками напруженої праці. З перших днів війни переважна більшість дорослого чоловічого населення пішла на фронт. Ті, що залишилися в селі, самовіддано працювали, щоб зібрати врожай, дати більше продовольства для Радянської Армії.
16 вересня 1941 року Мануйлівку окупували фашистські війська. Настали дні неволі. Багато лиха завдали окупанти мирному населенню. Вони по-звірячому знищили 7 сімей колгоспних активістів; колгоспниць Н. В. Кур’єр, Н. Л. Калашник, О. Єременко та О. Пінчук з дворічним сином вони спалили живцем. Фашисти насильно вивезли на каторжні роботи в Німеччину 100 юнаків та дівчат.
Відступаючи під натиском радянських військ, окупанти спалили 312 будинків колгоспників, вивезли 300 голів худоби.
22 вересня 1943 року частини Радянської Армії визволили Мануйлівку.
З радістю зустріли жителі села своїх визволителів і чим тільки могли допомагали їм: будували переправу через річку, прали білизну, збирали кошти на танки й літаки.
Багато мануйлівців боролися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни, 212 чол. полягли в боях за Батьківщину.
Дружно взялися за відбудову господарства колгоспники. Працювати довелося головним чином жінкам, старикам і підліткам. І вони не шкодували сил. За самовіддану працю по відбудові господарства після окупації Кирила Бородіна, Максима Третяка, Варвару Дерев’янко нагороджено медалями «За трудову доблесть».
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни демобілізовані воїни повернулися до рідного села.
Завдяки героїчній праці колгоспників вже в 1946 році колгосп одержав 34 131 крб. прибутку. На цей час в артілі налічувалось 179 голів великої рогатої худоби. Колгосп побудував млин, електростанцію, мав 4 тваринницькі ферми придбав 2 автомашини.
У 1953 році в колгоспі ім. Горького було 603 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 124 корови і 138 волів, 400 голів свиней, 320 овець. На цей час в артілі побудували стайню, 2 корівники, телятник, свинарник, пташник, зерносховище. Сума неподільного фонду колгоспу на початку 1953 року становила 675 тис. крб. За 1956 рік колгосп одержав 1024 крб. прибутку. До неподільного фонду було відраховано 93 тис. карбованців.
За післявоєнні роки у Мануйлівці досягнуто значних успіхів у розвитку освіти та культурному будівництві. До 1953 року було завершено спорудження двоповерхового будинку середньої школи. У Мануйлівській середній школі працюють 22 вчителі. Більшість із них має вищу і незакінчену вищу освіту.
Ще в 1944 році відновив роботу музей О. М. Горького, зруйнований окупантами. Спочатку він містився в невеличкому пристосованому приміщенні і мав незначну кількість експонатів. У 1960 році громадськість області вирішила побудувати нове приміщення для музею. Ініціатором цієї справи був комсомол Полтавщини. Комсомольці Козельщинського району у вільний від роботи час виготовили 20 тис. штук цегли для будівництва, провели багато суботників і недільників. Зусиллями трудящих області, особливо молоді, нове приміщення побудували протягом 10 місяців. Незабаром музей одержав багато експонатів. їх надіслали з Москви та з інших музеїв Полтавщини.
Музей О. М. Горького в Мануйлівці — це змістовна, широко ілюстрована книга про життєвий і творчий шлях письменника. Тут близько 1000 експонатів. Серед них скульптури, бюсти, художні полотна, портрети, фотокопії рукописів, малюнки, фотографії, макети. У 1965 році в музеї з’явився звукозапис виступу Олексія Максимовича на Першому з’їзді радянських письменників у 1934 році. Музей придбав фарфоровий посуд, яким користувалися Олексій Максимович і Катерина Павлівна під час свого перебування в Мануйлівці. Його зберегли і передали в музей місцеві жителі Г. Г. і Н. В. Шаповали.
Музей проводить велику виховну роботу серед населення. Він став вогнищем культури, пропагандистом художнього слова, проникливих ідей Буревісника революції. Численні листи, які надходять з Харкова, Москви і багатьох інших міст і сіл країни, свідчать про те, що про музей знають далеко за межами Мануйлівки.
В селі в різні періоди жили видатні люди. Це С. Г. Скиталець (літературний псевдонім С. Г. Петрова) — талановитий художник слова, ім’я якого було особливо популярне в роки першої російської революції, автор творів «Композитор», «Несчастье», «Сквозь строй» та інших. В Мануйлівці він написав твір «Октава». Його рецензував Горький та відіслав до друку в журнал «Жизнь».
Л. О. Сулержицький — відомий театрознавець і організатор першої студії художнього слова — приїздив у Мануйлівку з О. М. Горьким.
За роки семирічки в селі сталося багато радісних змін. Наполегливо боролися мануйлівські хлібороби за збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. На 1 січня 1960 року колгосп мав 3525 га землі, в т. ч. орної — 1753 га, сіножатей і пасовищ — 778 гектарів. Економіка колгоспу значно зміцніла. Середня врожайність зернових культур у 1965 році становила 15,9 цнт з гектара. На 100 га землі припадало: великої рогатої худоби — 45 голів (у т. ч. 15 корів), овець — 17, свиней — 52 голови.
За роки семирічки зросла технічна оснащеність господарства колгоспу. Він має 8 вантажних автомашин, 3 зернові комбайни, 2 кукурудзозбиральні, 12 тракторів, 2 автонавантажувачі, скиртувальник, 3 бурякокомбайни, зерноочисну машину та іншу техніку. У 1962 році колгосп одержав близько 289 тис. крб. прибутку.
На 1 січня 1966 року колгосп ім. Горького має земельних угідь 2912 га, в т. ч. 1733 га — орної. Основні напрями колгоспного виробництва — рослинництво і тваринництво. Його неподільні фонди становлять 468,1 тис. карбованців.
В артілі є 1469 голів великої рогатої худоби, в т. ч. корів — 534.
В селі — фельдшерсько-акушерський пункт, а при ньому родильний будинок на 6 ліжок, відкритий у 1959 році. На весняно-літній період в селі щороку відкривають дитячі ясла.
У післявоєнні роки, особливо за роки семирічки, значно поліпшився добробут населення. Літнім колгоспникам виплачують пенсії. Колгоспники, що працюють на постійних роботах, а також ті, хто має не менше 250 виходів на роботу, щороку одержують оплачувану двотижневу відпустку.
Питання поліпшення добробуту трудящих — у центрі уваги працівників колгоспу та сільської Ради в новій п’ятирічці. В селі буде збудовано нові побутові заклади, магазини тощо.
Всю господарську та громадсько-політичну діяльність на селі спрямовують партійна організація, сільська Рада та правління колгоспу. їх активним помічником є комсомольська організація.
На 1 січня 1965 року колгоспна парторганізація об’єднувала 24 члени КПРС, комсомольська — 30 членів ВЛКСМ. Комуністи і комсомольці працюють у провідних галузях господарства: тваринництві, рільництві, тракторних бригадах.
Гордістю колгоспу є передовики сільськогосподарського виробництва доярки О. Д. Ніконенко, О. М. Дяченко, Є. Д. Сиротенко, М. Ф. Калашник, які в 1965 році надоїли від кожної корови близько 3500 кг молока, колгоспник С. Г. Налісний, механізатори С. К. Налісний, Б. К. Налісний, I. С. Сьомик, І. Ф. Кисильов, які за рік виробили 900—1150 умовної оранки.
При Мануйлівській сільській Раді постійно діють комісії: фінансово-бюджетна, культурно-освітня, благоустрою та шляхового будівництва, сільськогосподарська. У роки семирічки сільська Рада, правління колгоспу та громадські організації приділили велику увагу питанням розвитку освіти й культури жителів Мануйлівки.
В селі працює бібліотека, яка налічує понад 9 тис. книжок. Нею користуються 700 читачів. У сільському клубі 4 рази на тиждень демонструються кінофільми. Майже кожна колгоспна сім’я передплачує по кілька газет і журналів. У селі працюють два фізкультурні колективи: шкільний та колгоспної молоді.
Питанням дальшого розвитку освіти і культури приділятиметься багато уваги і в роки нової п’ятирічки.
Протягом 1966—1970 років буде споруджено Будинок культури, стадіон тощо. Ще красивішою стане Мануйлівка в майбутньому. Вона вже перебудовується і реконструюється за новим генеральним планом.
В. С. ЛИТВИНЕНКО, Л. А. ОСТАПЕЦЬ.