Кременчук, Кременчуцький район, Полтавська область (закінчення)
Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, у Кременчуці відбувся загальноміський мітинг. У прийнятій резолюції говорилося, що трудящі міста готові грудьми стати на захист рідної Батьківщини. Мітинги проходили на всіх підприємствах і в установах. Промисловість міста перебудовувалася на воєнний лад, почала виготовляти продукцію для потреб фронту.
Під керівництвом міського комітету партії було створено 4 винищувальні батальйони. Основним ядром їх становили комуністи і комсомольці. На спорудженні оборонної лінії Кременчука щоденно працювало близько 9 тис. чоловік.
Бійці батальйонів і ополчення охороняли важливі об’єкти, проводили операції по ліквідації ворожих парашутистів, диверсантів і лазутчиків. У районі села Заруддя Кременчуцького району перший батальйон розгромив і знешкодив групу німецьких парашутистів.
При виконанні бойового завдання особливо відзначилися командир батальйону Г. С. Сіряченко, командири взводів — Н. П. Пеуткін, I. С. Мужайло, політрук І. М. Соколовський, фельдшер Олександра Гаркавенко, яка замінила пораненого бійця біля кулемета і відбила атаку фашистів.
Як тільки стало відомо, що фашисти прорвалися до Дніпра і хотіли з ходу форсувати ріку, кременчуцькі ополченці зайняли оборону на околиці правої частини міста. 7—8 серпня в районі Гострої могили відбулися запеклі бої з німецькими окупантами. Разом з військовими частинами місцевого гарнізону народні ополченці героїчно відбили ворожу навалу і самі перейшли в контратаку, відкинувши фашистів до станції Павлиш. Газета «Правда» писала: «Об 11 годині вечора ополченці зустрілися з фашистськими частинами. Не давши опам’ятатися знахабнілому ворогу, народні ополченці кинулись у бій. Приголомшені, очевидно, несподіваною зустріччю, фашисти втекли». В цих битвах відзначився полк ополченців вагонобудівного заводу.
9 серпня гітлерівці відновили наступ. Мужні патріоти відбивали одну атаку за другою, виявляючи чудеса героїзму. Потрапивши в оточення, політрук роти Павло Ярина штиком і прикладом відбивався до останнього подиху, але живим у полон не здався. Командир батальйону І. Ф. Торубара з гранатою пробрався до німецького кулемета і знищив його обслугу. В цьому бою ворожа куля обірвала життя відважного командира. Боєць В. Ф. Шпехт, член партії з 1920 року, з групою товаришів відбив у фашистів два кулемети, міномет і знищив багато окупантів. До останнього снаряду вела вогонь гармата, яку обслуговувала група бійців на чолі з командиром І. Ю. Буличовим.
Особливо запеклі бої точилися на підступах до моста через Дніпро. Під командуванням молодшого лейтенанта А. Г. Гольдфарба 22 бійці кілька разів відбивали фашистів.
Але під натиском фашистських дивізій хоробрі захисники Кременчука відступили на лівий берег Дніпра. Бійці народного ополчення увійшли до складу 297-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.
Більше місяця йшли запеклі бої під Кременчуком. У ці дні партійна організація міста вживала заходів, щоб вивезти на Схід людей і матеріальні цінності. Хоч евакуація проходила під безперервним артилерійським обстрілом та бомбардуванням з повітря, залізничники з честю виконали свій патріотичний обов’язок. Для евакуації заводів міський комітет ЛКСМУ організував 35 вантажних комсомольсько-молодіжних бригад.
У ніч на 31 серпня фашистам вдалося форсувати Дніпро в районі села Келеберди. Радянським військам, які захищали Кременчук, загрожувало оточення, за наказом командування 8 вересня вони залишили місто. За хоробрість і героїзм, виявлені при обороні Кременчука, нагороджено орденами 112 і медалями 609 чоловік.
9 вересня 1941 року озвірілі фашистські банди вдерлися в місто. Лихо і смерть принесли вони населенню. В Кременчуці було створено 3 табори для військовополонених. Від катування й голоду в них щодня вмирали десятки радянських людей.
Про нелюдське ставлення до військовополонених розповідає очевидець Т. К. Жванія. «В лютому 1942 року лікар табору німець Орлянд викликав до себе військовополоненого лікаря Булачника. Під час допиту він вивернув йому руки, зламав стегно, виколов очі і наказав розстріляти». В одному з таборів було розстріляно радянського патріота Л. А. Силіна, який створив госпіталь для військовополонених у селі Вереміївці (Чорнобаївський район) і врятував життя багатьом радянським людям.
У місті з кожним днем зростав патріотичний рух народних месників. У день 24-ї річниці Жовтня невідомі патріоти підняли червоний прапор над пам’ятником борцям за владу Рад і відновили на ньому напис, який знищили фашисти.
У грудні 1941 року в фашистському таборі військовополонений лікар Т. К. Жванія створив підпільну групу. Його помічниками були лікар О. Я. Климов, медсестри 0. С. Скоморох та М. А. Кутовська. Згодом Жванія втік з табору і продовжував підпільну роботу в місті. Він встановив зв’язок з головним лікарем міської лікарні В. К. Костянтиновичем, лікарем Л. Н. Шарашенідзе. За їх допомогою вдалося визволити багато військовополонених, більша частина яких влилася до партизанських загонів.
На початку 1942 року в місті активно працювала антифашистська група, керована М. І Ромашкіним та І. О. Лісненком. Вона об’єднувала понад 30 патріотів. У районі пристані і залізниці патріоти збирали зброю, приймали зведення Радінформбюро, поширювали листівки. Для встановлення зв’язку з народними месниками Києва туди посилався член підпільної групи Михайло Опанасенко. Підпільники виготовляли документи, з допомогою яких вдалося вирвати з фашистського полону багатьох червоноармійців.
У ніч на 22 грудня 1942 року учасники антифашистського підпілля зібрались на квартирі Ганни Бойправ по вулиці Бутиріна 19, де обговорювали чергові завдання. В цей час фашисти і поліцаї оточили будинок і всіх заарештували. У застінках гестапо осліп Микола Ромашкін. Його товариші ледве трималися на ногах. Але страшні тортури не зламали волі патріотів. Перед розстрілом Ромашкін вигукнув: «Ви нас уб’єте, але ми не станемо на коліна! Переможе наша армія, наш народ!».
У Крюкові діяла група під керівництвом робітника вагонобудівного заводу комуніста Г. Ф. Петька. До її складу входили Василь Кораблін, його дочка комсомолка Люда, Дарія Нестаулова, Костянтин Шпарчинський, Павло Гордієнко та інші. Підпільники мали зброю, боєприпаси. Вони виводили з ладу німецькі гармати, перерізали телефонні дроти, випускали бензин з цистерн, засипали пісок в букси вагонів. Зрадники навели фашистів на слід групи. На початку 1943 року після жорстокого катування патріотів розстріляли.
Серед розстріляних була і молода комсомолка Люда Корабліна. Її довго катували, при ній розстріляли батька, матір і маленьку сестричку, але Люда не сказала, кому носила патрони. І коли німець націлився в її гаряче серце, нескорена дівчина сказала: «Народ не вбити, він буде вільний!».
Коли кременчужани відзначали 20-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною, міську школу № 6, де вчилася Люда Корабліна, було названо її ім’ям.
Як не лютували фашисти, але добитися для себе спокою в тилу не могли. На місце загиблих ставали інші патріоти. В Крюкові утворилася нова підпільна група «Дніпровець». Її діяльністю керував комуніст I. X. Харченко. Патріоти встановили зв’язок з підпільниками Олександрії, Херсона та інших міст. З приходом радянських військ члени групи влилися в 960-й стрілецький полк.
Підпільних груп у Кременчуці було багато. Всі вони становили бойову силу, яка завдавала ударів фашистським окупантам. Група комуніста В. М. Остапенка 6 червня 1943 року на перегоні Кременчук—Криси висадила в повітря військовий ешелон з фашистами. Активними помічниками Остапенка були М. О. Лисенко, 3. О. Іцкевич-Поплюйченко, Г. К. Воля, Б. І. Постоев, П. І. Коганзон-Козубенко та інші.
Групою «Патріот Батьківщини» керували І. І. Бузько і С. Ф. Хейло. Частина цієї групи влітку 1943 року вийшла з міста, знищила ворожі пости в селі Івках і забрала цінні розвідувальні дані про розташування фашистських частин та передала їх розвідникам Червоної Армії. В складі 33-го гвардійського полку підпільники вели бої за визволення Кременчука.
В тилу фашистів енергійно діяли комсомольці. Влітку 1942 року в місті і навколишніх селах було створено кілька комсомольсько-молодіжних груп, які об’єднував підпільний комсомольський комітет на чолі з О. А. Кривицьким. До складу комітету входили: Г. В. Шавва, В. І. Орел, О. П. Пацюк, М. Й. Валь, М. В. Зозуля та інші. Комсомольці мали кілька радіоприймачів, слухали передачі з Великої землі і розповідали населенню про все почуте. Вони врятували сотні юнаків і дівчат від німецької каторги. У вересні 1943 року групи перейшли до активних диверсійних дій і утворили партизанський загін, комісаром якого було обрано комуніста І. М. Подорвана. З наближенням Червоної Армії загін захопив Воронінську поромну переправу через Дніпро, спалив міст на Київському шосе і потопив катер з окупантами.
Фашисти відчували, що під ними горить земля. 27 вересня 1943 року на ближчі підступи до Кременчука вийшла 5-а гвардійська армія. Почалися запеклі бої, які тривали три дні. І хоч 8-й німецькій армії Гітлер наказав будь-що утримати плацдарм на лівому березі Дніпра, але встояти проти штурму радянських патріотів вона не змогла. 29 вересня столиця нашої батьківщини Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат на честь визволення Кременчука.
На відзначення здобутої перемоги дивізіям і полкам, які визволяли місто, присвоєно найменування «Кременчуцьких». А Полтавську стрілецьку дивізію нагороджено ще орденом Червоного Прапора. Назви цих військових частин золотими буквами написані на новому будинку міської Ради депутатів трудящих. На заводах і фабриках, у навчальних і культурно-освітніх закладах встановлені меморіальні дошки з іменами тих, хто віддав життя за перемогу над фашистами. На честь героїв названі вулиці, школи, бібліотеки. В одному з парків міста споруджено пам’ятник загиблим патріотам у битві за визволення Кременчука.
На всіх фронтах боротьби з фашистами хоробро билися кременчужани. Комсомолець Костянтин Ємеляненко в боях за станцію Павлиш 25 листопада 1943 року повторив подвиг Олександра Матросова. Він закрив своїм тілом амбразуру дзота, щоб дати можливість своїм товаришам продовжувати наступ. Танковий підрозділ капітана О. Й. Халаменюка у братній Польщі в бою з ворожими військами знищив 5 фашистських танків. Машина командира зайнялася полум’ям, врятуватись було неможливо. Тоді він ще протаранив німецький танк і загинув смертю хоробрих.
За участь у боях під час Великої Вітчизняної війни тисячі кременчужан нагороджені орденами і медалями СРСР. 8 відважних патріотів удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це — полковники Е. Д. Готліб і М. С. Новохатько, майор 0. А. Блувштейн, капітан О. Й. Халаменюк, лейтенанти І. І. Ткаченко і М. М. Молочников, старший сержант П. С. Приходько.
На місці квітучого, зеленого Кременчука фашисти залишили руїни і згарища. Військовий кореспондент газети «Правда» Борис Полевой писав тоді: «Відступаючи, німецькі мерзотники все ж встигли підпалити місто. Зараз, коли пишуться ці рядки, на місто, на Дніпро спустилась густа темінь.
Підпалений німцями Кременчук горить, як палаючий факел. Його заграву видно за десятки кілометрів».
За час окупації фашисти замучили і розстріляли в Кременчуці 97 тисяч військовополонених і жителів міста, 10 тисяч кременчужан вигнали на німецьку каторгу. Вони пограбували і зруйнували всі промислові підприємства, культурно-освітні заклади, комунальне господарство, історичні пам’ятні місця. Окупанти знищили залізничний вузол, пристань на Дніпрі, електростанцію, зруйнували 97 проц. міського житлового фонду (1150 державних і 2898 приватних будинків). Загальна сума збитків, заподіяних місту, становила понад мільярд карбованців.
Фашисти ще обстрілювали місто, а в ньому вже відроджувалось життя. Почала працювати міська Рада депутатів трудящих. На 20-й день після визволення електростанція дала перший струм, махоркова фабрика — першу махорку для бійців. Відбудували своє зруйноване господарство залізничники, відкрилися школи, лікарні, дитячі садки і ясла.
До річниці визволення міста від фашистів було закінчено відбудову першої черги залізничного вузла. Колектив вагонобудівного заводу рапортував про закінчення першої черги вагоноскладального цеху. Почав діяти завод дорожних машин. Шкіряний завод за рік випустив продукції удвоє більше, ніж заплановано. Шпалопросочувальний завод досяг довоєнного рівня випуску продукції. Працювала суконна фабрика. Портовики підняли з дна Дніпра 77 затоплених суден і 33 з них відремонтували.
Методом народної будови за 9 місяців було споруджено залізничний вокзал. Для його будівництва трудящі вибрали з руїн понад мільйон цеглин.
Значну допомогу у відродженні Кременчука трудящим міста подавали братні народи всього Радянського Союзу. З Тули надійшли токарні верстати, з Ленінграда і Риги — тисячі тонн металевих конструкцій. На відбудову промислових підприємств приїхали фахівці з Москви, Молдавії, Туркменії, Башкирії та інших союзних республік.
Трудівники міста енергійно включилися у всенародне змагання за виконання післявоєнної п’ятирічки за чотири роки. Передові робітники і цілі колективи працювали з випередженням графіка.
Завод дорожніх машин виконав п’ятирічний план за 3 роки і 11 місяців. Випуск продукції збільшився порівняно з довоєнним часом на 23 проц., продуктивність праці — на 47 проц.1 2. Електрозварниця заводу В. І. Редько із своїм п’ятирічним завданням справилась за 2 роки і 3 місяці.
Поряд з виготовленням промислової продукції розгорталася реконструкція підприємств. Один за одним зводились нові корпуси цехів на вагонобудівному і шкіряному заводах, взуттєвій і тютюновій фабриках, м’ясокомбінаті. Виріс новий мостовий завод, який постачав конструкції для будівництва мостів на Дніпрі, Волзі, Даугаві та інших річках нашої країни.
В 1949 році кременчужани здали в експлуатацію двоярусний сталевий міст через Дніпро. Це чудова архітектурна прикраса, гордість жителів міста.
План четвертої п’ятирічки всі підприємства Кременчука виконали достроково. Уже в 1950 році рівень промислової продукції перевищив довоєнний на 8 процентів.
Новими сторінками поповнився літопис міста в період грандіозного спорудження Кременчуцької ГЕС. Розпочалося будівництво в травні 1954 року на відзначення всенародного свята — 300-річчя возз’єднання України з Росією.
На Подніпров’ї стояли погожі весняні дні, пишно зеленіли дерева, цвіли сади. Саме в цю пору до села Таборища — за 12 км вище Кременчука — приїхали перші будівники. Вздовж Дніпра встановили палатки, з’явилися склади з будівельними матеріалами і знаряддям, загуркотіли машини. Перед будівельниками стояло завдання: перемістити 80 млн. кубометрів грунту, укласти понад 1,2 мли. куб. метрів бетону і залізобетону, змонтувати 20 тис. тонн металоконструкцій.
На будівництво ГЕС Кременчук послав кращі бригади фахівців, міський комітет партії направив туди досвідчених комуністів-пропагандистів, які проводили виховну роботу, організовували соціалістичне змагання. Робота йшла з великим напруженням. Інженери й техніки сміливо вирішували складні технічні проблеми. Вперше в Радянському Союзу тут було здійснено спорудження гідровузла без машинного залу. Це прискорило пуск ГЕС і зекономило державі 7 млн. карбованців.
Незабутньою датою стало для будівників 4 жовтня 1959 року. Понад 200 самоскидів з гуркотом скидали у воду каміння. І Славутич того ж дня був перекритий. Вода почала наповнювати Кременчуцьке море. У грудні того ж року ГЕС дала перший струм, а наступного року — працювали всі 12 агрегатів. Колектив справився з почесним завданням на два роки раніше строку.
Коли ще в розпалі ішло будівництво Кременчуцької ГЕС, трудящі міста водночас розгорнули битву за втілення в життя нових завдань, поставлених перед ними семирічним планом розвитку народного господарства СРСР. У всенародний рух за індустріалізацію міста включилося понад 50 тис. кременчужан.
У свій час Кременчуцький мостовий завод було реконструйовано на комбайновий. Він дав сільському господарству понад 14 тис. комбайнів. У 1958 році його почали перебудовувати на автомобільний завод. Але незабаром виникли труднощі у виготовленні штампів, відставав пресовий цех. За пропозицією комуніста А. І. Поздняка робітники добровільно після зміни працювали в цеху ще 2—3 години. На честь дружби і солідарності кременчуцькі підприємства надіслали сюди на виручку своїх кращих слюсарів, токарів та інших фахівців. На допомогу кременчужанам приїхали спеціалісти з Мінського, Горьківського і Ярославського автозаводів.
Спільними зусиллями труднощі були переборені. І вже на першотравневій демонстрації 1959 року попереду колони автозаводців їхав великовантажний автомобіль. Через 4 роки із заводського конвейєра зійшли десятки тисяч машин.
Автомашини кременчуцької марки працюють не лише в Радянському Союзі, а й у 30 країнах світу — Афганістані, Фінляндії, Угорщині, Кубі, Алжірі та інших.
Докорінно змінився вагонобудівний завод. На цьому підприємстві запроваджено систему безперервного оперативного планування, а також бездефектного виготовлення продукції. З потокових ліній складальних цехів сходять великовагові вагони на роликових підшипниках, суцільнометалеві 62- і 90-тонні вагони для перевезення цементу і вугілля, платформи під цистерни, очеретозбиральні машини і електромостові крани. За останні роки колектив заводу освоїв і розпочав масове виробництво вагонів вантажопідйомністю на 100 тонн.
Макети кременчуцьких вагонів експонувалися на багатьох виставках Радянського Союзу і за кордоном — у Нью-Йорку, Марселі, Загребі. На міжнародній виставці в Брюсселі (1958 рік) удостоєна Золотої медалі модель 93-тонного піввагона. Кременчуцький завод став великим індустріальним підприємством, де широко запроваджена механізація і автоматизація виробничих процесів.
В 1961 році поблизу Кременчука розгорнулося будівництво одного з найбільших у Європі нафтопереробного заводу. Експлуатація його першої черги, яка стала до ладу влітку 1966 року, дала країні бензин, гас та інші нафтопродукти. Водночас із будівництвом нафтоперегонного заводу почалося освоєння Кременчуцької магнітної аномалії, що відкриває перед містом ще більші перспективи економічного і культурного розвитку.
З великими труднощами зводились корпуси сажового заводу. Будівельний майданчик цього підприємства був розміщений за містом, на голому степу. Сюди незручно було добиратися людям, возити будівельні матеріали. Особливо діставалося монтажникам. Саме взимку 1964 року їм довелося на висоті 20 метрів встановлювати залізобетонні колони і з’єднувати їх балками. Холодні вітри пробирали їх до кісток. Але вони працювали терпляче і наполегливо. Начальник управління «Енергобуду» Л. С. Ковтун міцно згуртував колектив будівельників, уміло використовував техніку. На 6 місяців раніше строку із заводського подвір’я машиніст тепловоза М. І. Шишко вивіз перші сотні тонн кременчуцької сажі.
За семирічку в Кременчуці були споруджені ще нові заводи залізобетонних шпал і вапняно-кремнеземистих виробів, домобудівний комбінат, колісний завод і ряд інших підприємств.
У грудні 1965 року прийняв промислове навантаження перший блок Кременчуцької теплоелектроцентралі.
Швидкими темпами розвивається легка промисловість Кременчука. Взуттєва фабрика на рік стала давати 2,5 млн. пар взуття, трикотажна фабрика — 9 млн. одиниць виробів. До виготовлення нових видів меблів перейшов деревообробний комбінат. Тільки за роки семирічки на заводах і фабриках міста освоєно понад 600 видів нової продукції.
Загалом у Кременчуці за семирічку збудовано 14 нових промислових підприємств і реконструйовано 10. Всі вони оснащені сучасним найновішим технічним обладнанням. Промислова продукція міста експортується в 45 країн світу.
За успішне виконання виробничих завдань семирічки 461 кременчужанина у 1966 році нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.
Індустріалізація Кременчука, яка неослабними темпами розгортається і в новій п’ятирічці, вносить великі зміни в зовнішній вигляд міста, сприяє зростанню населення, піднесенню його добробуту і культурного рівня. Якщо в промисловості і на будовах у 1939 році працювало 14 тис. чоловік, у 1958 році — 42 тис., то в 1966 році — 82 тисячі. За семирічку в місті побудовано 384,4 тис. кв. метрів житлової площі, що збільшило вдвоє весь міський житловий фонд. За цей же час споруджено 1322 індивідуальні будинки. Навколо великих підприємств з’явилися цілі житлові масиви. Високі будинки виросли на центральних вулицях міста. Ще не так давно вулиця ім. Героя Радянського Союзу О. Й. Халаменюка була незабрукована, з одноповерховими будинками. Тепер тут серед розлогих дерев височать 5-поверхові будинки, чудовий готель «Дніпровські зорі» на 240 місць. Уся вулиця заасфальтована, по ній курсують тролейбуси.
Поліпшується робота міського транспорту. Новий автобусно-таксомоторний парк має 154 автобуси і 60 легкових таксі. За день машини парку перевозять 80 тис. пасажирів. З міста йдуть автобуси до сіл району, до Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська, Кривого Рогу та інших міст республіки.
Значно розширилась торговельна сітка, яка на 1 січня 1967 року мала 445 магазинів і ларків, 175 підприємств громадського харчування. Популярним став новий будинок торгівлі, де є універмаг, гастроном, ресторан, кафе.
Помітно зросла в місті мережа лікувально-профілактичних та дитячих закладів. Зараз тут є 6 лікарень на 1205 ліжок, 4 диспансери, санітарно-епідемічна станція, поліклініки, амбулаторії та інші лікувальні заклади, де працюють 326 лікарів і близько тисячі фахівців середнього медичного персоналу.
Високий авторитет завоювали заслужені лікарі УРСР М. П. Поспелов, М. В. Димара, В.Т. Федько, Р. М. Каганова, В. С. Маневський, кандидат медичних наук М. А. Диканський. Більше 50 років життя присвятив лікуванню людей доктор медичних наук О. Т. Богаєвський (1848—1930 рр.). З 1888 року до смерті він працював у Кременчуці, виховав цілу плеяду хірургів. Серед них відомі медики — професори О. М. Ольшанський та А. А. Чайка. Перу Богаєвського належить 85 наукових праць, вчений брав участь у міжнародних хірургічних з’їздах.
Значні кошти в Кременчуці йдуть на народну освіту. В сітку навчальних закладів міста входять 24 масові школи, 6 шкіл робітничої молоді, музична школа, 6 технічних училищ, медичне училище, машинобудівний, залізничний, гірничорудний і авто механічний технікуми, загальнотехнічний факультет Полтавського інженерно-будівельного інституту, консультативний пункт Українського заочного політехнічного інституту, училище цивільно-повітряного флоту. Всіма видами навчання охоплено близько 30 тис. чол., не рахуючи заочників. У міських школах працює понад 1000 вчителів. Серед них — заслужені вчителі республіки І. П. Манженко, Н. Д. Бочко, М. М. Кулішов, С. М. Бойченко.
Вчителі міста творчо використовують спадщину видатного радянського педагога А. С. Макаренка, який вчився і працював у Кременчуці. Після закінчення Кременчуцького міського училища і педагогічних курсів при ньому він з 1905 по 1911 рік учителював у Кременчуцькому двокласному залізничному училищі. Шануючи пам’ять свого земляка, в 1953 році в будинку, де жив видатний педагог, створено меморіальний музей А. С. Макаренка. Його іменем названо одну з вулиць міста.
З культурно-освітніх закладів у Кременчуці тепер діють 13 палаців культури і клубів, 5 кінотеатрів, 8 стадіонів, Будинок піонерів, Будинок техніки, 64 бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 1 млн. книг.
На підприємствах і в культурно-навчальних закладах працюють 175 колективів художньої самодіяльності, в яких бере участь понад 3,5 тис. ентузіастів. За творчі успіхи драматичному колективу клубу вагонобудівного заводу присвоєно звання народного самодіяльного драматичного театру.
На початку 1966 року у квартирах трудящих було 20 тис. радіоприймачів, 18 тис. радіоточок, 15 тис. телевізорів. Кременчужани передплачують 200 тис. газет і журналів. У місті видаються: міська газета «Кременчуцька зоря», районна газета «Перемога», 5 багатотиражних заводських газет та понад 800 стінних газет.
У фонд радянської культури свою творчу лепту вносять визначні діячі літератури і мистецтва, які народилися або жили й працювали в Кременчуці. Тут народилися письменники Давид Вишневський і Емануїл Казакевич, композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР А. І. Віленський, скульптор Я. С. Ражба, музикознавець, заслужений діяч мистецтв УРСР М. М. Геліс, писав свої ранні твори А. В. Головко, розпочинав театральну діяльність заслужений артист УРСР М. Г. Шостак.
У Кременчуці в свій час вчився О. А. Леонов — льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу. Тепер у місті живуть 8 Героїв Радянського Союзу — О. Д. Барвинський, М. П. Гугнін, Й. Д. Корольов, С. С. Конюхов, С. С. Фаткін, М. Д. Циплухін, В. Н. Чижов, С. П. Шпаковський і 3 Герої Соціалістичної Праці — Н. С. Шаповал, С. Н. Заїченко, М. П. Чередій.
На кременчуцьких підприємствах працюють депутат Верховної Ради СРСР, електрообмотниця автомобільного заводу Людмила Пшенична і депутат Верховної Ради УРСР, слюсар вагонобудівного заводу Віра Ващенко.
Чудові перспективи відкриваються перед Кременчуком у новій п’ятирічці. Місто збагатиться корпусами промислових підприємств, розшириться потужність нині діючих фабрик та заводів. За роки п’ятирічки завершиться будівництво нафтопереробного заводу, Дніпровського гірничозбагачувального комбінату, ТЕЦ, заводу литва і штамповок. Подвоїться випуск автомобілів, у 5 разів більше даватиме продукції сажовий завод. Промислові підприємства міста освоять десятки видів нових виробів.
Багато буде зроблено для поліпшення житлово-побутових умов кременчужан, для піднесення їх культурного рівня. Планується здати в експлуатацію 673 тис. кв. метрів житлової площі. Центром житлово-цивільного будівництва стала нагірна частина міста, звідки відкривається широка панорама всього Кременчука і його околиць. Зведення в цьому районі 9- і 12-поверхових будинків змінить весь архітектурно-художній силует міста.
Передбачається будівництво нових шкіл, лікарень, 3 кінотеатрів, Палацу культури, політехнічного інституту, музичної школи, санаторію. Тролейбусна лінія зв’яже лівобережну частину міста з правобережною. Закінчуються реконструкція міської електростанції і газифікація міста.
Кременчужани з ентузіазмом трудяться, щоб втілити в життя ці накреслення. На підприємствах буяє творча ініціатива, народжуються цінні починання. Взуттевики стали ініціаторами походу за економію сировини, автозаводці кинули клич: «До 50-річчя Радянської влади — жодного відстаючого виробничника».
Творчу енергію кременчужан у боротьбі за побудову комунізму скеровує міська партійна організація, яка нараховує 10949 комуністів, об’єднаних в 178 первинних партійних організаціях1. Разом з комуністами на трудовому фронті працюють 19 200 комсомольців, 95 тис. членів професійних спілок.
Кременчужани палко люблять своє місто і докладають усіх зусиль, щоб зробити його ще кращим, могутнішим.
Кременчук зростає на очах. Він — окраса всього Придніпров’я.
Г. С. БАРВІНОК, Д. Т. БІЛИЧЕНКО, Л. І. ЄВСЕЛЕВСЬКИЙ, П. Г. ПАУСТОВСЬКИЙ, П. М. ПУСТОВІТ, П. Ю. ЗАЙЧЕНКО